скачать книгу бесплатно
Налив менi й собi у страхiтливо великi кухлi. Я почав вiдмовлятися, що не п'ю навiть пива, але його обличчя стало таке загрозливе, аж у мене колiна затремтiли.
– Коли не пригостишся зi мною, – прошепотiв зловiсним шепотом, – розiб'ю кухля на твоiй паршивiй головi.
Наблизив до мене обличчя, й менi здалося, що воно стало кругле, як мiсяць, що безживно всмiхаеться. Очi – малi, щiлинкуватi, нiс широкий, роздутий, а до лоба прилипло рiдке пасемко. «Ну от, знову те саме, – подумав я тоскно, – раз вiн втрачае в моiх очах людську подобу, бути бiдi!»
Я ковтнув пива, щоб удати, що п'ю також, i менi вiдразу ж стало млосно – не витримуе моя голова трункiв. Для мене немае лiпшого трунку, як свiже повiтря в сонячний, лiтнiй день. Так, тiльки вiд сонця вiдчував я дзвенячу напругу в тiлi, ясне збудження i те, що люди називають «хмiль». Трунки ж справжнi дiють на мене гнiтюче, знемагае мене нудота, i голова набрякае ладна луснути. Сьогоднi ж була менi непереливки, бо мiй напарник, здаеться, серйозно завзявся приневолити мене до пиття. Я з жахом зирнув на велетенський кухоль, у цей час регент доцмокував другого. Я озирнувся, намiчаючи дорогу до втечi на випадок, коли регент по-дурному роз'ятриться; нi, до дверей було недалеко. Тодi побачив, який кумедно-дивний мiй супутник. Так само кумедно-дивнi стали люди, котрi сидiли в iншому кутку корчми, вони галакали, махали руками, а навколо хмарою провис синiй тютюновий дим.
– Призволяйся! – сказав регент, дивлячись на мене маленькими пильними оченятами. Здавалося, чекав од мене на якийсь непевний крок, щоб одразу ж вибухнути гнiвом. Зляканий тим, я знову ковтнув пива, хоч i знав, що вiд того добра чекати годi. Мене вiдразу хитнула зелена хвиля, кiлька зелених змiйок спалахнуло, плаваючи в повiтрi, як у водi. Одна iз них стала рости й розширятися, i я уздрiв зелену дiвчину, волосся якоi вилискувало, нiби смарагд. Вона заспiвала до мене високим голосом, але я не знав тiеi пiснi, щоб iй пiдтягти. Тому тiльки пiдтримав мелодiю, мугикаючи й помахуючи рукою:
Гей, пий-но, пий-но до мене,
Гей, пий-но це зiлля зелене,
Я одур веселий приношу,
Покинеш думок важку ношу,
Що мучать тебе, нещасливого…
Вона пiдсiла до мене й обняла за плечi. Я здригнувся.
– Не треба лякатися, – проказала вона, – я зелена грайлива гадюка, котра вмiе забивати людям памороки, так-таки так. Я несу зеленi кольори, щоб тiло у вас позеленiло, бо так уже менi призначено, гей, таки-так! Я сидiв, понуривши голову.
– Ля-ля-ла-ла! – приспiвала вона. – Слухай мене пильненько й не вiдволiкайся. Я вмiю заморочити голову, полюби мене й забудеш про все на свiтi. Я та безжурнiсть, вiд якоi людина дурною стае, але й веселою. – Вона скочила й прокрутилась у танку, вiючи зеленим одягом, голос ii знову злинув високо: – Ля-ля-ла-ла! Еге ж, я та безжурнiсть, вiд якоi люди гублять тверезий глузд i тратять людську подобу, так-таки так! Полюби мене i пiддайся менi, коли й ти хочеш бути у свiтi щасливим дурнем. Бо коли не полюбиш мене, помщуся тобi, обкраду тебе, знiвечу тебе!
– Шинкарю! – закричав регент. – Пива, й доброго!
– Ля-ля-ла-ла! – знову прокрутилася зелена дiвчина. Прискочила до мене й оповила шию руками.
– Покинь блукати, – зашепотiла вона, – i покинь вiтра в полi шукати. Одружися зi мною i станеш щасливим дурнем!..
«Он який вiн, Неспокiй, – пробурмотiв чи подумав я, згадуючи нову притчу про ченця, який ховався вiд свiту: саме обдумував ii, щоб записати. – Ну що менi лишаеться? Втекти, розбити головою стiну?»
Я постукав зiгнутим пальцем по стiнi.
– А що за цiею стiною, пане регенте?
– Пиво, – вiдказав вiн.
– А менi здаеться, що друга стiна, – мовив я. – А за другою третя, i так без кiнця. – Чи не так я кажу, пане регенте?
– А може, й так, – сказав регент. – По менi, коли е що в живiт покласти i чим запити, то й гаразд. Знаеш, хлопче, що менi найбiльше смакуе в свiтi?
– А що, коли за тiею стiною пустеля? – глибокорозумно запитав я.
– Найбiльше менi смакуе печене порося, – сакраментальне зголосив регент.
– Сенс нашоi метушнi в тому, – поставив я пальця, – щоб прокладати в пустелях новi дороги для тих, хто не годен того зробити сам. Але куди вони приведуть, пане регенте?
Регент почухмарив потилицю.
– Добре було б, щоб до бочки з пивом, – сказав вiн. – А коли вже того не можна, то до печеного поросяти. Зелена дiвчина присiла менi на колiна.
– Нерозумнi думки приходять тобi до голови, коханий. – сказала вона. – Цiкавить тебе, куди приведуть тебе твоi дороги, ха-ха! Чи ж треба тобi те знати? Я тобi ще раз кажу: щасливi дурнi про таке не думають.
Вона лагiдно погладила мене по головi, як мати чи сестра. Вiд тоi ласки аж сльози вибилися менi на очi.
– Печене порося – ось про що я мрiю, – сказав регент. – От коли б ти мiг купити менi печене порося, то я б тебе помiчником регента зробив. Я ж його не вiдриваючись з'iм.
– Але чому не хочете вислухати, що кажу я? – спитав я iз вiдчаем.
– Тому, що ти поки що не належиш до щасливих дурнiв, – вдарила мене по носi кiнчиком пальця зелена дiвчина. Вона встала й позiхнула потягуючись.
Я крутнув головою. Передi мною стояло червоне як жар лице корчмаря.
– А хто платитиме? – спитало воно.
Я витяг гаманця. Брязнув усiм, що в ньому було. Корчмар швидко змiтав монети в долоню, начебто злизував iх своiм червоним, як борода, язиком.
Хтось заспiвав. Похитувалися зеленi хвилi. Десь далеко хтось когось гукав. Хтось танцював. Стукотiв об долiвку i хекав, а до горла менi почала пiдступати нудота. Регент подрiмував, клюючи носом. Менi було бридко. «Ось що значить бути п'яним, – подумав гiрко я. – Ось що значить приятелювати з зеленим змiем!»
Хтось затулив менi ззаду долонями очi, i я крутнувся. Зелена дiвчина стояла за спиною. Поклала пiдборiддя менi на плече, i я почув ii шепiт:
– Чи добре тобi зi мною, коханий? Чи добра була пiсня, що я ii спiвала?
– Нi, – сказав я. – Бо ти облудна.
– Отакоi! – засмiялася дiвчина. – А я так старалася. Може, заспiваеш менi ти?
Яскраво-червона голова знову вигулькнула передi мною.
– За себе ти заплатив. А за приятеля?
– Виклав усi грошi, якi мав, – сказав я мужньо i пiшов до виходу.
Але до дверей не дiйшов, хоч як вабило мене туди; там – сонце, яскравий день, спiвае червоний, як корчмар, пiвень, а тут – дим i поганi зеленi запахи. Корчмар схопив мене за полу й провис, як собака. Довкола застрибали якiсь обличчя.
– Це що, грають вертеп? – спитав я. – Коли так, давайте!
– Дам! – сказав регент i вдарив мене в обличчя. – Бо ти повiвся, як свиня: повiв пригостити, а платити не хочеш!
Я впав i побачив, як до мене схиляеться червона корчмарева голова.
– Чого тобi? – спитав з тугою я.
– Грошi, – вiдказав корчмар.
– Подивiться там, у кишенi.
– Тi я вже забрав, – сказав корчмар. – Бiльше не маеш? Я ледве звiвся i вийшов надвiр. Полоскались у вiтрi бiлi сувоi полотна. Не було видно, до чого прив'язанi, але затуляли свiт, а може, намагалися зловити сонце. «Це як у притчi про Розум, – згадав я. – Але нiчого не вийде! Ген, ви, що ловите, – крикнув я, – спiймаете самих себе!»
РОЗДІЛ XVIII,
у якому Турчиновський оповiдае про свою нову скруту й нове щастя
Пiсля того вiдвiдування шинку, любий читальнику, вiдчував я великий сором, бо вжиття трункiв, як я вже казав, противне моiй натурi. Наступного дня мене заслужено вигнали з латинськоi школи за те, що тягаюсь iз схизматиками по корчмах, – там був хтось iз отцiв-ксьондзiв, приставлений до нагляду за учнями. Звiсно, це завдало менi скрути, бо знову я опинився без даху над головою i без заняття. Однак регент, новий мiй знайомий, заспокоiв мене.
– Хоч твоя парсуна, – сказав менi вiдверто, – й не подобаеться менi, я допоможу. Сьогоднi буде на службi епископ, тож пореви добряче, може, запримiтить тебе.
Вже давно звик не зважати на маленькi образи, трапляеться доста й великих, тому змовчав i став чекати. Спiвав я вже як хорист, тож мав хоч таку втiху. В той день, коли нас слухав епископ, мене знову охопило натхнення; зрештою, не для епископа я старався: коли спiваю, немае для мене нi свiту, нi стороннiх думок. Я щиросердно переливав себе в чарiвнi звуки i, рiч певна, вiдчував щастя такого перетворення. Ставав тiнню звуку – ось вона, найвища втiха, чого так мало дае людинi життя. У церкву вливалося крiзь горiшнi вiкна гаряче яскраве сонце, i, дивлячись на наскiсно провiшенi стяги, я не мiг не подумати, що звук – це поеднання такого сонця iз людським надпоривом.
Єпископ Сильвестр Четверинський пiднявся до нас на хори.
– Я чув тут новий чудовий голос, – сказав вiн. – Хто це буде?
Я скромно виступив наперед i прийняв благословення.
– Як тебе звати, сину мiй?
– Ілля Турчиновський.
– Де живеш i звiдки прийшов до наших краiв?
– Живу поки що при школi, – сказав я. – А прийшов iз Березанi.
– Коли бажаеш, – сказав цей благодiйник, – залишайсь у нас. Видiлимо тобi плату, як годиться, а коли, то й у мене вдома спiватимеш.
Я подячно вклонився.
Як бачиш, люб'язний читальнику, немае злого, щоб на добре не вийшло. Я подумки повторив цю приказку, застерiгшись проти зурочення звичним плюванням через лiве плече, – звiсно, вчинив те подумки, бо розмовляв у цей час зi своiм благодiйником i тримав на обличчi гречну послушливiсть. Зирнув краем ока на регента, але той криво всмiхався, нiби не був задоволений iз мого успiху.
«Чого вiн сердиться на мене, – подумав я, – адже я i в мислях не ношу супроти нього чогось лихого?»
І здалося менi раптом, що регент чимось нагадуе моiх колишнiх спiвподорожан-здирцiв. Я з'ясував: люди не такi й рiзноманiтнi, як здаеться, е iх кiлька рiзновидiв, якi, змiшуючись i перехрещуючись, всечасно повторюються в рiзних обличчях. Множиннiсть таких облич i створюе облудне переконання, що в життi нiчого не повторюеться. Я ж виразно вiдчував: оцей регент, як i моi колишнi спiвподорожани, супротивнi природi моiй. Кожен може помiтити цей дивний житейський закон, i не вiдкриваю я тут чогось незвiданого. Таких супротилежних природi своiй я впiзнаю вiддалiк, i вони пiзнають мене. Натурi, очевидно, таке рiзновиддя бажане: все в нiй дiлиться на два свiти. Вони довкола нас, як i сама матiнка-природа, вони i у нас. Позичаемо iх iз великого свiту, оцi винятковi супротилежностi, i вони зчаста рухають дiями нашими й почуттям. Живучи в малому свiтику, людина не завжди добачае цей закон, бо мимовiльно оточуе себе людьми собi сприйнятливими, але коли ii викидае у широкий свiт – цього годi не помiтити. Хто хоче переконатися, що я правду вiщаю, хай позбудеться даху над головою, тодi, читальнику, й уздриш оголений свiт.
Коли епископ пiшов, регент наблизився до мене.
– Маеш нагоду вiддячити ще раз своему благодiйнику, – вiн тицьнув пальцем собi в груди.
Я з жахом згадав недавне вiдвiдування шинку, i, певне, щось незвичайне вiдбилося на моему обличчi, бо регент знову криво всмiхнувся.
– Запишався?
– Та боже борони, – поспiшив я заперечити. – У мене голо в кишенях, самi знаете. Дiстану платню, вiддам вам половину, лишу собi тiльки на хлiб… – я говорив уривано, навiть iз вiдчаем. – А зараз, самi знаете…
– Дивись менi, пико! – регент пiднiс менi до носа досить важкого кулака й промовисто похитав ним. – Ловлю тебе на словi. Спробуеш крутити – в мене розплата коротка.
Я помiтив: нас тiльки вдвох залишилося на хорах, всi iншi розiйшлися.
– Розплата в мене коротка! – повторив регент. З тугою зиркнув на стiну навпроти. Там був намальований Микола. Чорноокий i незворушний, вiн чимось нагадував мого супровiдника – Страха.
«Коли можеш менi чимось дорiкнути, – сказав я йому подумки, – дорiкай! Я прийшов у цей свiт такий, як е. Може, в тому перший мiй гандж? І досi не знаю, чи добре це чи зле».
– Чого мовчиш? – спитав регент.
– Бо все сказав, – вiдповiв я. – Так дивно ставитесь ви до мене…
Я допустився смiливостi. А оскiльки це сталося, зирнув спiврозмовнику у вiчi. Той нiчого не вiдповiв, лише криво всмiхнувся, як робив це сьогоднi не раз, i пiшов од мене, звiльна помахуючи руками. Я безсило присiв на ослiнець i знову подивився в темнi Миколинi очi.
«Отакий я, як бачиш. Нiкчемний i нiякий, безсилий i за себе постояти – але живий я чоловiк. Одне тiльки непокоiть мене: чи е глузд в усiх тих нещастях, якi людина переживае, йдучи дорогою життя?»
Микола мовчки й незворушно дивився на мене.
Я подумав таке:
«Свiт роздiлено надвое: з одного боку – свiтле, а з другого – темне. Тi, що на свiтлiй сторонi, бачать супротивне собi темним. Для тих, хто на темному боцi, – темрява у свiтлому. На ознаку цього витворено символ орла й сови. Орел немiчний уночi, сова – вдень. Цi двi площини зiштовхнуто у вiчному двобоi: вони затялися не на життя, а на смерть – кожен-бо мае свою рацiю i своi резони. Чи ж це необхiдно i чи е в тому вищий розмисел?»
Дивний спокiй бачив я у Миколиних темних очах. Холодне безмежжя вiдчув нараз, вдивляючись у тi очi, – те, чого й справдi не дано людинi осягти. Вiд того ще бiльше скулилася менi душа, а голос тихо заговорив.
– Свiт роздiлено на добро i зло, – сказав я. – Це той-таки розподiл на чорне i бiле. Лихi ненавидять добро, а доброчиннi – зло Тут теж в основi ненависть. Свiт розкладено на сильних i слабких, здорових i недужих, зрячих i слiпих. Все, що iснуе на нашiй землi, розполовинено. І все зiштовхуеться в непримиреннiй бiйцi одне з одним, кожне певне своеi правоти. Не знаю, чи е в тому сенс, але чи можна при тому плекати думку про всезагальну любов?
Микола дивився на мене з тим-таки незворушним супокоем. Крiзь банi проливалося сонячне промiння i висiло ясними срiблястими сувоями. Навколо холола ствердiла, важка тиша.
Я промовчав, а тодi сказав ще таке:
– Можливо, цi думки нерозумнi, вибач менi за них. Знаю, щоб була гармонiя, не обiйтися без боротьби iз хаосом. Але менi вчуваеться тут щось непевне – коло нашого свiту не змикаеться з початком своiм, а закручуеться в нове, входячи, як гвинт, у таку високiсть, куди не зазирнути…
І все-таки ця балачка з самим собою заспокоiла мене. Я спускався зi сходiв, кроки моi гучно розлунювались у порожнечi; йшов i вiдчував, нiби вимито мене в чистiй водi. Вгорi так само грало сонце, а навколо висiла густа, як кисiль, тиша. Ступав у тiй тишi i, здавалося, ранив й непомiрно голосним стуком своiх крокiв. Постогнували приступцi, а луна вiд того стогону розлiталася по кутках. Здавалося менi, любий читальнику, що то стогне цiла споруда. Велика, старовинна, вона виплекала цю незвичайну тишу i стала для неi надiйною домiвкою. Отож, коли людно в нiй i гамiрно, тиша спить, згорнувшись у найдальшому закапелку; коли ж храм порожнiе, вона прокидаеться. Розпрямляе занiмiле тiло, по тому й виникае це, що я почув у цю мить: шурхiт пiску, далеке зiтхання i те ж таки постогнування, коли тишу ранять чиiсь запiзнiлi самотнi кроки. Проте я не поспiшав покинути храм. Хотiлося якомога довше затримати цю хвилину i вiдчуття спокою. Є вони, такi, подумалося менi, хвилини, якi можуть перетворюватись у камiнь. Ось одна iз них – моя, моi думки й почуття; я вiрю, що хтось через багато-багато рокiв прийде самотою у цей-таки храм i повторить моi рухи чи слова – пiзнае цей чудний вiчний камiнь часу.
Отож менi захотiлося, любий читачу: хай вона пiде, ця хвилина, з покликом до подальших поколiнь, щоб колись знову повторитися. Тодi стародавнi споруди почнуть дихати, як люди, тодi оживе камiнь, а люди прагнутимуть закам'янiти. Це вiдчуття прекрасне тим, що нi на що не схоже – подих вiчностi вiдчуваеться в ньому. Кожному варто взяти ii трохи до серця, можливо, колись воздасть своiм плодом. Адже я знаю й iнше: тiльки тодi вiдчуеться справжне щастя, коли воно, хоч i недовговiчне, осяватиме своiм свiтлом сущий день.
РОЗДІЛ XIX,
у якому Турчиновський з'являе про свою несподiвану зустрiч iз колишнiми спiвподорожанами
Свiт вузький, любий читальнику, адже куди не ступить нога твоя – скрiзь здибуеш знайомих або тих, кого просто запам'ятав. Бувае й химернiше: обличчя знайомих увижаються помiж чужих облич – людська омана. Того ж дня я схильний був прийняти лиця моiх колишнiх спiвподорожан-здирцiв за таку облуду. Найменше менi хотiлося здибуватися саме з ними, але витiвки долi нашоi не завжди збагненнi.
Було сонячно того ранку, як узагалi того лiта, навiть парко – можливо, заходило на грозу. Я йшов дорогою, обдумуючи ще одну притчу до «Мудростi передвiчноi», а заодно мiркував про змiннiсть та плиннiсть нашого життя. Проiхав вiз, i, щоб сховатись од куряви, я вiдступив на кiлька крокiв у малу вуличку. Тодi й побачив двох вершникiв у драгунському вiйськовому строi. Вони iхали до мене на вгодованих конях, iхали швидко й навальне. Обличчя iхнi вiдразу ж упали менi у вiчi – небагато треба, щоб iх упiзнати. Я глибше вiдступив у завулок, цiеi зустрiчi хотiв найменше.
Переховавшись, я сiв на лавку бiля якогось подвiр'я i спершу навiть не зауважив, що на нiй уже хтось сидить.
– Розповiм тобi одну iсторiю, – спокiйно сказав той, до кого я присiв на лавцi. – Жив на свiтi один дуже дивний молодик…
– Це ти менi пiдладнав? – спитав я, показуючи на своiх колишнiх ворогiв-спiвподорожан, якi незвiдь-чого спинилися на дорозi й розглядалися.
– Доля тебе з ними звела, – сказав Страх. – А хiба вони не твоi друзi?
– То не моi друзi! – вигукнув я.
Вершники рушили коней, звернули у вуличку, де я думав заховатися, й поiхали просто на мене.
– Диви, вiн тут, – сказав один, а менi здалося, що це проговорив його кiнь.
