Беззаперечна правда

скачать книгу бесплатно

Беззаперечна правда
Майк Тайсон

Ларрi Сломан

«Беззаперечна правда» – книга-сповiдь американського професiйного боксера Майка Тайсона, написана у спiвавторствi з Ларрi Сломаном.

Абсолютний чемпiон свiту з боксу у надважкiй категорii, перший володар трьох чемпiонських поясiв за версiями WBC, WBA i IBF – усi цi звання Майк отримав, коли йому виповнився лише 21 рiк.

Дитина негритянського гетто Нью-Йорка з усiма наслiдками, що з цього випливають, вiн не змiг пройти випробовування всесвiтньою славою та великими грошима, що принесли йому чемпiонськi титули.

Свое прiзвисько Залiзний Майк вiн отримав за жорстку та брутальну поведiнку як на ринзi, так i в життi. Засуджений до 6 рокiв ув’язнення за неправдивим звинуваченням у згвалтуваннi, пацiент центрiв допомоги наркота алкозалежним, вiн вiднайшов у собi сили повернутися до нормального життя.

Ця книга про злети i падiння, про вiру, силу волi та кохання, якi дають змогу людинi залишатися чемпiоном власного життя.

У форматi PDF A4 збережений видавничий макет.

Майк Тайсон, Ларри Сломан

Беззаперечна правда

Copyright © 2013 by Tyrannic Literary Company, LLC

All rights reserved.

© А. Дiамант, переклад украiнською, 2020

© М. Мендор, художне оформлення, 2020

* * *

Ця книга присвячена всiм вигнанцям – усiм, хто коли-небудь був завороженим, кинутим на дно життя, приспаним транквiлiзаторами, побитим, помилково звинуваченим i не здатним приймати любов.

Пролог

Бiльшу частину шести тижнiв мiж моiм обвинуваченням та засудженням за згвалтування я провiв роз’iжджаючи краiною й зустрiчаючись iз рiзними моiми подружками. Це був мiй спосiб попрощатися з ними. А коли я був не з ними, то вiдбивався вiд усiх жiнок, якi робили менi пропозицii. Куди б я не пiшов, скрiзь були жiнки, якi пiдходили до мене i говорили: «Та давай, я не буду звинувачувати тебе в згвалтуваннi. Пiшли зi мною. Я дозволю тобi зробити вiдео». Пiзнiше я зрозумiв, що це був iхнiй спосiб сказати: «Ми знаемо, що ти не робив цього». Але тодi я сприймав це по-iншому. Я вiдповiдав обурено i грубо. Хоча вони говорили це просто, щоб пiдтримати мене, менi було занадто боляче, щоб усвiдомити iх намiри. Я був слiпим, божевiльним, зажартим малим, якому випало багато в чому вирости.

Проте частково мiй гнiв був виправданим. Я був двадцятип’ятирiчним юнаком, якому загрожувало шiстдесят рокiв в’язницi за злочин, який я не скоював. Дозвольте менi повторити тут те, що я сказав перед присяжними пiд час суду, коли менi виносили вирок, на слуханнi щодо мого дострокового звiльнення пiсля того, як я вийшов iз в’язницi, i те, що я буду продовжувати говорити, доки мене не закопають у землю: Я не гвалтував Дезiре Вашингтон. Вона знае це, Бог знае це, i iй жити до кiнця життя з наслiдками ii дiй.

Мiй промоутер Дон Кiнг постiйно запевняв мене, що я уникну цих звинувачень. Вiн казав менi, що тихенько працюе за лаштунками, щоб уладнати цю справу. Крiм того, вiн найняв Вiнса Фуллера – найкращого адвоката, якого можна було купити за мiльйон доларiв. Вiнс, як виявилося, був податковим адвокатом Дона. І Дон, ймовiрно, усе ще винен йому грошi. Але я з самого початку знав, що справедливостi менi не здобути. Мене судили не в Нью-Йорку чи Лос-Анджелесi, а в Індiанаполiсi, що в штатi Індiана – iсторично одному з оплотiв Ку-Клукс-Клану. Моя суддя, Патрiсiя Гiффорд, була колишнiм прокурором у справах про сексуальнi злочини i вiдома як «Мiс Шибениця». Я був визнаний винним зiбранням моiх «присяжних», тiльки двое з яких були чорношкiрими. Ще один чорношкiрий член журi був звiльнений суддею пiсля пожежi в готелi, де зупинилися присяжнi. Вона звiльнила його через його «душевний стан». Так, його душевний стан був такий, що йому не подобалася iжа, яку йому подавали.

Але, на мою думку, менi не було рiвних. Я був наймолодшим чемпiоном у суперважкiй вазi в iсторii боксу. Я був титаном, реiнкарнацiею Олександра Македонського. Мiй стиль був блискавичним, мiй захист був неприступним, а сам я був лютим. Просто неймовiрно, як низька самооцiнка i величезне Его можуть породити у вас манiю величi. Проте пiсля розгляду справи цей бог серед людей повинен був тягнути свою чорну дупу до суду для винесення вироку.

Та перед тим я вирiшив спробувати щастя в магii. Келвiн, мiй близький друг iз Чикаго, розповiв менi про якусь чаклунку худу, яка могла б накласти закляття, щоб врятувати мене вiд в’язницi.

«Ти помочишся в банку, потiм покладеш туди п’ять стодоларових купюр, потiм поставиш банку пiд лiжко на три днi, а потiм принесеш iй, i вона буде молитися за тебе», – сказав менi Келвiн.

«Отже, бабка-ясновидиця збираеться витягнути цi обiсцянi бакси з банки, сполоснути iх i пiти за покупками. Якби хто-небудь дав тобi стодоларову купюру, на яку вiн помочився, ти б ii взяв?» – запитав я Келвiна. У мене була репутацiя людини, яка розкидаеться грошима, але це було занадто навiть для мене.

Потiм кiлька друзiв спробували звести мене зi священником вуду. Вони привели типа в костюмi. Типчик не був схожий навiть на маскарадного вуду чаклуна. Цей мудак мав би бути в болотi й носити дашлiкi. Я знав, що вiн нiчого не вартий. Вiн навiть не запланував нiякоi церемонii. Вiн просто написав якусь дурню на клаптику паперу i намагався втюхати ii менi. Вiн хотiв, щоб я помився в якiйсь незрозумiлiй олii i випив якусь спецiальну воду. Проте я пив чортiв «Хеннесi» й не збирався розбавляти мiй Хеннесi водою.

Тож я вирiшив найняти священника з Сантерii, щоб вiн зробив якесь чаклунське лайно. Якось вночi ми пiшли до будiвлi суду з голубом та яйцем. Коли голуб злетiв, я випустив яйце додолу i крикнув: «Ми вiльнi!». Кiлька днiв потому я одягнув свiй сiрий, у тонку смужку костюм i рушив до суду.

Пiсля зачитування вироку моя команда захисту пiдготувала вiд мого iменi меморандум про спiвпрацю. Це був вражаючий документ. Доктор Джером Мiллер – клiнiчний директор Інституту Августа у Вiрджинii i один iз провiдних фахiвцiв краiни з сексуальних злочинiв серед дорослих, оглянув мене i прийшов до висновку, що я «чутлива i уважна молода людина з проблемами, викликаними, скорiше, дефiцитом розвитку, нiж патологiею». Вiн був переконаний, що мiй довгостроковий прогноз за регулярного психотерапевтичного лiкування буде хорошим. «Ув’язнення затягне i, ймовiрнiше, погiршить процес, – пiдсумував вiн. – Я наполегливо рекомендую розглянути iншi варiанти стримувального та лiкувального характеру«. Ясна рiч, працiвники служби пробацii, якi готували документ про винесення вироку, викинули цей останнiй абзац зi свого резюме. Проте вони радо включили думку обвинувачення: «оцiнка цього злочину i цього злочинця приводить Головного слiдчого цiеi справи, досвiдченого детектива iз сексуальних злочинiв до висновку, що обвинувачений схильний вчинити подiбний злочин у майбутньому».

Моi адвокати пiдготували додаток, який мiстив сорок вiсiм свiдчень про мою особу вiд найрiзноманiтнiших людей: вiд директора моеi старшоi школи та мого соцiального працiвника з пiвнiчноi частини штату Нью-Йорк, удови сина Шугар Рей Робiнсона, моеi названоi матерi Камiлли, мого боксерського гiпнотерапевта та шiстьох моiх подруг (i iхнiх матерiв) – всi вони писали зворушливi розповiдi про те, яким iдеальним джентльменом я з ними був. Одна з моiх перших подружок iз Кетскiлла навiть написала суддi: «Я три роки чекала, перш нiж вступити в статевий зв’язок iз мiстером Тайсоном, i жодного разу вiн мене нi до чого не примушував. Причина, чому я люблю його – це те, що вiн любить i поважае жiнок».

Однак, звичайно ж, Дон не був би Доном, якби вiн не пiшов i не перестарався. Кiнг попросив преподобного Вiльяма Ф. Крокетта, Першого Імперського Церемонiального Майстра Давньоегипетського арабського ордена благородних мiстичних святинь Пiвнiчноi i Пiвденноi Америки написати листа на мiй захист. Преподобний писав: «Я благаю вас позбавити його вiд тюремного ув’язнення. Хоча я й не розмовляв iз Майком вiд дня судового засiдання, але маю iнформацiю, що вiн бiльше не послуговуеться лайливою лексикою, читае Бiблiю, молиться та тренуеться». Звичайно, це все було маячнею сивоi кобили. Вiн навiть не знав мене!

А потiм Дон написав суддi особистого сердечного листа. З нього можна було подумати, що я знайшов лiки вiд раку, мав план встановлення миру на Близькому Сходi та доглядав хворих кошенят. Вiн розповiв про мою роботу з Фондом Make-A-Wish[1 - Англ. «загадай бажання» – прим. перекл.], з яким я вiдвiдував хворих дiтей. Вiн повiдомив суддю Гiффорда, що щороку у День подяки ми роздаемо нужденним i голодним сорок тисяч iндичок. Вiн переказав за той випадок, коли ми зустрiлися з Сiмоном Вiзенталем, i я був так зворушений, що пожертвував велику суму грошей, щоб допомогти йому вистежити нацистських вiйськових злочинцiв. Здаеться менi, Дон забув, що Клан ненавидить евреiв так само палко, як i чорних.

Дон розхвалював мене на рiзний лад цiлих вiсiм сторiнок. «Для молодоi людини його вiку не притаманно настiльки сильно перейматися своiми ближнiми, не кажучи вже про те, якi глибокi почуття вiдданостi та вiдповiдальностi вiн плекае. Це богоподiбнi якостi – благороднi чесноти любовi, вiдданостi та безкорисливостi. Вiн – дитя Боже: один з найнiжнiших, чуйнiших, дбайливiших, люблячих i тямущих людей, яких я коли-небудь зустрiчав за двадцять рокiв роботи з боксерами». Дiдько, Дон повинен був виступити з заключним словом замiсть мого адвоката. Проте Джон Сольберг, спецiалiст зi зв’язкiв з громадськiстю Дона, негайно перейшов до справи у своему листi до суддi Гiффорда. «Майк Тайсон не покидьок», – написав вiн.

Покидьком може я й не був, але от зарозумiлим мудаком я був точно. Пiд час процесу в залi суду я поводився настiльки зарозумiло, що вони нiяк не могли дати менi перепочинок. Навiть перед обличчям своеi загибелi я не мiг приборкати свою зверхнiсть. Усi тi речi, про якi вони написали в тому звiтi: роздавання грошей та iндикiв, турбота про людей, пiклування про слабких та немiчних – я робив усе це, але робив не тому, що був скромним, а тому, що хотiв вдаватися скромним. Вiдчайдушно й усiею душею я бажав бути смиренним, але жодноi смиренноi кiстки в менi не було.

Отже, озброiвшись усiма цими особистими характеристиками на мене, 26 березня 1992 року ми з’явилися до суду суддi Патрiсii Гiффорд для винесення менi вироку. Свiдкам було дозволено увiйти, i Вiнс Фуллер розпочав процес, покликавши на трибуну Ллойда Брiджеса – виконавчого директора житлового центру «Рiверсайд» в Індiанаполiсi. Моя команда захисту стверджувала, що замiсть тюремного ув’язнення мое покарання слiд було б вiдкласти, а мене вiдправити вiдбувати свiй випробувальний термiн до реабiлiтацiйного центру, де я мiг би поеднувати особисту терапiю з громадськими роботами. Колишнiй мiнiстр Брiджес керував саме такою програмою. Вiн засвiдчив, що, безумовно, розгляне мою кандидатуру в свiй центр першочергово.

Проте помiчник прокурора змусив Брiджеса розповiсти, що нещодавно з його реабiлiтацiйного центру було скоено чотири втечi. А пiсля того, як вона натиснула на мiнiстра, щоб той зiзнався, що вiн розмовляв зi мною в моему особняку в Огайо i що ми сплатили за його авiаперелiт – та iдея померла тiльки-но народившись. Тож тепер все зводилося до того, який термiн менi призначить Мiс Шибениця.

Фуллер пiдiйшов до лавки. Настав його час продемонструвати свою магiю доларових мiльйонiв. Однак вiн натомiсть почав плести своi звичнi нiсенiтницi. «Тайсон прийшов до нас переобтяжений життевим багажем. Преса його паплюжила. Жодного дня не проходило без того, щоб вони не переймались його недолiками. Це не той Тайсон, якого я знаю. Тайсон, якого я знаю, то чуйна, уважна та турботлива людина. Яким би несамовитим вiн не був на ринзi, але вся та лють зникае, щойно вiн покидае ринг». Тож ця промова була далека вiд гiпербол Дона Кiнга, але вона була непоганою. За винятком того, що Фуллер щойно провiв увесь процес, зображуючи мене диким звiром та грубим занудою, в якого в головi лише сексуальне задоволення.

Потiм Фуллер перевiв розмову на мое бiдне дитинство та мое усиновлення легендарним тренером з боксу Касом Д’Аманто.

«Але в цьому е дещиця трагедii, – провадив вiн. – Д’Аманто зосередився виключно на боксi. Тайсон-людина був другорядною метою на дорозi Каса Д’Аманто зробити з Тайсона великого боксера». Камiлла, яка була партнеркою Каса протягом багатьох рокiв, була обурена його заявою. Це було наче Фуллер обiсцяв могилу мого наставника Каса. Фуллер усе балакав i балакав, але вся його балаканина була такою ж нескладною, як i пiд час усього процесу.

Тепер настав мiй час звернутися до суду. Я пiднявся з мiсця i встав за трибуною. Я не пiдготувався як належить i навiть не мав жодних записiв. Проте у мене в руках був цей безглуздий клаптик паперу «вудуiста». І я знав одну рiч: я не збирався просити пробачення за все, що сталося тiеi ночi у моему готельному номерi. Я вибачився перед пресою, судом та iншими учасниками конкурсу «Мiс Чорна Америка», де я познайомився з Дезiре, але не за своi дii в моiй кiмнатi.

«Моя поведiнка була досить грубою. Я iз цим згоден. Я нiкого не гвалтував. Я не робив спроб когось згвалтувати. Пробачте». Потiм я озирнувся на Грега Гаррiсона, прокурора або звинувача у моiй справi.

«Мое особисте життя було спаплюжено. Менi було дуже боляче. Усе це було наче один довгий сон. Я прийшов сюди не для того, щоб молити вас про помилування, мем. Я очiкую найгiршого. Мене мучили. Мене принижували в усьому свiтi. Мене принижували в суспiльствi. Проте я щасливий, що в мене е пiдтримка. Я готовий боротися з усiм, що менi готуе життя».

Я знову сiв на лавку пiдсудних, i суддя поставив менi кiлька запитань про те, як воно бути тим, з кого дiти беруть приклад. «Мене нiколи не вчили, як менi поводитися в моему статусi знаменитостi. Я не кажу дiтям, що бути Майком Тайсоном – це добре. Батьки мають бути прикладом для наслiдування своiм дiтям, а не я».

Тепер слово було за звинуваченням. Замiсть селюка Гаррiсона, який сперечався зi мною пiд час судового процесу, утрутився його бос – прокурор округу Марiон Джеффрi Модiсет. Цiлих десять хвилин вiн торочив про те, що чоловiки з грошима та популярнiстю не заслуговують на спецiальнi привiлеi. Потiм вiн зачитав листа Дезiре Вашингтон. «Рано вранцi 19 липня 1991 року стався напад на мое тiло та душу. Я була настiльки фiзично придушена, що моя найпотаемнiша внутрiшня суть просто заклякла. На мiсцi того, що вiсiмнадцять рокiв було мною, тепер лише почуття холоду та порожнечi. Я не в змозi говорити про те, яким буде мое майбутне. Я можу тiльки сказати, що кожен день пiсля згвалтування був боротьбою за те, щоб знову навчитися довiряти й посмiхатися, як колись, i знайти Дезiре Лiнн Вашингтон, яку забрали в мене i в тих, хто любив мене, 19 липня 1991 року. У тi моменти, коли я переживала гнiв через бiль, який менi заподiяв нападник, Бог дарував менi мудрiсть узрiти в ньому психiчно хворого. Попри те, що я досi плачу, коли бачу бiль у моiх власних очах, я також здатна виявити спiвпереживання до мого кривдника. І завжди хотiла i досi бажаю, щоб його направили на реабiлiтацiю».

Модiсетт поклав лист на стiл. «Тайсон не може цього зрозумiти з самого дня свого звинувачення. Увесь свiт спостерiгае iз запитанням, чи для всiх одна наша система правосуддя. Його зобов’язанням е визнати свою проблему. Зцiлити цю хвору людину. Гвалтiвник Майк Тайсон мае полишити нашi вулицi». А потiм вiн порадив менi провести вiд восьми до десяти рокiв зцiлення за гратами.

Тепер була черга Джима Войлза говорити про мене. Войлс був мiсцевим юристом, найнятим Фуллером як мiсцевий радник. Вiн був чудовим хлопцем – сповнений спiвчуття, розумний i веселий. Вiн був единим повiреним iз мого боку, якому я довiряв. Крiм усього iншого, вiн був другом суддi Гiффорд i простим хлопцем, який мiг би подати апеляцiю до суду присяжних Індiанаполiса. «Давайте вiзьмемо цього хлопця, – сказав я Дону на початку розгляду справи. Войлз, напевно, дав би менi можливiсть утрутитися в гру. Але Дон i Фуллер виставили його дурнем. Вони не дали йому нiчого зробити. Вони заткнули його. Джим був також розчарований. Свою роль вiн описав одному з друзiв як «один iз найдорожчих у свiтi носiiв олiвцiв». Проте тепер, нарештi, йому дали слово в судi. Вiн пристрасно закликав удатися до реабiлiтацii замiсть тюремного ув’язнення, але його слова лунали мов до глухих. Суддя Гiффорд була готова ухвалити рiшення.

Вона почала з того, що похвалила мене за мою громадську активнiсть та за мое ставлення до дiтей i за те, що я «дiлюся своiми активами». Та потiм вона пустилась до напучування про «побачення-згвалтування», заявивши, що це термiн, який вона терпiти не може. «Нам вдалося з’ясувати, що робити все, що вам забажаеться, то нормальна практика, якщо ви знаете жiнку або зустрiчаетесь iз нею. Проте закон дуже чiтко визначае в цьому суть згвалтування. Вiн не вдаеться до деталей i не цiкавиться, чи мали нападник та його жертва якiсь стосунки. Слово побачення в словосполученнi «згвалтування на побаченнi» жодним чином не нiвелюе факт того, що це все ж було згвалтування».

Моi думки розбiглися пiд час цiеi промови. Вона не мала жодного стосунку до мене. У нас не було нiякого побачення; це був, як сказав би великий комiк Бiлл Белламi, зов плотi. Але досить про це. Потiм моi думки знову зiбралися.

«Я вiдчуваю, що вiн ризикуе вчинити таке ще раз, виходячи з його ставлення, – сказала суддя i втупила погляд у мене. – Ви нiколи до того не були пiд звинуваченням. Вам дiставалось багато всього задарма. Але ви спiткнулися, – вона зробила паузу. – За першою статтею я засуджую вас до десяти рокiв ув’язнення», – сказала вона.

«Чортова сучка», – пробурмотiв я собi пiд нiс. Я вiдчув, як цiпенiю. Це була стаття про згвалтування. «Дiдько, може варто було менi випити ту спецiальну вуду-воду», – подумав я.

«За другою статтею я засуджую вас до десяти рокiв» Дон Кiнг i моi друзi в залi суду голосно зiтхнули. Ця стаття була за використання моiх пальцiв. По п’ять рокiв за кожен палець.

«За третьою статтею я засуджую вас до десяти рокiв». Це була стаття за використання мого язика. За двадцять хвилин. Це був, напевно, свiтовий рекорд – найдовший кунiлiнгус пiд час згвалтування.

«Вироки будуть винесенi одночасно, – продовжила вона. – Я присуджую вам максимальний штраф у тридцять тисяч доларiв. Чотири роки з цього строку я прибираю i призначаю вам замiсть них пробацiйний перiод. Протягом цього часу ви перебуватимете на психоаналiтичнiй програмi доктора Джерома Мiллера i матимете 100 годин громадськоi роботи, пов’язаноi з молодiжною злочиннiстю».

Фуллер пiдхопився з мiсця i почав доводити, що я повинен бути звiльнений пiд заставу доки Алан Дершовiц – вiдомий адвокат захисту, готуе мою апеляцiю. Дершовiц був присутнiй у залi суду, спостерiгаючи за винесенням вироку. Пiсля Фуллера слово взяв сiльський ковбой Гаррiсон. Багато людей потiм стверджуватимуть, що я став жертвою расизму. Але я думаю, що такi хлопцi, як Модiсет та Гаррiсон, ув’язались у все це, iмовiрнiше, заради шелесту банкнот. Їм було загалом начхати на кiнцевий юридичний пiдсумок справи; усi iхнi думки були зосередженi на тому, щоб iхнi iмена потрапили до газет i вони стали великими шишками.

Тож Гаррiсон пiдвiвся i сказав, що я був «несамовитим хлопцем, винним у згвалтуваннi, i мiг би повторити цей злочин у майбутньому». Якщо вам не вдасться довести провину пiдсудного, ви зменшите серйознiсть злочину, принизите якiсть правоохоронних органiв, виставите дурнями iнших невинних осiб та дозволите злочинцю продовжувати наче i не було нiчого свiй спосiб життя».

Суддя Гiффорд погодилась. Жодноi застави. А це означало, що шлях менi просто до в’язницi. Гiффорд уже збиралась покласти край розгляду, коли в залi суду пiднялася метушня. Дершовiц пiдскочив зi свого мiсця, схопив портфель i гучно вискочив iз залу суду, буркотячи собi пiд нiс: «Я йду подивитися, як чиниться правосуддя». У залi запанувало деяке спантеличення, але суддя вдарила молотком по столу. Цього було достатньо. Прийшов окружний шериф, щоб взяти мене пiд варту. Я встав, зняв годинник та ремiнь i простягнув iх разом iз гаманцем Фуллеру. Двi моi подруги в першому ряду нестримно ридали. «Ми любимо тебе, Майку», – схлипували вони. Камiлла встала i пiдiйшла до лави пiдсудних. Ми обнялися на прощання. Потiм шериф вивiв через заднi дверi нас iз Джимом Войлзом iз залу суду.

Вони вiдвели мене вниз до зали очiкування. Мене обшукали, зняли вiдбитки пальцiв i ретельно обробили. Ззовнi на мене чекав натовп репортерiв, якi оточили машину, яка мала вiдвезти мене до в’язницi.

«Коли ми будемо йти, не забудь надiти пальто поверх наручникiв», – порадив менi Войлс. Вiн серйозно? Поступово зацiпенiння давало мiсце лютi, i я починав закипати. Отже, менi мае бути соромно, що мене ведуть у наручниках? Вони мiй знак чесноти. Я буду сукою, якщо сховаю наручники. Джим думав, що, сховавши наручники, я позбудуся болiсного сорому, але ж нi, навпаки, ховати наручники було б для мене нестерпнiше! Мене мали бачити з тим залiзом на менi. До бiса всiх iнших – тi, хто розумiе, мають бачити на менi цi кайдани. Я навчався у вiйськовiй школi.

Ми вийшли з будiвлi суду i попрямували до машини, i я гордо пiдняв своi руки в наручниках. Я криво посмiхнувся, нiби кажучи: «Ви вiрите в це лайно?» Ця моя фотографiя потрапила на першу смугу газет усього свiту. Я сiв у полiцейську машину, i Джим утиснувся поруч зi мною на задне сидiння.

«Ну що ж, фермерський хлопчик, тепер тiльки ти i я», – пожартував я.

Нас вiдвезли до розподiльчого центру, щоб визначити, до в’язницi якого рiвня мене слiд вiдправити. Мене роздягнули догола, змусили нагнутися i обшукали порожнини тiла. Потiм менi видали якусь галiму пiжаму i тапки. А потiм вiдправили мене до молодiжного центру Індiани в Плейнфiлдi для злочинцiв другого i третього рiвнiв. До того часу, як я дiстався до свого кiнцевого пункту призначення, злiсть виiла менi нутро. Я збирався показати цим шмаркачам, як вiдбувати термiн. У мiй спосiб. Кумедно, але менi знадобилось багато часу, щоб зрозумiти, що ця маленька бiла жiнка суддя, яка спровадила мене до в’язницi, можливо, врятувала менi життя.

1

МИ БУЛИ В ТЬОРКАХ ІЗ ЦИМИ ХЛОПЦЯМИ, ЯКИХ НАЗИВАЛИ «ПУМА БОЙЗ». БУВ 1976 рiк, i я жив у Браунсвiлi, що в Бруклiнi, а цi хлопцi були з мого району. Тодi я бiгав iз командою Ратленд-Роуд, яка називала себе «Кiшки». То був гурт карибських хлопцiв iз сусiднiх Краун-Хайтс. Ми були розбiйним гуртом. Дехто з наших друзiв-гангстерiв посварилися з Пума Бойз, i ми пiшли до парку, щоб пiдтримати iх. Зазвичай ми не мали справи з вогнепальною зброею, але то були нашi друзi. Отже, ми накрали купу рiзного лайна: кiлька пiстолетiв, 357 Магнум i довгу гвинтiвку М1 iз прикрiпленим до неi байонетом часiв Першоi свiтовоi вiйни – нiколи не знаеш, що знайдеш, коли вломлюешся до чужих будинкiв.

Тож йдемо ми вулицями, тримаючи нашу зброю, i нiхто не пiдходить до нас, навколо немае жодного полiцiянта, щоб нас зупинити. У нас навiть не було мiшка, щоб сховати в нього велику гвинтiвку, i ми тому просто по черзi несли ii по кiлька кварталiв кожен.

«Йо, он де вiн! – сказав мiй друг гаiтянин Рон. – Отей чувак у червоних шузах “пума” i з червоною шиею». Рон помiтив хлопця, якого ми вистежували. Коли ми кинулися бiгти, величезна юрба в парку розступилася, наче море перед Мойсеем. І добре, що вони те зробили, бо – бум! – один iз моiх друзiв вiдкрив вогонь. Почувши стрiлянину, усi кинулися навтьоки.

Ми продовжували йти, i я зрозумiв, що дехто з Пума Бойз ховаються помiж припаркованих машин на вулицi. У мене була гвинтiвка М1, i я швидко крутнувся навколо, щоб побачити, що то за великий хлопець цiлить у мене з пiстолета.

«Якого дiдька ти тут робиш? – сказав вiн менi. То був мiй старший брат Роднi. – Забирайся на хрiн звiдси».

Я просто пiшов собi далi, вийшов iз парку i пiшов додому. Менi було тодi десять.

Я ЧАСТО КАЖУ, ЩО Я БУВ ПОГАНОЮ ВІВЦЕЮ В СІМ’Ї, АЛЕ, якщо зважити все, майже все мое дитинство я був, насправдi, покiрним хлопчиком. Я народився в лiкарнi Камберленда в районi Форт-Грiн у Бруклiнi, Нью-Йорк, 30 червня 1966 року. Моi найпершi спогади повертають мене до лiкарень, в яких я малим проводив чимало часу: я постiйно мав якiсь проблеми з легенями. Одного разу, щоб привернути до себе увагу, я сунув палець в Drano[2 - Засiб для чищення каналiзацiйних труб.] i облизав його. Мене стрiмголов повезли до лiкарнi. Я пригадую, що моя хрещена дала менi там iграшковий пiстолет, але я його дуже швидко зламав.

Я мало що знаю про свою сiм’ю. Моя мати, Лорна Мей, все життя прожила в Нью-Йорку, проте народилася вона на пiвднi, у Вiрджинii. Якось мiй брат вирiшив провiдати ту мiсцину, де виросла моя мати. Вiн сказав, що не знайшов там нiчого, окрiм парковання для трейлерiв. Тож я реально нiгер iз трейлерного парку. Моя прабабуся Берта i моя двоюрiдна бабця працювали на бiлу ледi в тридцятi роки тодi, коли бiльшiсть бiлих не хотiли наймати чорношкiрих. Берта i ii сестра настiльки були вдячними за це, що обидвi назвали своiх дочок Лорнами на честь тiеi ледi. Берта витратила заробленi грошi, щоб вiддати своiх дiтей до коледжу.

Напевно, я успадкував нокаутуючий сiмейний ген вiд моеi прабабусi. Лорна, кузена моеi мами, казала менi, що чоловiк тiеi сiм’i, де була Берта, постiйно бив свою дружину, i Бертi це не подобалось. А вона була великою жiнкою.

«Не торкайся ii», – сказала вона йому.

Вiн сприйняв це за жарт, але вона вперiщила його кулаком i посадила тим ударом на дупу. Наступного дня вiн побачив Берту i сказав iй: «Ну, як живете, мiс Прайс?» Вiн перестав бити свою дружину i перетворився на зовсiм iншу людину.

Мою маму всi любили. Коли я народився, вона працювала наглядачкою в жiночiй в’язницi на Манхеттенi, але водночас вона вчилася на вчительку. Тодi, коли вона познайомилась iз моiм батьком, вона закiнчила третiй курс. Вiн захворiв, i iй довелося покинути навчання, щоб доглядати за ним. Але смак на чоловiкiв, як для такоi освiченоi жiнки, у неi був нiкудишнiй.

Я мало що знаю про сiм’ю свого батька. Правду кажучи, я взагалi погано знав його. Чи то пак того чоловiка, про якого казали нiби вiн мiй батько. У моему свiдоцтвi про народження сказано, що моiм батьком був Персел Тайсон. Єдина проблемка в тiм, що нi я, нi мiй брат, нi моя сестра нiколи не бачили цього чувака.

Нам усiм казали, нiби наш батько, то Джиммi «Керлi» Кiркпатрiк-молодший. Але я заледве щось колись чув про нього. З часом до мене дiйшли чутки, що Керлi був сутенером i що вiн вимагав грошi у жiнок. А потiм вiн раптом став називати себе церковним дияконом. Ось чому щоразу, коли я чую, як хтось називае себе преподобним, я кажу: «преподобний-дефiс-сутенер». Якщо гарненько подумати, то цi релiгiйнi хлопцi мають харизму сутенерiв. Вони можуть змусити будь-кого в церквi робити все, що iм заманеться. Тож для мене це завжди так, «епископ-дефiс-сутенер», «преподобний-дефiс-сутенер».

Керлi перiодично приiжджав до нас. Вони з мамою нiколи не розмовляли один з одним, вiн просто сигналив, i ми спускалися вниз, щоб зустрiти його. Ми, дiти, набивались в його «кадилак», думаючи, що поiдемо на екскурсiю на Конi Айленд або Брайтон Бiч, але вiн просто возив нас кiлька хвилин навколо, а потiм пiдкочував назад до нашого будинку, давав нам трохи грошей, цiлував на прощання мою сестру i потискав руки менi й брату. Оце й усе. До побачення, можливо, наступного року.

Моiм першим районом був Бед-Стай у Бруклiнi. Тодi це був цiлком пристойний робочий район. Усi один одного знали. Жилося тут нормально, але неспокiйно. Кожнi п’ятницю i суботу в будинку було як у Вегасi. Моя мама запрошувала гостей на гру в карти i кликала всiх своiх подружок, багато з яких працювали в розпутному бiзнесi. Вона вiдряджала свого бойфренда Еддi купити ящик спиртного, i вони, розбавивши його водою, продавали шоти. Кожну четверту комбiнацiю карт переможець повинен був кинути в банк, щоб хазяi заробили грошей. Моя мама готувала крильця. Мiй брат пригадуе, що крiм дрiбних злодюжок та повiй там також були гангстери та детективи. У нас були всi вершки. Коли у моеi матерi з’являлися грошi, вона пускалася берега. Вона вмiла легко заводити знайомства, i в неi завжди була купа подружок та цiла купа чоловiкiв. Усi i кожен пили й пили до нестями. Вона не курила марiхуану, але курили всi ii друзi, тому вона постачала iм наркотики. Вона просто курила цигарки Kool 100’s. Подругами моеi мами були повii або ж просто жiнки, якi спали з чоловiками за грошi. Нiяких витончених чи простих людських натур. Перш нiж пiти на побачення зi своiми чоловiками, вони залишали в нас своiх дiтей. А коли вони приходили забирати своiх дiтей, на iхньому одязi iнколи бувала кров, i моя мати допомагала iм вiдiпрати ii. Одного разу я прийшов додому i побачив там бiле немовля. «Що це, в бiса, за хрень?» – подумав я. Але ось такий вигляд мало мое життя.

Мiй брат Роднi був на п’ять рокiв старшим за мене i через те у нас було мало спiльного. Вiн був чудернацьким хлопцем. Ми, чорнi хлопцi з гето, а вiн був типу як вчений. У нього були всi цi пробiрки, вiн завжди був зайнятий якимись експериментами. У нього навiть була колекцiя монет. Я йому так казав: «Цими штуками займаються бiлi люди».

Одного разу вiн пiшов до хiмiчноi лабораторii Інституту Пратта в розташованому поблизу коледжi, i там йому дали якихось хiмiкатiв для експерименту. Кiлька днiв пiсля того, коли його не було вдома, я добувся до його кiмнати i почав доливати воду в його пробiрки – вибухом висадило вiкно, а в кiмнатi зайнялася пожежа. Брату довелося повiсити на дверi замок пiсля цього випадку.

Я постiйно бився з ним, але то були типовi для братiв речi. За винятком того дня, коли я порiзав його бритвою. Вiн побив мене того дня за якусь провину i пiшов собi спати. Ми з моею сестрою Денiс дивились якийсь серiал про лiкарiв, де вони робили операцiю. «О, ми могли би зробити це, а Роднi був би пацiентом. Я буду лiкарем, а ти – медсестрою», – сказав я своiй сестрi. Тож ми пiдкотили його рукав i взялися до роботи на його лiвiй руцi. «Скальпель», – сказав я, i моя сестра подала менi бритву. Я злегка порiзав його i рана почала кровоточити. «Медсестра, нам потрiбен спирт», – сказав я, i вона передала менi пляшечку спирту, а я полив ii вмiстом порiз. Брат iз криком пiдхопився i волаючи став ганятися за нами по будинку. Я заховався за мамою. Шрами вiд тих порiзiв у нього е й зараз.

Але в нас бували й хорошi часи разом. Одного разу ми з братом йшли Анлантик-авеню i вiн сказав: «А пiшли сходимо на пончикову фабрику». Якось вiн украв трохи пончикiв там, i, я думаю, вiн хотiв показати менi, що здатен повторити свiй подвиг. Отже, ми туди пiдiйшли i побачили, що ворота вiдчиненi. Вiн зайшов i взяв кiлька коробок iз пончиками, але щось пiшло не так, i ворота зачинились, а вiн там застряг. Його помiтили охоронцi i пiшли до нього. Бачачи це, вiн передав менi пончики, i я побiг iз ними додому. Ми з сестрою сидiли на нашому ганку i наминали тi пончики, а нашi обличчя були бiлими вiд цукровоi пудри. Поруч стояла наша мама i розмовляла з сусiдкою. «Мiй син успiшно склав iспит на вступ до Бруклiнського Технiчного, – хвалилась вона подрузi. – Вiн такий чудовий учень, вiн – найкращий у своему класi».

І от саме в цей момент пiд’iхала машина копiв iз Роднi в нiй. Вони збирались висадити його бiля будинку, але вiн зачув, як мати вихваляеться про те, якого гарного сина вона мае, i сказав копам iхати далi. Вони вiдвезли його просто до Споффорда – центру для неповнолiтнiх злочинцiв. А я з сестрою тим часом щасливо прикiнчили тi пончики.

Бiльшу частину часу я проводив iз моею сестрою Денiз. Вона була на два роки старше за мене, i ii любили всi в нашiй окрузi. Якщо вона вже була твоiм другом, то була твоiм найкращим другом. Але якщо вона була твоiм ворогом – тримайся краще далi. Ми гралися разом у пасочки, дивилися фiльми про боротьбу та карате i ходили разом iз матiр’ю до магазину. Це було чудове iснування. Але раптом, коли менi було лише сiм рокiв, наш свiт перекинувся шкереберть.

Вiдбулася рецесiя, i моя мама втратила роботу, а нас виселили з нашоi гарноi квартири в Бед-Стай. Вони прийшли й забрали всi нашi меблi й винесли iх на дорогу. Ми, трое дiтей, мали сидiти на них i захищати iх, щоб нiхто не забрав iх, доки наша мати ходила й шукала нам нове мiсце. Я сидiв там i якiсь дiти з нашого району пiдходили i питали: «Майку, Майку, чого вашi меблi на дорозi?» Ми iм просто вiдповiдали, що переiжджаемо. А тодi нас побачили сусiди i винесли нам тарiлки з iжею.

Ми опинилися в Браунсвiлi. Ви можете уявити собi рiзницю? Люди були там голоснiшими i агресивнiшими. Це було страхiтливе, жорстке та лячне мiсце. Моя мама не звикла спiлкуватися з такими агресивними чорними людьми, i вона, здавалося, була налякана, як i мiй брат, моя сестра i я сам. Усе навколо було вороже, у навколишньому свiтi не було геть нiчого доброго. Тут постiйно iздили копи з увiмкненою сиреною, швидка допомога щодня когось забирала; щомитi десь стрiляли та рiзали людей i били вiкна. Одного разу нас iз братом навiть пограбували просто перед нашим будинком. Ми часто спостерiгали, як цi хлопцi стрiляють один в одного. Це було схоже на сцени зi старих фiльмiв Едварда Г. Робiнсона. Ми дивилися i казали: «Вау, це вiдбуваеться насправдi».

До того ж уся округа була розсадником похотi. Багато людей там поводилось розкуто. Не дивно було почути на вулицi «смокчи мiй член» або «iж мою кицьку». Тут панували геть iншi обставини, анiж у моему старому районi. Одного разу якийсь хлопець схопив мене на вулицi, вiдвiв до закинутого дому i спробував згвалтувати. Я нiколи не почував себе на тих вулицях по-справжньому в безпецi. Через якийсь час ми перестали почуватися в безпецi навiть у власному будинку. Вечiрки у моеi мами закiнчилися, коли ми перебралися в Браунсвiл. Моя мати завела кiлька друзiв, але в неi бiльше не було такоi компанii, як на Бед-Стай. Тож вона почала сильно пити. Вона так i не знайшла iншоi роботи, i я пам’ятаю, як ми з мамою стояли в довгих чергах до центру соцiального забезпечення. Нам доводилося чекати годинами, а потiм, коли ми опинялись бiля входу, годинник показував п’яту i вони зачиняли дверi тоi чортовоi контори просто у тебе перед носом, точнiсiнько як у кiно. У Браунсвiлi нас теж постiйно виселяли. Таке траплялося досить часто. Час вiд часу ми влаштовувалися на пристойне мiсце, ненадовго знайшовши прихисток iз друзями або бойфрендом моеi матерi. Але бiльшiсть часу щоразу, коли ми переiжджали, нашi умови гiршали: iз бiдностi ми перейшли в серйозну бiднiсть, а потiм у пиздець яку бiднiсть. Зрештою, ми стали жити в покинутих будинках, де не було нi тепла, нi води, нi навiть електрики. Узимку, щоб зiгрiтися, ми всi четверо спали в одному лiжку. Ми залишалися там доти, доки хтось не приходив i не виганяв нас. Моя мати робила все можливе, щоб зберегти дах над нашими головами. Часто це означало, що iй доводилось спати з тими, хто iй насправдi не подобався. Просто ось так воно склалося.

Вона нiколи не йшла з нами до притулку для безхатькiв, натомiсть ми просто переселялися щоразу до iншого закинутого будинку. Це все сильно травмувало нашу психiку, але що ми могли зробити? Це те, що я так ненавиджу в собi, чому навчився у моеi матерi – немае нiчого такого в свiтi, чого ти не зробиш, щоб вижити.

Один iз моiх найперших спогадiв – це те, як соцiальнi працiвники прийшли в квартиру, щоб пошукати чоловiкiв пiд лiжком. Улiтку ми ходили за безкоштовними обiдами та снiданками. Я говорив iм, що маю дев’ятеро братiв i сестер, i вони пакували менi бiльше iжi. Я почував себе так, наче пiшов на вiйну i отримав здобич. Так я гордився тим, що здобув iжi для нас. Можете собi уявити таке фуфло? Я вiдкривав холодильник i бачив там сендвiчi, апельсини та пачки з молоком. Усього по двадцять. І я запрошував людей. «Брате, тобi потрiбно чогось з iжi? Ти голодний? У нас е iжа». Ми поводилися так, нiби заплатили за це чесно заробленими грошима. Це був безкоштовний обiд.

У дитинствi я був маминим синочком. Я завжди спав iз мамою. У моеi сестри i брата були своi кiмнати, але я спав iз матiр’ю, доки менi не виповнилося п’ятнадцять. Одного разу моя мати спала з чоловiком, коли я був iз нею в одному лiжку. Напевно, вона думала, що я сплю. Упевнений, усе це вплинуло на мене, але, на жаль, що було – те було. Мене вiдселили на кушетку, коли в неi з’явився новий бойфренд на iм’я Еддi Гiллiсон. У них був реально хворий роман. Напевно, через те моi власнi стосунки були такими дивними. Вони пили, билися i трахалися, розлучалися, потiм пили, билися i трахалися знову. Вони були по-справжньому закоханi, навiть якщо то було справдi хворе кохання.

Еддi був невисоким мiцно збитим хлопцем iз Пiвденноi Каролiни. Вiн працював на промисловiй фабрицi з виробництва пральних машин. Вiн не надто далеко просунувся у своему навчаннi i тодi, коли моi брат та сестра пiшли до четвертого класу, вiн абсолютно не здатний був допомогти iм iз домашнiми завданнями. Еддi був владним чоловiком, але моя мати була також надто владною жiнкою. Тож сварка могла розпочатися нi з чого. У тому районi завжди була якась бiйка, приходили копи i говорили: «Ей приятель, пройдися по кварталу». Інодi ми всi разом втручалися в бiйку. Одного разу моя мама та Еддi сильно посварилися, i сварка переросла в бiйку. Я втрутився мiж ними, намагаючись захистити мою маму i стримати Еддi, але вiн ударив мене в живiт, i я впав. Я був, типу: «Ох, блiн, не можу повiрити в це лайно». Я був лише маленькою дитиною! Ось чому я нiколи не пiднiмав руку нi на кого з моiх дiтей. Я не хочу, щоб вони вважали мене чудовиськом, коли виростуть. Але в тi часи побиття дитини було чимось звичним. Це нiкого не хвилювало. Тепер це злочин, за таке садять до в’язницi.

Еддi та моя мати сварилися через що завгодно: через iнших чоловiкiв та жiнок, грошi, контроль. Еддi не був ангелом. Коли до моеi матерi приходили подруги, i вони всi напивалися, а вона непритомнiла вiд алкоголю, вiн трахав ii подруг. А потiм вони бились через те. Там вiдбувалися якiсь геть дикунськi штуки зi зброею та лайкою: «Ти покидьок, пiшов ти» i «Ти, нiгер, вiдсоси у мене…» Ми кричали: «Мамо, перестань, нi!» Одного разу, коли менi було сiм рокiв, вони побилися, i Еддi вдарив ii кулаком, вибивши iй золотий зуб. Моя мати почала кип’ятити велику каструлю води. Вона велiла моему братовi та сестрi залiзти пiд ковдру, але я був так загiпнотизований переглядом своеi програми про боротьбу по телевiзору, що не чув ii. Моя мати була такою спритною, що пройшла повз мене не привернувши мою увагу, i шепнувши нам сховатися, повернулася в кiмнату, де моi брат та сестра встигли залiзти пiд ковдру. Еддi сидiв просто поруч зi мною, i наступне, що я почув, був цей гуркiт, i каструля з киплячою водою прийшлась Еддi по головi. Трохи води потрапило й на мене. Здавалось, що вона важить цiлу тонну.

«ААААААААА!» – Еддi з вереском вибiг iз кiмнати в коридор. Я побiг просто за ним. Вiн повернувся i схопив мене. «О, дитинко, бiдна дитинко, ця сука i тебе дiстала?» – сказав вiн. «Так, ця сука мене дiстала, ах, ах, ця сука мене дiстала!» Ми привели його назад до кiмнати i зняли з нього сорочку: його шия, спина та щока були вкритi пухирцями. Вiн був схожий на рептилiю. Ми поклали його на пiдлогу пiд маленьким вiконним кондицiонером, i моя сестра присiла бiля нього. Вона взяла запальничку i, простерилiзувавши нею кiнчик голки, взялась лопати один за одним його пухирцi. Ми iз сестрою обидва плакали, i я дав йому кварту, щоб пiдбадьорити його.

Коли я думаю про це, я завжди сприймаю свою матiр у бiльшостi ситуацiй жертвою, i Еддi бив ii. Я впевнений, що лiберальнi жiнки схвалили б ii вчинок, але я подумав: «Як ти можеш зробити щось таке тому, хто начебто е твоiм хлопцем?» Це змусило мене зрозумiти, що моя мати не була матiр’ю Терезою. Вона зробила кiлька поганих речей, а вiн усе ще залишався з нею. Насправдi, вiн пiшов до магазину, щоб купити iй трохи спиртного пiсля того, як вона обпекла його. Тож, як бачите, вiн винагородив ii за це. Ось чому я був настiльки сексуально не виваженим.

Це було середовище, в якому я зростав. Закоханi люди, якi проламували одне одному голови i стiкали кров’ю, як собаки. Вони люблять одне одного, але водночас рiжуть один iншого. Дiдько, я до смертi боявся своеi сiм’i у цьому будинку. Я вирiс серед крутих жiнок, жiнок, якi б’ються з чоловiками. Тож менi на думку не спадало, що бити жiнку – то табу, адже жiнки, яких я знав, могли вбити тебе. Ти мав битися з ними, бо якщо не будеш – вони порiжуть або застрелять тебе. Або ж вони приводили сюди чоловiкiв, щоб тi побили тебе, бо вважали тебе нiкчемою.

Я боявся бути вдома, але я також боявся виходити на вулицю. Тодi я ходив до державноi школи, i то був жах. Я був повним i дуже сором’язливим хлопчиком, майже млосним, до того ж я шепелявив. Дiти обзивали мене «маленьким хлопчиком-феею» через те, що я нiколи не вiдходив вiд моеi сестри, адже моя мама казала менi залишатися завжди iз Денiз, тому що вона була старша за мене i мала доглядати за мною. Вони також називали мене «брудний Айк» або «брудний шибздик», бо я тодi не знав нiчого про гiгiену. У нас не було гарячоi води, щоб прийняти душ, а якщо вiдключали газ, ми не могли навiть накип’ятити води. Моя мати намагалася навчити мене цьому, але я однаково не дуже добре вправлявся. Вона брала мило, наповнювала вiдро гарячою водою i мила мене. Але коли ти маленький, тобi плювати на гiгiену. Зрештою я навчився цьому на вулицi вiд старших дiтей. Вони розповiли менi про Брут, Пако Рабана та П’ера Кардена.

Моя школа була просто за рогом нашого будинку, але iнодi моя мати була в безпам’ятствi вiд випитого напередоднi ввечерi i не проводжала мене в школу. Саме тодi дiти завжди били мене i штовхали ногами. Вони були такi: «Забирайся до бiса звiдси, нiгер, ти, типу, мерзенний шибздик». Мене постiйно били й ображали. Вони били мене в обличчя, а я тiкав вiд них. Ми ходили до школи, а цi люди дражнили нас, а потiм коли ми поверталися додому, вони витягували зброю i грабували нас за будь-яку дрiбницю, яка у нас була. Це було жорстоко, нас грабували маленькi дiти просто в нашому власному домi.

Справжнiм поворотним моментом у моему життi стала необхiднiсть носити окуляри в першому класi. Моя мама повела мене до лiкаря перевiрити зiр i виявилось, що в мене короткозорiсть. Тож вона замовила менi окуляри. Вони були такими потворними. Одного разу я йшов додому зi школи пiд час обiдньоi перерви i у мене було кiлька фрикадельок з iдальнi, загорнутих в алюмiнiй, щоб вони не охололи. Той хлопець пiдiйшов до мене i запитав: «Ей, у тебе е грошi?««Нi», – вiдповiв я. Вiн почав копирсатися в моiх кишенях i обшукувати мене, а потiм спробував забрати моi чортовi фрикадельки. Я вiдбивався, повторюючи: «Нi! Нi! Нi!» Я дозволяв хулiганам брати моi грошi, але нiколи не дозволяв iм забирати мою iжу. Я згорбився, як живий щит, захищаючи своi фрикадельки. Вiн почав бити мене по головi, а потiм взяв моi окуляри i кинув iх до бензобаку вантажiвки. Я побiг вiд нього додому – моi фрикадельки йому не дiсталися. Я мав би надавати тим хлопцям, але я був переляканим, бо тi хлопцi були настiльки нахабними та борзими, що я просто думав, вони знають щось таке, що менi невiдомо. «Не бийте мене, залиште мене в спокоi, припинiть!» – кричав я. Я досi почуваюсь боягузом через всю цю травлю. То дике почуття, розумiти, що ти настiльки безпорадний. Це вiдчуття залишаеться з тобою назавжди. День, коли той хлопець забрав моi окуляри i кинув iх до бензобаку, став моiм останнiм днем у школi. Моя формальна освiта на цьому закiнчилася. Менi було сiм рокiв, i я вiдтодi нiколи не повертався до класу.

Я приходив до школи, снiдав i йшов звiдти. Кiлька годин я прогулювався кварталом, а потiм приходив на обiд i знову йшов. Коли школа закiнчувалася, я повертався додому. Одного дня весною 1974 року до мене на вулицi пiдiйшли трое хлопцiв i стали перевiряти моi кишенi.

– Грошi е? – запитали вони.

– Нi, – вiдказав я iм.

– Як знайдемо в тебе якiсь грошi – залишимо собi, – сказали вони менi.