Володимир

скачать книгу бесплатно

Володимир
Семен Дмитриевич Скляренко

Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
У романi «Володимир» вiдомий украiнський письменник С.Д. Скляренко розповiдае про великi й труднi дiла, якi випали на долю великого князя Володимира, сина Святослава, коли брат iшов на брата, земля на землю та гроза стояла над Киiвською Руссю. Сторiнки особистого життя Володимира i близьких йому людей належать до найбiльш хвилюючих в романi, який цiкаво та правдиво розповiдае про давноминулi часи.

Семен Скляренко

Володимир

Книга перша

Син рабинi

Роздiл перший

1

Пiсля загибелi князя Святослава воiн Микула добирався до Киева й рiдного Любеча дуже довго.

Уночi на островi Хортицi, коли на руських воiв зрадою напали печенiги, коли загинула передня дружина, а на свiтаннi Святослав з кiлькома воями почав останнiй бiй з ворогами, воiн Микула до останку його захищав, волiв життя вiддати, щоб урятувати князя, але допомогти не мiг, – Святослав мертвим упав на холодну скелю, Микула, посiчений, порубаний, без пам’ятi повалився поруч з ним.

Нiби увi снi пам’ятав Микула похорон князя, лодiю з тiлом Святослава, яку обiймав вогонь, дим над островом i днiпровими водами, воiв, що стояли серед холодних пiскiв, а там – темна нiч в очах, скутi руки й ноги, смерть…

Та це була не смерть. Дуже мiцного кореня, живучий, як i батьки його та дiди, був чоловiк Микула-любечанин. Воi з княжоi дружини пiсля смертi Святослава взяли безтрепетне тiло Микули й iнших поранених, на руках понесли мимо порогiв, далi на веслах, а часом пiд вiтрилами попливли вгору Днiпром.

Одного ранку Микула прийшов до пам’ятi, сперся на руки, пiдвiвся, сiв. Вiн лежав у лодii, яку гнали супроти течii десяток жилавих рук; поперед, позаду, скрiзь попiд берегами вгору поволi посувалась сотня лодiй – все, що лишилось вiд воiнства князя Святослава.

– От як судив Перун, – здригаючись вiд свiжого вiтру, сказав Микула гребцям. – Костi зрослись, шкiру затягло – такий нiбито я, як i був…

Дивний чоловiк Микула! Хiба мiг вiн знати, що був зовсiм не таким, як колись, – волосся посивiло, тiло й обличчя затягли зморшки, очi вицвiли, червонi шрами на чолi й поготiв змiнили його.

– Гай-гай! – тихо говорив сам з собою Микула. – Бачу, що й щит мiй та меч вцiлiли, – вiн доторкнувся до них рукою, – i дань моя не пропала, – Микула побачив пiд насадом торбинку з начинням та гречкою, – все, все цiле, аби тiльки сили рукам i ногам… Додому, додому! – вiн глибоко вдихав днiпрове повiтря, впивався пахощами квiтiв i трав.

Так повертались з далекого походу проти ромеiв воi князя Святослава. Їх було небагато – з Киева виходили десятки тисяч, тепер усi тулилися на сотнi лодiй, а багато з них були покалiченi, мали тяжкi рани.

Навкруг буяла весна, на очах воiв росли, наливались, цвiли трави; вони бачили, як на рольних землях, над Днiпром тяглось до сонця, пiшло в колос, зацвiло, наливалось усяке жито; вони пливли попiд кручами, де на кодолах, а де на веслах, вiд весi до весi, вiд города до города, з Переволоки на Воiнь, вiд Сакова на Родню, Заруб, Іван, а там мимо Треполя й Вiтичева попрямували до Киева.

Киiв!!! О, як часто i з якою любов’ю думали вони в походах, у чужих землях про рiдний стольний город над Днiпром! На бранi, коли доводилось стояти вiч-на-вiч з ворогами, у кривавих сiчах пiд Адрiанополем, Преславою, Доростолом, коли над головами витала смерть, у довгi безсоннi ночi, коли вони – закривавленi, посiченi – лежали на холоднiй землi й не знали, що готуе iм наступний день, – завжди i скрiзь одна думка про отчину й город Киiв пiдтримувала iх, давала силу й наснагу.

І от за Вiтичiвським поворотом, коли лодii проминули слiпучо-жовтий острiв i випливли на широке плесо, вдалинi вiдкрились синьо-зеленкуватi гори, чорнi обриси довгоi стiни на них i золотистi дахи, крутi схили передграддя.

Усi на лодiях схопились. Над Днiпром настала велiя тиша – гребцi опустили в воду довжелезнi своi весла, керманичi залишили стерна, тiльки вода дзюркотiла за бортами, десь глухо гупнула, упавши в воду, пiдмита бистрею круча.

– Людiе! Киiв! – залунало раптом на однiй лодii, на другiй, третiй… І, правди нiде дiти, у багатьох з цих бувалих воiв, що нiколи й нi перед чим у свiтi не здригались i не тремтiли, дужче забились серця, зрадлива волога пойняла очi – о рiдна земле, яка ти солодка еси!

А гребцi вже опускали в воду весла, стерновi скеровували тепер лодii просто на гори, закляклi руки ставали дужими, м’язи пружними, лодii вирiвнювались, збирались у ключi, так полетiли вперед, що райдуги бризок iскрились над ними, за кермами кипiла вода.

До Киева вже давно, ще ранньоi весни, долинула вiсть, що воi князя Святослава пливуть додому Днiпром. Це була смутна вiсть. Колись, п’ять лiт тому, Киiв проводжав у далекий похiд воiв, iх вирушало тодi на п’ятистах лодiях двадцять тисяч, суходолом – через землi тиверцiв i угличiв – ще тридцять тисяч, тепер усi вони пливуть на лодiях – скiльки ж тих лодiй вирвалось з чорноi пащi Руського моря, скiльки воiв – iхнiх батькiв, синiв, братiв – несуть на собi?!

У Киевi чатували, з раннього ранку до ночi дивились на пониззя Днiпра – чи не видно там знайомих вiтрил, чи не повертаються воi з походу?

І в той час, коли воi князя Святослава вiд Вiтичева дивились на Киiв, звiдти з гiр одразу побачили лодii, всюди покотилась вiсть, що лодii пливуть, воi повертаються додому.

Множество людей кинулось до Почайни – тут були горяни[1 - Горяни – мешканцi Гори.], ремiсники й кузнецi з передграддя, купцi, смерди, всякi ницi[2 - Ницi – убогi, бiднi.] люди з Подолу. Коли лодii стали наближатись до Киева, Боричевим узвозом з Гори спустився оточений воеводами й боярами i князь Киiвського столу Ярополк.

Вiн зупинився на високому пагорку над Почайною попереду всiх людей – у бiлому, золотом шитому платнi, з червоним корзном на плечах, у зеленого хза[3 - Xоз (хзовий) – сап’янова шкiра.] чоботях, з мечем бiля пояса – молодий, дуже гарний лицем син князя Святослава.

Лодii наближались, ось вони розвернулись широким пiвколом, стали завертати до берега – червленi колись, зеленi, голубi, а тепер темнi, обпаленi гарячим сонцем, обвiянi морськими вiтрами, оздобленi рiзьбленими з дерева банькатими турами, вепрами, дивами.

Рипiв пiсок. Лодii одна за одною зупинялись бiля круч. У безмов’i стояли люди на березi. Скiльки iх, цих лодiй, – десять, двадцять, сто! О боги, рятуйте, як мало! Воi на лодiях пiдводились, широко розплющеними, тривожними очима дивились на берег, звiдти за ними стежило безлiч жiночих, чоловiчих, дiвочих очей.

Першою з лодiй вийшла старша дружина. Що вони несуть на високо пiднятих руках? О, це меч i щит князя Святослава! Один за одним почали виходити й воi.

Чому ж вони, вийшовши на берег, не кидаються до своiх рiдних i близьких, а стоять мовчазнi й замисленi? От хтось iз старшоi дружини, це воевода Рубач, що дивиться нинi на свiт единим правим оком, хоч бачить, либонь, бiльше, нiж допреже, наказуе:

– Приготуймося, воi!

І всi вони спроквола, поважно стають так, як i на полi битви: старшина iз знаменами князя Святослава i земель попереду, живi воi – з списами, луками, пращами – десятками й сотнями за ними.

Першим рушае вперед воевода Рубач, за ним крокуе старша дружина, iдуть риндi[4 - Риндi – прапороносцi.]– вони несуть знамено князя Святослава, на якому змальовано два перехрещенi списи, а пiд ним – меч його i щит.

Князь Ярополк прийняв знамено, у нього затремтiли руки, коли вiн узяв, вийняв з пiхов меч свого батька. Якусь хвилину князь Ярополк стояв, тримаючи цей меч. До нього зараз були прикутi тисячi очей воiв i киян, вiн мусив, як вимагав древнiй закон i покон, дати роту[5 - Давати роту – присягати.] над зброею князя Святослава.

– Спасибi вам, дружино, що чесно боролись за рiдну землю й утвердили славу Русi, а сюди принесли знамено, меч i щит отця мого князя Святослава! – промовив, зблiднувши, князь Ярополк. – Слухайте ж мене, дружино, мужi, людiе, i нехай це чуе вся Русь… По завiту предкiв моiх i отця Святослава даю роту берегти мир i тишу в землi своiй, нещадно боротись з нашими ворогами, не шкодувати для цього нi сил своiх, нi самого життя! – Пiднявши меч, вiн поцiлував його пересохлими устами.

Воiв оточили люди киiвськi. Тепер уже видно було, хто живий повернувся з походу, а хто нинi спочивае у вирii, живi кинулись до живих, на березi Почайни зчинився великий плач – то плакали батьки, що не дiждались синiв, жони, що втратили своiх чоловiкiв, дiти, що залишились без отцiв.

2

Ранiше, нiж вирушити до Любеча, Микула пробув у Киевi кiлька днiв. Вiн сходив до хижi ремiсника Мутора, де колись зупинявся, йдучи на брань, розповiв удовi й дiтям, як загинув у далекому Доростолi iх отець, разом з iншими воями сходив на Подол, де палахкотiв вогонь перед постаттю бога Волоса, а навкруг кипiв торг, думав Микула побувати й на Горi – на цей раз вiн хотiв дiзнатись, де ж подiлася дочка його Малуша, що працювала колись в княгинi Ольги.

Та потрапити на Гору, як виявилось, було тепер нелегко. До лодiй часто приходили ремiсники з передграддя, ницi люди з Подолу, той нiс воям хлiбину, той – корчагу молока, розпитували, як воi боролись з ромеями в далекiй Болгарii, згадували мертвих, поминали iх душi.

А далi вони, з острахом поглядаючи на Гору, говорили: «Князь Ярополк – неситий та хижий. Разом iз своею дружиною сидить на Горi, одгородився вiд передграддя й Подолу, нiхто з наших людей не може туди потрапити – якщо пiдiймуть мiст, то зачиняють ворота, якщо вiдчиняють ворота, опускають мiст. А чого ховаеться наш князь? Кажуть, що домовляеться вiн з ромеями, iншi – що посилае слiв до полякiв, нiмцiв. І це, може, й так – на Горi опущенi мости для них. Рушиться старий закон i покон, до богiв далеко, до князя Ярополка – ще далi…»

«А найгiрше те, – стиха говорили люди воям, – що немае ладу мiж самими братами, синами Святослава. І виннi в цьому не Олег i Володимир, – нi, кожен iз них сидiв у своiй землi, щовесни посилав брату Ярополку багату дань, все туди, на Гору, на Гору!.. Та Ярополку цього мало, посварився вiн з князем Олегом, пiшов у Деревську землю, вбив рiдного свого брата… А тепер куди збираеться рушати, навiщо кличе полки з Чернiгова, Переяслава, Роднi, – невже ж на брата Володимира? О горе, горе Руськiй землi!»

Смутними голосами розповiдали цi новини кияни, поникнувши, сидiли й слухали iх воi князя Святослава. Для чого ж, для чого боролись вони в чужих землях, аще немае ладу в отчинi?.. А там брали своi убогi пожитки, мечi й щити, розтiкались в усi боки до своiх домiвок, i гiркi почуття огортали iхнi душi.

Воiн Микула чув цi слова киян, i смуток так само краяв його серце. І йому лишалось тiльки йти додому, до Любеча, а все ж вiн хотiв знайти, побачити, а може, й забрати з собою дочку Малушу.

«Як шкода, – думав вiн, – що не стало князя Святослава. Хто-хто, а вiн допомiг би менi знайти дочку, адже тодi, вночi на островi Хортицi, князь так сердечно говорив зi мною, обiцяв знайти Малушу. І знайшов би, неодмiнно знайшов би ii, бо слово в нього завжди було тверде, несхитне».

Микула не помилявся. Якби князь Святослав був живий, вiн, безперечно, допомiг, знайшов би Малушу. Зробив би князь Святослав, либонь, ще багато такого, що, може, й не снилось Микулi. Та його не було, допомогти Микулi нiхто не мiг.

Так прийшла ще одна нiч. Усi воi князя Святослава вже покинули береги Почайни, порожнi лодii темнiли пiд кручами, один Микула залишався ще там, на свiтаннi думав i вiн брати торбину на плечi, рушати до Любеча.

Проте не спалось. Далекий шлях його закiнчувався. Хотiлось по-людському посидiти, подумати. І вiн довго сидiв у рiжку лодii в темрявi, в тишi, аж доки небо за Днiпром пожовтiло, налилось багрянцем, над лiсами й рiками лiвого берега виплив великий червоний-червоний мiсяць, а ще один – набагато бiльший, але нерiвний, рябуватий – виринув пiд кущами з води.

Враз нiч ожила, зникла тиша, над землею прокотився теплий вiтрець, дужче запахло травами й квiтами, прокинулись навiть птахи – Микула почув спiв пiзнiх солов’iв у кущах, лемент сполоханих крякiв на косах, тужнi стогони самiтних куликiв, що ширяли десь над плесом.

А далi Микула почув кроки – хтось iшов стежкою серед дерев i кущiв, кроки лунали все ближче й ближче, ось двi темнi постатi окреслились на кручi бiля човна.

Микула стиха кашлянув, щоб там, на березi, знали, що в лодii хтось е, i люди на кручi почули його кашель, стали спускатись вниз.

– Добрий вечiр, чоловiче! – пролунав близько голос.

– Добрий вечiр, людiе! – вiдповiв Микула.

Князь Ярополк прийняв знамено, у нього затремтiли руки, коли вiн узяв, вийняв з пiхов меч свого батька.

Обернувшись до тих, що прийшли, вiн побачив високого, одягнутого в темне платно чоловiка, а позад нього ще одну постать, либонь, жiнки.

– Чи не е ти воiн князя Святослава Микула? – запитав чоловiк.

– Воiн Микула… А що?

– Ось ми принесли тобi поiсти, – сказав чоловiк, – i платно принесли. Чули, що поранений.

– Навiщо ж? – щиро здивувався Микула. – Менi вже тiеi iжi доста наносили… І платно я маю ще з походу.

– А тут нова сорочка й ногавицi, – почув тодi Микула жiночий голос. – Вiзьми, воiне, сама пряла, ткала й пошила.

– Спасибi, спасибi! – подякував Микула. – Та чого ж ви стоiте, людiе, пiдходьте ближче, спочиньте.

Пiзнi гостi ступили в лодiю, сiли, жiнка – пiд насадом, де було зовсiм темно, чоловiк – проти мiсяця, i Микула побачив, що чоло його перетинае глибокий шрам.

– То й ти, бачу, помiчений! – промовив вiн.

– Було таке, – махнув рукою чоловiк. – Тiльки давно, вже й забулося.

– О нi, – заперечив Микула i торкнувся свого чола, – таке, чоловiче, не забуваеться!

Поки вони говорили, жiнка сидiла пiд насадом i слухала. На нiй було темне платно, темна хустка огортала голову, темним було обличчя. Микула бачив тiльки очi, що, як здалося йому, були прикутi до нього.

– Куди ж ти поiдеш? – запитав його чоловiк. – І коли?

– А куди ж? – вiдповiв Микула. – Додому, до Любеча.

Жiнка зiтхнула.

– Тепер уже недалеко, – сказав Микула. – От був я, люди добрi, далеко – за морем Руським, за Дунаем-рiкою, за горами Родопськими…

– І князя Святослава бачив? – запитав чоловiк.

Мiсяць швидко пiднiмався в небi, став меншим, але ясним, у водi вiд берега далеко до пониззя постелилась срiбляста дорiжка.

Микула розстебнув комiр сорочки, бо йому стало чомусь душно, й задивився на цю дорiжку.

– Гай-гай! – вiдповiв вiн чоловiковi. – Питаете, чи бачив? Та не тiльки бачив, а увесь час з ним поплiч iшов. А в Доростолi – е такий город над Дунаем – мiй меч князевi Святославу життя врятував…

Жiнка й чоловiк напружено слухали, i Микула вiдчув, що мiг би говорити про князя отак i до ранку.

– А в останню нiч, – вiв вiн, – нехай прощен буде наш князь, – ми з ним поруч i спочивали. Було тихо, як i нинi, темно-темно, воi спали, тiльки князь Святослав не лягав, та ще я сидiв недалеко. «Ти чому не спиш?» – запитав мене князь. «Сиджу, – кажу я, – а спати не хочеться… Вода тече – рiдна вода, зорi вгорi – як сторожа, солов’i спiвають – дихнути боiшся…» – «Правда, – згодився князь, – люба рiдна земля, нiде кращоi немае…»

– І бiльш нiчого не говорив князь? – сухим голосом запитала жiнка.

– О нi, жоно! Дуже багато говорив… Я йому розповiв про себе, просив у гостi приiхати, i вiн пообiцяв, що буде гостем мого дому… Багато-багато ми з ним тодi говорили… І про дочку я його просив.

– Про дочку? – насторожилась жiнка.

– А я хiба не розповiдав вам про неi?! Мав я дочку Малушу, жила вона з нами в Любечi, а там приiхав до мене син Добриня, забрав ii сюди, в Киiв… Чув я, що пiзнiше Малуша тут, на Горi, в княгинi Ольги ключницею нiби була, та не впоралась, послала ii княгиня в якесь село…

– Звiдкiля ж ти, чоловiче, це знаеш? – тихо промовила жiнка.

– А я, коли йшов на брань, був у Киевi, потрапив на Гору, розпитував людей про дочку. От тодi менi одна жона – Пракседою, здаеться, ii звали, ключниця княжа, – розповiла про Малушу… І молодого княжича Володимира тодi я бачив, ключниця Пракседа з ним гуляла в саду… А ви що ж, – звернувся Микула до чоловiка й жiнки, – може, щось чули про Малушу, так скажiть-бо, скажiть…

– Почекай, чоловiче, – суворо втрутилась жiнка, – ти сказав, що говорив про дочку з князем Святославом? Що ж ти в нього просив?..

– Аякже, аякже! – вiдповiв iй Микула. – Я ж йому все розповiв так само, як i вам, просив допомогти розшукати мою Малушу.

– І що князь?

– «Ти не уболiвай, Микуло, – сказав князь. – Будеш у Киевi – знайдеш Малушу. І я сам допоможу – пошукаю ii… Жива вона й здорова, де ж iй бути?! Буде, буде наша Малка…» Так сказав князь.

Настало мовчання, надзвичайно довге, нестерпне, чоловiк й жiнка нiчого не вiдповiдали.

– Тобi сказали правду про твою дочку Малушу, – нарештi промовила жiнка. – Вона працювала тут, на Горi, потiм княгиня Ольга послала ii в село свое…

– Де ж це село? – запитав Микула. – Скажи менi, жоно, пiду туди, знайду ii, заберу в Любеч.

Жiнка обернулась обличчям до Днiпра, довго дивилась на срiблясту мiнливу дорiжку серед плеса, й у цю хвилину Микула побачив ii нiс, пiдборiддя, очi.

Щось дивне, незвичайно смутне i навiть бiльше – страшне, значиме, рiдне вiдчув Микула в тих очах. Але це тривало одну тiльки мить, жiнка знову обернулась до Микули, знову темним стало ii обличчя.

– Не шукай своеi дочки, воiне, – промовила жiнка, – бо вона померла.

Вiн схопився на ноги, благально простягнув уперед руки.

– Що ти сказала, жоно? – крикнув Микула. – Нi, це менi, либонь, почулося! Жоно, жоно, – вiн зробив крок у лодii, – скажи менi правду, невже вона, моя Малуша…

Жiнка опустила голову, але повторила твердо, виразно:

– Так, чоловiче, твоя дочка Малуша померла.

– Коли?

– Навеснi… Тодi, коли загинув i князь Святослав.