скачать книгу бесплатно
Врештi обступали когось одного, дехто пiдохочував того опиратися, iншi ж просили зглянутися над колядниками, i той кидав грошi до дзвiночка. Хвильку-другу вiдпочивши, плесуни оточували плесом когось наступного, аж поки не витягали на церкву стiльки грошей, скiльки вдалося. Заробили iх тяжко.
Були й iншi радостi та забави. На свята деякi газди вистрiлювали пороху бiльше – i не абиякого, а грубозернистого мадярського, що зветься «баняш», – нiж iхнi предки у знаменитих виправах на Золоту Баню, копальню золота, чи в Кутськiй вiйнi з цiсарськими вiйськами. Стрiляли не лише перед входом до хати, а й у самiй хатi.
І то аж нiяк не через дикiсть чи – борони Боже – пияцтво, а лише вiд святочноi радостi та з люб’язностi, щоб якусь хату не позбавити такоi паради. А чому? Це треба зрозумiти.
У давнi часи, бiльше як двiстi рокiв тому, предки пастухiв шукали собi небезпечних пригод, сутичок i – чому би нi? – золота. І врештi вина угорського чи iншого, лиш би було густе, як олiя, а не розбавлене водою. За горами, де Карпати закiнчуються пагорбами, переходячи в угорську рiвнину, стояв на скелi неприступний замок, оточений мурами й розвiдними мостами. Там була копальня золота i, як дотепер розповiдають, карбували там монети. Тому у нас той замок називався Золота Баня, бо по-угорськи баня означае копальня. Замок той належав великiй княжiй родинi Баторiiв, якi уславилися в iсторii Угорщини та Польщi. Один iз них був таким смiливцем, що погрожував самiй Москвi i нагнав страху ii бiлим царям. Усе це так манило до себе предкiв наших пастухiв. Серед бiлого дня пiд проводом молодого ватажка, який звався Довбушем, не звертаючи уваги на гармати i кулi, вони здобули твердиню. Не вчинивши нiкому кривди, навантажили золотом коней, насмiялися i повернулися в гори.
Як тiльки колядники почали згадувати, як молоденький пан Довбуш строго наказав своiм легiням, щоб пiд час нападу, борони Боже, нiкого в замку не вбити, аби вийти з честю, i як вiн сам, посмiхаючись, вiдганяв кулi, наче мух, то iм так зробилося на серцi, що один за одним стрiляли в хатi з пiстолетiв, подiбних на гарматки. І вiдразу ж в хатi вилiтали вiкна.
Потiм iще згадували, як iншi предки напали на мiсто Кути, бо там цiсарськi вiйська разом з урядниками влаштувалися, як у себе вдома. Молодi нападники набудували собi плотiв, прибрали iх шкурами диких звiрiв i так несподiвано налетiли на мiсто розлитою рiкою, що цiсарське вiйсько здалося. Не зробили кривди нiкому. Пили з вiрменами, напоiли цiсарських воякiв, вiдтак завантажили iх на плоти й вiдвезли до устя обох рiк. Там встановили границю: на тому боцi хай буде пан цiсар апостольський зi своiм вiйськом, а з цього боку – вiльнi християни на своiй зеленiй Верховинi!
Згадуючи про це, знову стрiляли колядники i знову вилiтали шиби, так що аж часом полонинський вiтер влiтав до хати, танцював у хатi i незгiрше допомагав спiвати колядникам. З такоi радостi, якщо добре пiшло, тобто якщо святкувалося щиро, то у хатах, у жидiвських корчмах i в панських покоях мало залишалося шиб. Десь залатали вiкна запасним склом, десь залiпили плiвками з волових мiхурiв, а де-не-де просто позатикали шматами. Нема чого нарiкати, видно, що було свято, а свято мусить щось вартувати. Пiсля свят чекали на Боже милосердя i на весну, поки якийсь довго прошений жидiвський скляр зглянеться i прийде зi склом у гори.
Часу в хатi перебували, як коли виходило – чи половину дня, чи пiвночi, чи цiлу нiч аж до ранку. Часом уже пiдганяли один одного, нагадували, що треба йти далi, проте весело бавилися ще i ще. Врештi за сигналом берези трембiтар вислизав iз хати. За хвильку трембiта, урочисто й гучно проголошуючи кiнець коляди, нагадувала, що iншi хати ще чекають. А колядники, вже заприязнившись зi всiма, з жалем прощалися i все ще затримувалися при безперервному частуваннi, самi не знаючи, чи мають iти, чи ще залишатися. Та вже й скрипаль вийшов крадькома з хати, i скрипка розспiвалася пронизливо i ритмiчно знадвору, вже й роги закликали до дальшого походу. Колядники шумно висипалися з хати, а з ними виходили у двiр домочадцi й гостi. Бо ще пiд кiнець усi спiваки та плесуни складали на снiгу перед хатою шапки i капелюхи, один на другий, високою купою, яка здаля виглядала, як пень або стародавнiй вулик. Довкола цього вулика з шапок танцювали круглек – танець вировий, хижий i легкий, як молодi бджiлки навеснi, коли вiдчують соки у квiтах. Танцювали, якраз маючи на увазi вулики, роi та мед. Закiнчували пiсню i всю коляду побажанням:
Ой коби си вам бджоли роiли.
Забирали капелюхи i один за одним, наче гуси, поспiшали за скрипалем вузенькою стежкою, протоптаною у снiгах. В кiнцi ряду береза щомитi дзвонив дзвiночком. Далекi й близькi лiси луною вiдповiдали скрипцi та дзвонику. І ще раз, танцюючи на вузькiй стежцi, посилали вiтання гостиннiй хатi, спiваючи:
Ой коби си вам бджоли роiли.
І вже з iнших далеких хат було далеко чути – колядники йдуть, уже йдуть!
Що можна сказати про круглек та про всi тi побажання? Про таке не говориться, але кожен знае, що це просто чари за допомогою танцю. Тому не дивно, що священики – й тi, що молодшi, й ученi, – вбачаючи у цьому поганство, просто магiчний обряд, як вони казали, часом ганили його вiдкрито, частiше натякали то вагомо, то на вухо, делiкатно, що принаймнi пiд час християнськоi прилюдноi коляди не варто вдаватися до чарiв. Тому так повелося вiд певного часу, що колядники – може, для того, щоб вiдразу випередити осуд, – вже на самому початку коляди, коли беруть вiд священика хрест i скарбничку, заводять на церковному подвiр’i цей бджолиний танець насамперед навколо священика, вiтаючи таким чином його першим. Бiдолашний священик, що ж мае робити? Стоiть непорушно, сам як вулик чи пень. Хто знае, може, щось там бринить у нього всерединi, може, якась розгнiвана бджiлка радо вкусила б у вухо того чи iншого колядника. Але лиця колядникiв яснiють радiстю. Як тут кусати, як сварити? Священик спокiйно усмiхаеться, iнодi слухае пiснi, але переважно не слухае, бо коляду люблять починати свавiльними куплетами.
Так чи iнакше коляда була християнською. Починали перед церквою i вiд священика, i був для них вiдкритий цiлий свiт. Ходили до всiх, браталися зi всiма, не тiльки зi своiми, не лише з газдами i пастухами. Ходили й до молодого дiдича, який недавно замешкав над Рiкою i на все життя залишився у горах. Мати дiдича – казали, що княгиня – була з тих, що тiльки раз на рiк, пiд Новий Рiк, промовляла кiлька слiв до християн, а на колядникiв дивилася зверхньо, нiби видерлась на самий чубок даху. Але сам молодий пан, хоч мовчазний, так клiпав очима, якось по-людськи. Вiдразу було видно, що коляда бере його за серце, що вiн християнин, а не лише пан. Потiм потискав колядникам руки, i, хоч дехто говорив, що вiн скупий (чи радше рахунковий), так обдаровував колядникiв, що тi не знали, як усе те забрати з собою.
Ходили й до жидiв, i жиди були дуже радi. Забували про свою статечнiсть, з облич зникали сумнi й кислi мiни, пили до старшого брата, пили до славного берези Фоки. По-християнськи радiли, дякували за вiтання. Дякували за плеси, дружно плескали в долонi пiд час плесання, просили ще тоi чи iншоi коляди. Старий Айзек iз сивою бородою i з довгими пейсами, дужий, поважний i суворий, як сам святий Ілля, також попивав i смакував пiсню, як вино. Приязно усмiхався, часом прицмокуючи вiд задоволення, i кидав до дзвiночка грубi банкноти на церкву. А молодий плечистий Абрумцьо, чорноокий, з чорним, аж смоляним волоссям, iз закрученими пейсами, хапався за бартку i, вимахуючи нею сильно, щиро, натхненно, по-християнськи, плесав разом iз колядниками. Радiсна, гарна коляда була у жидiв-побратимiв.
Дехто вже тодi почав на це нарiкати, мовляв, жиди – це «вiра не наша». Та й деякi священики буркотiли стиха, що й сама коляда, правду кажучи, поганська. Тiльки у Криворiвнi старенький отець-канонiк Бурачинський, який добре знав i розумiв горян, нiколи iх за це не ганив. Тож Фока не слухав осуду. Не звертав на нього уваги. Казав, якщо ми на Святий Вечiр вiд первовiку еднаемося з усiм, що дихае, з усiм, що живе, то передовсiм iз людьми, з сусiдами, з побратимами. Це i е по-християнськи, а не те, що якийсь там церковний урядник пробубнить i пробекае. Вiн i далi ходив до всiх – i до жидiв також – з радiсною вiстю, з колядою та плесом, поки був березою, а пiзнiше старшим братом.
Пiшли би не лише до сусiдiв, до багатих i до злидарiв, до всiх палацiв, дворiв, господ, хат, корчом та буд! І до циганiв, хоч е такi люди, якi уперлися, що цигани походять не вiд матерi Єви, а вiд дияволицi, тому не мають пупка i взагалi душi. Але хай буде! Пiдуть до кожного, хто хоче спробувати коляди. А до самого чорта? Га? Чом би й нi? Якби послухав iх хвильку, хоча б через вiкно, то зарадили б йому пiснею, танцем, веселiстю, приязню. Чорт сумний, бо з первовiку напихаеться самим смутком, таким сухим, як стара свиняча щетина. Без краплi води, без краплi вина! Того i злий. А хто б не був злий?
– Пiдемо з колядою до всiх, – казав Фока, – саме Дитятко дало нам таку радiсну настанову, треба ii пильнувати, треба за неi дякувати небесам.
Таким було повернення коляди. І так ii святкують донинi. Нiхто в нас через це не вивищуеться над iншими. Навпаки, ми знаемо – i цiлий свiт про нас це каже, – що ми загрузли в якiйсь порослiй мохом давнинi, в архаiчних звичаях. Нехай i так! Ще прийдуть до нас! Згадають, що пастухи першими прибiгли до Дитяти i назавжди залишилися з Ним.
Чорне та бiле (про гуцульську магiю)
Самотнiсть
Гiрський час, який пливе так потужно й повiльно, а iнодi щедро розсiвае радiсть, барвисту святковiсть, приховуе ще й iншi скарби, що iх неможливо осягнути поглядом.
Якщо мандрiвник прийде серпневого дня над Черемош, до Криворiвнi чи Ясенова, – такого ясного, який тiльки там бувае, то побачить, що тодi вода так iскриться i сяе, що кожну краплину видно окремо, тодi на деревах гiлки, листя, шпильки та шишки настiльки наповненi свiтлом, що кожна окремо вирiзняеться на блакитi неба. І хоча корiння дерев заховане, хоч увесь свiт тих буйних коренiв лугових трав гнiздиться пiд землею, все ж у такий день якось думаеться: от якби iх вiдкрити, оголити, якби й до них дiйшло свiтло… Якби проникло в кожен жмутик, у кожну нитку корiння. У такий день можна повiрити, що весь свiт зiтканий зi свiтла. Що всюди свiтло еднаеться зi свiтлом i свiтло творить. І нема нiчого, чого не можна було б осягнути самим лиш зором. Може, навiть неминучий i незбагненний перехiд до смертi, якщо його сильно наситити свiтлом, розсiеться такою ж прозорою грою краплин, як глибини Черемошу.
Та коли темна нiч затопить Ясенiв, а понад верхами гiр з безоднi неба пронизливо затремтять одинокi пульсуючi вогники, а iншi свiтла, стаючи щораз слабшими й мiзернiшими, пилинками тонуть у чорних безмiрах, тодi вiдчуваеш, що е сили, могутнiшi вiд свiтла. Самотнi променi ледь торкаються iх, але проникнути не зможуть нiколи.
У життi людей понад спiлкуванням i працею, понад святкуванням i радiстю, понад усiлякою товариськiстю —старшою i сильнiшою е самотнiсть.
Той, хто спромiгся б напружити слух, замислитися над цим питанням, таким неважливим для сьогоденного свiту, i над тим, що схильнiсть до сердечностi, до великих дарiв серця та до поклонiння, до культу, до святкувань народжуеться у самотностi, – для того поллеться з грудей Верховини, мов неждана довiра, прадавне, тихе, вiчно живе джерело.
За прадавнiх часiв вiщуни, вчителi людськостi, самi пiзнали ту свiтовладну силу й вiдкрили людям новий свiт, хоча через це анiскiлечки не змiнили своiх занять. Усе це тепер вкрите численними пластами. А може все ж таки ще здригаються тi самi джерельнi пульси?
У самотностi пустельника-пастуха, який спостерiгае на пустищi пiд час громовоi бурi, як свiт заливае то повiнню свiтла, то чорноти. У самотностi мисливця i втiкача у снiговiй завiрюсi, яка розривае шатро i засипае його лавиною снiгу. У самотностi подорожнього серед безмовних лiсiв, чий кожний шерех викликае дрож, а кожний шум занапащае людину. У самотностi родини, яка покладаеться тiльки на себе, десь у гiрськiй пустцi, звiдки жоден крик, жодне благання про допомогу не дiйдуть до людей.
Про саму самотнiсть мало хто здатний розповiсти. І кому таке спаде на думку, якщо то власне вона невблаганно жене людину до товариства, до любовi або до спiльноi працi та забави, нiби для того, щоби про неi саму забути.
Незаймано бiла стежка, що в’еться мiж заметами снiгу хребтом полонини до самотньоi зимарки. Голос невидимоi флояри, що сумно озиваеться з глибини пущi. Залишаються хiба що такi образи самотностi?
Бо поступово будь-яка самотнiсть заповнюеться людьми. Людина, яка довго е самотньою, у великому свiтi хмар, гiрських верхiв, лiсiв, вод i трав, шукае товариства, шукае побратимства. Часом знаходить, не шукаючи. Для неi звiдусiль зринае iнший свiт, пiдземний, свiт видив, запитань, загадок i знакiв. Вона осягае незвичайну науку. Кожен шепiт, будь-який гамiр набирае незмiрного значення. Там, де мовчить i чекае стара пуща, де у мiсячному сяйвi тане безмежна полонина, там, можливо, серед зiлля та корiнцiв чекають на привiтнi слова, на якесь дуже трудне примовляння, на знак, зрозумiлий лише втаемниченим, доброзичливi побратими.
Лiсовi джерела, що народжуються в пiтьмi, шепочуть, зiтхають. Верховi потоки буркочуть у шуварах, солодко щебечуть, наче водянi дiти, або вигравають, дзвенять по скелях. Іншi по-молодецькому гримочуть, бурлять. У долинах води радiють просторам, танцюючим струменям течii. Єднаються, втiшаються побратимством вiльних потокiв, збирають водну раду, виголошують важливi зауваги, несуть далi притчi та повчання гiрських вод. Уже будь-якоi митi голоси втiляться у досi не баченi постатi. Інодi вже у дрiмотi, просто перед воротами серця вони заквилять вiщою пташиною, навiють шумом надiю. Виграють, приспiвують, утiшають сплячого самiтника.
Бо десь там iз шиплячих трясовин, iз порослих зеленими лишайниками скельних оповзнiв, чи з проваль, iз плутанини корчуватих вiтроломiв (так повчають «примовляння») висовуються, легенько визирають, глипнуть оком – i знову чаяться – чигаючи на якесь необережне слово, чатують, чекаючи на чиесь пiдбурювання, – упирячi сили. Бешкетнi, насмiшкуватi або страшнi, з вижертими лицями, з випущеними кишками упириська, що несуть хвороби, страждання, тугу i смерть. Інодi вони страшнiшi за тих ворогiв свободи, якi звiдкись приносять у гори утиски, кров та бiди. Може, вони з того самого нiкчемного роду?
А ще десь пiд верхами у Чорногорi, у найглибших гiрських глухоманях, спочивають по-королiвськи у сховах башт i веж, у коморах i в ложах, викутих велетами, велетенськi орли – сили грiзнi, але благороднi, часом навiть начебто й милосерднi. Сили ватроокi, хмарокрилi, громоголосi. Спочивають – до пори. З вiконець скельних веж, iз галерей, з нарiжних башт, що висять над прiрвами, час вiд часу тiльки блиснуть вогнистi очi, долине далекий гул.
Малослiвна й мовчазна людина чуе такi рiзноманiтнi розмови, про якi йому навiть не снилося. Той, що мало бував свiтами мiж людьми, тут на самотi набувае ввiчливих манер. Найретельнiше дбае про молитви й обряд, пильнуе, щоб не вимовити в безлюднiй тишi брудного слова, слова недоречного, щоб рiзким рухом, а то й думкою не розбудити, не сполохати «чогось».
Інодi такий, що не надто переймався дiвчатами, сидячи отак сам-один мiсяцями, почне за якоюсь тужити, i тодi може якимось одним зiтханням чи сумним вигуком накликати летку, мов птах, крилату мару – зiткану з зеленого свiтла Нявку, неземну кохану, яка весь цей свiт покаже йому буденним i нудним, i веде його нiжно – через дно провалля – у засвiти.
А ще, коли з часом сповниться бажанням i дозволить жазi точити серце, викличе цим жадiбну до пестощiв, ненаситну небезпечну коханку – Лiсну, вродливу, але з нутрощами, вiдкритими ззаду, вiд якоi, навiть коли вернеться вiн до людей, хiба смерть його порятуе.
Навiть спокiйному, лагiдному чоловiковi, якого не терзають бажання, також загрожують ворожi напастi й наслання. Вiн ходить iз перестрахом, нiби з тiнню, готовий вiдбити раптовий, хитро пiдготований, несхибно нищiвний напад. Вiн вчиться бути надзвичайно обережним. Мелькне якийсь вовк бiля хати. Слiду не залишить. Чи то вовк? Зiрка така ясна з’явиться, якоi досi не бачив. А чи то зiрка? Вiтер жене з цiлим вiйськом завиваючих бiд, затятих чортiв i чортикiв, що збиточно гацають iз баламутними свистами й писками. Це не звичайний вiтер.
Оточений небезпеками та звабами безлюддя, дехто й сам стае воiном, зводить довкола себе барикади й загороджуеться, проганяе спокуси i видива словами, знаками, таемними засобами або навiть викликае грiзнi сили. І деколи – як воно бувае на вiйнi – кориться iм, на якийсь час або назавжди.
Де у нинiшнi часи знайти мiж людьми такого богатиря «примiвника», хмарника чи громового починача, який став би вiч-на-вiч перед грiзними силами як рiвний або сильнiший таемним могуттям, який би захищав вiд них iнших людей, iхню худобу та пашницю? З ними можна хiба що примиритися за бозна-яку цiну або просто безславно iм пiддатися. Звичайний чоловiк думае: найкраще присiсти до землi, мов трава, не пхатися межи сильних, поставити собi заслони з примiвок, обереги з хрестiв та зiлля. І сидiти тихо, поки кудись прогалопують могутнi: Громовий цар, вiтровi королеви орлолюдiв iз грiзними сонмами, з побратимами своiми, з дiтворою своею лютою, духи повенi, водянi королеви та iншi.
Захист
Коли вихори й урагани загуркочуть, мов несеться дикий табун, коли громи роздирають небо i сиплеться град, така самотня, нехай i звичайна людина, яка завчасу забезпечила себе примiвками i ненадпочатою водою з десяти чародiйних джерел, добре перемiшаною i завороженою, яка готувалася до Святого Вечора та до громових свят i жодного з тих дванадцяти громових свят не порушила, а святкувала iх, як належить: постила без хлiба i води, на той час нiмiла, нi до кого слова не мовила, навiть до худоби чи дерева, остерiгалася навiть сплюнути, ходила голою, роблячи чарiвнi кроки i зупинки, промовляючи заклинання i прохання, – така людина спокiйно витримае не одну бурю, яка чужому прибульцевi запам’ятаеться на цiле життя.
Той, хто хоче мати захист чи чародiйську владу, коли щодня вдосвiта збирае воду з дванадцяти джерел, завжди робить це на самотi, так, щоб нiхто не побачив. Довго стоiть перед кожним джерелом, прислухаеться до його мови, кланяеться кожному джереловi в лiсi чи на полонинi. Як зачерпне води, пошепки дякуе джереловi, славить i просить воду старими примiвками: «Водо, Водичко! Свята Йорданичко! Найстарша царичко! Вмиваеш береги, корiння, бiле камiння, гасиш вогонь! Умий мене вiд грiха, вiд злого, вiд ганджу! Яка ж Ти чиста, яка ж Ти свята, зроби, абим був такий!»
Спочатку слiд окремо зiбрати воду для примiвок, а тодi окремо вимити руки й лице. Коли вертаешся до хати чи до колиби, треба вклонитися димовi з ватри. Для гасiння жару у водi, для всiлякого обкурювання, для примiвок iз вогнем треба розпалити прадавнiм способом – тертям полiнець – живу ватру.
І тодi вже можна починати примовляння. Примiвка може розгортати крила. Вода жива, ватра жива i слово живе, зриме. Який починач, таке й починання. Один пурхае, мов горобчик, i цвiрiнькае, iнший, наче ворона на лету, каркае i лякаеться, а деякi вiдразу злiтають упевнено, гордо, мов орли чорногорськi, орлиним поглядом пронизують i кидають виклик.
Люди старовiку вбачали всюди у свiтi постiйну й невблаганну битву, дiлили свiт на два табори – ворогiв та друзiв. Серед усiх доброчинцiв, побратимiв самотньоi людини наймогутнiшим е Сонечко. Воно е противагою всiм напастям, породженим iз темноти, проганяе всi чари i невловимi загрози. Газдуе понад усiм, плодить, живить i оздоровлюе.
Чимало вдячних слiв славить Праведне Сонечко.
Непорочне Сонечко, чисте лице Боже,
Праотець i опiкун родiв людських,
Сонечко – Господь – огнистий.
Йому, святому Лелевi, щоденно слiд молитися радiсно й покiрно, завжди на самотi, стоячи на колiнах, обличчям до сонця.
«Лелю-Сонечко! Запашне, чисте! Узрiть мене грiшного!» І, сходячи, могутне Сонечко так вiдповiдае дiтям своiм:
А як я вийду з ночi глибини,
А як я вийду тихо-тихенько.
А як я вийду рано-раненько.
В недiленьку святу вранцi виплину —
То зрадуються моею зорею
Звiрина i пташка, i рибка у морi —
Зрадiють трави i луки зеленi,
Зрадiють верхи, верхи костельнi.
На усiх землях церкви – костели,
На небесах усi сили – ангели
Спiви заводять – дзвони церковнi,
Церковнi брами вiдчиняться самi,
Самi в вiвтарях свiчки ся запалять,
Самi ся служби святi вiдправлять,
Дадуть здоров’я, вiд злого збавлять.
Живою небесною ватрою лiкуе весь свiт свiтовий газда. Вiн е взiрцем для газди, взiрцем наснаги працi, щедростi та гречностi, взiрцем для воiна – непохитний, завжди звитяжний. Його день народження люди вславляють колядою. І свята недiля – також свято сонечка. Вiд Божого Сонечка одне життя дане, як i одна смерть. Над колискою людини дванадцять посланцiв, суддiв ангельських, вiдгадали присуди i постановили, чим мае бути. Нетлiнний вiщун знав це вiдразу, а мудрий сусiд iнодi здогадувався з поведiнки дитини.
Людина, яка б сидiла в пустельному мороцi без свiтла, не миючись, без молитви i святкувань, неминуче потрапить пiд силу бiсiвськихслуг, здичавiе, а тодi втiкатиме у вiчному страховi, шкiрячи зуби, наче гнаний звiр.
Але хто проходить школу самотностi, хто вiдбув практики i втаемничення, хто чув голоси i поборов страх, пройде крiзь пущу спокiйно, тижнями сам буде йти незнаними пустками без ляку, хоча тодi не раз уже сам «той» береться до нього.
Часом опiвночi сховаеться у смереку i росте аж до неба – велетенський, рогатий, вищирений. А часом на полонинi, де вже ясно i весело, з’являеться щось таке покручене i карликувате – нiби деревце – та видно, хто то. А хай собi бахурiв бiсових страшить! «Вiн» лиш такi мiглi показуе, бо вiн анi великий, анi малий. Чорт – це примара. Вiн – нiякий. А хоче, щоби нiяким був свiт. Хоче, щоб ти зiщулився i скорчився зi страху до самоi землi. А для того, хто це збагне, бiс – хай би як собi вмощувався, рiс i здiймався до неба – смiшний. «Геть з дороги! Щезни, маро!» Перед людиною вiдкритий свiт – вiльний, просторий.
Багато хто з таких людей так само, як промовляе та спiвае молитви, спiвав би гiмни i складав би величальнi акафiсти про самотнiсть, коли б мiг собi все усвiдомити. Без самотностi немае справжньоi свободи. У постiйнiй тиснявi нема анi великоi любовi до людини, анi радостi вiд людей. І людина сама не знае не лише того, ким вона е, ба навiть насправдi не знае того, що вона е. У самотi зимарки чи колиби i про користь не надто думаеться. Аби лиш мав трохи муки, бараболi на пляцки до молока та дрiбку тютюну. А як трапиться, що не принесуть вчасно, то Боговi та овечкам i за сирок дяка. Робиш свое з охотою, бо що ж то за погана душа була б гадяча, що занедбала би худобу, яка тебе годуе. Адже й пес пильнуе свого. Хоч ти i наймит, а не згинаешся нi перед ким, прямий, як кедр вiчнозелений – дитина гiр. Живеш iз цим великим свiтом навколо, свiтом пущ, гiр та хмар. А перед ним усi смиреннi! Бо вiн нiкого не принизить i не зробить каплуна з вiльного християнина. Не змушуе тебе бути невiльником, зiбганим рабом, не робить тебе жалюгiдним скиглiем, який не знае, де чорне, а де бiле. Хоч би який ти був маленький, випростаешся до неба. Ти такий, а не iнакший. Чiтко це бачиш i знаеш. Якщо ти вберiгся вiд спокус пущi, якщо врештi iх здолав, то приязнь i сонячна гречнiсть до людей, до кожного створiння освiтлюе твое серце, грiе тебе, надiею виграють небеса, золотi полонини, лiси та води. Стара вiра колише тебе, як мама.
Якщо вам коли-небудь доводилося зустрiчати на полонинах саме таких вiльних душею, погiдних пастухiв, якi нi вiд кого нiчого не просять i не очiкують, то вiдразу ж бадьорiсть i спокiй огортали вашу душу. Цi люди радiють кожнiй зустрiчi. Усе радiсне тiшить iх, а сумне – щиро зворушуе. Мимоволi безжурна оповiдь сама поллеться з ваших уст. І що бiднiшою е така людина, то ширше в неi вiдкрите серце й вуха. Нiщо iм не загрожуе, нiщо не викликае заздростi, вони завжди ладнi радiти та сумувати разом iз вами.
Починачi та мольфари
Отож усе життя цiлих поколiнь та родiв залежить вiд великих сил, вiд iхньоi прихильностi або ворожостi, а захищають його чи становлять загрозу подii та ознаки, якi видаються незначними й незнаними. Бо всi тi сили, хоча зазвичай уперто мовчать, хоча старанно ховаються вiд людського ока, та мають усюди – серед звiрiв, серед рослин, а також серед людей – своiх служок, своiх нишпорок, рiдню та дiтей. І всi вони нерiдко такi непомiтнi й непоказнi! Неочiкуванi спорiднення, зв’язки, переплетення i спiльноти! Рiзнi сили об’еднуються одна з одною в дивний i несподiваний спосiб. Часто iх поеднуе назва чи подiбнiсть назви. Тiльки слухай, розгадуй!
У великих скупченнях людей виникае певний кшталт безпеки i контролю. Нiби якась потужна дамба. Об неi розбиваються вали грiзноi, розбурханоi десь далеко поза людиною бурi. Така гребля не закрiплюеться в душах гiрських людей. Це вiдчуття безпеки не може в них оселитися. Вони постiйно бачать темнi хвилi, що випливають наче з безмiру, цiлi iх сонми, легiони iстот – чи то небезпечних, чи приязних, але завжди потужних i таемничих.
Людина, яка пройшла школу самотностi, не тiльки олюднюе природнi сили, привиди i хвороби, але й людям, незнаним людським душам надае вагомого, таемничого значення. Коли потрапляе межи людей, то вже й на людей мае iнший погляд. Той, хто захищався вiд рiзних темних сил або змушував iх до чогось побажаннями, примiвками, знаками, практиками, буде iх використовувати i стосовно людей. Для мешканця самотньоi кичери чи полонини чужак i прибулець е набагато дивнiшим i незвичнiшим, нiж для мiських або навiть сiльських людей. То бiльше любий i гiдний сердечностi, то навпаки – бiльш пiдозрiлий i небезпечний. Жодна невiдома дрiбниця, жоден погляд не проходить повз увагу самiтника. Вiн про все розмiрковуе, iнодi голосно обговорюе з найближчими. Незначна, незрозумiла прикрiсть чи просто щось незвичне надовго залишаються в пам’ятi. І якщо потiм з’явиться хвороба чи недуга, смуток чи неждане лихо, то вiн собi пригадуе тi рiзнi погляди. Домiрковуе, котрий був допитливий, гострий, неприязний. Вiн знае, що ця бола – наслана, але ще не впевнений, хто ii наслав. Тодi треба вiдвернути це наслання закляттям або чарами. Треба знайти добрих i прихильних примiвникiв або – якщо не можна iнакше – добре налаштувати тих, що найнятi чи якось намовленi ворогами. Найкраще самому оволодiти чарiвними властивостями, самому вiдганяти наслання.
Серед стiлькох хат, що розкиданi по горах, не одна славилася починачем або чудовим примiвником. Примiвник, виганяючи наслання iз хворого тiла, вiдгадуе: «Чи ти з чорних очей, очей похмурих? Чи з витрiщених очей, вилуплених? Чи з очей пронизливих, очей злiсних, чи з очей каправих, очей слiзних – ти, боло дурна! Я тебе кличу! Я тебе проклинаю!»
Той, хто знае починання, може також послати обертин – повернути насланi чари з такою силою, що у того, хто iх послав, трiскаються жили. Деякi люди володiють чарiвничим даром вiд народження i часом самi про це не знають. Нерiдко людина дiзнаеться про це раптово, несподiвано, сама дивуеться зi своеi сили. Іншi властивостi можна здобути за допомогою постiв, через втаемничення та практики.
Здобування i виявлення чарiвних сил оточене великою таемницею. Про великих починачiв, тих, що були вiщунами, вiдомо тiльки, що вони довго мандрували пущами, никали заклятими коморами. Серед починачiв е добрi, може, i святi люди, а е напевно й дiдьчi. Одна справа вiщун, що знае майбутне i може оздоровити самим поглядом, а геть iнша – мольфар, який тiльки думкою та чарiвним дiянням нищить i замучуе.
Колись точилися цiлi вiйни – грiзнi й затятi – мiж самими примiвниками, починачами та чарiвниками. Не заради якоiсь користi, навiть не так для вiдвернення шкоди, як заради слави, щоб показати свою чародiйську силу, подолати суперника. Серед тих чародiйських воiнiв траплялися люди обачливi й навiть лицарськi. Та бували й такi, що не зупинялися перед жодним способом, хоч би яким диявольським. Частенько пiсля затятоi багаторiчноi вiйни один примiвник зводив зi свiту iншого якоюсь невiдомою страшною хворобою. Зрозумiло, що нiхто з них не застосовував нi сокири, нi рушницi, нi отрути, тобто жодних iнших способiв, окрiм духовних. Тому чимало таких, що свiдомо й умисно послуговувалися чортами i чортiвськими способами, маючи на совiстi смерть суперника, пiшли пiсля смертi всередину Чорногори i, мабуть, покутують там i досi, тягають на плечах лiд iз озер чорногiрських, коли слуги громового царя наказують iм сипати град на землю.
Та це ще не все. Навiть якщо хтось узагалi не втручаеться до битв таких силачiв, усе одно мольфари-злочинцi, чарiвники, чарiвницi та вiдьми – пiдвладнi злому вiд народження чи з власноi волi й охоти – чигають на нього, не байдикують. Запрягають до служби всi сили, шукають серед них союзникiв. Постiйно насилають лихi течii, хвороби, збитки. Вони часто поводяться з чарiвними силами i власним даром так, як люди, званi цивiлiзованими, що використовують опанованi сили природи для того, щоб мучити й нищити iнших. Мольфари чинять так через якусь дрiбну образу, заради помсти за чиюсь неуважнiсть, часом навiть для дрiбноi користi та щоб хтось вiдкупився, а «цивiлiзованi» люди навiть без таких причин. Ми не маемо точних доказiв, що гуцульськi мольфари справдi насилали на людей духовним способом муки i страшну смерть. Але одне, що зрозумiли гiрськi люди: якщо iснують мольфари, то найтяжчим злочином е злочин духовний, найбiльшим злом е скупчення i зосередження всiеi потуги духа i волi пiд командою ненавистi, для завдання шкоди ближнiм та всiм живим iстотам.
Можливо, е i так, що через вiддаленiсть осель багато ворожнечi залишаеться тiльки в задумах i намiрах? Можливо, при зустрiчi суперникiв вона розгорiлася б у велику небезпечну сварку, вибухи лютi? А та вiра чи знання про мольфарiв показуе, як багато злих i ворожих почуттiв iснуе та дiе й далi, хоч вони не виказанi, приглушенi. Коли мольфар дерев’янiй або глинянiй ляльцi, яка представляе його супротивника (або його корову) i мае на собi волосся чи клаптик одежi ворога, заб’е шпильки або кiлки у язик – суперник хворiе на язик або нiмiе, коли забивае в голову – божеволiе, коли в око – слiпне, коли кладе ляльку до комина – ворог поволi сохне i гине. Часом вiн робить ще iнакше. «Зв’яже» в якийсь спосiб – думками i чарами – якусь тваринку з людиною. Бере, скажiмо, бiлку i завдае iй мук або повiльно ii вбивае. Це найнадiйнiший спосiб мучення. Мольфар насичуеться муками ворога.
