скачать книгу бесплатно
Крос у небуття
Юрiй Володимирович Сорока
Украiнський детектив
…Кам’янець-Подiльський, середина 90-х рокiв минулого столiття. Старовинне мiсто над Смотричем стало ареною кривавих розбiрок мiж представниками мiсцевого кримiналiтету. Пiд час однiеi з таких розбiрок автомобiль летить у безодню, несучи у собi страшний вантаж – три трупи. Саме ця подiя стае вiдправним пунктом сповненоi драматизму гонитви оперативника Андрiя Соколовського за озвiрiлими вiд кровi та безкарностi бандитами. Сповнений несподiваних поворотiв сюжет, сумнi украiнськi реалii 1990-х та одвiчна боротьба добра i зла очiкують читача на сторiнках роману, який заснований на реальних подiях.
«Крос у небуття» у конкурсi «Коронацiя слова» 2020 року виборов вiдзнаку «Золотий пiстоль» вiд А. Кокотюхи, диплом фiналiста i 4 мiсце в загальному залiку.
Юрий Сорока
Крос у небуття
© Ю. В. Сорока, 2021
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
* * *
Роздiл 1
25 квiтня 1996 року. 19.15.
м. Кам’янець-Подiльський
Сонячний диск лiниво навис над обрiем, примушуючи скелi вздовж неширокоi стрiчки Смотрича набухнути вiд жовтогарячоi гамми весiннього вечора. І одразу ж карнавал буденноi мiськоi метушнi почав знижувати свiй темп. Вечiр, який обiцяв дмухнути прохолодою пiсля денного тепла, готувався запанувати над мальовничою старою фортецею, скелястим каньйоном Смотрича i захованими серед молодоi зеленнi дерев вулицями Кам’янця-Подiльського. Перехожi поспiшали до своiх домiвок, де на них очiкували, завершуючи трудовий день, вечеря, телевiзор i домашнi справи. У мiському парку культури та вiдпочинку з’явились першi парочки закоханих. Повiльно прогулювались, вишукуючи прикритi затiнком верб лави, на яких можна було обiйнятися й шепотiти нiжнi слова кохання. За порослою пагонами дикого винограду огорожею обережно переступали вибоiни i буремнi хвилi брукiвки нещаснi кам’янецькi автомобiлi. Прадавне мiсто князiв Гедемiновичiв готувалось зануритись у прохолоднi веснянi сутiнки.
“Втiм, налаштованi на романтику молодi люди були не единими вiдвiдувачами парку. Ближче до виходу кружляли горiлку, розклавши нехитру закуску на газетi, кiлька похмурих типiв, а смiттевi урни буденно обходив зарослий, наче Карл Маркс, безхатько.
– Пляшечку можна забрати? – звертався вiн до присутнiх на лавах i йшов собi далi, згорбившись i опустивши плечi вiд реалiй життя, що упало на нього жорстоким тягарем та не давало вiдчути пiд ногами твердого грунту. На кепкування i образливi реплiки не звертав уваги. Вiн давно звик до образ. Слова не калiчать i не несуть фiзичного болю. Просто йшов алейкою, минаючи тих, хто ще мав надiю на лаври в кiнцi свого кросу у небуття. Механiчно дiставав iз смiття пляшки, кошти за реалiзацiю яких дадуть можливiсть з’iсти вечерю i притупити бiль душi кiлькома чарками оковитоi.
На однiй з лав у глибинi алей безхатько минув двох чоловiкiв, навiть приблизно не схожих на коханцiв. Один з них, худий i бляклий, мав близько сорока рокiв вiд народження, другий, спортивноi статури, виглядав молодшим. Одягнутi чоловiки були у джинси та турецькi шкiрянi куртки, тобто так, як одягались у серединi дев’яностих рокiв ХХ сторiччя двi третини чоловiчого населення Кам’янця-Подiльського i решти Украiни. І якби хтось спостерiгав за ними, вiн би помiтив, що чоловiки вiдверто нудьгували. Молодший час вiд часу щось занотовував до невеличкоi записноi книжки. Старший нiчого не записував, лише нервово палив, вочевидь побоюючись чогось вiдомого лише йому. Коротко вiдповiдав на запитання, а iнодi знизував плечами, напружено посмiхаючись.
Чоловiком з блокнотом у руках був старший оперуповноважений мiського вiддiлу внутрiшнiх справ мiста Кам’янця-Подiльського, капiтан мiлiцii Андрiй Соколовський. Його спiвбесiдником – пiдозрiлого вигляду громадянин, вiдомий в певних колах на прiзвисько Косий. Косий мав за плечима двi ходки на зону за звинуваченням у зберiганнi наркотикiв, а у вiльний час досить жваво торгував маковою соломкою i розчином. Окрiм торгiвлi, бiографiю Косого доповнювали два факти. Вiн був наркоманом i сидiв на мiцному «куканi» у капiтана Соколовського – числився таемним iнформатором оперативника. З огляду на те, що Косий був у курсi усiх кримiнальних подiй мiста, iнформатором досить корисним.
Соколовський зiтхнув i заховав блокнот у кишеню. Вiн не часто зустрiчався з Косим в громадських мiсцях, побоюючись «спалити» агента. Але зранку капiтану добряче допекли в кабiнетi начальника мiськвiддiлу. Швидкий на розправу полковник Гончар вимагав негайно розкрити серiю крадiжок автомобiльних колiс, вiд яких потерпали мiкрорайони мiста. Природньо, нiкого не хвилювало, що старший оперуповноважений Соколовський паралельно займаеться розкриттям двох убивств. Мотивацiя тривiальна – людей не вистачае. Соколовському дуже хотiлося сказати Гончару, красеню-офiцеру у розквiтi лiт, сакраментальну фразу: «Розуму вам не вистачае». Але сказати цього вiн не мiг, тому змушений був сидiти у парку iз своiм кращим агентом, ризикуючи, що iх помiтять i дуже скоро до решти нерозкритих справ долучиться вбивство Косого. Косий теж помiтно нервував, тож Андрiй вирiшив закiнчувати зустрiч. Агент швидше знався на бiльш серйозних речах, анiж крадiжки автомобiльних колiс, i мало чим мiг допомогти. Наостанок вирiшив поставити кiлька запитань. Так, задля годиться:
– Загальний розклад не змiнився?
– В якому розумiннi? – Косий припалив чергову цигарку, п’яту вiд початку зустрiчi.
– В розумiннi хто пiд ким ходе i хто з кого мае. Ну i взагалi…
– Все як було, – буркнув Косий. – Потап банкуе у центрi, Циган на периферii. Є ще кiлька гаврикiв, але так – статисти. Сили за ними немае.
– А Потап лише кришуе бариг, чи може iншi задумки мае?
Косий знизав плечами.
– Несповiдимi шляхи… Я багато не знаю, але йому вистачае. Шухеру Потап не хоче. Хоча й свого не вiддасть.
– Цей точно не вiддасть, – погодився Андрiй.
– Слухай, начальник, пора менi валити, без ножа рiжеш! – не витримав нарештi Косий.
Соколовський зiтхнув.
– Добре, дрiбочи помаленьку. Якщо за колеса дiзнаешся, не забувай.
– Забудеш вас, – буркнув Косий i, не прощаючись, почимчикував геть.
Пiсля недовгих роздумiв вирушив до виходу i Андрiй. Йшов вулицями мiста, вдихаючи на повнi легенi густий аромат квiтучоi черемшини, намагався не думати про справи. Іти у вiддiл не хотiлося, нагальноi потреби у цьому теж не виникало. Хоча, якби хiд думок Соколовського мiг простежити його безпосереднiй патрон – перший заступник начальника мiськвiддiлу, майор Кульчицький Олександр Степанович, в народi просто Степанович, вiн неодмiнно знайшов би десяток аргументiв проти такого рiшення пiдлеглого. Але, на щастя, думки пiдлеглих знаходяться поза межами компетенцii керiвництва, тож Андрiй Соколовський мiг дозволити собi вiсiм цiлком заслужених годин вiдпочинку. Вiн, поза всяким сумнiвом, розумiв, що за нього нiхто не буде друкувати звiт за пiврiччя, або опитувати можливих свiдкiв крадiжки колiс автомобiля «Москвич» по вулицi Хмельницьке шосе 13/2. Але, поклавши руку на серце, Андрiю було абсолютно наплювати як на перше, так i на друге. Стосовно крадiжки, на минулому розносi у начальника мiськвiддiлу Соколовський цiлком серйозно планував купити два «лисаки» i вiддати iх потерпiлому, дiдугану, що взяв за звичку одягати повний комплект орденiв i ходити до вiддiлу як на роботу. Так, вiн ветеран вiйни, людина заслужена. І вiн постраждав вiд злодiiв. Та навiть з огляду на такий стан справ, Андрiй ненавидiв дiдугана лютою ненавистю. І якщо досi не купив триклятi колеса, то тiльки через банальну затримку заробiтноi платнi. Безперечно, рано чи пiзно злодiiв буде знайдено i покарано. Але про термiни можна було лише здогадуватися. Цiлком ймовiрно, заслужений пенсiонер до того часу доконае оперуповноваженого Соколовського або добереться до мiнiстерських порогiв у Киевi.
Коли вiн зайшов до своеi невеличкоi двокiмнатноi квартири на п’ятому поверсi облiзлоi «хрущоби», за вiкном панував морок. Андрiй без поспiху зняв черевики, повiшав на вiшалку оперативну кобуру з табельним ПМ, вимив у ваннiй кiмнатi руки й обличчя, пiсля чого увiмкнув телевiзор. Кiлька секунд вiдсторонено спостерiгав за рекламним безглуздям на екранi i почимчикував на кухню готувати яечню. Не те щоб Соколовський обожнював яечню. Просто видумувати щось iнше не знайшлось бажання, а крiм нього готувати було нiкому. Уже близько пiвроку, з тих пiр, як Тетяна забрала сина i поiхала жити до матерi, мотивувавши свiй вчинок тим, що «з неi досить» i «вiн iй життя зламав». Можливо, вона мала рацiю, але роздумувати над резонами дружини Андрiю хотiлося ще менше, анiж займатися приготуванням вечерi.
Коли пательня з омлетом зайняла свое мiсце на журнальному столику, а остогидлi рекламнi ролики на екранi телевiзора дали мiсце футбольному матчу, Соколовський нарештi вiдчув себе щасливим.
«Хоч би не задзвонив телефон», – сяйнула швидка думка. Вiдiмкнути апарат вiн не мiг з об’ективних причин, тож залишалося сподiватися на милосердя долi.
Повечерявши, Соколовський запалив цигарку i лiг на диван. Інодi побути наодинцi – справжне задоволення. Лише тепер вiдчув втому, котра сковувала тiло пiсля добрих дванадцяти годин ходiння мiстом, бiганини коридорами управлiння, розмов з базарними торгашами, бомжами, наркоманами i злодюжками. Як наслiдок – очi почали злипатися задовго до кiнця першого тайму. Соколовський загасив недопалок, вимкнув телевiзор i за мить вже спав.
Снiв побачити не довелося. З чорного, немов дно моря безпам’ятства, вивiв телефонний дзвiнок. Андрiй вiдкрив очi. За вiкном розвиднялось. Годинник на стiнi показував шосту п’ятнадцять ранку. Далi на милiсть фортуни сподiватися не доводилось.
Роздiл 2
26 квiтня 1996 року. 2.00.
Село Колибаiвка Кам’янець-Подiльського району
Вiталiй Потапчик, бiльше вiдомий у Кам’янцi-Подiльському i його околицях на прiзвисько Потап, палив, збиваючи попiл у вiдчинене вiкно пошарпаного «Мерса». Вiн вiдверто нервував. Ранiше, доки не стемнiло, його дратували перехожi. Хуторяни витрiщались на незнайомi автомобiлi пiд похиленим i давно нефарбованим парканом однiеi з хатинок iхнього невеликого селища. Тепер, коли село вклалося спати, Потапа дратували напiвп’янi розсуди Балабона, що iх вiн змушений був слухати кiлька годин поспiль. Останнiй отримав свое «поганяло» через вмiння без упину теревенити протягом до чорта довгого часу – табiрна звичка. Той факт, що його нiхто не слухае, зупинити Балабона не мiг. А тепер пiдливав масла в огонь Морда. Вiн разом з iншими допався до ящика шампанського, знайденого у будинку, тож жваво пiдтримував почату Балабоном розмову. Суть дiалогу зводилась до фiлософського висновку: «Всi баби суки i iх потрiбно пресувати». Потап ненавидiв себе за те, що не встиг припинити пиятики ранiше, але розумiв: тепер вдiяти з цим нiчого не можливо. Втiм, заспокоював вiн себе, Морда i Балабон не зовсiм п’янi й зможуть виконати своi обов’язки. Як i Софрон з Буньою та Бiляшем, котрi сидiли у хатi, очiкуючи хазяiв.
Потап вкотре подумки зважив на шальках терезiв необхiднiсть проведення операцii. Операцiями вiн iменував заходи, пiд час яких виникала необхiднiсть фiзичного, а можливо й збройного впливу на опонентiв. А у тому, що такий вплив знадобиться зараз, сумнiвiв не було.
Цi четверо бакланiв надто багато на себе брали. Навiть бiльше – вони почувалися на землi Потапа як на власнiй. Нахабно пiдiм’яли пiд себе чотири комерцiйних кiоски неподалiк ринку, автостоянку на околицях, почали отримувати з комерсiв, не питаючи дозволу Потапа. Вибачити такого поводження з власною персоною Потап просто не мав права. І не тому, що прибуток з кiоскiв i дрiбноi автостоянки був для нього значною сумою. Зовсiм нi. Значно важливiший авторитет, котрий мiг похитнутися пiсля такого «нешляхетного» з Потапом поводження. А далi що? Лоха вчать. Якщо розвели однi, зможуть iншi. Он хоча б Софрон. Пiд Потапом ходить лише кiлька мiсяцiв, а крила розпускати почав як тертий урка. Таким тiльки покажи слабину, одразу з’iдять. І не скривляться. Чим бiльше Потап думав про це, тим бiльше впевнювався, що прийняте рiшення «мочити пасажирiв» було едино вiрним за даних обставин. Тим бiльше, його совiсть чиста – бакланiв попереджували i досить прозоро натякали на можливий розвиток подiй. Коли минулого разу Потап «забивав iм стрiлу», пояснив все досить популярно. Тодi вони вдали, що зрозумiли. А за кiлька днiв знову взялися за старе. Потрiбно було карати.
Поступово вiд риторичних питань визначення справедливостi й необхiдностi вибору, думки Потапа повернули у бiльш практичне русло, i вiн почав пригадувати, яка у розпорядженнi господарiв помешкання могла знаходитись зброя. Якщо iнформацiя, отримана з цiлком надiйних каналiв, виявиться вiрною, то всього лиш один газовий пiстолет i один стартовий пiстолет, перероблений для ведення вогню малокалiберними набоями. Ну, можливо, кiлька ножiв. Усього iх четверо, з яких двое не вiдрiзняються фiзичною силою. Натомiсть у Потапа i його п’яти бiйцiв на озброеннi три автомати АКСУ, два пiстолети ТТ, один вальтер i обрiз мисливськоi рушницi. Що стосуеться рукопашного бою, тут потужнiсть Потапових бiйцiв теж значно переважала силу «здобичi». Софрон, Морда i Буня лише кiлька рокiв тому прийшли з армii, де служили у досить серйозних спецпiдроздiлах. Сам Потап, як i Бiляш з Балабоном, вiддали молодiсть спорту, завдяки чому могли протистояти й бiльш поважним суперникам, анiж тi, на яких зараз очiкували. Ну i табiрнi унiверситети, куди без них.
Вiд думок вiдiрвав Балабон. Вiн почав вкотре згадувати, як його покинула подруга. Безумовно нахабний вчинок. Особливо з огляду на той факт, що перед цим п’яний Балабон ii публiчно побив. Просто у залi ресторану. На очах у десятка знайомих. Потап зiтхнув.
– Балабон!
– Так, Потапе.
– Хавало пiдзавали!
– Шеф, в натурi…
– Вася, ти не зрозумiв? Досить бiса гнати!
– Та зрозумiв…
Балабон вiдкашлявся i замовк. Потап знав, що вiн такого базару нiкому не вибачае. Окрiм нього. Тому що вiн – Потап. І у цьому словi все. Балабон може, не вiдчуваючи докорiв сумлiння, поламати людинi руки й ноги, а потiм сипати дотепами про збирання вибитих зубiв поламаними руками. Але Потап може вбити. Без емоцiй, довгих ораторiй i дотепiв. І Балабон був свiдком таких дiянь. Тому буде робити те, що йому сказано. Не дозволяючи собi зайвих коментарiв. Потап жбурнув у вiкно черговий недопалок.
– Палити перестаемо. Базарити перестаемо. Скоро лохи пiд’iдуть. За що ви отримуете лавандос?!
Балабон в екстремальних ситуацiях вiдрiзнявся ясним розумом, тож суперечки не розпочав. Натомiсть Морда полiз пiд свiй джинсовий пiджак i видобув пiстолет.
– Шеф, не думай про нас миршавого, базарю. Порвемо як тузик грiлку, – вiн вишкiрився.
– Я сказав: ша, медузи!!! – пiсля крику Потапа на задньому сидiннi запанувала мовчанка. – Заховай волину, Морда! Заголиш, коли я скажу, зрозумiв?! І на запобiжник постав, бандит, яйця собi вiдстрелиш!
Морда вiдкашлявся i стромив пiстолет за пояс джинсiв.
– Потап, не волай. Я все зрозумiв… – у його голосi чулося каяття.
– Мовчати усiм! Дракони, ви з паталахами на шашлик виiхали? Чи дiлюгу робити? Якщо цi полупокери ландонуть, завтра схiдняк збереться. Нехай пацани скажуть, чи варто таким фраерам справи вирiшувати!
Тембр голосу Потапа не вiщував бiйцям нiчого доброго, тож кожен повiвся по своему – Морда замовк i потупив погляд, а Балабон пiдсунувся ближче й поглянув на Потапа поглядом закоханого сенбернара. Цiеi митi за кiлькасот метрiв попереду зблиснуло свiтло фар автомобiля.
– Здаеться, iдуть, – коротко кинув Потап i дiстав з внутрiшньоi кишенi шкiрянки невеличку радiостанцiю. Натиснув перемикача i покликав: – Софрон!
– Так, шеф, – почув за кiлька секунд крiзь шипiння радiоефiру.
– Приготуйтеся.
– Зрозумiв.
– Коли зайдуть на подвiр’я, виходимо разом усi. Без розмов кладемо мордою до грунту i в’яжемо, як вчив.
– Без проблем.
– Вас теж стосуеться, – буркнув Потап до Балабона й Морди, ховаючи радiостанцiю. – В’язати маете чим?
Балабон продемонстрував котушку тоненького, але мiцного електрокабелю.
– Все готово.
Автомобiль наближався повiльно, минаючи калюжi й вибоiни благенькоi сiльськоi дороги. Лише за три хвилини Потап змiг роздивитися бiлий «Форд-Сiерра», котрий належав одному з iхнiх клiентiв. У «Фордi» автомобiль Потапа теж помiтили, тож його рука потяглася до ключа запалювання. Залишати шансiв прибулим Потап не збирався: якщо надумають утiкати, двотонна торпеда миттево зачинить iм шлях до вiдступу. Проте у «Фордi» справдi знаходились лохи. Нiчого пiдозрiлого у виглядi темного автомобiля без номерiв вони не помiтили. Бiла iномарка зупинилась бiля ворiт, клацнули дверцята, i на вулицi з’явилась постать людини у свiтлiй сорочцi й темних штанях. З салону «Форда» залунали потужнi ритми сабвуфера. Темношкiрий виконавець репу випльовував англiйськi слова, оповiдаючи про повне небезпек життя далекого заокеанського гетто. Молодик у свiтлiй сорочцi вiдчинив ворота, i «Форд», ревонувши прогорiлим глушником, заiхав на подвiр’я.
– Виходимо, – мовив Потап i першим вискочив з салону, затиснувши у правiй руцi куций АКСУ. Слiдом за ним поспiшили Морда з Балабоном. Потап чув, як за спиною двiчi клацнули затвори пiстолетiв.
На порослому травою подвiр’i занедбаноi селянськоi господи прибулi саме виходили з автомобiля, коли трiйця бандитiв зi зброею напереваги виросла перед ними. З сiней хати з’явилися iншi трое. Хлопцi, перелякавшись, завмерли на мiсцi. У свiтлi мiсяця вони добре бачили наведенi на них стволи й неголену фiзiономiю Потапа.
– Стволи, ножi, виделки швидко на землю, вiвцi! – зловiсним голосом сказав Потап. – І без жартiв, моя братва почуття гумору не мае. Я теж.
Один з прибулих обережно витяг з кишенi невеличкий пiстолет i кинув його перед собою. Іншi молодики не рухались, очевидно, не маючи зброi. Потап пiдiйшов до найближчого з оточених i обережно притягнув його до себе за верхнiй гудзик сорочки.
– От i зустрiлися, Вася, – мовив до нього лагiдним голосом. – Я тебе попереджав? Попереджав! А ти? Ти не послухав!
– Потап… – встиг витиснути з себе парубок, – я…
– Помовчи, – покрутив головою Потап. – Зараз я буду говорити. Ви, чепушили, посмiли мене розвести. І жити з моеi землi. Гарно жити, маю сказати. Братва шампанське оцiнила. І три тисячi бакинських у шхерi. Моiх бакинських! Ти, Вася, хотiв мене на три тисячi баксiв опустити?
– Потап, я все поясню!
Потап повiльно похитав головою. Його обличчя скривилось у зловiснiй посмiшцi.
– А що ти, фуцин, можеш пояснити? Все ясно як божий день: ти мене хотiв опустити на три тисячi. А опускають кого? Вiрно, пiвнiв. Але я не пiвень, Васю. Я лев. І нiколи не вибачаю тих, хто вважае мене пiвнем. Згоден?
Вiн розмахнувся i вдарив хлопця прикладом автомата в обличчя. Той, зойкнувши, упав. За мить, отримавши кiлька десяткiв нищiвних ударiв вiд бiйцiв Потапа, попадали решта парубкiв. І хоча вони не намагались чинити опiр, Софрон з Бiляшем кiлька хвилин били iх ногами. Потап неквапливо дiстав з кишенi пачку цигарок i припалив вiд запальнички.
– Досить iх пресувати, Софрон! – кинув до бандита, котрий надто затято «працював» над одним з лежачих. Навiть не приглядаючись, можна було зрозумiти, що потерпiлий не подае ознак життя. – В’яжiть i в машину.
Опинившись за кермом, Потап замислився. Долю терпил вiн вирiшив давно, залишились хiба технiчнi питання. Надто ретельно приховувати кiнцi вiн не збирався. Трупи мали з’явитись в полi зору широкоi громадськостi за кiлька днiв. У такому випадку в близьких до Потапа колах не буде таемницею, хто покарав недолугих конкурентiв. Тодi страх стримае бажаючих переходити йому дорогу в майбутньому. Разом з тим, тiла не можна залишати в селi. Їх тут бачили вдень, а мусора, котрi не надто вiльно почували себе у Кам’янцi-Подiльському, все ж почнуть «рити».
До вiкна машини пiдiйшов Софрон.
– Завантажили? – поглянув на нього Потап.
– Так.
– Надiйно пов’язанi, не розбiжаться?
– Вони свое вiдбiгали, – байдужно знизав плечима Софрон. – Але вирiшувати тобi. Скажеш – мочканемо прямо тут. Тодi точно на лижi не стануть.
– Не треба здiймати кiпiш у селi, Софрон. Головою думай, – пробурчав Потап.
У пiтьмi вiн не помiтив, як хижо блиснув погляд бiйця. Софрон не терпiв переваги i якщо дозволяв керувати собою Потапу, то лише через переконання у тимчасовостi такого становища.
– За кермо iхньоi тачки сядеш, – провадив далi Потап. – Балабона з собою вiзьми про всяк випадок. Нехай пiд батогом тримае. Навiть теля брикаеться, коли на забiй ведуть…
За хвилину бiлоснiжний «Форд» виiхав з подвiр’я i покотився шляхом, яким нещодавно заiхав у село. За ним, немов вовки за пораненим оленем, линули чорний «Мерседес» Потапа, i сивi «БМВ» та «Аудi» його бiйцiв.
Їхали не менше години. За цей час Потап нарештi вирiшив, як чинитиме далi. У цих мiсцях Смотрич нiс своi води до недалекого Днiстра у глибокому скелястому каньйонi. Близько десяти рокiв тому нижче по течii Днiстра, у Могильовi-Подiльському, було побудовано ГЕС. Велика дiльниця днiстрового русла, як i рiчечки, що у нього впадали, перетворились на водосховище, а скелястi стiни каньйону стали крутим дном водойми. Внаслiдок цього Смотрич поглибшав до десяти, а то й бiльше метрiв. Якщо додати до них кiлькадесят метрiв неприступноi стiни над водою, Потап отримував iдеальне мiсце для поховання «Форда» i його покiйних пасажирiв. Автомобiль швидко знайдуть, а у Кам’янцi неодмiнно заговорять про «голлiвудське» поховання Потапом конкурентiв. Мусора нiчого не зможуть довести – нi свiдкiв, нi вiдбиткiв пальцiв, анi жодних слiдiв. Втiм, якщо мусора до чогось i докопаються, Потап знатиме, як вийти сухим з води. Адже страх i бажання збагатитися – наймiцнiшi з першопричин, що рухають людьми…
На невеличку галявинку, що стрiмко збiгала до темноi води, поступово перетворюючись на урвище, пiд’iхали незадовго до свiтанку. Потап вийшов з автомобiля i припалив чергову цигарку. Пiдкликав бiйцiв. Тi стали навколо нього й приготувалися вислухати завдання, суть якого була ясною усiм ще вiд вечора. Потап кiлька хвилин мовчав, вагаючись, кому призначити роль ката, пiсля чого поглянув на Софрона й криво посмiхнувся.
«Пацан молодий, але амбiтний. Зрештою когось потрiбно мати за спиною у разi шухеру. Чому б не Софрон? – подумав. – Схожi на нього учорашнi невдахи легко стають слухняною глиною у майстерних руках. Вiн розумнiший за тупих качкiв, але позбавлений цинiзму досвiдчених сидiльцiв. Ідеальна кандидатура на роль «зама». У такому випадку безпосередня участь у вбивствi чотирьох людей буде непоганим засобом тримати у покорi. Вишка – гарний засiб зробити людину слухняною».
Потап дiстав з-за пояса потертий «ТТ» i простягнув Софрону.
– Іменем революцiйного трибуналу, – пiдморгнув, вискалившись. – На, братан, покажи, чого вартий.
Софрон витримав погляд. Вiн взяв пiстолет, пiдiйшов до «Форда», вiдчинив по черзi заднi дверцята i тричi вистрiлив, цiлячись у голови пасажирам, котрi встигли лише промугикати щось нерозбiрливе. Скiнчивши, вiдчинив багажник i вистрiлив ще раз. Пiсля скоеного повернувся до Потапа i простягнув йому пiстолет.
– Готовi, – сказав так, немов ходив поглянути на мангал з шпицями шашлику. – На останнього даремно набiй тратив, ласти склеiв ще в селi.
Потап поглянув на пiстолет у руцi Софрона i похитав головою. Вiн не настiльки дурний, аби тримати при собi ствол, на якому чотири трупа.
