скачать книгу бесплатно
Три листки за вiкном
Валерiй Шевчук
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Три листки за вiкном» Валерiя Шевчука – роман-притча, який складаеться з окремих повiстей***. У них звучать фiлософськi погляди автора на подii iсторичноi давнини. Найвiдомiшими творами автора е «Дiм на горi», «Три листки за вiкном», «Тiнi зникомi», «Набережна 12», «Середохрестя», «Вечiр святоi осенi», «Крик пiвня на свiтанку», «Долина джерел», «Тепла осiнь», «Двое на березi» тощо. Валерiй Шевчук – украiнський письменник-шiстдесятник, майстер iсторичноi, психологiчноi та химерноi прози
Три листки за вiкном
Роман-триптих
Листок перший. Ілля Турчиновський. Повiсть
Свiт неситий, коли не задовольняе.
Вiчнiсть несита, коли не завдае жалю…
А я, як був, так i тепер – подорожнiй!..
Г. Сковорода
РОЗДІЛ І,
де викладено передмову Турчиновського до читальника
Перепрошую тебе, дорогий читальнику, за те, що забираю час, який ти мiг би вжити на господарювання, на прогулянку по саду, а коли любиш працю, на догляд того саду. Але мова сьогоднi до того, кого захопив неспокiй i хто шукае свого саду не у речах матер'яльних, а в iншому, чого прагне неупокорена душа. Такi на цiй землi волею божою теж навiщось творяться, i iхне покликання – жити i дороги, наче iжу, через себе перепускати. Зрештою, такою неупокореною душею, признаюся щиросердно, е i я, тож у цiй бесiдi з тобою, дорогим читальником, шукаю собi товариша i спiвбесiдника; хай не знаю я тебе i в якому часi житимеш, маю в тобi невiдхильну потребу.
Насамперед хочу оповiсти одну невелику iсторiю. Повернувшись iз церкви, спочивав я по трудах своiх у садку, коли ж побачив, що назустрiч менi простуе якийсь юнак. Був вiн добрий на вроду i мав розумнi очi. Пiдiйшов пiд благословення i перепросив мене, що завiтав так нагло, але давно прагне зi мною зустрiчi й хоче дещо запитатися. Я хитнув головою i запросив гостя сiсти в затiнку великоi яблунi на трав'янiй лавi.
– Питай, сину мiй, – сказав я. – Але передусiм: хто ти такий i назви менi свое iм'я.
Вiн схилив голову, i щоки йому покрив легкий рум'янець. Я придивився до нього: про щось нагадував менi цей юнак, далеке й призабуте.
– Назвати себе не штука, – сказав вiн. – Але чи потрiбно це вам?
Вiн зирнув на мене, i був той погляд нiжний i сумовитий. Так ми й дивилися якийсь час один на одного, нiби впiзнавали. Сонце пробивалося крiзь гiлля яблунi й обкидало мого спiврозмовника свiтлими латками; менi здалося, що торкнулося мого серця щось тонке i давно знайоме – найнiжнiша лапка, котра чiпае ще нiжнiшу павутину. Ця музика прозвучала в глибинi мого ества сумно й приглушено – юнак таки мене схвилював.
– Прийшов до вас, отче, – сказав вiн, – здалеку, прочувши про вашу мудрiсть.
Не люблю похвальби, тому промовчав.
– Кажуть, пережили ви чимало пригод, перш нiж осiсти тут, – повiв далi той молодик. – Отож мене цiкавить таке: чи були тi пригоди конче вам потрiбнi й пожиточнi i чи не лiпше упокоритися душею вiдразу, осiвши й заходившись бiля корисного дiла?
Гострою колючкою дряпнуло мене те запитання, але на вуста лягла спокiйна всмiшка.
– Хто зна… – спроквола проказав я. – Не так усе на свiтi просто. Один хоче вчинити так, як кажеш ти, сину мiй, а iнший навпаки. Іншому покладено перейти не одну бiду й пережити безлiч пригод, щоб дiйти до того-таки – спокою й миру душевного.
Молодик свiтив супроти мене гострим, напруженим поглядом.
– Осiвши вiдразу, – сказав вiн, – ви могли б учинити бiльше добра. Чи не було зайвою тратою сили ваше неупокорення? Чи блукання ваше не те, що звуть манiвцями?
Бiля нас важко прогув джмiль, i я провiв його поглядом. Стало менi навiть гаряче, i я скинув бриля, поклавши його на колiно.
– Кожен iз нас приходить у свiт неоднаково, – сказав я. – Один знаходить собi призначене, ледве продерши очi, Всi немовлята схожi, але на кожному осiбний карб, бо в кожного своя доля: один мiщанином стане, а другий землю оратиме. Ще один – царем, а iнший – попом. Войовником чи майстровим. Кожен вiднайде собi житло й дружину. Але з-помiж тих певних вирiзняються ще непевнi. Над ними запалюеться дальша зiрка, бо все Їхне наступне життя стае чомусь смугою найрiзноманiтнiших пригод i трафункiв.
Юнак повернувся боком до мене й дививсь кудись у далечiнь, де сонце синило простiр i де мерехтiв у тiй просинi невеликий гайок. Його профiль малювався на зеленому тлi, i я знову придивився до нього пильнiше. І вдруге повернулося те, що вiдчув передусiм, торкнула павутину найнiжнiша лапка, i смуток, теплий i щедрий, залив менi серце, аж затремтiло воно в грудях. Щоб не виказати хвилювання, я зняв iз колiна бриля i почав роздивлятися його; в одному мiсцi солома порвалася, i я торкнув прорву пальцем.
– Що хочеш запитати мене ще, сину? – мовив я.
Юнак здригнувся. Швидко встав i вклонився менi.
– Перепрошую, отче, – сказав наче й занепокоено, а може, кудись i поспiшаючи.
– Нi за що перепрошувати, – мовив я: чомусь не хотiлося, щоб юнак iшов геть. – Можеш питати все, що заманеться.
– Я спитав усе, – мовив юнак. – Сердечно вам дякую.
– Тодi дозволь запитатись i в тебе, – зупинив його, бо аж поривався йти. – Ветхий я вже й недобачаю добре. Чи не зустрiчалися ми з тобою ранiше?
– Авжеж! – загадково вiдказав юнак.
– Коли так, – озвався я трохи гарячкове, – то чи не назвався б ти хоч на вiдходi.
Юнак звiв на мене очi, i ми знову пильно подивилися один на одного. Морозець пройшов менi по спинi, бо я вже, здаеться, починав його упiзнавати.
– Саме так i е, – сказав юнак, нiби вгадуючи моi думки. «Але ж цього не може бути!» – подумав я.
– Чому не може? – всмiхнувся юнак. – Хiба люди не люблять згадувати проминулого життя?
«Це так, – подумалося менi. – Але я тебе можу торкнутися, як живого. Виразно бачу й чую тебе – от що мене вражае!..»
То було й справдi дивно. Сидiв на трав'янiй лавi пiд улюбленою яблунею i дивився крiзь вiття на засинений удалинi гайок. Із того гайка виiхав раптом вершник, спинився й задививсь у мiй бiк, звiвшись на стременах. На вершнику була синя одежа, а чоботи яскраво-червонi. Не бачив його обличчя, але знав: такий вершник приснився менi якоiсь ночi, той чоловiк колись супроводжував мене, й називав я його незвично – Страх.
Чув шелест юнакових крокiв – той вiдходив од мене. Хотiв звести голову, щоб глянути на нього, адже нечасто трапляеться, коли людина ветха днями зустрiчаеться iз собою юним, але не мiг i пальцем кивнути: тiло знерухомiло i безвладне стало.
Тодi я знову подивився туди, де стояв на узлiссi вершник. Ну звiсно, юнак iшов до нього. По яскраво-бiлiй стежцi, що аж сяяла мiж смарагдовоi трави, – незграбна цибата постать з прив'язаними до плеча книгами. Я вiдчув, що в мене затремтiли пальцi, що в мене лiва брова смикнулася, адже i я колись вирушав отак у свiт, примотузавши до плеча книги.
Вершник на узлiссi торкнув коня i звiльна поiхав назустрiч юнаковi. Ось вони зараз зустрiнуться й заведуть балачку… Десь далеко заiржав кiнь, неподалiк на гiлцi цвiркнула пташка, i до неi озвалася друга.
«Що воно? – подумалося менi. – Що дiеться в цьому тихому, залитому сонцем садi?»
Юнак уже порiвнявся з вершником, узяв коня за вуздечку i раптом стрибнув у сiдло. Вiдтак пропав чи з'еднався водно iз наiзником, бо по стежцi поiхав до засиненого гайка тiльки один чоловiк.
«Господи! – прошепотiв я самими вустами. – Звiльни мене на старi лiта вiд оцих непотрiбних наiть!»
Цiлу нiч я не склепив очей. Гризли мене спогади чи марення, часом незрозумiлий страх на мене накочувався, часом пiт пробирав. Інколи я ледве гасив покрик, що рвався з моiх грудей, але поруч спала жiнка моя, i я не хотiв ii турбувати. Через це лежав, стиснувши вуста, й намагався й дихати менше: зовсiм малим i слабосилим себе почував. Бачив вряди-годи перед собою юнакове обличчя: ось вiн дивиться на мене, ось його профiль, що малюеться на зеленому тлi. Те обличчя наближалося все ближче, i ось уже ми так близько, що тулимося один до одного носами…
Я прокинувся й вiдчув, що з лоба менi стiкають гарячi струмки поту. Втерся рукавом, i менi здалося, що бiжу стежкою, яка петляе помiж яскраво-зеленоi трави. Нiчим менi дихати, в ротi пересохло, але менi конче треба добiгти до засиненого гайка, де зупинився вершник.
«Стривай, – зашепотiв я, – стривай! Ми тодi в садку не докiнчили розмови, а вона цiкаво почалася. Я багато в цьому свiтi пiзнав, а ще бiльше не звiдав. Стривай, побалакаймо хоч трохи!»
Гола, порожня стежка. Десь збоку дув, завиваючи в гiллi дерев, вiтер, кошлатив одежу, осушував пiт на обличчi, синiв гайок, а бiля нього – нiкого.
«Стривай, – сказали кволо моi вуста. – Зачекай!»
Але мене нiхто не чекав. Вiдчував тiльки щось тривожне i незбагненне. Прокинувся серед ночi i не мiг заснути. Парко було. Голова освiтлювалася зсередини рiзким свiтлом.
«Що ж, – подумав я, – так воно й мало бути. Це та тривога, котра колись з'iдала мое серце, – не можу забути ii!»
Лежав i дививсь на вiкно. Тремтiли, нiби живi, тiла зiрок. Поморгували менi, i, як колись у юностi, менi захотiлося знову покинути рiдну домiвку. Крiзь шибку протягувалася свiтла смуга, наче розчухраний промiнь, – щось таке, як Чумацький Шлях у небi.
«Видiння дороги», – проказали моi пересохлi вуста.
Кожен батько, подумав я, мае скласти заповiдь дiтям своiм та внукам, правнукам i всiм, хто прийде у свiт пiсля них, хоч, може, не всiм нащадкам така заповiдь буде потрiбна. Це нiби лист у вiчнiсть, що його кожному хочеться послати. Нi, не належу я до людей з вибраною долею, я у цьому життi людина мала. Та й пригоди, якi перебув, не такi вже захоплюючi – це пригоди малоi людини. Але одне я маю, про що й хочу сповiстити нащадкам своiм, – живе у грудях, людське серце.
Знав, що не засну цiеi ночi. Очi моi, прикритi повiками, були червонi й гарячi. Отож i простiр, який побачив наступноi хвилi, залився гаряче-червоним свiтлом. Менi привидiлося, що мчу охляп на конi, але обличчям до хвоста. Кiнь бiжить уперед, а для мене виходить – назад. Сльози котилися менi по обличчi – червоний свiт довкола гойдався й палахкотiв.
Вранцi я розгорнув сонник, але пояснення сну не знайшов. Тодi пiшов до сусiда, мудрого, добродiйного козака, що добре знався на снах, i той розтлумачив менi таке.
– Життя кличе вас, панотче, назад – це недобре, – прорiк вiн. – Кiнь бiжить уперед, а для вас виходить – назад. Це знову-таки недобре.
Не звiстив нiчого бiльше, тiльки оцi два «недобре», а може, не хотiв мене засмучувати. Допитуватися я не став: не гоже слузi божому пiддаватися отак простацькому марновiрству, через це покинув сусiда й подибав на власне обiйстя, налягаючи на цiпка.
Ступив на стежку саду, бо не хотiв заходити в дiм, де жiнка торохтiтиме про господарськi клопоти, – запраглося самоти.
«Отут ми й зустрiлися, – мимохiть подумав, сiдаючи на лаву. – Про що була наша балачка?»
Таки й сьогоднi почув я тихий шелест крокiв. Звiсно, онде вiн: простуе до мене, широко всмiхаючись. Але за мить видиво розпливлося – був я в саду сам. Шелестiло над головою листя, на колiнах стрибали сонячнi латки. Я зорив на власну старечу, покриту цвiллю руку – обхопила держално цiпка i аж побiлiла, так напружилася.
Снiгове поле я побачив i чоловiка, що ходить по ньому туди й сюди. Придивився пильнiше до слiдiв, якi вiн прокладав по бiлому, були вони увiч схожi на лiтери, я змiг навiть розiбрати кiлька слiв. Тодi просвiтлiло в мене на серцi, i я засмiявся тихенько, згадуючи пророкування мого сусiди, тлумача снiв: он що маю чинити.
Може, моя примха, дорогий читальнику, видасться тобi смiшна й безрозумна, не осуджу я тебе: значить, писалися цi аркушi для iншого. Знай, сподiваюся я на того читця, кому вiдслонять вони щось сокровенне. На це моя надiя, а надiя веде людину по свiтi. Зрештою, i кпини людськi та зневага не первина менi: тiльки на старiсть перестав я бути для людей смiшний. Годi сказати чому: може, вiкував життя недоладно? Але не менi це знати й не тобi судити – е на те вищий суд. Йому й пiддаюся, як i кожен iнший смертний, бо правда наша правдою вiчною мае промiрятися.
РОЗДІЛ II,
в якому Турчиновський починае свою розповiдь про мандри
Чому доля саме такi дороги менi намiряла, не можу тобi, дорогий читальнику, досконало повiсти – людина не завжди чинить розсудливо i знамiрено. Бувае, впаде до серця iскра й залишае слiд, як на тканинi: коли не погасити ii вчасно, може запалати такий вогонь, який зовсiм тебе спопелить. Така iскра колись упала i в мою душу, i я, примотузувавши до плеча книги та взявши торбину в руку, пiшов, як уже оповiдав, на стежку, що вивела мене з рiдноi Березанi.
А перед далекою дорогою завiтав до ветхого старця Дем'яна, котрий уже давно був не вiд свiту, а пас божу худiбку – бджiл, сидiвши хутором неподалiк Березанi. Старий був неговiркий i наче сердитий, але мене любив, бо я не вiдсьогоднi входив iз ним у сокровеннi балачки.
Мучив мене й тодi дивний сон. Отак нiби iхав я верхи через долину, в якiй кожна рослина увiнчувалася людською головою, i такi ж голови росли замiсть плодiв на деревах. iхав ступою i роззирав усi тi обличчя. Тепер я знаю, хто вони, – побачив у тому снi людей, зустрiч з якими чекала мене в прийдешньому. Я оповiв той сон старому Дем'яну, i вiн довго на мене дивився.
– Вабить тебе дорога, хлопче? – спитав нарештi.
– Ой вабить, дiду! – сказав я. Тодi старий похитав головою.
– Скажiть менi щось напутне, дiду, – попросив я.
– А я вже сказав, – буркнув дiд i сердито сплюнув, вийнявши з рота люльку.
Тепер я розумiю, що старий не похваляв мого намiру мандрувати, але тодi менi здалося, що не мае вiн чого сказати. Тож спокiйно повернувся додому, зiбрав якi мав грошi, взяв цiпка, одягся по-дорожньому й рушив у бiлий свiт.
Бiля засиненого гайка, що про нього згадував тобi, читальнику, трапились менi двое мандрованих молодикiв, до них я довiрливо приеднався, щоб веселiше й безпечнiше було йти. Моi спiвподорожани були дебелi хлопцi, я вiдразу ж вiдчув до них довiру. Ми проходили через дороги й села, хлопцi оповiдали веселi iсторii, а я оповiдав iм оповiдi книжнi. Над головою аж дзвенiло сонце, довкiл вигиналися ниви з чималим уже хлiбом, поблимували в ньому яснi очка волошок; над головою тремтiли золотими грудками жайворони, я смiявся на веселi розповiдi, а потiм заспiвав – це сталося неподалiк якогось села. Моi супутники зупинилися, почувши мiй спiв, а я таки голосистий, кажу без похвалок; тiеi днини голос не вмiщавсь у грудях, i я не мав причини його глушити. Так, я заспiвав, зворушений i подорожжю, в яку вперше пустився, i сонцем, а ще бiльше спiвом жайворонкiв; дивився на свiт замилувано, може, тому й обличчя супутникiв стали менi милi. Отож я йшов i спiвав, вiдчуваючи, як росту пiд цим глибоким небом, i вже це – гiдне благоти: добрий стаеш i чистий – те, до чого людина мае завше прагнути.
Наспiвував, коли переходили село, вiв мелодiю й тодi, коли ми ступили на путiвець. Той путiвець був ледь утоптаний, але я не мав нiчого лихого в серцi й не сподiвався напастi. І в головi в мене не було, що мiй спiв може викликати в когось недобрi намiри. Моi спiвподорожани йшли бiля мене мовчки i тiльки посопували, але я на те не зважав – друзями ж бо ми назвалися.
– Добре спiваеш, – сказав один iз них, Семен, коли ми вже вiдiйшли далеко вiд села.
– Мiй голос – надiя моя, – скромно вiдказав я. – Приставатиму до якоiсь церкви, зароблю грошей, а тодi – знову в мандри.
Другий спiвподорожанин, Іван, уклав до рота люльку i викресав вогню. Подивився на мене з-пiд нахиленого чола:
– А тепер грошей не маеш?
– Дрiбку, – якнайдобродушнiше вiдказав я. Іван звiв обличчя, серце мое торкнула тривога. Роззирнувся навколо: порожнiй путiвець, в глибинi – дика груша, хлiб i анi душi. Іван дивився на мене з тупою увагою, нiби розглядав комаху. Один куток рота приспустився, а другий тремтiв. Очi стали вузькi й пронизливо-зеленi, а може, свiтло довколишньоi зеленi i у них налилося?
– Га? – сказав я. – Так чудно на мене дивишся? Тодi побачив я Семенове обличчя. Воно було кам'яне. Я знову вiдступив крок i озирнувся. Навколо анi душi. Мимоволi сахнувся, i це врятувало мою голову – ломака, якою замахнувся Іван, вдарила мене по плечi, тому, де я щасливо примотузував книги. Закрутилася земля, захиталося небо, посипалися зiрки, я впав – дорога забила менi рота травою.
Звiсно, цi розбiйники й гультiпаки хотiли вбити мене, але милостива доля врятувала вiд такого сумного кiнця: судилося менi ще потоптати ряст. Лежав, обдертий i пограбований, у самiй кошулi i, приплющившись, слухав, як сваряться помiж себе розбiйники, не подiливши мого добра. Руки менi зв'язали мiцною шворкою, що боляче в'iдалась у тiло, а ноги були вiльнi.
– А що зробимо з ним? – спитав Іван, киваючи на мене.
– Добити треба, – шепнув Семен так лиховiсне, що я здригнувся.
– Глянь, очуняв, – сказав Іван i нахилився до мене. Я розплющився – схилилася до мене огидна машкара, а може, моя ураза так його спотворила. Ми дивилися якийсь час один на одного, нiби змагалися, хто кого пересидить, – трем побiг менi по тiлi. У грудях шалено застукотiло серце, несвiтський жах поривав скочити на рiвнi й дременути навтьоки. Але я мав глузд збагнути, що зв'язаний далеко не втечу, через це вирiшив чекати, що вирiшать моi збiйники, застережно пiдiгнувши одну ногу, готовий щохвилi зiрватися й побiгти.
Гультiпаки домовлялися про мою смерть: чи одразу вбити та в хлiб затягти, чи голого до грушi прив'язати. Я зметикував, що таки непереливки, й подумки помолився Всевишньому, щоб урятував мене з такоi напастi. Вдивлявсь у небо так, аж очi млоiло, хотiв розчинитись у ньому i просив звiльнення вiд смертi та мук, що готували iх менi розбишаки. Болiло найбiльше мене не те, любий читальнику, що опинився обiдраний, як липа, й пограбований, – цим людям я вiрив, вони стали менi любими друзями, завдяки iм я хотiв оберегтись од злопригод у дорозi. Болiло менi од iхньоi пiдступностi i зради, а це найгiрше з гiркого. Саме в цей мент почув мене господь i вклав до вуст такi розважливi слова.
– Гаразд, – сказав я. – Ви мене вб'ете. А що здобудете? Ви забрали мою одежу i грошi, – сказав я, – все, що маю. За це вас покарае господь, але не так страшно, як пiсля того, коли загубите невинну душу. Пам'ятайте про пекло, – застерiг я, – кипiтимуть вашi душi в смолi, i кричатимете од болю, а мукам своiм кiнця не дочекаетеся. Я смiливо кинув у iхнi страхiтливi обличчя:
– Знамiрилися загубити невинну душу через дурноту свою. Лише з самого страху, що розпiзнаеться ваш менший злочин. Помiркуйте: щоб сховати малий злочин, ви чините великий. Але Всевишнiй усе бачить, усе чуе, i не матимете вiд нього рятунку…
У цей мент визирнуло з-за хмари сонце i освiтило все таким чистим i яскравим сяйвом, що перезирнулися моi кати. Я уздрiв на iхнiх обличчях страх i раптом згадав: вони з тiеi долини, по якiй iхав я увi снi на блакитному конi.
– А не дурну рiч сказав цей харпак, – мовив Семен.
– Викаже вiн нас, – буркнув Іван.
– Заб'емо йому памороки, – сказав Семен.
– Сильнiше стукнеш, – вiдповiв Іван, – i напитаеш грiха! Хлепавий вiн.
– Припнiмо його до дерева, – мовив Семен. Я кинув оком. На дорозi стояло одне тiльки дерево, дика груша, але до нього було з двiстi косових сажнiв.
Здирцi моi про щось перемовилися пошепки, тодi другий, Іван, пiдiйшов до мене i рiзонув по шворцi ножем.
– З нами пiдеш, – наказав вiн. – Але спробуй тiльки… Не доказав, бо я зiрвався на рiвнi як був, у самiй кошулi, i вдарив у ноги. Роззутому й роздягненому, бiгти менi було легко, отож я закинув голову й помчав так, що залопотiло менi в грудях серце, закрутився довкола свiт. Нiколи анi опiсля, нi до того не бiгав я, читальнику, з таким спритом. Стрибала пiд ногами дорога, у вiчi било сонячне промiння, я летiв над землею, вряди-годи пiдштовхуваний ii м'яким, пружинистим тiлом. Лайдаки й кати моi спробували наздогнати мене, але були взутi в чоботи й одягненi в кунтушi, тож швидко вiдстали.
– Не тiкай! – кричали вони. – Поговорити треба. Зачекай, дурний вилупку!
