скачать книгу бесплатно
Я не образився на «вилупка», бо що можна сподiватися вiд таких нечестивцiв, – гукнув здаля й собi:
– Ану не пiдходьте, лайдаки, розбiйники, викрутнi й облудники!
Вони зупинилися сажнiв за двадцять.
– Ну чого тебе понесло? – примирливо сказав Семен. – Поговорити хочемо з тобою.
– Повернемо тобi грошi й одежу, – мовив Іван. – Пiдемо разом до Могилева. Ми передумали тебе грабувати…
Я був легковiрний тодi, як овечка. Не мiг на зло злом вiдповiдати – сльоза впала менi на щоку. Здалося, осiнила цих гультiпак мудрiсть та благодать, вони щиросердно каються. А хто перед таким не зронить доброданоi сльози, люб'язний читальнику? Хто з людей не чулий до свiтла й добра? Навiть такi безмилосерднi розбiйники, i тi просвiтилися й захотiли покаятися.
– Гаразд, – сказав я iз сльозами на очах. – Пiдемо разом до Могилева.
Вони били мене руками й ногами. Я схопився за голову i впав у куряву, закликаючи на помiч небо, але цього разу дано було випити келих лиха до дна. Тяжке то пиття, я здригався на кожен безмилосердний удар, зойкав та стогнав. Витерпiв отi незаслуженi муки i, коли гультiпаки й катюги перестали мене молотити, ледве звiвся на ноги. З очей котилися сльози, тiло болiло, а на душi лежала ураза. Такi бридкi вони були, тi, що недавно iх я за друзiв вважав!
– Вдягайся! – кинули вони менi одежу. Повернули й книжки, та коли я упiмнув оддати грошi й чоботи, розреготалися.
– Пiдеш з нами, – сказав Семен, – а при нас i язика триматимеш лiпше.
– Незле вигадано, – додав самовдоволено Іван.
– І не здумай тiкати, – мовив Семен i похитав перед моiм носом величезним кулачиськом.
Але я не збирався тiкати. Пообiцяли-бо не чiпати мене, i я повiрив – десь пiзнiше вiд них утечу. Тому, хоч як тяжко болiла менi душа, пiшов iз ними далi. За якийсь час вони й балачку мирну завели – скалозуби й реготуни. Потiшалися з моеi втечi i з того, як блискав я голим тiлом, а менi паленiли з сорому щоки. Не вiдповiв на iхнi жарти, бо не чув у серцi радостi. Ішов з ними, як ранiше, долаючи шлях, i менi в головi крутилися недобрi думки – про помсту думав. Моi ж збиточники ступали по дорозi, нiби нiчого не сталося, i лише кидали до мене якийсь жарт. Але я смутний був. Груди наповнювало болюче почуття, воно потiм часто приходило до мене, коли опинявся без шеляга за душею, не вiдаючи, що чекае завтра. Нi, я перепросив Всевишнього за своi лихi помисли, треба було шукати втiхи й заспокоення, щоб не пустити в душу лихого.
«Всi ви, озлобленi, – думав я, – де коренi вашоi злостi? Чому в цьому свiтi страждае невинуватий, а лихий жартуе? Чи добре чинить той, хто злу не опираеться?»
Заходило сонце, висiв на овидi розпечений кавун, горiв притомленим свiтлом, воно проливало на свiт рожеву барву. Принишк i сховався вiтер, глибока тиша пойняла круглий, широкий свiт. Над головою вигнулася голуба вгорi i блакитна по боках миса неба, унизу свiтила притьмареним зелом так само простора миса землi, ii перерiзала бита тисячами людських та кiнських нiг дорога, а по однiй iз ii вiдрогiв тихо шарудiли й нашi кроки. Було нас тiльки трое, i рожеве свiтло, що його вилив на землю вечiр, затопило нас з головою, купаючи i нiби змиваючи з нас усе вчинене нами за проминулий день. Ми йшли в тому свiтлi, безсловеснi й покiрливi, наче не вiдбулося мiж нами злочиння, про яке я щойно повiв, наче не вони, отi двое, збиткувалися з мене i не я прийняв стiльки наруги. Синяки й садна в цю чудову мить перестали болiти, зцiлився я раптом: святе зворушення заповнило мое серце. Тихий смуток народився там, де западало за овид сонце, i я пiзнав: смуток отой iде з неба. Саме цей смуток i сплiтае над зеленою, розлогою чашею землi серпанок, зараз рожевий i драглистий, але це вiн витворив перший сутiнок, який допомагае людинi заспокоiтися. Перший сутiнок ховався в затiнках та ямах, в улоговинах, у глибинi трави та зеленого жита, сутiнок, на який перетворився бiль ества мого, – вийшло з серця все важке й неприемне, що я сьогоднi зазнав. Тихо шерхали кроки, збиваючи над дорогою м'якi хмарки куряви, ця курява – теж сутiнок, гiркий, як настiй полину. Я йшов разом зi своiми подорожанами назустрiч червоному сонцю, мiцно стискаючи вуста, за спиною плив мiй бiль, а попереду, мiж сонцем i мною, котилася довга i, здавалося, жива дорога. Вона грiла моi босi п'яти, i я беззвучно подякував долi, що й таку вiдраду вона нам, упослiдженим, може посилати.
РОЗДІЛ ІІІ,
в якому Турчиновський оповiдае про тишу, яку вiдчув у своему садку
Оце писання, що викладаю його тут тобi, ласкавий читальнику, дало сподiваний мир душi моiй, i я, переповнений далекими споминами, замрiявся, сидячи на трав'янiй лавi пiд улюбленою яблунею. Чи довго перебував у святому зацiпенiннi, не вiдаю; здавалося, й дихати перестав, а очi моi пасли вигинливу стежку, якою пiшов був колись у свiт. І чи година така настала, а вiдчув я раптом: довкола мене стоiть дивна тиша. Все навдокруг загусло й завмерло, зупинився час. Листки й трава знерухомiли, i не чув я анiнайменшого згуку. Не спiвали птахи, не валували собаки, не чутно було анi крокiв, анi дихання. Навiть мала комашка, що почала лiзти менi на ногу, спинилася iз зведеною голiвкою. І тiльки тепер, у цю мить, прийшли слова, якi я хотiв сказати отому юнаку, що приходив до мене чи привидiвся, – собi самому, котрий у дорогу зiбрався, а свiту не знав i не розумiв, котрого чуднi питання навiдували, i через те просив вiн у мене вiдповiдi.
– Не чини так, як вiтрогони, сину мiй, – прошепотiв я, – а впокоряйся законам життя. Не живе щастя в далеких краiнах i в небачених мiстах, а в тобi самому – умiй тiльки ним користуватися. Остерiгайся, щоб не захопив тебе вир, який вiдривае людину вiд рiдноi землi й закидае ii на чужину. Навчися радiти зi свiту й життя, тодi й непокоiтися будеш менше. Пiзнавай свiт, а не проклинай його – ось тобi джерело. Пий iз нього i здобудеш радiсть.
Я говорив тi речi, але водночас розумiв: це не тi слова, якi треба казати. Це втiшальнi слова, отже, звичайнi, а е слова сокровеннi. Тi слова, вiд яких здригаеться людське серце, бо iстина е справжня i видима. Мiй мозок напружився, бо здалося у цiй святiй тишi, яка панувала навколо, – знайду я iх зараз! Зараз, зараз виповiм iх, адже вони тут, на кiнчику язика. Ти слухаеш мене, юначе?
– Так, – мовив тихий голос. – Але не все менi ясно. Скажи, старче: чи кожен, хто шукае, знаходить незвiдане, чи нам, молодим, судилося перейти тiльки вашi стежки?
– Кожен у цьому свiтi шукае себе, – сказав я.
– Не зовсiм розумiю, що воно: шукати себе? – спитав голос.
Я не вiдповiв, бо на такi питання не вiдповiдають. Знайти себе, подумалося, – це прожити життя.
Здаеться, я цими думками таки зруйнував первiсну тишу i не знайшов сокровенних слiв, на якi сподiвався. Так, мозок мiй вже просив вiдпочинку i поволi згасав, як гасне каганець, коли висякне олiя.
Я почув шерхiт, хтось iшов, хтось до мене наближався. Я не хотiв озиратися, важко менi вести цю розмову.
Кроки наблизилися i стихли. Я почув притлумлене дихання.
– Чи ви спите? – почув голос паньматки. – Чекаю вас з обiдом, а ви тут прохолоджуетеся…
РОЗДІЛ IV,
у якому Турчиновський оповiдае далi про своi пригоди
Так дiйшли ми, ласкавий читальнику, до польського кордону, де була маетнiсть Киево-Печерського монастиря, що звалася, як пригадую собi, Попова Гора. Ми спинилися з моiми здирцями тут на ночiвлю, бо лежав той монастирець бiля села. Я рушив помолитися на вечiрню, бажаючи звiльнитися на хвилю вiд своiх гонителiв, зрештою, тi не захотiли очиститись у молитвi, укорiнившись у грiхах своiх. Менi ж праглося побути на самотi – багато зiбралося у менi думок.
Тут, у церквi, мене й примiтив городничий iеромонах Теодозiй, високий, худий чоловiк з малими, втопленими очима, якi начебто визирали з середини голови. Ми розговорилися, я заспiвав йому й прочитав сторiнку Псалтиря, а вiн, задоволений i зрадiлий, мовив:
– Залишайся, хлопче, коли хочеш, у нас. Нам треба доброго спiвака й читця.
Покликав дячка i сказав, щоб мене прийняли до дякiвськоi половини. Це означало, що я таки здихаюся своiх тяжких ворогiв.
Те все, що оповiдаю, любий читальнику, сталося прегарного лiтнього вечора, сутiнки саме опадали на землю. Я побачив тодi на небокраi хмарину, що нагадувала перст. Я сприйняв його за знак божий – на мене зiйшов мир, а серце заспокоiлось у тривогах своiх. «Що може бути лiпшого на бiлому свiтi за такий вечiр, – подумав я, – адже все вiщае про добро i злагоду?! Вибач ближньому i не помножуй зла, адже помножене зло породжуе нове, i так без кiнця. Без покiрливостi людина перетворилася б на звiра, а це те, що може ввергти свiт у загибель».
Такi думки крутились у мене в головi, я йшов за дяком i всмiхався. Вiдчував: розгладжуеться менi обличчя, а очi запалюються мирним вогнем. Здавалося, почув навiть, як росте трава. Пiднiмала на моiх очах стебла, гонячи, як кров по тiлу, сiк. Уздрiв, як лучиться той сiк iз сонячним промiнням i як заплiднюеться та костенiе в зернятках насiння. Я полегшено зiтхнув: яке щастя, коли погiдно на душi!
Болить мене, любий читальнику, одна думка. Все у свiтi побудовано на цьому: вороги й друзi. Навiть невинна овечка розумiе, що в неi безлiч ворогiв, хоч вона не ворог нiкому. Людину ж вороги чатують щокроку. За добро добра людина ворог iншiй доорш людинi – дивовижна це круговерть! Вирушивши в мандрiвку, я гадав обiйняти свiт душею, але ти вже знаеш, читальнику, як був тяжко й гiрко покараний.
А веду я до того, любий читальнику, що вороги моi i здирцi не вiдiйшли мирно без мене з Поповоi Гори. Як тiльки вселивсь я у дякiвську половину, пойняло iх незбагненне зло. Не вiдаю, як розтлумачили вони мiй умисел, але вiдразу ж з'явилися в нову мою оселю. Спершу я був спокiйний.
– Напитав собi мiсце й залишився, – сказав. – Не маю до вас зла, iдiть собi з миром – розсудить нас бог. Вони розреготалися.
– Чого б це ти мав зло до нас, своiх приятелiв? – спитав Іван.
– Дозвольте нам, пане дяче, – сказав Семен, – перемовитися з ним перед дорогою.
Дяк послухався й люб'язно вийшов, а я лишивсь iз ними сам, вiдчув: мороз пробiг у мене по спинi.
– Навiщо я вам? – спробував оборонитися. – Що я вам учинив?
Вони стояли супроти мене загрозливо спокiйнi i тiльки усмiхалися, зсовуючи вуста набiк.
– Ви забрали моi грошi й чоботи, – мовив, – а я нiкому про це не сказав нi слова. Чого хочете од мене ще?
Іван пiдморгнув менi, наче ми були з ними змовники, вуста його розповзлися в усмiшцi.
– Я от хочу, щоб ти трохи перед нами потанцював, – сказав iронiчно. – Як спiваеш, ми чули, а тепер потанцюй.
– Ти нас ошукати хочеш, – сказав Семен, – а ми не тi люди, якi дозволяють собi плювати в борщ.
– Але ж я сказав…
Цього разу не встиг вiдхилитися – вiдчув сильний удар в обличчя i впав на долiвку, тяжко гримнувшись головою. Кров линула менi з носа.
– Я не збирався вас виказувати! – крикнув, умиваючись крiвцею.
– Устань! – наказали вони.
Але я не хотiв вставати. Вони схопили мене за барки, свiт померк – я побачив величезне коло, воно червоно стало на землю, впираючись горiшнiм обiдцем у стелю. Був управлений у цей обiдець, вигнувшись i неприродно закинувши голову. Коло почало крутитися, а може, то я, штовхнутий неввiданою силою, поплив по обiдцю, як по рiчищi. Мене крутило все швидше й швидше – я побачив, що коло те круiнть дивний чоловiк. Мав вiн темнi, каламутнi очi, а лiвий кутик рота глумливо й поблажливо всмiхався. Це була перша моя в ним зустрiч, а ти, читачу, можеш упiзнати – згадай-но вершника бiля засиненого лiска.
РОЗДІЛ V,
де Турчиновський намагаеться осмислити те, що з ним дiеться
Здаеться менi, любий читальнику, у колесо я потрапив таки не випадково. Можна назвати його кiльцем, або ж змiем, що кусае власного хвоста. Всiм вiдомий цей символ, i я про те не розводитимуся. Хочеться менi збагнути iнше: чому так нещасливо й часто втрапляю у всiлякi злопригоди.
Менi сповiстили, що в Поповiй Горi живе старий характерник-козак. Вiн уже доживав вiку, але вельми мудрий i вiдае про все на свiтi. Я й подибав до того чолов'яги, тамуючи бiль у тiлi i вряди-годи зупиняючись, – доводилося менi братися пiд чималий горб.
Скоро побачив i хату, до якоi простував. Була вiддаллю поменшена, а стiни аж свiтилися, такi бiлi. Очерет на покрiвлi тiльки-но наслано, i вона свiтло жовтiла, а на порозi завмер так само бiлий, як хата, старий. Побiч темнiв невеликий вишневий садок, а все обiйстя обнесено плетеним тином.
– Доброго вам дня, дiду, – сказав я. – Чи дозволите зайти?
Дiд дивився на мене зовсiм молодими очима, хоч сам такий ветхий – анi торкни! Але де вже збагнути цей темний люд – характерникiв: за мить може стати й молодим. Та передi мною сидiв сивий, як молоко, дiд, i я вклонився його ветхим лiтам.
– Заходь, хлопче, – озвався той нарештi. – Чи не ти це Ілля Турчиновський?
Не здивувався, що звав мене, зрештою, на те вiн i характерник, щоб усе знати. Став перед старим шанобливо.
– Сiдай, бо нелегко тобi стояти, – мовив дiд. Присiв бiля нього на ганок i вже й рота розтулив, щоб виповiсти, що мене сюди привело, коли ж спинив мене коротким рухом.
– Спершу вiддихайся, – сказав спроквола. – І на свiт божий подивися.
Ми сидiли й дивилися. Гайки й поля, яри й прибережнi кущi – все веселе й спокiйне, аж мимовiльно почав входити в мене мир. Яскраво-синя рiчка перерiзала цей гарний зелений край, зрiльна крутячи ложем, – дрiмала, солодко простягнувшись. Дихало теплим пахом нагрiтого зiлля й землi, вiтерець подував iз долини, м'яко обвiюючи обличчя.
– До мене приходять люди за малим, – сказав раптом дiд, – той когось не любить, а той просить помiчного зiлля. Твоя ж хвороба не позверх лежить, а всерединi. Чи ти висповiдався, сину?
– Еге ж, сьогоднi, дiду, – мовив я, топлячи погляд у чудовому краевидi. – Але й пiп менi сказав: сповiдь знiмае грiхи видимi, а я таких грiхiв не маю.
– Отож я й кажу: не по мале ти до мене прийшов, – сказав дiд. – Розкажи!
Оповiв йому про своi пригоди, i голос мiй тiк повiльно й сумовито. Дiд сидiв, загадково-мудро осмiхнений, i, здавалося, не слухав мене. Дивився туди, в долину, на застиглу рiчку, i в поглядi горiв вогонь. І подумалось менi: все, що розповiдаю, не варте ламаного шеляга, все дрiбне й нецiкаве побiч iз тим, що знае й бачив оцей ветхий сивань. Але коли оповiв йому про криваве кiльце, яке мене захоплювало, скочив дiд на ноги й важко задихав, пильно зирячи на мене.
– Оце воно i е, призначення твоеi долi! – скрикнув вiн. – Воно, воно – коло! Менi теж являлося, коли був у твоiх лiтах. Хто потрапляе в нього, того нерозумно поривае у свiт, i нiщо його не спинить.
– А що воно значить? – спитав я з трепетом.
– Вогняне кiльце – це наше життя! Придивися, – махнув вiн рукою, – цiлий свiт у колах. Сонце колом ходить, голубе коло – крайнебо – з цього кiльця нам не вистрибнути, зелене – земля, яка тримае нас бiля себе прив'язаних. Людське коло – це пристрастi нашi, вiд яких не можемо втекти…
Аж задихався, сказавши так багато i по-книжному мудро: стояв, випростуваний, i свiтив поглядом, пильно зирячи в долину. Вiтер ворушив його сивою бородою, але за мить дiд засмiявся коротко i знову присiв на ганок.
– А чи немае на мою хворобу лiку? – спитав я.
– Чому ж? – повернувся вiн до мене. – Зазирни в обличчя найстарiшiй жiнцi, котра вже й не знае: живе вона чи нi.
– А ви не вiдповiсте менi?
– Можеш зазирнути i в моi очi, – сказав начебто байдужки. – Але не вiдаю, чи втiшить це тебе.
Я зирнув у його очi. Сивi, старечi, виблiдлi i вже без молодечого блиску, котрий мене вражав. Здригнувся мимоволi, бо повiтря мiж нами нiби загусло, затуманiло, i я раптом побачив не дiда-характерника, а самого себе. Увiч отакого, яким е тепер, коли пишу цi листки. Ми довго дивилися один на одного, i на нашi обличчя лягла однакова, нiби вiдбита у дзеркалi, сумна й вибачлива всмiшка. Я подумав: всi ми, одягненi в книжкову мудрiсть, однаковi, однаковi бiди й нещастя падають на нашу голову, але чому замiсть шукати вiд них рятунку тiшимося своею благотою? Чому мудрiсть книжкова не живить, а знесилюе людину?
РОЗДІЛ VI
де Турчиновський розповiдае про новi над ним тортури
Дяк тiеi школи, де я зупинився, визволив мене, дорогий читальнику, вiд напастi моiх кровожерних мучителiв. Мене врятовано вiд здирцiв, а iх iз гвалтом вигнано iз хати. Перегочував наступну нiч спокiйно, хоч болiли менi кiстки й тiло i снилися снища та змори. Проте ранок мiг зустрiти з усмiшкою i з молодою радiстю вiд того, що таки вирвався з-пiд опiки своiх спiвподорожан. Сонце весело пробивалося крiзь шибку й гарцювало на долiвцi, наче моторний юнак-жартiвник, а небо здавалося криницею святощiв, якi встигай тiльки пити.
Тим часом вороги моi, затямивши на мене, безневинного, зло, не заспокоiлись у поганiй своiй пристрастi, а дiставши вiдсiч од городничого й дяка, умислили супроти мене новi пiдступи й пiшли до компанiйського сотника, який стояв на той час на квартирях у тому-таки селi, в Поповiй Горi. Що вони набрехали на мене, взнав я, любий читальнику, згодом. А наговорили вони, що здирцею був я, а не вони, i майже в кожному селi тяжко збиткувався над дяками, спутуючи iх, нiби коней, i немилосердно б'ючи. Все добро свое, сказали цi брехуни, вiн, себто я, набув злiсними нападами й грабунками. Навiть книги, що несу, поцупив у якомусь селi, побивши дяка.
Це все, що годi вмiстити в розум i аж вiдганяе брехнею та напастю, компанiйський сотник прийняв на хмiльну голову за правду i звелiв привести мене в шинок. Я саме повернувся вiд козака-характерника i полiз було на пiч, щоб вiдлежатися, бо тiло менi й досi болiло, але мене нагло скинули долi, здерли одежу i в самiй кошулi повели в шинок, несучи книги й шати моi як крадене. Сам же я, обдертий i зневажений, iшов на превелику втiху роззявляк, якi, дивлячись на мене, реготали й тицькали пальцями, начебто бачили якогось катюгу чи звiра.
Затуляв, скiльки мiг, соромне мiсце i йшов мiж двох стiн реготу й кепкувань. Ішов, як злочинець, – сльози текли менi на лице. Скажу тобi, люб'язний читальнику, менi не було дошкульно вiд усiх тих кпинiв, навпаки, й напiвголий вiдчував себе чистим i безгрiшним. Над головою стояло сонце, пахло курявою, тини потрiскались од спеки, а горщики на них здавалися менi головами химерних iстот. Зрештою, я почав плутати, де горшки, а де обличчя роззявляк, що повитрiшкувалися на мене. Чиiсь обличчя, скривленi вiд смiху; чиiсь пальцi, як списи, що тицькають у мене; кури, що сполохано тiкають, здiймаючи куряву; застиглi постатi бiля криниць; журавлi, якi стримлять у небо; стрiхи, на яких сидять, нiби галченята, хлопчики; просто мене горiла велика купчаста хмара з висмиканими зусiбiч сонячними вiхтями. Все це стояло в семи барвах веселки, я йшов i спотикався по рiвнiй дорозi – ззаду мене весь час пiдштовхували. Босi моi ноги вкрилися пилюгою, великого пальця я вже десь розбив, i на ньому налипла сiро-червона курява. Однак не вiдав злостi й ненавистi до своiх насильникiв-спiвподорожан, хоч уже й хотiв того. На душi, наче квiтка, цвiло здивування, нiби не мене вели оце по дорозi i не на мене, безневинного, чекала кара.
Отак мене й пригнали до корчми, де сотник налякав мене грiзним виглядом.
– Ну, – прогув вiн, – лярвий сину! Я тебе, злодiяку, до кiсток бачу! На чуже добро потягло, шмаркачу й недолупку ти такий, я тобi виб'ю з голови оте добро!
Хотiв вiдповiсти, але не встиг розтулити рота, як на мене знову посипалася злива лайки, – сотник анi подумав розважно розпитатися про мiй рiд i куди знамiрився йти. Вороги ж моi, спiвдорожани, догiдно пiдхихикували i по-блазенському пiдморгували один одному.
– Злодiiв, панове, – повчально проголошував сотник, звiвши пальця, як професор колегiуму, – здалеку видно! Я таких, як оцей, на своему вiку перебачив не одного. То як гадаете, панове: дамо йому спершу букiв, а тодi розпитаемо чи спершу розпитаемо, а тодi пригостимо буками?
– Спершу треба всипати букiв, – сказав старий, що сидiв у кутку, як у себе в господi. – Тодi вiн i до розмови м'якший буде.
Я стояв у самiй кошулi й вiдчував, що в корчмi страшенно холодно – колiна моi дрижали.
– Дозвольте сказати слово, – ледве вимовив я, тремтячи.
– Не дозволю! – гримнув кулаком по столi сотник. – Гляньте, гляньте на нього, – вiн простяг пальця й ледве не пробив ним менi грудей. – Ще й вуса не ростуть, а душа вже в пекло проситься!
– Нарiд псуеться, – сказав старий у кутку. – Бував я по краiнах далеких, то там не так, як у нас. У нас що: букiв дадуть, розтягнуть чи припечуть, а там такого понавигадували!..
Я знову розтулив рота, але тi кiлька слiв, що промовив, потонули в гомонi, що лунав у корчмi.
– Дозвольте, пане сотнику, й менi слово сказати, – втрутився один iз моiх спiвподорожан, Семен. – Може, перш нiж катувати цього недолупка, ми б усi за його кошт по чарцi кружлянули!
Вiн розцвiв догiдливим усмiхом, а всi зашумiли ще бiльше, згоджуючись на таке.
– А подай-но, Олено, нам меду, – наказав сотник. – За плату книжки його заставляемо!
Я набрав повiтря, щоб використати добру хвилину i таки розповiсти про лихо, яке мене спiткало.
– У далеких краiнах, – перебив мене старий, – кiстки за злодiйство ламають та й голiв не вельми шкодують!
Вiн засмiявся, дивлячись на мене каламутними очима. Трем побiг менi по тiлi, щось потойбiчне прочитав я в його очах та й упiзнав вiдразу: був це той, котрий вогняне коло крутив.
