скачать книгу бесплатно
З часом вiн iх вивчив, тi найглухiшi сигли та найнебезпечнiшi кабачi.
Інакшi то були часи, хоч не дуже давнi, але вiд нас досить далекi. Тодi мандрували не так, як нинi. Коли Фока був хлопцем, рокiв iз дев’яносто тому, в Ясеновi ще був гiдний смерековий лiс, чорний i мiцний. І хоча вже там i сям трохи порiзаний, роздiлений перехресними стежками, проте не один лiсовий чоловiчина, який-небудь розбiйник чи запiзнiлий наслiдувач давнiх славних ватаг, ховався там цiлком непогано i зненацька нападав на подорожнiх на перевалi Букiвця, на тих лiсових «слiпанках», що почали вдавати з себе колiснi дороги. І хоча за старим опришкiвським звичаем такий нападник гречно звертався до своiх жертв, однак обдирав iх геть-чисто i без пардону. Але то вже були такi собi рештки знаменитого геройства опришкiвського, без величi, без слави. Впертi недобитки, що лишилися пiсля всiх пацифiкацiй, штандрехтiв i мандаторських катiвень. Вони зникли разом iз ясенiвським лiсом.
У Криворiвнi на лiвому березi рiки вже вiддавна довкола староi двiрськоi осади зеленiла рiвна, простора i ясна долина. І тiльки трохи вищi схили були вкритi лiсами. Натомiсть у Жаб’i у долинi було ще менше хат, нiж у Ясеновi. Оселi гнiздилися переважно на схилах, а широку жаб’iвську долину вздовж рiки займали ще темнi й густi лiси. Помiж тiеi лiсовоi чорноти де-не-де яснiли поодинокi невеликi полянки, вирубанi та випаленi, а на серединi iх – гражди. Але до Крутоi ходили вже не старим плаем по схилi, а митною стежкою понад рiкою. Над самою рiкою, на стрiмкому лiвому березi, стирчав мiнiатюрний мисливський замочок. Недалеко звiдти стара орендарська корчма, а трохи далi хата Булиги, у якiй мешкали цiсарськi ревiзори та iхнiй старшина, сам пан респiцiент. За рiкою було велике господарство старого роду Бурдiв-Драгирiiв. Усе збудоване з дерева, зрубаного тут же, з колод, тесаних сокирами, коли ще пилками не користувалися. Коли першу Булигову хату вкрили гонтою, то Фока та його ровесники-хлопцi, йдучи згори зi стадами, зупинялися i задивлялися на тi витонченi, дрiбненькi й рiвно укладенi дощечки так, що забували про стадо. Вже здалека зазирали з такою цiкавiстю, рахуючи тi дощечки, що аж плуталися один з другим на грузькiй стежцi, а декотрi падали в болото.
Уже вiд Красного Лугу до Чорногори ходили лiсами, яких нiхто нiде не прорiджував, не торкався сокирою. Дедалi бездоннiшими ставали лiсовi глибини, дедалi безмежнiшими, дедалi важче було зiйти з митноi стежки. Всюди завали колод, хащi, ями та яри, непрохiдне бездорiжжя. Лiси тихi, суцiльна глушина, безголоса, навiть без слiдiв звiрини, без жодного iншого слiду, крiм життя лiсу i вмирання лiсу. Лiси, зануренi в безчасся, невiдомо, коли з’явилися, i кiнця не знали, не очiкували. Коли на цi лiси спадали сутiнки, то не було нiкого, хто б не вiрив, що цей морок – цiлком окреме царство з iншого свiту, що приховуе лiснi юрми, юрми власних духiв, що цiлi орди небезпечних i збиточних сил постають iз глибин лiсу.
Уже пiд самою Чорногорою, коли Шумеева родина та прислуга наближалася до своеi полонини, починався найстарший лiс: наполовину спорохнявiлий баштарник. Старезнi височеннi ялицi, такi великi та об’емнi, як чималi стоги сiна, вбранi у товстi шари моху, нiби у драконовi кожухи. То був одвiчний лiс, не торканий вiд первовiку, страхiтливий. А що був у змовi проти чужого втручання, то не пускав усередину нiкого, нi малих, нi великих гостей. Навiть вихор не мав туди доступу. Навiть для нових поколiнь дерев не було там мiсця. Одне дерево пiдтримувало iнше, одне зжилося з другим. Навiть трухлявi дерева утримували рiвновагу. Кожен спорохнявiлий стовбур щось пiдтримував, до чогось служив, мав якесь значення у правiчнiй згодi.
Ясно i весело було там, де лiс закiнчувався. Бiля колиби на випаленiй полонинi буйнi луговi трави та молочаi воювали з новим засiвом ялиць. Там i лiсовому молодняковi, юним яличкам i смерiчкам, було веселiше – поки були молодi. Як тiльки трохи пiдростали, вiтер iх ламав, викривляв, обдирав морозяним подувом кору i калiчив. А передовсiм вирубували iх люди, якi вже оселилися на цих лисинах. Щороку розчищали полонину, розширяли ii, рубали далi, випалювали корiння та колоди.
На кожнiй досить великiй гiрськiй полонинi бувае двi стаi – верхня та нижня. Залежно вiд пори року, вiд тепла i пашi випасають то вище, то нижче. Високо над Шумеевою колибою були ще пiд вершинами на виступах, урвиськах i стрiмких схилах дивнi, моторошнi лiсовi острови – чагарi, вiтроломи, вся зроблена вiтром плутанина. На порослих мохом пороховиськах, де людина провалюеться до пояса, старi грубi жерепи звиваються, наче багатоголовi змii, покрученi, притисненi до землi, загороджують дорогу з усiх бокiв. І молодi з пишними зеленими китицями разом з гiрськими вербами щiльно злютовують гущавину. Посеред них де-не-де грубi, хоч i карликовi, смереки, а трохи вище – несподiвано прямi ясно-зеленi самотнi кедри. Неможливо було навiть уявити, щоби хто-небудь сам мiг вдертися до такоi сигли, не рубаючи дерев, без ватри.
Власне туди залазив iз вiвцями хлопчина Фока. Там серед кабачiв та ям у нього була стайка, яку вони збудували разом iз батьком. Пiзнiше там з’явилася верхня стая. Фока пильнував овець, часом телят i лошат, чималенько худоби, а був переважно сам. Якраз тодi вiн почав свою вiйну з лiсом. Фока не знав, що у тих кабачах був ведмежий барлiг. Якось раз вiвцi розiйшлися, а Фока задрiмав. І раптом вiдчув на носi щось вологе. Прокинувся i побачив просто бiля себе маленьке ведмежа, яке, мабуть, обнюхувало його або лизало. Малий Фока пiдскочив; за мить побачив, що з гущавини суне ведмедиця з малюками. Якийсь час вони так стояли i безпорадно дивилися одне на одного. Згодом хлопець i ведмежа родина мирно розiйшлися. Нiхто не подумае, що Фоцi бракувало вiдваги, але нiхто не чув бодай про одну сварку, не чув нiхто, щоб Фока колись гнiвався, злостився або когось кляв. Нiколи слова гострого не вимовив. Фока любив усе робити спокiйно i весело. І з ведмедями теж не сварився. Вiн бiльше покладався на сокиру та ватру, нiж на рушницю. Брався iз сокирою до самого лiсу. Цiлими днями завзято довбав i дзьобав бардою дерево. Коли дерево починало трiщати, а iнодi з гуком падало у прiрву, до гущавини вривалося свiтло. Поволi Фока вивчив ведмежi стежки, вислiдив iхнi лiгва й повипалював iх ватрами. Ведмедi вже не поверталися до своiх одвiчних кабачiв, затягнених димами. Вже здалека було видно, як димлять iхнi кабачi. Було видно, що молодий Фока Шумеiв там високо вгорi запроваджуе свiй лад. Деколи з допомогою пастухiв стягав колоди до своеi стайки. І обгородив ii нiби граждою з колод. А щоночi пiдтримував довкола стайки по три-чотири ватри. Навколо було немало вовкiв, а ведмедiв ще бiльше. На полонину, неподалiк батькiвськоi колиби, день у день приходили цiлими гуртами сарни i паслися разом з худобою, мабуть, шукаючи захисту вiд лiсових хижакiв. Фока вмiв берегти своi стада. Того першого лiта, коли Фока став вiвчарем i зайняв верхню стаю для битви з пущею та з ведмедями, ведмiдь за один тиждень розiрвав у тата Фоки двi корови, нiби кепкуючи iз засiдок озброених пастухiв. Батько мав неабияку рушницю, важкий родинний Шумеiв крiс, i кожен пастух мав пiстолети. І це не допомогло. А Фока не користувався зброею. І все ж за цiле лiто з його стаi не пропало жодного телятка, жодноi вiвцi. Вiд того лiта в горах вже заговорили про Фоку. Видно було, що за газда з нього росте.
На Шуринi – i це знають по всiх горах – найбiльше було щезникiв та всiлякоi чортiвнi. Громи там постiйно били у тi плити i скельнi зсуви. Люди казали, що то святий Ілля гонить свою звiрину, вибивае рештки щезникiв, якi ще тут поховалися. Видко, i хлопчина Фока в час свого лiтування наполохав у Шуринi нечистих духiв. З гори з-пiд Шурина, з-помiж димлячих виступiв та урвищ, цiле лiто линули звуки Фочиноi флояри, розсипалися, розсiвалися шуварами та скелями, стелилися ярами та прiрвами, долiтали аж униз до потоку – солодкi, веселi, безмежно вiльнi. Наче мудрi, сповненi надii й радостi роздуми хлопчини Фоки розсiвалися на пустищах. Може, iх i нинi ще можна знайти там у шумовинах потоку.
Фоцi було замало того кабаччя. На друге лiто вiн вирушив аж на Гнатесу – тодi дорога туди вiд Шурина займала днiв зо два. Там були – i е ще досi – цiлi жереповi бори. Якби у тi часи людина, що йшла з Ясенова на Гнатесу, хоч на хвильку чогось налякалася, то страх вже б ii не вiдпустив зi своiх пазурiв, може, врештi й задушив би посеред моря тiеi лiсовоi чорноти. Коли Фока трохи освоiвся на Гнатесi, то часто залишав отари з пастухами, а сам брав бардку та пiстолети i ходив далеко гiрськими луками i хащами. Ночував Бог зна де. Шукав слiдiв старовини, а може, й скарбiв, кажуть, що залазив у порослi мохом ями та витоки джерел, у такi темнi щiлини, куди хтось iнший боявся б навiть зазирнути.
Вишукував старих дiдiв, таких, що були чужими для цiлого свiту й роками перебували з худобою на випалених посеред пущi галявинах. Одного такого вiн знайшов аж пiд Дзембронею. Той покинув панськi володiння в Бережницi й осiв тут. А iншого дивака – аж на Бабi Лудовiй, цей був iз тих головських, що колись цiлою громадою воювали з цiсарськими службами та правом, І так i не визнали панських прав. Фока вислуховував вiд них рiзнi чутки: про велетiв, про вiльних войовникiв-опришкiв, про скарби та про чари. Вiн любив розповiдати, але не все i не кожному все. Вже юнаком метикував собi, що люди не е однаковими, може, навiть не дуже подiбнi одне на одного.
Фока був пiдлiтком, коли почав ходити з батьком на ярмарки за Чорногору, до Сигета Мармароського, продавати бриндзу. Ярмарки вiдбувалися там (у тi часи) двiчi на рiк: влiтку на святого Іллi та восени на Покрови. Жидiв-купцiв у горах не було, а вiрмени вже не ходили з купецькими караванами через Чорногору на Угри. Тому гiрськi газди самi продавали надмiр своеi працi. Було багато вовни, з неi ткали вдома грубе сукно i продавали на ярмарках. На цi ярмарки люди також гнали волiв, ялiвок, а от телят нiхто нiколи не продавав. Сама подорож в обидва боки тривала вiсiм днiв. Фока з батьком вели по двадцять коней, завантажених бербеницями з бриндзою. Конi йшли рядком плаями i грунями, один кiнь вiльно прив’язаний до другого. Коней вибирали бувалих, вiдважних, самостiйних, послушних у ходi ланцюжком. Фока йшов поруч iз конем-провiдником, а батько – у кiнцi валки. Кiнь-провiдник значив не менше, нiж провiдник-людина. Вiн знав стежки, знав усi небезпеки на них, не збочував з дороги, навiть якби хтось його пiдганяв, слухав тiльки своiх господарiв, до чужих був налаштований вороже, мiг бути навiть небезпечним. Здалека вiдчував диких звiрiв, зупинявся, втягав повiтря, храпiв або глухо iржав, остерiгаючи людей i коней. Отак вони йшли хребтами, нiби високими берегами над лiсовим морем. Ішли попри Дземброню, попри Суху Сиглу, а як заходили нижче вiд Чорногори у лiси, то кожен тримав зброю напоготовi. Так доходили до гiрського села Луги, першого на угорському боцi. Там кожен, хто приходив з Лядчини, мусив внести ярмаркову оплату (тридцять грейцерiв вiд сiдла). А вже звiдти спокiйно мандрували до Сигета. Ярмарок у Сигетi був такий великий, що треба було вийти на чималу висоту, щоб побачити все, або аж на Чарду, поле за мiстом, де стояли стовпи i де колись вiшали розбiйникiв. По три днi сходилися люди. Роiлися марамороськi волохи, гуцули, русняки, словаки, жиди, мiж ними крутилися вiрмени та мадяри. Все те, що тепер привозиться i вивозиться залiзницею, тим усiм забезпечували i все залагоджували сигетськi ярмарки для цiлих угорських пiвнiчно-схiдних Карпат. Інодi у мiстечку з’являвся якийсь мадярський пан, пiдганяючи четвiрку розкiшних коней.
Тодi Фока бачив знаменитого пана Сольфанцiя, того, що хотiв бути найстаршим паном i не давав цiсаревi набирати рекрутiв з угорських гiр. Чотири конi-змii несли бричку, кидаючи нею направо i налiво. Фока добре запам’ятав собi того пана.
Якось весною раптово зароiлися гори. Настали так званi рейвахи – угорське повстання, яке й досi так називають. За горами спалахнула «кошутська вiйна». Угорськi пани збунтувалися проти молодесенького цiсаря. І через гори, переважно ночами, на Угри втiкали розквартированi в Галичинi угорськi полки, вириваючись iз гарнiзонних мiст. Солдати буцiмто в’язали офiцерiв та старшин i примушували iх повертатися в Угорщину. Вже багато полкiв пробилося гiрськими плаями, коли мандатори отримали суворий наказ протидiяти цьому. Виконуючи накази пана цiсаря, що iх вiн видавав своiм народам, вони з допомогою сiльських гайдукiв, званих пушкарями, залучали цiлi села, i створенi таким чином загони, так званi ровти, загороджували колодами й засiками гiрськi стежки та плаi, як колись робили опришки, гiрськi войовники, щоб затримати погоню. І так само, як колись опришки, гуцульськi сторожi й варти ночами на верхах палили чуги. Закопували товстi й високi смолистi смерековi колоди, обкладали iх сухими гiлками та хвоею, щоб смола могла добре зайнятися. Це були чуги. Вiд Устерiк аж до Чорногори збудували новi чердаки, тобто вартiвнi, уночi в разi потреби давали сигнали чугами. Як тiльки запалювали чугу на Ясеновi, вiдразу спалахувала друга чуга на Синицях, а далi наступна – на Кринтiй, затим на Кичерi над устям Бистреця i врештi на Чорногорi, на Кошерищi. То був знак, що наближаються мадяри. Цiлi гори пильнували, щоб тi бунтiвники не прорвалися на допомогу угорським панам —ворогам цiсаря, а отже й народу. Хоча цiсарськi урядники вже давно покорили гiрську свободу, хоча мандатори втоптали ii у болото, хоч нав’язали в селах панськi права, а в деяких селах навiть панщину, люди все ще сподiвалися, що пан цiсар згадае про своiх гiрських побратимiв, дасть патенти проти урядовцiв та панiв i вiдновить стару свободу. І тому дехто допомагав цiсарським ловити бунтарiв.
Проте багато людей у горах жило поза межами цiсарського права. Втiкаючи вiд рекрутацii, втiкаючи вiд панщини, вони створили посеред пущ житла у таких мiсцях, до яких нiхто не добирався, про якi iнодi навiть нiхто не знав. От вони добре пам’ятали про правду старовiку, про вiльне право. Пам’ятала про це i родина Фоки, що походила з ясенiвських бунтiвникiв i лiтувала на своiх розлогих володiннях, далеко вiд усiх цiсарських та панщизняних прав. Ясенiв вiддавна не корився губернаторським i мандаторським наказам. Так i тодi, всупереч мандаторському примусовi, навiть дiдич Ясенова, пан Штефко (як його досi називають в оповiдях), гостив мадярських утiкачiв. Туди, де потiк Варитин впадае до Черемошу, вiн звелiв позносити лiжники та повиставляти столи i лави. Лави застелили лiжниками, столи заставили бриндзою, сиром, маслом, гуслянкою, наварили ще й цiлi казани кукурудзяноi кулешi. Венгерцi вже засiли було до частунку, як раптом дали сигнал, що з Буковця йде погоня. Невдовзi наскочила цiсарська погоня, i мадяри розбiглися, втiкаючи долиною рiчки до Устерiк.
Пан Штефко, за переказами, пiзнiше отруiвся зi страху перед карою. Розповiдають, що за цiсарським присудом його мали посадити всередину бронзовоi печi, щоб вiн там згорiв. І хоча вiн давав пановi цiсарю волiв iз позолоченими рогами, нiчого то не помогло.
Тим часом iз Кут прийшли вiстi, невiдомо, чи правдивi, але страшнi, – що москалi чорнотою вкрили святу землю. Було iх як трави i листу. Ішли на помiч цiсаревi, сунули в гори кiлькома шляхами. Отодi пiдлiток Фока провiв тiльки йому вiдомими стежками пiдроздiл утiкачiв помiж двома вiйськами аж до Сигета. Що йому ровти, чуги та чердаки? Допровадив мадярiв аж до замку, до самого пана Сольфанцiя.
Пан Сольфанцiй обiймав хлопця, хотiв йому дати пару найгарнiших вороних угорських коней, але Фока iх не прийняв: «У нас своiх коней досить!» І малий Фока повернувся сам до Ясенова, нiхто не знав, коли i як.
Зате пiзнiше, роки потому, не раз пан Сольфанцiй гостив Фоку у своему замку, приймав його з почестями, братався з ним, возив його четвiркою по Сигетi. А як зiстарiвся, то просив онукiв, щоб вони завжди шанували цього вiльного гiрського чоловiка, щоб довiку дружилися з його родом. Паничi з захватом розглядали розкiшну постать Фоки, вбраного так, нiби якийсь слов’янський князь зi свити короля Атiли, нiби хтось iз iхнiх предкiв з’явився перед ними наживо.
Пiзнiше про Фоку казали, що вiн народився з мапою в головi. Знав усi проходи та стежки не лише у найближчих горах, але й усюди, куди вони сягали довкола Верховини. Де лиш була якась стежка – чи давно забута i заросла, чи нова, ще не втоптана, тiльки натяк на стежку, – Фока ii знав. Згодом вiн сам намiчав просiки, вирубував зручнi переходи до нових лук i полонин, до нових осель. Мабуть, не одна гiрська стежка, якою ми ходимо, пам’ятае Фоку, вiд Фоки походить.
Фока мандрував не тiльки рiдними горами. Ще за молодих лiт вiн потрапив до Венецii. А було це так: багато рокiв тому – i ще й тодi, коли Фока був пiдлiтком, – втеча вiд рекрутацii та вiд вiйська у пущi й пустки пiд вершинами була звичайною справою. Впродовж сiмдесяти рокiв цiсарських порядкiв вiйськова служба видавалася тогочасним горянам найбiльшим нещастям. Мало того, що там людина зазнавала лиха та злиднiв, гiрше те, що то була неволя, то було велике приниження. Газдiвського синка з такого роду, який усi знали й визнавали, юнака, якого нiхто не смiв зачепити, запихали у гамашi, тримали у неволi, наче батьковбивцю, наче крадiя корiв, словом, як найгiршого злочинця. І вже не мало жодного значення все, що було до того часу вагомим, зникали всi вiдмiнностi, йому обрiзали кучерi, забирали пишнi строi та зброю, вкидали його помiж затурканих i жалюгiдних долiшнiх селюхiв, чиi батьки, як тварини, були власнiстю якихось панiв. По сто разiв денно iх смертельно ображали, топтали газдiвську честь, примушуючи хлопця до таких робiт, про якi у горах не хотiв чути навiть найостаннiший бiдар. Не дивно, що й набори до вiйська та облави, i сама служба криваво переплiталися з самогубствами, вбивствами й шибеницями. Через це навiть найвiдважнiший гiрський легiнь боявся вiйська, лякався, побачивши мундир, мов дикий звiр клiтки. Тому цiсарськi обранцi або ховалися завчасу, або виривалися мало не з рук призовних загонiв, яких називали ловачами або лапачами. Хтось стрiляв у ловачiв, когось застрелили пiд час утечi, а хтось – переслiдуваний i вже ось-ось упiйманий – в останню мить зникав у лiсовiй гущавинi, назавжди уникнувши вiйськовоi служби. Колись про таке можна було наслухатися безлiч iсторiй. Знаний спiвак i складач пiсень Дмитро з Голiв, з великого роду Василюкiв-Понепалякiв – згодом славний ватажко, – вистрiляв дощенту ловачiв, якi пiдступно напали на нього iз засiдки. А сина Гелети з Криворiвнi, коли той переплив рiчку й вiдстрiлювався, лапачi поклали трупом. Федiра, син Семена з Іванкових-Зеленчукiв, коли його вже доганяла ровта посiпакiв, шпурнув iм пiд ноги крiс i там у Завизi, де колись з’iхала гора, недалеко вiд Руського потоку пiд Чорногорою, плигонув у лiснi хащi. Тiльки його й бачили. А от його брата впiймали i Бог знае скiльки рокiв тримали в гамашевих путах.
Коли Фока пiдрiс, старий Шумей узагалi не мав намiру дозволяти, щоб його одинака запхали до тiеi цiсарськоi пронумерованоi отари. Натомiсть Фоку думка про вiйсько не лякала, навпаки – йому кортiло побачити трохи свiту. Але що, як батько не хотiв i казав йому втiкати у Чорногору. Щось там повiдали, що треба йти до урядникiв, кланятися, просити, писати, подавати свiдкiв i навiть присягати, що то одинак, а одинакiв пан цiсар раз i назавжди наказав звiльнити вiд вiйська. Хоч мандаторiю вже скасували, люди все ж – якщо не було неминучоi потреби – волiли не мати справи з установами, бо не довiряли таким законам. Тож коли наближався термiн призову, Фока за наказом батька зник iз села.
На околицi Дзембронi, пiд Чорногорою, серед вертепiв, серед одвiчноi староведмежоi дiдизни, мав лiтовище старий Семен Зеленчук з роду Іванкових, чий син Федiр, ровесник батька Фоки, колись утiк вiд лапачiв, а молодший син, якого тi схопили, багато рокiв служив у вiйську. Ось у них i переховувався Фока.
Удень кожен робив те, що йому призначали, вечорами сидiли бiля ватри, а пiсля того, як подоiли i загнали корiв, коли впоралися з господарством, балакали собi, багато всякого розповiдали, як зазвичай воно бувае. Вiд Федорового брата Фока почув неймовiрно цiкавi речi, а особливо про те мiсто на водi, де проходила вiйськова служба полку, складеного з русинiв та гуцулiв. Звалося воно Венецiя. Щодо того мiста, то не було цiлком зрозумiло, чи не розташоване воно поруч краiни рахманськоi. Щось тут не складалося зi сторонами свiту. Про рахманiв вiдомо, що вони живуть мiж небом та землею i хати мають саме серед води. Але рiч у тiм, що рахмани живуть на сходi сонця, а до Венецii треба iхати постiйно на захiд. Про венецiанцiв справдi казали, що вони християни, але в кожному разi не е святими, як рахмани. А ще брат Федора розповiдав, що у вiйську добровольцi мають особливi мундири i що з ними поводяться гонорово.
За нiч у Фоки визрiла думка зголоситися до вiйська. Як багато хто у тi часи, хто не користувався щоденно грiшми i не потребував iх, Фока мав закопаний мосяжний казанок iз дукатами. Невiдомо, чи то був подарунок батька, схований на чорний день, чи Фока сам знайшов тi дукати пiд час своiх мандрiвок та пошукiв скарбiв. Нiчого нiкому не кажучи, вiн покинув Семенову стаю, вiдкопав свiй казанок, з батькiвськоi зимарки взяв собi коня, осiдлав його, не забув як слiд озброiтися i рушив у дорогу своiми, тiльки йому вiдомими стежками. У Яворовi сповiстив батька через родичiв i помчав далi. У Коломиi вiн вже не боявся батькiвськоi погонi. Якось дiстався до Львова i в самiй губернii зголосився, що хоч вiн i одинак, але з доброi волi хоче служити цiсаревi. Але хоче служити тiльки у тому мiстi Венецii, що цiле на водi.
Його вiдправили до Венецii. А в окружному урядi в Коломиi, мабуть, щось наплутали, бо тут Фоку вже почали розшукувати як дезертира. Фока був знаттелюбним, погiдно думав та погiдно ставився до тiеi вiйськовоi служби, яка для стiлькох його братiв була нещастям i карою Божою. Вiн умiв ладити з людьми, частував старшин винами, як видно, мав за що. Показав нiмцям, як треба стрiляти, i його любили. Справив собi парадний мундир – бiлий, аж свiтився, припасований, по фiгурi. Стрункий, високий, чорноокий, вiн ходив вуличками Венецii, як справжнiй дука, як принц гiрський. Венецiанцям теж показав, якi вони, хлопцi з гiр. Невдовзi заробив арешт i карцер – i це ще, як то кажуть, з великоi ласки – за те, що збив собi з дощок дарабу, хоч здаеться, ще бiльше за те, що разом iз товаришами викрадався ночами з казарми i на тiй дарабi перепливав на якийсь острiв до венецiйських дiвчат. Та що там Фоцi такi фрашки! Так чи iнакше вiн i далi прокрадався вночi на забави, на танцi. Нудно було би спати в казармi. Мiг би затужити за горами. А тут музика грала, а тут вино пiнилося, а тут спiви солодкi, а тут дiвчатка щебетали: «Сеньйор Шумейо, сеньйор Шумейо!»
От лиш тi дiвчатка, хоч i гарненькi, молодесенькi, щебетливi, але, змилуйся Боже, м’якi, як булочки, i крихкi, як скло, – нема за що взятися в танцi. І боязкi, весь час у страху, щоби хтось iх не стиснув. Чи то така порода, зовсiм iнша? Чи, може, таке повiтря йде вiд мiста й вiд моря? Молодий Фока тихенько наспiвував: «Ой, якби ми, дiвчинонько, самi в полонинцi…».
Якось у рiздвяну нiч Фока – а вiн мав вiйськову перепустку – заблукав у закапелках венецiйських вуличок i вийшов до лагуни. Море, гнане вiтром, билося об берег, а вiн, стоячи там самотньо, згадав святвечiрню пiсню, гукнув на повнi груди, аж удалинi вiдгукнулося в тiсних вуличках. І заспiвав над лагуною коляду, народжену серед лiсiв та полонин, – «Ой, у морi-морi, ясний цiсарю, – ой, дай Боже…». «Тодi треба було мати флояру – розповiдав Фока, – ото вже граеться пiд шум води, пiд дуднiння хвиль. І запросив би я того зеленого дракона, того царя морського, як i всю звiрину, на Святу Вечерю», – жартував Фока. Але куди тут просити, коли навiть добре не знаеш, у якiй сторонi хата твоя i рiднi гори.
У горах i навiть у Коломиi ще точно не знали про долю Фоки. Прийшли звiстки – як завжди перекрученi й неперевiренi, – що Фока вже пiшов воювати, i то десь на морi, що, здаеться, поранений, що, напевно, вже не живе, що, мабуть, там i похований у тiй водi. Дiйшли тi вiстi до Шумея. Шумей плакав, звiрявся худобi, ходив по примiвниках, щедро iм платив. Ворожби насправдi отримував добрi, але не мiг заспокоiтися. Врештi прийшли офiцiйнi повiдомлення, прийшли i листи вiд Фоки. Приiхав старий дiдич зi Станиславова i в подробицях порадив Шумеевi, що той мае зробити. Батько Фоки набив торбу грiшми i разом iз кревняками вирушив до Львова. З адвокатом, про якого казав дiдич, пiшли до губернськоi управи. Мовчун Максим рiшуче зажадав, щоб йому повернули одинака, бо вiн не дае дозволу на вiйськову службу. Не хоче – i все. Інакше поiде до самого молоденького пана цiсаря. Той молодий панок, либонь, добре зрозумiе, що батька треба слухатись. За кiлька мiсяцiв Фоку вiдiслали з Венецii додому. Батько анiтрохи не гнiвався, вiтаючись, довго дивився на нього, не мiг надивитися.
Отак молодий Фока помандрував iз зимарки у староведмежiй глушинi пiд Дзембронею просто до Венецii, а звiдти повернувся до староi гражди на ясенiвськiй кичерi. Подорож закiнчилася, Фока мав про що розповiдати цiле життя. Вiдтодi молодий Фока, смiливець, який не боявся вiйська, який стiльки свiту сам обходив-об’iздив, i не просто об’iздив, а ще й багато розумiв, пам’ятав i вмiв розповiсти, був невичерпним джерелом знань i набув небувалого авторитету.
Ще багато рокiв пiсля того, вже геть старим, вiн розповiдав про те мiсце так, що й у казцi не намудрував би нiчого гарнiшого. Про те, яке там освоене море, так що кожен пан i газда пiд’iжджае човном до свого палацу. Розповiдав про тi палаци, про предивнi повигинанi мости, про чудовi забави. І про те, який венецiйський народ добрий, гречний, чемний i приемний, як жоден iнший. Якi вони залюбленi у гарнi строi. І в усьому цьому наскiльки вони подiбнi до наших християн, до гуцулiв. «Говорять лагiдно, солодко, делiкатно. Набувся вже з ними! І музики наслухався, що тече з тих осяйних хвиль», – казав Фока.
Навчання
У тi часи, коли ще нiкому i не снилося про якихось вiдпочивальникiв – чи, як кажуть жартома горяни, холерникiв, – у великiй садибi Булiги у Жаб’i (де перед тим жили ревiзори) оселився якийсь – так про нього казали – «пан чи професор». Виснажений, хворовитий неборака, що постiйно кашляв, покинув гарний панський свiт i приiхав у цi глухi безлюднi гори лiкувати хворобу легенiв, пити мiнеральну воду i вдихати гiрське повiтря. Дехто казав, що той немiчний – якийсь недопрактикований священик, бо вiн постiйно навертав людей до правдивого Бога, до Євангелiя. Повiдали, що то найбiльший мудрець серед панiв. Вiн мав багато пожовклих книжок i, вказуючи на них, розумно та ревно пояснював людям, що все, що вони роблять у цих горах, е поганим i диким. Часом навiть казав, що вони мали б переодягтися в людське вбрання, а не в цьому поганському, червоному, як кров, показуватися на сонечко та свiт Божий. Або iншим разом крутив носом на тутешню господарку. Однак не хотiв зрадити таемницi, як треба газдувати, аби було добре. Берiг для себе. А найбiльше нарiкав i кляв тi дурнi й дикi забобони, пересуди, тих поганiв i поганськi вiри, чари та примовляння, нiби то гiрськi молитви. Дуже це його непокоiло.
У тi часи ще набагато урочистiше, нiж сьогоднi, вiдзначали дiдiвську середу на Великому Тижнi. Тепер дiтлахи просто приходять на свiтанку юрбою до хати й урочисто та ритмiчно кричать бiля ворiт писклявими голосами: «Грiйте Дiда, грiйте Дiда! Ми прийшли на роковини! Грiй-те Дi-да, дай-те хлi-ба!» Усiм вiдразу стае весело, радiсно, нiби весь зимовий тягар спадае з душi, як снiг iз даху. Газдинi виносять дiтям малi хлiбцi, що називаються кукудзи, такi самi, як тi, що iх кладуть на могили. Дiти, весело нагаласувавшись, iдуть далi. Та й усе.
Поки грiють Дiда, поки пишуть писанки, поки дзвонять у дзвони, поки ходять по хатах колядники, доти вiн – проклятий Арiдник, вiн же i Архиюда, патрон неволi й утискiв, прикутий до пекельного дна – не мае сили шкодити, не може знищити цього свiту.
У часи Фоковоi молодостi Дiда грiли урочисто i повноцiнно. Щойно почують здалека дитячi викрики «Грiйте Дiда», домочадцi радiсно вибiгали з хати аж поза гражду, на царинку, виносячи всiлякi приготованi страви. Там розкладали велику ватру. Коли ватра добре розгорялася, усi разом за рухом сонця тричi обходили колом навкруг неi, а затим, викрикуючи: «Грiйте Дiда!», – перестрибували через вогонь, спочатку старшi, потiм молодшi, а наприкiнцi дiти. Врештi всi сiдали навколо ватри i разом споживали принесенi страви.
Фока часто згадував дитинство й тi обряди. Згадував, як усiею дитячою ватагою – коли вже запахло весною – сновигали вiд хати до хати. Над ватрами здiймався бiлий кудлатий дим, дим iз ялицевоi хвоi, наче сам бiлий кошлатий лагiдний Дiд, зiгрiтий i пiдбадьорений радiстю вiрного йому люду, пiднiмався зi святоi землi. Дiд гiрських родiв, опiкун худоби, що страждав за нас, що молився до Бога. А люди його жалiли, сердечно радiли, що вiн зiгрiвся.
І той хворобливий пан чи професор дуже гнiвався якраз на цей поганський обряд. Пояснював людям, найпереконливiше пояснював i молодому Фоцi – пiдсовував йому пiд нiс пожовклi книжки, – що нiякий то не Дiд, лиш сам Ісус Христос, що то вiн за нас страждав, що вiн молився до Бога, а не Дiд, що у Великий Тиждень треба славити Ісуса, а не Дiда. А все iнше, що про це кажуть, то пустi балачки i поганi. З того люди зрозумiли, що хоча Христос – як то кажуть – був молодим чоловiком, але його так вимучили у Великий Тиждень, що за той короткий час вiн зiстарiвся вiд страждань. Зробився Дiдом. І далi грiли Дiда, святкували на честь Дiда, жалiли Дiда.
А ще вчений чоловiк повчав, що анi небесна ватра не е нiяким отцем, анi вогонь – найстаршим ангелом, тiльки Бог – то отець на небi, серед ангелiв i святих, а ще – не сонечко е якимось вогнистим паном, а власне Господь Бог у Трiйцi святiй Єдиний е паном вогнистим. Усе це було записане у тих пожовклих книжках… От тiльки нiхто не вмiв читати. Деякi з тих речей, що говорив пан чи професор, були настiльки мудрими, що нiхто не зрозумiв анi словечка. І не зрозумiв би, хоч убий. Люди напевно зрозумiли тiльки те, що в горах весь народ грiшний, неосвiчений i дурний. А цьому нiяк не могли зарадити. Робили далi по-своему.
До того вченого чоловiка заходив молодий Фока. Йому кортiло дiзнатися бiльше, про що пишуть у пожовтiлих книжках, що вони розповiдають про Дiда, про Сонечко святе, може, i про рахманiв. Вiн дивився на книжки з повагою. Боявся навiть до них доторкнутися. Тож хворий учений почав учити Фоку писати. Майже цiлий рiк Фока носив i посилав йому бриндзу, молоко, буженину, дичину, рибу, мед, свiжу й сушену садовину, словом, усе, що було в хатi. І Фока таки вчився, тямущо схоплював письмо.
До Фоки в горах мало хто знав «панську» грамоту. Про ватажкiв опришкiв, про найславнiшого з усiх Довбуша, про того мудрого спiвака Дмитра Василюкового, про панича Антося Панкевича, сина ревiзора (названого через це Ревiзорчуком) розказують, що вони знали письмо. І це зрозумiло, то ж були легiнi-опришки, воювали з панами, не боялися нiкого. Але щоби хтось iз осiдлих газдiв знав письмо – не дай Боже! Може, i знав, але про те неможливо було дiзнатися, бо вiд часiв, коли цiсарський мандатор Гердлiчка засадив Петра Танасiйчука з Ферескула до катуша i тримав його там у мокрiй пивницi пiвтора року, а ще кожних кiлька днiв велiв його бити й катувати, аби той зiзнався, що збурював людей – а все через те, що той прочитав сусiдовi якийсь контракт, – от вiд того часу люди зрозумiли, як небезпечно знати грамоту i дуже з тим крилися. Перед Фокою тiльки старий пустельник Максим iз Явора пiд Чорногорою знав письмо.
Фока швидко пiдучився, непогано читав i весь час випитував ученого чоловiка про отi найцiкавiшi книжки. Той, одначе, ще не давав йому iх читати. Може, то теж була його таемниця. А ще пан так паплюжив ревашi та карби, отi вирiзанi на колодах обрахунки, що навiть Фоцi було смiшно. Бо Фока собi думав, що панське письмо досконале, архимудре, а для полонин та лiсу згодяться й вiковiчнi гiрськi карби. Але вчений пан: нi та нi, тiльки свою мудрiсть визнавав.
Однак був вiн чоловiчком добрим, зичливим, видно, що хотiв, аби людям було добре. Фока принiс йому на Новий Рiк перстеник щастя. Такий, що й тепер можна всюди знайти: посерединi сонечко, а з обох бокiв сонечка двi п’ятдесятки, виритi ревашевим письмом. Це означае: «многая лiта, до ста лiт». Здаеться, над тим перстеником вiдмовили шiстнадцять примовлянь, вiдповiдно до кiлькостi квасолi, яка була в однiй зi старих коробочок у Шумеевiй коморi.
Фока тiшився, бо зимою вченому чоловiковi стало лiпше. Вiн вважав, що то так добра ворожба подiяла, його перстеник. Прийшла весна, i хворому знову стало гiрше. А через те, що не мiг всидiти на мiсцi i весь час ходив, говорив, дуже переймався будь-чим, завжди хотiв виправити людей i тому постiйно нарiкав на тих дурних i безбожних горян, – врештi якось так розкашлявся, що помер. Фока плакав за вченим, як за татом, сам справив йому похорон i влаштував гучну гостину на поминках. Про поминки небiжчик якось нiколи не казав, що то поганський звичай. Не любив бiдака говорити про смерть.
Пам’ять i честь померлого люди гучно вiдзначали у хатi Булiги. Шкода iм було того сироти, що мав стiльки мудростi, а нiчого то йому не помогло. Згас далеко вiд своiх, далеко вiд свого роду, вiд панських звичаiв i панських гонорiв. Булiга й молодий Фока щедро вгощали поминальних гостей то бужениною, то банушем, то горiлкою, то медом. Потiм ще й щиро бавилися бiля небiжчика в iгри, приписанi звичаем. Спочатку гралися в жужукало[1 - Рiзновид гри «Монетка»]. Жужукали iз запалом, аж хата дрижала, а здалека гучало так, нiби органи грали. Бавилися у млин, хлопцi пiд лавкою в сiнях так стукали i галасували, нiби тарахкотiв справжнiй млин. Дуже гучними були й торги газди з жидiвськими купцями, а ще голоснiшими сварки жидiв мiж собою. Як зазвичай у тiй забавi. А коли актори, що грали жидiв-конкурентiв, вилетiли надвiр, нiбито iх газда викинув, то зчинили такий рейвах, що було чути аж на Синицях. А з хати раз за разом гримiв потужний смiх. Жодноi забави не забули. І сорока скрекотала, i коза рогата кусала дiвчат, i вiрменин галопував по хатi брикливим конем, аж вiкна дзвенiли, i дiда-жебрака жiнки хапали, а ревнива баба так iх гамселила по кожухах, нiби з пiстолетiв стрiляли.
Цiлий час пили i безперестанку згадували небiжчика, бажали йому царства небесного. Анi сварки нiякоi не було, анi навiть поганого слова нiхто не сказав, гречно i приемно перемовлялися, хоч i досить голосно. Отак – по-християнськи – святкували поминки бiля тiла бiдного пана чи професора.
Булига вiддав Фоцi книжки й пожовклi листки. Фока сидiв над ними, вичитував абзац за абзацом, сторiнку за сторiнкою. Було там багато про сади, про яблунi, про грушi, були й такi книжки, в яких Фока, хоч i розумiв кожне окреме слово, та не мiг дочитатися бодай якогось сенсу. Але десь подiлися тi книжки, яких вiн шукав, не мiг Фока знайти того, що хотiв знати. Хто його знае, що сталося з тими таемничими книжками…
Фока, особливо у свята та недiлi, не занедбував книжок, читав iх, а часом переписував собi помаленьку. З часом уже знав напам’ять, мiг повторити цiлi сторiнки, не вiдкриваючи книжки. Наразi навiть те, що було написано в тих книжках про сади i садовину, йому не придалося. Для своiх полонинських обрахункiв, для врожаiв, для веснарок та зимарок вiн мав iнше письмо. І то були ревашi[2 - У горах ще донинi збереглися прадавнi позначки на деревi i розрахунки, зробленi так, щоб зацiкавленi в разi потреби могли контролювати одне одного. Подiбнi карби i зарубки були ще у давнiх слов’ян.Коли газда вiддае комусь в найми полонину на лiто (так званий полiток) i за умовою мае отримати за це вiд наймача певну кiлькiсть молока або бриндзи, то, в мiру надходження належного, обое щоразу вирiзають однаковий карб на дощечцi, яку розтинають на двi частини. При розрахунку розiтнутi частини знову прикладають одна до одноi, щоб перевiрити стан рахункiв. Подiбним чином роблять i на спiльних великих пасовищах, де зацiкавленими е багато людей, котрi вiддають своi стада на лiто. Власник, орендар полонини, якого називають депутатом, або ватаг вiдкривае рахунок окремо з кожним. Перед тим, як змiшати стада, ватаг i кожен власник отар, так званий мiшенник, разом викарбовують на палицi кiлькiсть дiйних овець. Пiсля того, як зроблено зарубки, дощечку розтинали; бiльша частина, яку називають колодою, залишаеться у ватага, а меншу, так званий реваш, забирае мiшенник. Якщо скласти обидвi частини, завжди видно стан рахункiв. Усерединi позначають карбами число ялових овець. Самi цифри та карби, що вiдрiзняються в рiзних частинах краю, загалом нагадують римськi цифри. Мiра першого доiння закарбовуеться окремо. Мiшенник повинен отримати в шiстнадцять разiв бiльше бриндзи, нiж було надоено молока при першому доiннi. У мiру того, як забирають бриндзу протягом лiта, карбуеться кiлькiсть бербениць, а окремо – мiртуки та меншi мiрки. Так ватаг веде облiк, i так розраховуеться з кожним мiшенником. Кожна колода мае iнший знак, щоб ii можна було легко розпiзнати i знайти в пучковi дощечок, зв’язаних мотузкою або ликом, що iх залишае в себе ватаг. Нинi залишилося дуже мало полонин, де використовуються такi ревашовi карби.].
Як закiнчувалося лiтування, до Шумеевоi хати приносили ревашi. Цiлi пучки паличок, призначених для розрахункiв, лежали на полицях, а деякi старi, вже непотрiбнi розрахунки валялися по кутках. Батько разом iз Фокою подовгу просиджували в коморi й робили остаточнi розрахунки, з якими мала узгоджуватися кiлькiсть отар та запасiв. Молодий газда переглядав дощечки, поволi рахував i додавав, а старий ще повiльнiше карбував доданi суми – кожну на окремiй грубiй палицi. Кожна палиця була з iнакшого дерева.
В iншому кутi комори на кедровiй полицi лежали ще якiсь iншi старезнi бiльшi колоди, позначенi геть iншими карбами. А поруч – рiзнi старi пуделка, рiзьбленi хрестами i сонцями. Фока точно нiколи про це не розповiдав, але всiлякi базiки, а може, просто брехуни, запевняли, що то були не рахунки, а древне письмо, карбоване на деревi, i що були вони тiльки для втаемничених, а тi вiдкривали його тим, кому хотiли. І чи то стало вже воно нiкому непотрiбним, чи не було кому передати, чи його дедалi бiльше приховували, але все кудись пропало й забулося. Деякi з цих колод можна було прочитати з закритими очима самими пальцями – такi виразнi ще були зарубки. Власне, це мало бути доказом того, що старий громовий слiпець, який колись мешкав на Ігрецi, дав iх Фоцi. Хто знае, може, там були тi вiстi про Дiда, рештки переказiв про рахманiв? Іншi ж колоди були такi затертi, а саме дерево зотлiле, що вже нiчого не вичитав би нi очима, нi пальцями. В окремих великих i малих скриньках були зерна квасолi, кожна скринька мала свiй знак. Тi квасолини вказували кiлькiсть примовлянь, вигукiв, молитов та отченашiв, потрiбних для кожного святкування, для кожного виду чарiв.
Домарство
Хоча розрахунки вже давно вели в пастушому господарствi, тодi ще нiкого не цiкавив облiк робочих днiв. Ретельний облiк самоi працi почався щойно у так званих бутинах, тобто промислових вирубках лiсу. В домогосподарствах ще донедавна не вели детального i точного облiку найманоi працi.
Людина, яка господарюе в домi, коли решта на полонинi, зветься домарем. Коли iншi лiтують, перебувають на толоках, зимарках або веснярках, вiн домарить. Усi покоси трави, годування худоби коло хати, роботи на подвiр’i, на городах i в хатi – це домарство. У домарськiй роботi найпершою справою е сiно, без нього маржина не перезимуе, все тримаеться на сiнi. Тому перiод косовицi вимагае найбiльших зусиль. У домарськiй роботi постiйнi наймити працюють нарiвнi з газдами. Годування корiв, доiння корiв та овець, доглядання теляток – це iхня найважливiша робота впродовж цiлого року. У давнi часи наймитами ставали переважно люди, що прийшли з низин, нерiдко то були втiкачi. Так звана симбриля[3 - Вiд грецького «симболе», запозиченого вiд волоських пастухiв.] – угода про найману службу – колись укладалася на роки: на десять рокiв, на п’ять, рiдше на два. Як оплату наймити отримували не грошi, а одяг, овець, корiв, iнодi грунт. Такi наймити належали до родини. Нераз траплялося, i тепер ще трапляеться, що здiбний i працьовитий наймит, усиновлений газдою, успадковував його маеток i навiть родове прiзвище.Найняти когось на кiлька днiв, тижнiв чи мiсяцiв було дуже важко. Жодна людина не мала часу анi працi на продаж. Бо якраз тодi, коли робiтники найбiльше потрiбнi – в лiтнiй час сiнокосiв, – усi працюють надмiру, працюють до ночi, при мiсяцi, частенько навiть при лампах. Сплять дуже мало, починаючи роботу з першими проблисками дня. А в iншi пори року, навпаки, часу забагато, i тодi праця не мае нiякоi цiни. Тому i спiвпраця завжди зумовлена бажанням – допомагають кревнi, сусiди, побратими, знайомi, вiддячують, як кому випаде, завжди добровiльно й охоче, без примусу. Бувае й так, що один дае забагато, а другий менше, немае грошових розрахункiв, немае купецькоi свiдомостi, що весь час пильно рахуе, iншому в зуби заглядае i на пальцi дивиться. Може, давнi люди сказали б так: «То гарний винахiд, що працю облiковують, це добре i мудро, що визиск неможливий». (Бо нiхто з них не пiдозрював, що точний облiк працi може служити для того, щоб витягнути з людини жили, висмоктати з нього життевi сили). «Але, так чи iнакше, i такi часи були непоганi, коли можна було працювати й допомагати iз зичливостi та приязнi. Все робити по добрiй охотi, а не бiдкатися, що хтось комусь переробив або переплатив…»
Треба сказати, що з такими вiльними людьми, з такою марнотратною працею, що залежить вiд доброi волi, важко було би зробити якусь справдi дуже велику справу. Власне при будiвництвi вавилонськоi вежi люди розiйшлися, бо були вiльнi, бо самi собi таке вигадали, а що iх нiхто не змушував, то кожен почав говорити своею мовою, i велика будова занепала. Можна через це досадувати, можна хвалити неволю, прославляти ii до небес, але варто засумнiватися, чи невiльники збудували б вежу – аж до неба. У наших горах люди з охоти i без оплати будували чудовi придорожнi хрести, каплички й церковцi. Звiсно ж, на гуцульську мiру – куди там iм до неба…
Не слiд думати, що в домарському життi свята, танцi та забави мають менше значення, нiж сама робота. Люди, якi щопiвроку проводять на самотi по лiтовиськах, по стаях та оборогах для сiна, часто думають про хату передовсiм як про мiсце, де можна – як то кажуть – набутися з людьми, наговоритися, навеселитися. Позаяк денних наймитiв немае, саме забава збирае людей. «Робочих рук» нема. Нема взагалi анi самих рук, анi нiг, бо нема права неволити. Згадаймо, що у древнiй цивiлiзацii рабiв називали андраподон – людська нога, або людськоногi iстоти. Тепер, натомiсть, кажуть «робочi руки». У нас, далеко вiд цивiлiзацii, е тiльки сусiди i люди. Що вони самотнiшi, навiть покинутi, то бiльше схильнi – ба, навiть спраглi – «набутися» з людьми, натiшитися розмовою та забавою. Взамiн за це – в той промiжок часу, коли не мали власноi роботи, – могли й пущу викорчувати для забави, i загатити гiрськi води. Тож у разi пильноi роботи i вiдповiдно до ii обсягiв влаштовують толоку, роботу, поеднану з частуванням i забавою.
Мiра значущостi, справа честi господаря – влаштувати прийняття якнайкраще, аби бажання, з яким працюеться, не пiддавали сумнiву, аби зберегти кредит довiри на майбутне. Уже пiд час роботи домашнi виносять у поле чи до лiсу наiдки, напоi i тютюн для тих, що працюють, пригощають, якнайгостиннiше запрошують, примовляють люб’язно i щиросердо, виправдовуються, просто-таки змушують до учти. Це розпалюе завзяття, створюе пiд час роботи настрiй, сповнений веселощiв та жартiв, дух суперництва так, що все разом нагадуе скорiше спортивнi змагання. Пiсля цiлого дня напруженоi роботи настае час забави: музика, танцi, спiви, розповiдi, особливi, товариськi iгри, вiдомi тiльки у горах, е ii змiстом. Танцюють усюди: в хатi, у сiнях, у стодолi чи на подвiр’i.
Любов до танцю повселюдна й охоплюе все гуцульське життя. Танцюють i дорослi поважнi люди, i навiть старi. Пiсня розповiдае про газду, який так завзято танцював, що протанцював навiть свое спасiння.
Гуцульських танцiв багато. Найпоширенiшим е коло, танечний круг, що його називають гуцулкою: кiлька або кiльканадцять людей, тримаючись за плечi, рухаються в потужному розмаховi, щораз бiльше прискорюючи темп, аж до знетями. Часом музика вiдразу поринае у вир, ввергаючи у нього танцюристiв, а часом пiдходить до нього поступово. Чоловiки врiзноманiтнюють танець – присiдають i танцюють, присiвши, при самiй землi, пiдстрибують щупаком угору, вигукують, спiвають, стрiляють iз пiстолiв. Усерединi кола iнодi вiльно танцюе одна або кiлька пар. Часом, коли коло рухаеться потужно, але рiвно й монотонно, наче махове колесо, замкнутi всерединi кола танцюристи шаленiють дедалi бiльше й бiльше.
Найдивовижнiшими е танцi самих чоловiкiв. Є танець опришкiв, так званий аркан, сповнений молодечоi ритмiки з раптовими поворотами, коли для повороту потрiбно вловити вiдповiдну мить – нiби мисливець упiймав цiль, готовий до блискавичного удару. Є прадавнiй танець – так званий круглек, – у якому танцюристи кружляють iз пiднятими топiрцями. І в круглеку, i у святочних плесах на Рiздво видно, яке значення – на подив чужих – мала колись у танцях зброя. Старi оповiдi переказують, як то давнiше у танцi пiдкидали гострi й важкi бардки так, що вони безперестану грiзно свистали над головами. Як стрiляли пiд час танечноi забави так, що нiчого не було видно вiд густого диму. І знову бардки одна за одною весело пiдлiтали вгору i падали, але якось такого не бувало, щоб хтось когось скалiчив чи поранив.
Для людей i родин, що мешкають далеко, толока е значною подiею. Молодь бавиться, хлопцi зближуються з дiвчатами, поважнi люди обмiнюються думками. Часто спiвають свiжоскладенi коломийки про якiсь подii, що хвилюють загал. Часом повiстуни, байкарi або вмiлi оповiдачi приковують увагу, нiби зачаровуючи цiле зiбрання якоюсь казкою, легендою, оповiддю. Старшi газди дiляться спогадами та переказами про давнину, про старовiк.
Сидять старенькi, дими з файок, стеляться хвилi диму, розпливаються в тумани i хмари полонинськi. Розступаються стiни хати, показуються стежки над урвищами i загони опришкiв на буйних конях, легiнi в мосяжних бляхах, вежi угорських замкiв на скелях, i крутяться склянi палаци змiя… Або ж сяде серед хати, недалеко вiд вогню у величезнiй печi, помiж звукiв цимбалiв та скрипки, старий сивий газда з довгим волоссям, слухачi повсiдаються на лави, стiльцi та припiчки, а вiн наспiвуе, рецитуючи, i так починае оповiдати пiсню: «Послухайте, добрi люди, що хочу казати…»
Танцi та змагання
Як тiльки Фока повернувся з вiйська, вiдразу прославився як найкращий танцюрист, як легiнь, що вбирався у найпишнiшi строi, i як перший на толоках та в роботi. Про строi Фоки ще довго ходили перекази по гiрських оселях, по мiстечках, по панських дворах та угорських замках. Йому так подобалося гарно одягатися, що навiть на полонину, куди добрi газди здебiльшого йшли у старому поношеному вбраннi, вiн ходив причепурений, i весь його сардак обтягували блискучi ретизи. Так само й пiзнiше, коли вже був старий. Коли повертався з полонини, то навiть конi його вiдрiзнялися вiд iнших, так гарно були прибранi китицями жерепу.
У тi часи люди не шкодували собi нi храмiв, нi забав, не так, як тепер усюди празнують тiльки по одному нещасному храмовi. А тодi в Жаб’i були два великi храми (на Божого Тiла i на лiтню Богородицю) i в Криворiвнi теж два (на Покрову i на осiнню Богородицю), i в Ясеновi два. А ще багато людей ходили на Івана Купала через Чорногору на храм до Ясеня угорського, про що тепер уже майже забули. Усi три Дiдовi суботи вiдзначали урочисто: навеснi, влiтку та восени. Згадували предкiв, вшановували померлих. Люди сходилися на цвинтар з усiх сторiн, поводилися гостинно, смачно iли, попивали завжди угорське вино, коли вже дуже бiднi – тiльки горiлку. На Великдень навiть священик святив вино або й горiлку, навмисно кропив пляшки свяченою водою з тим, аби це не зашкодило християнам, аби не доводило до грiха.
Фоки не бракувало нiде – на жодному святкуваннi, на жодному людному зiбраннi. А що Шумей зiстарiвся i Фока був справжнiм газдою у старiй граждi, його дiм був вiдкритим для всiх. І хоч стояв не при дорозi, але кожен туди заглядав чи й заiжджав, аби дiзнатися, що дiеться, аби побачитися i набутися з людьми. Фока, як колишнi гiрськi газди, нiкого не вiдпускав, поки його не нагодуе, поки не пригостить i дасть нiчлiг. А як, бувало, могли натанцюватися й навеселитися випадковi гостi у старiй Шумеевiй граждi! Наслухатися спiвiв, музики та всiляких оповiдей. Вряди-годи заходили якiсь подорожани, так званi «свiтовани», розповiдали новини. А часом з’являвся такий дiд, що раз на кiлька рокiв сходив зi свого верху, розповiдав про давнину, воскрешав ii перед слухачами. Нiби серце Верховини забилося у старiй граждi, нiби з ii закамаркiв i подвiр’ячок заговорили духи газдiв та легiнiв. Не рахуючись iз коштами, Фока влаштовував гучнi й пишнi храми. Ще й перевершив у цьому давнiх газдiв.
Вiн усюди мав своiх танечних побратимiв. Зустрiчався з ними всюди, iнодi аж у Сегетi, куди ходив на ярмарки, а ще в Полянах Угорських, у Косовi та Вижницi. Коли зустрiчалися побратими, то так витанцьовували, що музикантам аж пальцi пухли. А Фока з побратимом танцював i танцював, то приспiвуючи, то стрiляючи для втiхи. І так цiлу нiч до ранку, а потiм ще до полудня i ще трiшки до вечора, а затим знову цiлу нiч.
І що ж вони танцювали? Зображали давнi пригоди своiх предкiв i своi iсторii. Замахувалися один на одного бартками, танцюючи i присiдаючи, нiби погрожували, перекидали бартки один одному, нiби викликаючи до бою. Потiм, наче пiсля бою, едналися, обiймалися за шиi i танцювали у злагодi. А потiм кудись разом мчали з пiднятими бартками, дивлячись удалечiнь, шукаючи ворога. Так нiби разом мчали через гори, здобували мiста, втiкали вiд погонi. Потiм дрiботiли майже на мiсцi, рiвно, помаленьку, але вперто просуваючись уперед, увесь час до кола, наче показували спокiйне пастуше життя. Знову музика зривалася, як водоспад, нiби зашумiла вода зi спущеноi загати. Лунали викрики, а танцюристи в тому нестримному ритмi ледь похитувалися, мiцно стоячи на ногах, нiби пiд ними несеться рiчкою дараба. Танець постiйно змiнювався, не був однорiдним. Повторював усiлякi iсторii – давнi й теперiшнi.
Бiда була тiльки в тому, що Фока затанцьовував до знемоги кожного побратима, кожного здолав у танцi, вимучив до краю. Слава про це рознеслася повсюди.
Аж одного разу з’явився у Сигетi молодший вiд Фоки легiнь, родом з угорського боку, якийсь злидар i вбраний бiдно, але що то шкодило Фоцi! Звали його Мись, а жартома кликали «Мись чи Моцак», бо хлопець був сильний. Вiн витримував Фокiв крок. Чого лиш Фока не пробував… І музик замiнював, щоб були незаморенi, свiжi. Й аркана танцював годинами, також замiнюючи танцюристiв, танцював так, аж пiдлога ламалася. І круглека так само. Нiщо не допомагало. Мись танцював невтомно. І здобув слави у Сигетi. Загiрськi люди пишалися, що один iз них може дорiвнятися у танцi самому Фоцi.
Та прийшла черга й на Мiся. Якось до Сигета на ярмарок прибув молодий Матiйко з Криворiвнi, син Федора, побратима Фоки. То був справжнiй молоденький мiцний бук, а не хлопець. Вiн постiйно лiтував серед пущ пiд Чорногорою. Як приходив на полонину, то так собi об заклад мiрявся силою i носив у зубах повну бербеницю бриндзи. Заклад вигравав, але виграшу не брав. Нiколи не шукав сварки, але хай би його тiльки хтось зачепив! То був простий i щирий хлопець, нi на кого не ображався, але зачiпки нiкому не прощав. Так нiби то теж був заклад: Ти до мого лоба берешся? Гей, дай i свого спробувати! Треба було мати здоровi костi для таких спроб, до бiйки з Матiйком, бо сам вiн мав такий мiцний череп, немов зi сталi. Стiльки разiв його рубали i били по ньому обухом, а вiн ставав щораз твердiшим та мiцнiшим. Насправдi вiн нiколи не думав про бiйку. Матiйковi думки були поглинутi худобою. Вiн постiйно думав про всiх тих корiв, про баранiв i цапiв, яких пас, з якими проводив свое життя. Весь час згадував iх, наче товаришiв.
Коли Матiй прийшов до Сигета, то нiби жартома спробував позмагатися у танцi з Мисьом. Ой, i взнали закарпатськi люди, якi то легiнi чорногiрськi з Лядчини! Перемiг вiн Мися в танцi. Змагатися iз самим Фокою не насмiлився, але вважалося, що i його здолав.
Матiйко стидався про те розводитися, натомiсть сам Фока казав, що в танцi йому рiвня Мись чи Моцак iз-за гiр, а кращий за нього i на цiлi гори перший танцюрист – то Матiйко з роду Іванкових-Зеленчукiв.
Наймолодший з усiх, Матiйко пережив усiх, дожив аж до новiших часiв. Усе свое серце присвятив маржинi – добре жилося на свiтi тiй худiбцi, яку пестував Матiйко, – а всю вiдвагу та хоробрiсть вiддав битвi з ведмедями. До глибокоi старостi не спав, борони Боже, в хатi жодного лiта. Його голова з пасмами, як у старого орла, покарбована ударами, i в серцi вирiзанi глибокi карби давнини. Вiн сердечно згадуе i людей, що жили колись, i колишню худобу. З його пам’ятi, як iз багацькоi комори, ми не раз черпали тi скарби, перекази старовiку.
Отак танцював Фока. Люди довго згадували тi танцi, нiби останнiй поблиск сонця, давнього щастя, давньоi свободи…
Вiд вiсiмдесятилiтньоi бабцi, Марii Чорниш, однiеi з останнiх зi згасаючого поколiння, я чув колись, яку велику пристрасть мав молодий Фока до танцю. Бабця розповiдала жваво, з чарiвною посмiшкою: «Я тодi мала, мабуть, рокiв з десять. Видивлялася на Фоку, не могла надивитися. Нiколи не забуду, як вiн виглядав у великому старовiцькому високому капелюсi, якi колись носили опришки. А капелюх той був обвитий широкою мосяжною бляхою, а з-за бляхи стирчали i високо розвiвалися павинi пера. Коли вiн танцював i нахилявся у танцi, то на широчезному поясi, набитому цвяшками, дзвенiли й бренькотали ланцюжки та пiстолети. А вiн був такий гарний i привiтний. Куди б не зайшов, де б не з’явився, така була радiсть, вiтали його, як великого пана. Ет, навiть не так – скорiш як самого цiсаря. І газди, i пани, i старшина, урядники й жиди – всi йому радiли, всi посмiхалися, вiтали його сердечно. Таку мав шану! І все мандрував. Та що там казати, – розповiдала стара, – хоч що згадай, не було славнiшого за нього! Були такi, що хотiли його наслiдувати, але нiкому то не вдавалося. А Фока що слово мовив, що спiванку заспiвав на толоцi – й розходилося, розлiталося по усiх горах».
Фока танцював i в старшому вiцi. Танцював з останнiм iз роду Василюкiв з Голiв, поважним газдою, як сам Фока, але мовчазним, серйозним, неприступним для чужих. Танцювали собi потихеньку, поважно, мовчки. І з Дмитром Шекериком з Красноiлля – газдою порядним, говiркиим, щирим. Балакали, розповiдали щось один одному, не могли наговоритися, попивали потрошки, весело танцювали, знову говорили, розповiдали без кiнця.
Наймити
Наймити родини Шумеiв пишалися тим, що iй служили. Хто свое вiдслужив, той отримав грунт, багато хто з них стали добрими газдами. Довго згадували доброту i лагiднiсть старого Максима, щедрiсть i мудрiсть Фоки.
Якось, коли худобу зiгнали з високих полонин, один вiвчар, що звався Трофимко, не допильнував овець. Вовки роздерли майже двiстi голiв. Було це перед самим вiдходом iз полонини. Сам газда Фока, спокiйний за все, поiхав додому на день ранiше, щоб приготувати прийняття на свято повернення з полонини. Для будь-якого газди то була б чимала шкода, а для Фоки ще й справа честi. Бо всi вважали, що наймит, котрий попрацював у Фоки, вийшов iз доброi школи. Для недбалих та лiнюхiв у Шумеiв не було мiсця. Кожен вчився для себе.
Приходить вiвчар Трофимко до Ясенова, розказуе, що з ним сталося. Просить людей у дворi, щоби хтось iз них переказав Фоцi. А з ним нiхто навiть говорити не хоче. Вiвчар не знае, що йому робити. Хата повна, там якiсь люди, газди i пани сидять коло господаря. А в кухнях i на подвiр’ях такий рух, як на весiллi. Варяться банушi, голубцi, пироги, ковбаси, юшки, вже чекають бочки з пивом. Сьогоднi святкують щасливе повернення з полонини. Тому вся родина Фоки, i вся служба, i сусiди мають разом вечеряти. Вiвчар iде далi, заходить до хати, де сидить Фока, звертаеться до господаря. Кожен у дворi думае – ого, пропав вiвчар, пропало його газдування. Фока сидить, попихкуючи люлькою, розмовляе з гостями. Наймит стоiть на порозi, мовчить.
– Ну, що там, братчику Трофимку, ти тут? Дроб’ета миром? Усе добре? – питае мимохiдь Фока, зайнятий розмовою.
– Не. Дуже зле, бiда, – каже, затинаючись, вiвчар.
– А то чому? – насупився Фока. Обернувся.
– Двi сотки овець вовки забрали, вiдразу пiсля розлучiння.
– Скiльки?
– Двi сотки…
У хатi запала тиша. Фока пiдвiвся з лавки, сильно затягнувся файкою, задумався. Дивиться на вiвчаря. Бачить, що той пригнiчений, змучений, мало не плаче. Усi поглядають на Фоку.
Фока сiв. Не вигнав вiвчаря. За хвильку сказав:
– Сьогоднi будеш вечеряти окремо.
І ото всiеi кари було для вiвчаря.
Із Трофимком були й iншi клопоти, але вони теж скiнчилися добре. Рiч у тiм, що Трофимко не вмiв жити з товаришами, з iншими наймитами. То були справдi такi наймити, яких тепер i не бувае, але люди через це не хвалили Трофимка.
Коли Фока виплекав багато отар, часом було важко впильнувати iх на полонинах. Тодi старий Максим позичив йому свого слугу Семена. Що тут скажеш. Як i багато давнiх газдiв у тi часи, коли так важко було знайти наймитiв, Максим теж тримав до послуг «такого», одним словом, щезника. Яку вiн мав iз ним симбрилю i чи мав якусь – того нiхто не знае. Але треба лиш зауважити, що про Максимка нiхто злого слова не мовив.
Ходили чутки, що Семенко перший сказав Максимковi, де Фока, коли той утiк до Венецii. Вiд того часу Максимко дедалi бiльше любив старого слугу. Давнiше, коли наймитiв ще було менше, Семенко немало гарував у Максимовому господарствi. Добряче послужив Шумеям. Коли газда Максим сам годував худобу, люди дивувалися, як спокiйно i впорядковано це вiдбуваеться: бики були спокiйнi, барани стриманi, навiть цапи переставали битися i пустувати. Корови, нiби навченi, пiдходили одна за другою до газди, щоб отримати солi. Газда довго годував кожну худобину окремо, говорив трохи з кожною, поки врештi не казав: «Но, iди вже собi, небого». «Семенку!» —озирався старий газда. Семенко – невидимий – вiдганяв корову, якщо вона не послухала господаря, опiкувався кожною коровою, пильнував, щоб вони не билися, згортав сiно, аби його не толочили. Був добрий i лагiдний до худобини, нiколи нi одну не вдарив. Жоден наймит не змiг би його замiнити.
Того лiта (тодi, коли Максим позичив Фоцi Семенка до послуг) Фока, як завжди, вiдправив пастухiв з вiвцями та коровами на полонини, а Трофимковi дав стiльки худоби i коней, що той аж руки заломив.
– А як же я сам упораюсь?
Фока його заспокоiв, наказав йому займатися лише господарством у самiй стаi i найважливiше – завжди варити двi кулешi, одну для себе, а другу виставляти поза стаю. І не шкодувати муки! Фока застерiгав, щоб вiн, борони Боже, не солив тiеi другоi кулешi. Трофимко посмiхався, радiв, розумiючи, що сам Семенко буде пастушити цього лiта. На полонинi Трофимковi жилося чудово. Вiн справдi був нiбито сам, але не мусив гасати по вертепах i стерегти худобу вiд диких звiрiв. Доiв корiв, варив сири та куховарив. Семенко ж вiдразу потайки, не даючи про себе знати, взявся пильнувати худобу. Усе було б добре, якби Трофимко не був замудрий там, де не треба. Спочатку почав солити кулешу. Старий Максимкiв слуга залишав мамалигу неторканою. Тодi Трофимко виставляв йому другу несолену мамалигу, а тимчасом сам уже добре поiв. Якось раз, туманного й мокрого дня Трофимко аж занадто посолив мамалигу i поставив ii за дверi колиби. Тiеi ж митi мамалига пляцком полетiла Трофимковi в лице, нiби ii вихором прибило. Трофимко посмiявся зi злостi «того», а «той» тим часом терпляче зносив такi жарти… Гiрше було, коли Трофимко – може, через лiнощi – перестав варити кулешу для Семенка. Корови не прийшли доiтися i десь поховалися так, що неможливо було iх знайти, конi порозбiгалися. Добряче наляканий Трофимко пiшов шукати корiв. Цiлий день блукав полонинами, Бог зна куди, як пес без нюху, але не знайшов жодноi корови, жодного коня, повернувся до стаi нi з чим. Заходить у загороду геть розгублений, а тут уже в’iжджае на спiненому конi Фока i дивиться суворо. Семенковi того забагато було на старiсть лiт. Тож помчав iз Чорногори просто до Ясенова, до Максима, наробив такого гвалту, що Максим зараз же послав Фоку на полонину напоумити Трофимка, аби не знущався зi старого слуги i не нищив худоби. Фока строго дав Трофимковi вiдповiднi настанови. Врештi присоромив його, що то дуже негарно i негонорово насмiхатися над «таким» наймитом, який працюе i вiрно служить, а сам не може дати собi ради у людськiй подобi. Якщо Бог терпить його, святий Ілля не б’е в нього громом, якщо вiн нiкому не шкодить, лише помагае, то що з того, що вiн щезник?! Та в будь-якому разi – якщо вiн любить худобу, як щирий пастух, то не може бути злим духом.
Трофимко мерщiй зварив велику мамалигу i виставив ii надвiр. Невдовзi озвалися дзвоники. Помалу вся худоба опинилася у загородi. Трофимко все зрозумiв. Вiдтодi вже не жартував по-дурному з Семенком i пильнував своеi роботи.
Поволi обидва наймити подружилися. Якось увечерi, коли Семенко покрикував на бидло в кошарах, Трофимко закричав до нього:
– Чорте, ходи до стаi, хочу тебе побачити!
Тодi – як розповiдав сам Трофимко – до стаi увiйшов не старий пастух, як сподiвався Трофимко, а маленький, обдертий, замурзаний хлопчина з дрiбненьким чорнявим лицем, виглядав наче сумним i задуманим. Вiн скидався на корiнь, вирваний iз землi разом iз глиною, на лiсову iстоту. А сам Трофимко був сильним хлопом з низин, присадкуватим, але мiцним, широкоплечим, ясноволосим. Семенко зайшов тихо, сiв на лавi бiля Трофимка. Говорив майже шепотом, але дуже виразно: – Послухай мене, кухарю! Будьмо вiдтепер гречнi один з одним. Гаразд? Я з тобою, а ти зi мною. Ми обое служимо славному родовi Шумеiв. Я вже пристав до цього роду. Мiй рiд менi не в головi, тiльки Шумеi та iхня худоба. Будьмо товаришами. Не звертайся до мене так гидко. Можеш кликати мене: щезничку! Тiльки так, а не iнакше.
