скачать книгу бесплатно
Понад кичерою, вище вiд лiсу, недалеко вiд вершини Букiвця, стояла верхня, або «вишня» хата. У затишному мiсцi, передом до пiвдня. Хата нова, але стояла вона на мiсцi найстарiшоi ясенiвськоi оселi, яка iснувала давно – задовго до появи гражди. Ще пралiс шумiв на мiсцi, де стоiть гражда, коли тут на горi вже було обiйстя.
Нова хата, ясна, бiла, яка стоiть там тепер i ще пахне свiжим деревом, оточена розлогими сiнокосами, i ii видно здалека. З неi також добре видно довколишнi верхи, найближчий – Писаний Камiнь, i гори у сторону Кут, Синицi та Церкви з боку Криворiвнi. Верхiв’я Чорногори виднiлися вдалинi, а внизу, глибоко в яру, шумiв Черемош. Але через розлогiсть i горбистий рельеф лук не було видно Черемошу i його долини. Головним призначенням верхньоi хати була заготiвля сiна у досить великих обсягах. Царини давали п’ятдесят стогiв сiна. Крiм того там були рiзнi загородженi пасовиська. На них – багато веселого молодняка: телятка, лошатка i ягнятка, вiдгородженi однi вiд одних.
Трави
Без кiнця-краю, до самого горизонту сягали сiннi луки. Розцвiченi й пахучi впродовж весни та лiта, вони аж до покосу щомiсяця i запах змiнюють, i колiр.
Цi луки не лише для газди, то окремий свiт, газдiвство для себе.
Погляд мандрiвника, якого занесло здалека, губиться в цих трав’яних хащах, як у заметах зоряного неба. Його вражають барви, насичують запахи.
Якби хтось пустив сюди худобу, вона вiдразу б знала, чого шукати. Напевно пiшла б туди, де мереживом достигаючих зернят виднiеться щучник або де купками рожевiе й зеленiе конюшина. Але луки обгородженi воринням. Про них нiби забули. Луки живуть своiм життям. «Сонечко, до всього ласкаве, плекае iх», а газда – вони це знають – береже i захищае. Лише комахи – джмелi, бджоли, оси, метелики, мухи та жучки – торують ними своi шляхи. Кольори та запахи подають iм сигнали, за якими вони дiзнаються, де шукати сокiв i пилку. Але не тiльки для себе смокчуть квiткову поживу. Господарюють разом iз квiтами. Без них лука б завмерла.
Перш нiж задзвонять коси, луки разом iз комахами святкують це життя для себе. Святкують окремiшнiсть кожного роду у спiльностi з iншими, окремiшнiсть кожноi спiльноти у спiвжиттi з iншими, окремiшнiсть луки.
Серед людей тiльки той здатен охопити цi окремi життя, цiлком осiбнi й пов’язанi зi стiлькома iншими, хто iх не чiпае, не смикае, не толочить i не зривае для себе. Може, око гiрського побожного самiтника, яке у кожному рослинному образi розгледить неповторний задум Єдиного? А вухо того пiсняра, що сповнений витонченоi привiтностi та доброзичливоi шанобливостi до всього живого, почуло б ритм кожного квiткового буття. Чи закоханий погляд i повна нiжностi рука художника, який iде за рисунком i барвою кожноi квiтки. Для якоi вигоди? Так, нi для чого. У побратимствi з кожною яскравою та пишною косицею i з кожним скромним чубком трави шепне iм: «Яка ж ти красна!»
Веснянi луки. Спочатку жовтi. Колишуться на них скромнi первоцвiти, мов лiтургiйнi дзвiночки й першi луговi сигнатурки. Купальницi задивляються в люстерка ставкiв, вiддзеркалюються в них ясно-жовтим.
Рожевi луки – з переможним квiтковим вiйськом зозулиного цвiту. Здалека, з подiльських полiв мандрують вони через увесь край аж до гiр, до нижньоi межi лiсiв.
Бiлi луки – витканi тисячами й тисячами бiлих квiтiв запашноi маренки.
Пурпурнi луки – мов екзотичнi квiтники. Там дивовижно вигнутi зозулинi черевички. Поцяткованi наперстки з соком-нектаром, схованим у скарбничках – солодких закамарках, до яких дiстаються тiльки сильнi волохатi джмелi, а квiтка, тихенько закриваючи уста, ховае хмiльного джмеля у своему оксамитовому сховку.
Луки влiтку. На бiльш тiнистих схилах, на зрубах, нове диво. Розквiтають луки кольору блакитi неба, та й самi вони наче небеснi. Це делiкатно повитинанi, з пелюстками-зубчиками квiти тирлича мiняться цiлою гамою блакитних вiдтiнкiв. З’являються величезнi, якi бувають саме в горах, васильки. А на сонцi цвiтуть, палають серед трав, наче втiлюють сонячну матерiю, маленькi жовтогарячi й липкi квiтки арнiки. На сонцi ж, але при землi, в облямiвцi трав повiльно формуються, творяться, вже по-iншому вiдображаючи сонце, зiркоподiбнi будяки-вiдкасники, оман, величезнi безсмертники. Теплi й солодкi – а схожi на гострi малюнки паморозi. За життя застигли колючi пелюстки, вирiзьбленi з шовковистого металу. Зате взимку, коли всi квiти, вже давно засохлi та зiв’ялi, тонуть в одноманiтнiй верствi сiна, будячки блищать, вiчно живi, зберiгаючи свiжий аромат меду.
І навеснi, i влiтку до образу лугiв додають своi барви, своi форми божi свiчки – зозулинцi. Рiзнi види. Деякi вже у квiтнi на пiвнiчних, тiнистих схилах. А потiм щораз iншi, бiлi, фiолетовi або чудернацьки смугастi, плямистi, мiченi так, щоб справити враження, спинити, щоб не пролетiла повз анi бджола, анi дiвчина. І всi вони дурманять запахом, як нiби не з наших лугiв, далеко вiднесеним вiтрами.
Уздовж стежок комонник. Наче мандрiвнi, бiднi наймички, ген iз долин, iз далеких полiв, що пiшли шукати долi аж сюди. Шорсткi комонники з зiрковими очима, кольору ясного неба. Тут е й iншi вандрiвцi. З краю жерепiв, iз гiр примандрували на луки квiти нечуйвiтру, незлiченно розмаiтий рiд, такий же мiшаний, як тутешне пастуше населення. Нечуйвiтер кармiнний, нечуйвiтер золотавий, нечуйвiтер позлочений, золотистий, чи ж здатен хтось перелiчити всi цi вiдтiнки золотого, чи ж стане йому назв.
Шум лiсу з долу, з верхiв’я Кичери, ледь чутний шум Черемошу, що долинае з глибини долини, – тиша, небо та гiрське сонце, i лиш едине товариство – стара вторована стежина, що в’еться вдаль. А единий рух – бджоли та джмелi, що несуть квiтам любов. Та ще iнодi далекi дзвiночки череди з якогось пасовища, iнколи кукання зозулi, як нiби сама весна сповiщае про себе. І уривчастi звуки флояри з акордами шуму або шепоту потоку, що десь високо плеще об скелю. Тут зовсiм немае вiдчуття пустки чи непомiрного огрому, як це бувае на полонинах, а все ж обшир великий, не одноманiтний, щораз iнший i, здаеться, щораз гарнiший. Цей свiт лук, царинок та зореподiбних квiтникiв – свiт безпеки, тишi та щастя. Недарма вважають, що зоряне небо – то галявини, небеснi царинки. Мабуть, небеснi газди, засiваючи та плекаючи цi гiрськi квiтники, заздалегiдь хотiли подарувати людям враження вiд своiх галявин.
Вiдчуття часу зникае: час якось розвiюеться й розпорошуеться, не поспiшае, як одновимiрна послiдовнiсть хвилин та годин, що спливають одна за одною, а дзвенить багатоголоссям, як церковний хор, iнодi вiдступае, грацiйно ваблячи, в ритмiчному танцi, i повертаеться, мов усмiхнена дитина увi снi. А потiм знову розгортаеться, розкриваеться, як вiяло, i наповнюе собою луки – не час, а хвиля вiчностi.
І, мабуть, тiльки для вух втаемничених нявок, а iнодi й для очей газдинь-примiвниць, видзвонюють i вказують час квiтковi годинники. Адже кожна квiтка у свою, обрану нею годину, залежно вiд мiсяця, вiдкривае чашу, щоб черпати сонячне свiтло для своiх життевих перемiн та трудiв. І о своiй, цiлком своiй годинi, навiть не пiдкоряючись сонцю, чаша закриваеться. Те дзвенiння квiткових годин чують вуха втаемничених. Рано-ранесенько сухий, шорсткий та строгий комонник – наче блакитним дзвоном квiтiв – оголошуе п’яту сонячну годину. Ранiше за всiх вiдкривають очi цi турботливi й стараннi мандрiвнi наймички з долiв, а ще – в той самий час – деякi квiтки нечуйвiтру, полонинський рiд. Першi, можливо, принесли цей звичай зi степiв, а другi з вершин. Жовтець, наче життелюбний хлопчик, вибрав бiльш пiзнiй час, сповiщаючи про шосту годину з лугових ставочкiв, що виблискують на сонцi. Нiжний та вишуканий тирлич-генцiана мае час, спить i снить довше, в опочинку набираеться сил, щоб вiдточувати форми. Цi квiти – творцi копiткого та вишуканого мистецтва скульптури. Прокидаються допiру о дев’ятiй годинi. І так весь день. Вечорами, коли сонця вже немае, силени – шляхтянки, викраденi розбiйниками, занесенi крилатими вiтрами на полонини та верховини, звiщають вечiрню сьому годину – вiдкриваються тiльки тодi, коли до них струменять хвилi свiтла, процiдженi й профiльтрованi через темний кристал вечора; опаловi й темно-фiолетовi.
Нявки щодня слухають дзвiн цих годинникiв, метушаться разом iз комахами, серед вiхоли ароматiв, якi також долучаються до хору голосiв, пiсень, запрошень, подяки та залицяння квiтiв до комах. Але людськi почуття занадто грубi, щоб розрiзнити iх. Незадовго до Івана Купала, коли настають «Розигри», тобто свято, коли грае-буяе природа, нявки, як заводiйки, затiвають плеси i танцi всiх iстот, що живуть на луках, в лiсах та на полонинах. Навiть вовки влаштовують божевiльнi й радiснi танцi. Саме тодi, в день еднання i братання з травами, молодi газдинi й дiвчата прокидаються рано вранцi, до свiтання, щоб людське око не бачило, i бiгають луками голi, мов рожевi хмаринки, з розпущеним волоссям. Вони танцюють, пiрнаючи, купаючись та качаючись у високих травах, i, зазираючи квiтам в очi, вiдчитують свiтанковi години. Кожну травичку, кожну квiтку просять про добру годину, заклинають iх про чарiвну манну для улюбленоi худiбки. Зривають квiти, прямують у танцi до джерельця, що шемрае по скелi, пущеного в дерев’яний жолоб. Умиваючись та освiжаючи зiрванi квiти водою, примовляють:
– Водо, водичко, свята Йорданичко, найстарша царичко, радiсно сердечна, шумливице рiдна, вiзьми цю щасливу годину квiткову, мить свiтанкову! Подовж, розлий ii на цiлий рiк. Не воду черпаю джерельну, не крижаною водою вмиваюсь, а манну добуваю з цього зiлля та квiтiв. Мирюся з ними, беру для своiх бидляток i для маржинки. Не для себе манну беру, лиш для моеi Зорини, Жовтяни, Модрани й Срiбляни…
З давнiх давен цi слова повторюють щороку. Протягом столiть щорiчно вiдбуваеться на сiльських та верхових луках свято розигрiв, братання з травами, вiдчитування годин i черпання доброго часу з квiтiв, черпання манни. Є така година – так вiрять i знають жiнки цiлий рiк, – котра, прочитана й зачерпнута з квiтiв, приносить щастя й радiсть. І о тiй самiй годинi слiд починати кожну роботу, будь-яке важливе завдання, аж до нового свята розигрiв.
Влiтку щодня прямують стежинами бiлi постатi в полотнянiй одежi. А ще здалека на тлi живоi зеленi вирiзняеться яскрава червiнь запасок i хусток гуцульських жiнок. Тi бiлi постатi, що iх видно здалека, здалека, лiтнього ранку серед безкраю квiтiв, серед спiву цвiркунiв та щебету птахiв, жiнки, що йдуть до ясноi хатини, наспiвуючи пiсень або ледь чутно бесiдуючи, – назавжди залишаються у твоiй душi. А багрянець хусток, пишних «турпанiв» хизуеться, нiби начарований самими луками, гiрською зеленню для акорду барви.
Коли починаеться сiнокiс, царинки наповнюються iншим життям: чути дзвiн та клепання кiс, голоси й пiснi косарiв. Здаля линуть веселi вигуки: «Боже, помагай! Слава Йсу!» Їм здаля вiдповiдають: «Слава Богу й вам, дякую за добре слово, Боже, помагай i вам» – i далi дзвенять коси. Жiнки приносять косарям iсти далеко в поле, щоб тi, не марнуючи часу, могли скористатися з погоди. Коли грабають i громадять сiно, жiнки теж беруть участь. Коли накладуть нарештi велику копицю сiна, жiнка вилазить на неi, а чоловiки подають сiно вилами знизу, приносячи його здалека на ношах. З вершечка сяе прекрасна, розкiшна червона хустка. Жiнка опоряджае i формуе копицю. Нарештi постае готове, масивне «сiно», яке набуло форми церковноi банi.
Внизу, пiд високими луками, на самому вершечку Кичери, трохи вище за гражду, були рештки старого бору. Ото й усе, що залишилось вiд прадавнього лiсу, з серця якого, як каже легенда, народився прадiд Фоки, Шумей.
Сам Фока розповiдав про це так.
Родовiд Фоки
Мало вже тепер гiдного лiсу, хоч пани з мiста i навiть вiденськi мiнiстри, що до пана дiдича приiжджають, кажуть – чудесний лiс. Видно, не бачили бiдаки лiпшого. Є ще у нас, е лiси-пралiси, але вже не тут, не в Ясеновi.
Я сам так люблю лiс, як рiдну маму. І хоча бував у своему життi свiтами – у Вiднi був, у Будапештi, в Празi, у Венецii, в Римi, у Далмацii, а ще в Румунii та Росii, – однак скажу таке слово: що на свiтi не бачив хат гарнiших вiд тих наших, верховинських. Як дивишся, синку, на цi стiни, чи яснi, як у тоi новоi хати на горi, чи темнi, почорнiлi вiд старостi, як тут, то ж то не будинок, не мур, не темниця якась, не грiб мурований i побiлений, як у мiстi. Бо тут тобi здаеться, що ти всерединi дерев, у серцi й серцевинi тих смерек живеш. Ти в пущi, але бачиш i ii, i кожне дерево зсередини. І шумить тобi далi той лiс. Порозтинав чоловiк смереки, а вони серцем своiм, душею грiють його i плекають. Глянь на це дерево, на стiни, та ж тут, наче кров, ще дотепер, по стiлькох роках, витiкае жива живиця. Справжнi, сердечнi матерi тотi нашi смереки.
Ранiше сюди доходив лiс, пуща без кiнця, тiльки полонини Буковець i Писаний Камiнь свiтилися верхами, а люди трималися верхiв i боялися лiсу. А все, що нижче, по схилах, облазах i бердах – то був лiс. То вже пiзнiше митна стежка пiшла отуди, отако, долом Варатина, продиралася там, де тепер дорога. Але то була новiша стежка, а стара йшла грунем, полониною, на виднотi, аби триматися вiддалiк вiд пущi.
І ото чому я так лiс люблю. І ще, чому стiльки лiсу в життi вирубав. То видно з цiеi староi оповiстi. І зрозумiти то тяжко, але не вiрити не можна, бо то стара вiсть, поважна, гiдна, людьми поважними статечними переказана. Не балакунами, а людьми робiтними, якi дбали про працю i бажали працi.
Десь iз Яворова пригнав тут на Буковець своi отари вiтець мого дiда. І там мав хату, де тепер моя вишня хата. Який то був вiтець, зараз оповiм. Приходили вони обое з жiнкою до тоi колиби. І хату там потiм збудували, але ii вже тепер нема, бо то дуже давно було. І оповiдають, що мали двох синiв. А то були легiнi, гiднi молодцi, що в Чорногорi першi колиби закладали i худобу розводили тисячами. Бо один iз них ходив iз Довбушем, а може ще з Пинтею. На конях лiтали на угорську сторону, там за верхами на замки угорськi нападали, подолали там панiв i лицарiв, добра всякого набрали i в Чорногорi у недоступних скелях заховали. Але там у Чорногорi людей тодi ще не було. Ото був рай для змiй, добре жилося тому гаддю. Кажуть, що така змiя, як за сiм рокiв не побачить людини, то так росте i пухне, що обертаеться на величезного смока, який виглядае, як здоровенний бик на коротких ногах, з велетенськими скляними очами, i зубами клацае, весь укритий шкiрою, подiбною на кору смереки, але та смокова срiбна i блистить. То ж тi смоки замкiв собi набудували, тобто людей, у неволю взятих, будувати змушували, скарби людськi позахоплювали, худобу забирали або нищили, а людей геть iз полонин виганяли i колиби поруйнували. Так само i тих двох синiв його у неволю взяли i до невiльничоi страшенноi роботи запрягали там у тих скляних замках, що безперестанку крутяться й обертаються на Смотричi, як повiдають люди.
Батько мого дiда, старий уже дiдо, сам тодi з бабою тяжко мусив працювати, косити, громадити сiно i доглядати худобу. Тодi багато маржини пропало, а помiчникiв чи слуг не було жодних.
Іде вiн раз до лiсу i, вертаючись на гору, двигае тяжке дерево. Стогне старий i падае пiд тим тягарем. Лiс собi шумить, а вiн скаржиться-примовляе до того лiсу:
– Ой, шуме, шуме лiсовий, може, пришумiв би менi синка-помiчника i дитятко-потiху, може, передав би менi якусь вiсть вiд моiх синiв, що там караються у катушах у нехристiв.
Іде вiн якось потiм iншим разом у дiл до лiсу i приходить на ту кичеру, оту, де та моя стара хата. А лiс дуже шумить, i стогне вiтер та плаче, а йому здаеться, що щось кличе за ним:
– Дедику, дедику, чекайте!
Перехрестився вiн, подумав, що то, може, викликав душу котрогось iз синiв. Певно, iх там тi смоки чорногiрськi вже добили. Перехрестився, зiтхнув, вернувся на гору до хати i розповiв про то бабi. Баба, цiкава, як завше, побiгла вiдразу на другий день до лiсу. Слухае, прислухаеться ще здалека, а лiс шумить якось незвичайно, непросто. У дрож кинуло бабу, зi страху хреститься, до сонечка Божого пiднiмае очi, але слухае далi. Баба, як баба. І тут чуе, як голос кличе:
– Неню, ненечко, чекайте!
І голос той не звичайний, чутно, що дитячий, бо то вже баба серцем жiночим краще вiд дiда розумiла. Хотiла втекти, але чуе: дитина, точно дитина квилить i кличе.
Дивиться, а там такий кедр з випнутим стовбуром череватим, нiби жiнка вагiтна, а звiдти з дупла дитячi ручки тягнуться до неi. Хреститься знову, молитви читае, але маленькi ручки, як бiлi квiтки, тягнуться з дупла, а голос тоненький, лагiдний такий, якби з-пiд серця iй говорить, щебече: «Неню, ненечко». Пiдходить вона ще ближче, дивиться: дупло те закрите, лиш через вузький отвiр виступають рученята, а вона сокири не мае i нiчим не може зарадити. Помчала на верх до дiда, розказала йому все, i прибiгли обое з сокирою. Почав старий дiд того величезного кедра розбивати. Робота важка, змучився, але врештi зробив. І вийняли вони гарненьке бiленьке дитятко, таке, що вiдразу говорило. А що трохи зачепив його дiд сокирою – було таке, – то потiм мало знак на цiле життя. Вони чудуються, пестять дитя, загорнули його в хустки, знак хреста на чолi поклали, а дитятко тiшиться i смiеться сердечно. Сама радiсть! Втiшилися тим були старенькi без мiри. Ясно iм зробилося на свiтi. Зараз же осiдлали коней i завезли десь аж до Яворова до хреста. І там його назвали: Шумей i Кедринець. Через той шум лiсовий, бо з шуму зачалося, i тому що кедра-мама його породила. Потiм на тому мiсцi оту хату поставили i колиску для нього зробили з кедрини. Та колиска дотепер е у моiй хатi. То був знак: що не тiльки полонин i грунiв мае триматися наша вiра, але що маемо увiйти в пущу i там жити, де лише дерева, нявки, лiсницi i старий Дiдо лiсовий зi своiм стадом до того часу мешкали. У тiй колисцi сам Довбуш, коли сюди заходив, барткою дитя колисав. Вiдтодi i побратимство, i дружба почалася з Довбушем та опришками. Кажуть також, що сарна сама принадилася i годувала дитину. А хлопець вирiс iз тоi дитини дуже добрий, помiчний. І господарний. І потiм – повiдають – з допомогою старого пустельника Онуфрiя, що сто п’ятдесят рокiв жив i пiвжиття просидiв у скельнiй печерi, оперезаний змiем, вiн зупинив вируючi замки зi шкла i братiв своiх вiд змiiв визволив.
Велику втiху, велике щастя дала стареньким Божа пуща i кедр, хай би ся святили!
І тому ми, Шумеi, походячи вiд лiсу та кедра, самi як той кедр: твердi й делiкатнi. Лiс кохаемо, з лiсом ми побратими, лiсовi кревнi, сини й онуки.
Коли лiс шумить, то моi прабатьки скликають мiй рiд. А коли живиця з дерева стiкае, i моя кров тече.
Цi старi дерева, цi велети нам сили своi заповiдають, дають у спадок. Коли лiс вирубуемо на нову полонину чи нову царину, слухаемо – i е такi, що чують, – як дерева говорять i шепочуть, що вiк свiй суджений вiджили, а тепер наша черга, поколiння газдiвське мае тут царювати, соки з землi тягнути, сонечком тiшитися, дощем обмиватися, бурям протистояти, кучерявi голови пiднiмати гордо, як колись тi дерева – нашi прадiди.
Так оповiдав Фока про свiй рiд.
Гiрський час
Пам’ять про давню iсторiю й давнi оповiстi зберiгаеться довго i надiйно. Довгожителi, чудовi оповiдачi з пребагатою пам’яттю, соковитою i пахучою, як лука гiрська, прозорою i бистрою, як повiтря верховинське, але аж нiяк не м’якою, як вiск, що стае податливим вiд першого-лiпшого подиху, словом, твердою, як кристал, оповiдають: так i так було насправдi, не iнакше, все iнше – то пуста балачка. Але див i чудес не вiдкидають у минулi часи. Оповiдь наближае iх i притягуе до нас. Трапляються вони i тепер. Адже iх передають живим словом, що пульсуе, наче родова кров. Та кров кружляе в жилах родiв, як у словах оповiдачiв. Люди пов’язуються з давнiми родами не тiльки кров’ю, але й вiстю про давнину. Не лише спадком тримаються i живляться, але й живим потоком переказаноi вiстi. Іншi племена мають своi старi книги, святi письма i величнi бiблii, архiмудрi талмуди, а нашi гiрськi роди мають живу книгу. Наскiльки довго живуть старi люди, повiстуни, починачi-чародii, котрi черпають iз джерел давнини, зi староi правди. Наскiльки довго б’ють криницi самотностi та свободи, наче головицi-джерела на верхiв’ях, настiльки довго оповiдям вiрять. Для давнiх людей сто рокiв було не так уже й багато, а двiстi – також нiчого особливого. І не тiльки тому, що жили довго, а й тому, що довго жила пам’ять жива. Як i тепер такi, що бiгають i гасають горами, вiдповiдають чужаковi, який запитуе про дорогу: що з Писаного Каменя до красноiльськоi церкви то недалечко, ну, пару хвилин (а той пiзнiше йде за годинником п’ять годин), а до Голiв чи на Скупову полонину трохи далi: десь так буде годинка (а насправдi деколи на дорогу цiлого дня не вистачить), так i для давнiх повiстунiв чи Довбушевi часи, чи турецькi часи i навiть часи вiйни iз Сироiдами, з татарською неволею, здавалися недавнiми. Та було от, нiби вчора. Так прадiд оповiдав. Ну, не, але, може, i сотки рокiв нема – недавно.
Не один повiстун проходжувався собi тими далекими часами вiльно, нiби власною розлогою полониною, як йому хотiлося. А ще подув сивоi давнини приносять, посилюючи ii близькiсть, величнi лiси – вiковi, невчорашнi i не завтра iм щезнути. Тому дива стаються дотепер, ставатися будуть доти, доки будуть лiси, доки будуть старi повiстуни, доки незнана мiра для часу. Доки той гiрський свiт непронумерований, незареестрований по-орендарськи, доти й гiрський час – некарбований, непроцоканий маленьким годинником, нерахований жадiбно на грейцери – не знае меж. Сягае, куди схоче. Наближае позавчорашне, а вiддаляе сьогоднiшне. То глибоко мовчить, то говорить приглушено, то шумить, гуде й пiднiмаеться несподiвано, як Черемош пiд час повенi, i густо сипле скарби, як щедрий газда сипав би старi дукати з бербеницi. Кружляе, повертаеться туди, звiдки виплинув, або розходиться на всi боки, немов кола хвиль на поверхнi озера.
Час, цiлком осiбний, цiлком окремий, щоденно володарюе зеленою Верховиною, газдуе над пущами i полонинами. Подивiться лиш, як вiн пораеться перед свiтанком. Їде собi той час – величезний старий газда з довгим бiлим волоссям – iде полониною чи лiсовим плаем на возi, запряженому чотирма могутнiми, але статечними волами. Газда замислений i радiе чомусь. Лагiдно посмiхаеться. Воли повiльно й рiвномiрно кивають головами. Рипить ярмо… Воли майже спиняються. Геей – цiдить газда. Воли задумуються, задумуеться i газда. Оглядаеться, сонечко ще не зiйшло: «Маемо чес… Геей», – повторюе за хвильку. Воли рушають, ступають твердо, то повiльно йдуть уперед, то спиняються. Скрипом ярма виводять протяжний ритм гуцульського часу: «Маемо чес…» Цi слова, як лагiдний усмiх турботливого газди, розносяться над цiлим краем.
У газдiвському життi поспiх не потрiбен. Усе робиться завчасу, все вiдбуваеться вчасно. Нiхто не запiзнюеться, бо волiе рано встати, рано впоратися, рано вийти, щоб завжди мати досить часу. Так було колись. Полонинськi вiдстанi та подорожi не рахували годинами чи, борони Боже, хвилинами, як поiзди, лише днями й тижнями. Поспiх – то якесь дивацтво, а постiйний поспiх – це просто смiх, це хвороба. Поспiхом недалеко заiдеш, зате без поспiху переженеш тих, що поспiшають, i ще й добре випередиш. Не один бiдкався через поспiх, чи тому, що надто гарячково кинувся мстити за якусь кривду i рубонув супротивника без потреби, чи занадто поспiшив iз купiвлею, продажем або контрактом. А повiльна статечнiсть всякчас iде на користь. Дороги були поганi, мiсцями карколомнi, плаi завжди йшли верхами й лiсовими вертепами, шаленi зливи i повенi, раптовi бурi – через усе це поспiх був неможливим, небажаним, навiть мiг бути дуже шкiдливим.
І чи випадало б гiдному, ельному газдi квапитися? Кожен розумiе, що колись опришки, люди лiсу, як тi хижi птахи, вмiли поспiшати. Та ще й як! Але хто з газдiв навiть нинi, а тим бiльше ранiше, хто би спiшив? Спiшить хто? Знервований жид, гублячи, бозна-чого, своi капцi. Спiшить пройдисвiт, що на свiтанку нишком крадеться вiд чужоi жiнки, або якийсь пiдозрiлий зайда-заволока, лобуряка циганськоi вiри, але не газда. Хiба якийсь скоробагатько, скнара, що давиться своiм маетком. Захланний, неспiвчутливий, як лютер, на толоцi не прийме як годиться, нiкому не помагае. І йому нiхто не поможе. Тож увихаеться вiд царинки до царинки, вiд сiнокосу до сiнокосу з висолопленим язиком. Хiба такий, що вiчно судиться, дiстав дурiйку, заразився вiд панiв таким термiновим шалом, що жене його вiд одного судового термiну до iншого.
Ну, а як щось трапиться, боронь Боже, щось справдi несподiване в газдiвському життi, що вдарить, як грiм, – чи то напад, чи погоня, чи нещасний випадок, – то е про що спiвати пiснi та переповiдати роками, але то вже поза межами газдiвського життя.
Високими плаями, нiби природними шляхами, якими в далекi часи вже проходили рiзнi племена, вiдбувалися рiзнi переселення народiв, одвiчними плаями прямують газди, колись завжди кiнно, тепер кiнно або пiшки.
Коли зустрiчаються, завжди знаходять час на привiтання. Привiтання е настiльки бiльш гречним, наскiльки бiльше в нiм сердечностi. Гречнiсть дуже цiнуеться серед самотнiх людей, якi стiльки часу перебувають у лiсовому безлюддi та в полонинськiй пустцi. Для гречностi треба мати час. Може, ще й тому, що у давнi грiзнi роки найменша непривiтнiсть вже була пiдозрiлою, могла сприйматися за злий намiр, а через таке ставалися не раз гвалтовнi вчинки, нiби для випередження i знешкодження ворожих намiрiв. Безпечнiше було бути гречним. Гречнiсть проявляеться у великiй кiлькостi привiтань, вигукiв i потакувань. Маломовнi люди не конче мусять говорити, але повиннi постояти i послухати, пiдтримати таким чином бесiду, слухаючи, а не заперечуючи. Навiть щодо коня зустрiчного газди слiд бути гречним: «Ну а ти як, бiдолашко?». Без гречностi, без часу на гречнiсть не бувае гiдного газди. Старi люди повiдають, що у давнину не було газди, який не знав би цiни гречностi.
Деколи вiтаються вже здалека, кричать на повнi груди, аж лiси вiдлунюють:
– Чи здоровi, Васильку любий? Слава Йсу!
Вiдповiдь так само голосна:
– Навiки Богу слава i вам, Дмитрику!
Зближаються, потискають руки, трусять ними, старшi люди по-давньому цiлують один одному руки.
– Боже помагай у дорозi!
– Дай Боже i вам!
– Чи дужi?
– Добре, як ви?
– Як вам ведеться? Як сте днювали? Як спали?
– Миром.
– А родина?
– Миром.
– Жiнка-газдинька, дiточки?
– Миром.
– А що чути в долинах, побратиме солодкий та гiдний?
– Добре тимчасом, Бог святенький терпить нас, ласкав якось.
– А що на верхах?
– Та, як на верхах, суворе життя, так нам, як тим смерекам верховим. Але, дякувати Господу, здорово, вiльно, весело.
Сiдають, курять файки, щораз бiльше зближуе iх розмова.
– Маржинка як? Корiвки, яловина, дроб’ета, лошета?
– Дякую, що питаете, аби сте дочекали сотки лiт. Милосердний Бог дае годувати. Породилися телятка, лошатка, ягнята. А воловина напаслася, гай, то змii, а не воли.
– А погода – верем’ечко?
– Дякувати сонечку – Божому лицю, що сiнце дае робити.
– А в нас на кичерi з недiлi, як прийшла година-фортуна та, з градами такими, гей, клекотали, стогнали душi хмаровi, аж страху надало. А е ще люди, е. Примiвками, молитвами нагнали то, запхали геть, десь у дебрi, пiд камiння, у безвiстi.
– Дякувати усiм святим знаним i незнаним!
– А чи не звiрно верхами?
– Ой, кажуть, вештаеться якась вовча зграя i калiчить малецтво, але то аж десь на Брустурах, а у нас тимчасом добре, пильнуемо.
Пiсля цих обов’язкових привiтань газди починають розповiдати один одному вже докладнiше, що чути в селi, а що на свiтi. Це цiкавий i дивовижний спосiб (чужинецькi туристи називають його гуцульським телефоном), яким по горах поширюються вiстi й доходять до найдальших закуткiв. Доходять досить швидко, але так само швидко змiнюють свiй вигляд так, що й не впiзнати. І саме у такому змiненому виглядi iснують роками.
Вiстi такi:
Як син цiсарський, панич Рудольф-архiкнязь ходив на контроль по горах i хатах, а найбiльше межи бiдаками. Як iз того потiм строгi кари вийшли урядникам.
«Байка», – недбало буркне молодик, який щойно вернувся з вiйська. «Байка? – обуриться старий мудрець. – Така байка, як то, що тепер сонце свiтить. Нашi люди добре знали Рудольфа. Я сам жовнiром бачив, як вiн сiдав на корабель у Будапештi. Пiзнати не важко». «Байка, – впираеться молодик уже затятiше. – Пощо би цiсарський син блукав аж тут пiхом? То не для таких панiв, смiх та й годi!» «Не для панiв? – дратуеться старий. – Ісус ще з бiльших, а весь час тут крутиться. На показ – бiдака полатаний, аби не впiзнали, щоби пiймалися, а зажурений такий – чиста бiда. Ану приглянься до нього, як посмiхаеться. То так само, як те, що бачиш за тим вiкном, мiг би подумати, що малюнок на шклi, а придивися добре – гей! Який безмiрний свiт. Як будеш так блюзнити, хлопче, то зловишся в пастку, бiдака проженеш, ще йому назлословиш – грiх бездонний».
Або ще така звiстка: як сам головний турок писав до нашого цiсаря, спочатку погрожував, потiм перепрошував. Го-го, який хитрий! Тепер такий час надходить, що чим хтось тихiший, тим сильнiший у Бога.
А ще цiкавi новини про китайок, жiнок з далекого краю, де чоловiки, зжалься Боже, безплiднi та зневаженi, самi заплiтають собi коси, як баби. Китайський цiсар мае з тим клопiт, але ж то мудрець – знае, що робити, мае тут невдовзi прислати тих жiнок, тому, хто прийме до хати, – заплатить, а тому, хто зробить дитину, тисяча гульденiв гарантована, як один грiш. «А то правда?» – питае слухач, який знае трохи менше. «Як же ж неправда, брате мiй, коли сам Мошко з Устерiк показував тому старигановi, Палiйчуковi з Дзембронi, друкованi газети, де виразно китайцi намальованi з волоссям, заплетеним у довгi коси. Ну i старий Палiйчук, хоч за вiсiмдесятку давно перевалив, тут же записався до тоi роботи». «Та що ви таке кажете? Аби такий мав ще сили сплодити дитину». «А як би не мав, коли вiдразу заплатив Мошковi за труди п’ять гульденiв. А жид гостро пiдкутий, як кiнь на зиму, дорогу до китайського цiсаря знайде, та й помiчна душа, хоч i жидiвська, заплатити варто. Супроти тисячi п’ять гульденiв – то так, як нiщо».
А що там дiеться у краях сироiдiв далеко на сходi сонця? Вiслючок чатуе на мандрiвникiв, на наших людей, а як iх побачить, починае iржати, i зразу налiтае татарва, поганi сироiди, хапають християнина, вiдгодовують його, як порося, щоб мати його на свята на ситну печеню. Чи ще чути щось про тi загадки, загадоньки грiзнi для панiв, якi наш пан цiсар пiслав колись-то своiм народам? Чи може ще раз пiшле?
Нiхто не мае можливостi й потреби перевiряти цi новини, кожен повторюе iх iз доброю вiрою, так, як почув.
Однi газди бували на храмi в Ясенi угорському або на ярмарках у Косовi, в Сиготi на Уграх, а iншi аж у Станiславовi, i то не раз. Трапиться i такий бувалець, що тримав «бургвахе» – замкову варту при самiм пановi цiсаревi християнському, й умiе так про то розповiдати, аж любо. А iнший, натомiсть, прикро це казати, колись у молодостi порубав суперника бардкою, якось необачно. Ну i стався випадок. Помер той неборака, слабак якийсь, марноi костi. Про те дiзналися, i вiдразу панськi суди, якi взагалi не визнають еднання чи прощення за кров, послали його до фурдиги. Сидiв так, йой, Боже святий, по кримiналах-фурдигах, чи в Будапештi, чи в Арадi, немало часу, хто би там злiчив. Але також немало свiту i людей побачив. Розказуе про все те, тiльки слухай.
Були й такi, як сам Фока Шумеiв, як Марко Мегединюк – майстер великий, як жаб’iвський вiйт Дмитрiй, як той Андрiйко, славний повiстун, якi бували у Венецii, i навiть у Римi, у самого Отця святого.
Але також багато таких було колись, i ще тепер такi трапляються, що жодного разу за цiле життя не бували навiть у Косовi. Як то кажуть: вiд народження не бували в жодному мiстi, як i нiхто з iхнього роду. Про мiсто тiльки чули, що там смердить, аж душить, що нема води, нiчого не видно, що тiсно i страшно. Через це там доми теж набудованi один в одного на головi, i так бiдолашнi люди роками живуть, товчуться один одному над головою. Утiм трапляеться, що такий «нехожалий» газда мусить вибратися десь далеко до мiста, чи до Косова, чи до самоi Коломиi. Ось тодi бiда. Газду, як i його коня, який нiкуди не виiздив, лиш роками пустував на пасовищах, легко налякати, вiн тратить багато часу, губить рiзнi речi. На долинних гостинцях фiри страшенно квапляться, не знати пощо. Вiзник верещить i погрожуе вже здалека, а тут газда ловить гав, i ось уже фiра на нього наiхала, ранить коня, штовхае чоловiка. І ще той долинський фiрман, паскудне людисько, не мае нi краплi гречностi, видно, що з пустого роду, навигадуе такого, що в горах за таке голову би стяли. А тому якось нiчого, iде собi далi. Марний народ. До мiста газда приходить або занадто рано на свiтанку i терпляче вичiкуе там пiд установою до полудня, або хоч i в бiлий день прийде, але iм чомусь запiзно, тож мусить чекати цiлу нiч. Там у них свiй час.
А в самому мiстi своя бiда. Мiськi пройдисвiти, лобузи та кишеньковi злодii, як побачать такого газду з конем, нав’юченим лiжниками та гiдно осiдланим, оточують його, мов комарi та гедзi. Так кружеляють, що врештi витягнуть йому з торби часом i всi грошi. А бувае, такий мiський цуцик просто вирве йому грошi з рук, штовхне, вдарить i втече. Шукай тепер його, коли тут кожен однаково виглядае, всi один до одного подiбнi. Іди з тим до полiцii, а там, коли врештi iх вiдшукаеш, полiцiйнi посiпаки злостяться i клянуть газду, нiби то iхнi власнi грошi. А вже старшi чини смiються, кепкують, наче то якась забава. Допуст Божий i чортова справа те мiсто! Хоч не знати до яких мудрих примiвникiв та починачiв ходив би i добре iм заплатив, навiть i переплатив, то не дадуть ради.
Але нехай тут у гори прилiзе то мiське дрантя! Там, де хоч який миршавий хлопчина за годинку збiгае по сир чи масло i вернеться, так, скажiмо, пару крокiв до стаi на тiй полонинi, яку звiдси видно, то кажуть, що йдуть у похiд. Один день сплять перед тим, а два днi пiсля того. Ідуть, як барани за похоронною процесiею, вiдпочивають, як цигани пiсля славетноi циганськоi роботи. Потiм пояснюють, що то нездорово так надто прудко лiтати горами. Зате здорово жити у мiстi.
Інакшим е гiрський час, не може вiн узгодитися з чужим часом.
Мандрiвки Фоки
Фока, хоч рiд його походив вiд дерев, вiдрiзнявся вiд свого оточення. Вiн належав цiлому краевi, а не лише своiй ясенiвськiй кичерi. Вiн не був схожим на тих закорiнених газдiв, що вросли, мов дерева, кожен у свiй схил. Але, хоча жвавий i бувалий, нiчим не нагадував – смiшно навiть порiвнювати – тих теперiшнiх обходисвiтiв, чи лiсових пiдприемцiв, чи керiвникiв, якi ганяються за бутинами i за фiрмами, чи тих сiльських полiтикiв, що шастають нiбито у побратимствi з пiдпанками.
Фока змалечку привчався до мандрiвок. Лiтував на батькiвських полонинах, спочатку на Чорногорi, потiм на далекiй Гнатесцi, вiддалiк вiд витокiв Чорноi Рiки. Вдома слухав оповiдi про скельнi комори та печери, про давнi лiгвища опришкiв, про скарби i таемнi хвiртки, про секретнi переходи. Коли хлопцем прийшов на полонину, пробирався у хащi, куди ще нога людська не ступала, обшукував усi закутки-щiлини. Бушував по лiсових проваллях.
