скачать книгу бесплатно
Вiд таких думок гiркий смуток заволiк мое серце, i не мiг я дивитися в очi моiх ворогiв – що знаю я про них i чи маю пiдставу iх карати? Але нi, подумалося менi, люди все-таки живуть одними законами й однаковi почуття хвилюють iхнi серця. Менi захотiлося спитати цих людей, котрi дивляться на мене з вiдразою й насмiшкою: чи не лiпше було б нам залишатися друзями, коли пустилися спiльно в мандрiвку? Чи не лiпше було б нам об'еднатися й присягти на побратимство? Чи не легше було б нам жити – не втрапляли б в отакi, як оце, нещастя.
Вимовляв цi слова подумки, докiрливо дивлячись у вiчi своiм катам, i цього разу мiй погляд подiяв на них: почали вони погано лаятися й вiдганяти мене лихими словами. Я ж не став з ними змагатися, тiльки повернувсь у той бiк, де сидiв i пив пиво Страх.
Був там i досi. Дивився на мене, навiть кухля вiдсунув, по якому стiкала на стiл пiна. Вiд пiни довкола кухля лягла бiла мережка, але не це мене вражало: Страх дивився на мене десь так, як моi вороги-спiвподорожани. Тодi мою голову осяяло свiтло, i за мить я придумав, а вже потiм записав другу iсторiю своеi «Мудростi передвiчноi».
РОЗДІЛ Х
«Мудрiсть передвiчна». Воля
Чоловiк iшов пустелею. Довго блукав, давно втративши надiю дiйти до якогось хутiрця, де мiг би напитися води i спочити. Довкола не було анi дерева, анi рослини – тiльки гола, порепана земля. Вiн ступав по тiй землi, не полишаючи на нiй нi слiду. Згори немилосердно пражило сонце, i не було на небi анi хмаринки, яка могла б хоч на хвильку затулити немилосердне свiтило. Чоловiк став навколiшки, щоб попросити в неба швидкоi смертi або ж порятунку.
Благав довго, аж доки не зашерхлii йому вуста. Тодi покинув молитву, сiв на голiй землi, впер лiктi об сплетенi ноги й поклав на долонi пiдборiддя. Дививсь удалину сивим, порожнiм поглядом, готовий спопелiти й розсипатися тут пiском, коли ж раптом побачив, що через пустелю до нього щось котиться. Схопився на ноги й уздрiв, що то гарбуз. Чоловiк метнувся до нього, бажаючи схопити, але чи був надто ослаблий, чи невправний – не змiг його пiймати. Гарбуз покотився через пустелю вже вiд нього, i чоловiк у розпачi помчав слiдом. Але кругле тiло котилося надто швидко, i чоловiк почав вiдставати.
Тодi з прокляттями схопив каменюку, замахнувся й кинув у гарбуза. Камiнь потрапив у цiль, i гарбуз розпався. Вiдтак почув чоловiк рев. На тому мiсцi, де розпався гарбуз, вирiс жовтий величезний лев. Заревiв, роздираючи пащеку, i чоловiк завмер, зляканий i принишклий. Лев устав й пiшов просто на чоловiка – той знову схопився за камiнь. Метнув щосили, аж просвистiв гостро в повiтрi i з маху врiзався левовi в око. І бездиханне упав звiр – зашипiло, зашумiло повiтря довкола чоловiка. То була велетенська гадюка, що загрозливо повзла вiд убитого лева. Але чоловiк, перемiгши лева, не боявся гадюки. Узяв камiнь i перебив змiя навпiл.
І знову навколо нiкого не було, лише порожня пустеля i вiн серед цiеi пустелi – самотнiй i заблуканий. Чоловiк довго стояв на мiсцi битви й дивувався, що все так швидко Закiнчилося. Чекав, що доведеться ще з кимось змагатися, та не було навколо нi душi. Нi звуку, анi поруху. Навiть убитi тiла лева i змiя розчинились у землi i зникли – лишились у пустелi тiльки вiн i тиша. А ще сонце тягло за собою сiро-бурий шлейф куряви i сипало на землю сухе промiння.
Тодi уздрiв чоловiк, що знову вiн у пустелi сам i що знову нема йому рятунку вiд самоти. Жах хльоснув його, нiби батогом, i тонко, пронизливо крикнув вiн просто в сiре, попелясте небо, з якого тiльки й сипалося, що сухе, як попiл, промiння, – помчав, ламаючи потрiсканi скиби пересохлоi землi.
Довкола стрибали сухi синi вогники, i здалося йому, що то земля запалюеться. І мчав вiн швидше й швидше, щоб хутчiй покинути цю землю, щоб подолати пустелю i знайти край обiтований. Бiг вiн день i другий, бiг третiй i четвертий. Хапав його за п'яти синiй вогонь, грозячи запалити, а жах не зникав з його порожнiх грудей.
На п'ятий день вiн побачив, що назустрiч йому мчить такий самий, як вiн, чоловiк. Вони уздрiли один одного й кинулися назустрiч. Але знову сталося диво: на нього мчав… людський кiстяк. Гострий крик розпачу й лютостi вирвався в чоловiка з грудей. Вiн схопив каменя i жбурнув його в кiстяк, схопив другого каменя й третього. І тiльки четвертий камiнь улучив у жовту кiстку, щось хрупнуло гостро, й розсипався кiстяк на пiсок – сонце ж обпекло чоловiковi обличчя й руки.
Тодi впав чоловiк на колiна й вiдчув, що не мае вiн уже сили. Тiло його обм'якло, i тiльки очi, зведенi до небес, дивилися прохально й сумно, бо не мав уже чоловiк i слiв. Але небовi не потрiбно було слiв. Воно сказало чоловiковi:
– Я послало тобi рослину, ти ж кинув у неi каменем; я послало тобi звiра, ти ж убив його; я послало тобi плазуна, i не прийняв ти його, а людину розбив на пiсок. Чого ж просиш iще, нещасний?
Вiн вiдповiв небу:
– Ти послало менi рослину, якоi не мiг я спожити; ти послало звiра, який хотiв мене пожерти; послало гада, який мiг би мене смертельно вжалити, а замiсть людини послало ти кiстяк. Я ж хочу мати на цiй землi друзiв, а не ворогiв.
– Тодi ти не житимеш, – сказало небо. – До всього треба прикласти рук: здобути рослину, боротись iз звiром та гадом, не знищуючи iх, а приручивши, змиритися з тим, що помреш.
Чоловiк прошепотiв небовi, все ще зводячи вгору почорнiле i спрагле обличчя:
– І оце воля, яку ти пообiцяло?
– Оце й воля, – сказало йому небо. Тодi впав чоловiк ниць i попросив:
– Поверни менi те, що я втратив. Коли ж не можеш, дай надiю.
І трiсла бiля його колiн земля – з неi проткнулася перша прорiсть. Вiн зросив ii слiзьми й побачив, що бiля нього лежить сучкаста палиця. Тодi взяв чоловiк палицю i почав спушувати довкола рослини землю…
РОЗДІЛ XI,
де розповiдаеться про те, як Турчиновського мучило сумлiння
Вранцi я прокинувся з важкою головою. Довкола плавали розкiшнi сонячнi пасмуги, променi перевiшувалися через усю кiмнату, i стрибали по пiдлозi й по столi грайливi зайчики. За вiкном рiс дуб, миготiв листям, i вiд того химерно здригалося мереживо сонцетiнi, покладене нiжною рукою свiтанку на припiчок – обмалювало його срiбними квiтами. Не хотiлося порушувати зачарування цiеi хвилини, нараз здалося, що все пережите досi таки недоладна вигадка – нiкуди я не виходив а дому та, зрештою, й не вирiс на такого, щоб мiг рушати в мандри. Я ще хлопчак i лежу в себе вдома; зараз рипнуть дверi – i матiнка занесе свiжого молока, котре пахнутиме ранком так само, як пахнуть ii лагiднi долонi. Тодi я прикинувся, що сплю, щоб тi ii долонi торкнулися мене i збудили. Менi вчувся за стiною радiсний гавкiт собаки; можливо, упiзнав вiн батька i просився, щоб його спустили з ланцюга.
Було утiшно мрiяти отак, але я вже прокинувся цiлком, i годi так просто себе одурювати. Попри все, е те, що е, – сьогоднi ж мав одбутися суд, який учинить сотник на пораду отамана, козакiв та жителiв Поповоi Гори: судитимуть моiх здирцiв. Було менi вiд того не вельми весело, бо вiдтодi, як замахнувся на забитих у колодки ворогiв, щось-таки зрушилось у менi. Лягло на серце прикре почуття, нiби вчинив я грiх, хоч нiяк не мiг його означити. Зрештою, сумлiння мене пекло не тому, буцiм учинив я щось лихе, а через те, що диявольська стихiя таки заполонила мое серце.
Лежав, намагаючись упоратись зi своiми недобрими настроями.
«Чому саме менi випадае, – запитував я себе, – мучитися такими речами?»
Інший голос заперечував: «Коли дозволиш зло у найменшому, дозволиш його потiм i у великому».
Я сказав тодi:
«Хай так, але чи зможу я втриматись од зла, коли все до того побуджуе?»
Інший голос сказав менi:
«Коли кожен почне виправдовуватися, що ж станеться iз тим добром?»
Я, одначе, не здавався: чому маю думати за всiх? Адже маленький вiдступ од добра (та й чи вiдступ це?) не виходить за межi моiх думок? Вчинки зникають, як листя восени, а що казати про думки?
Інший голос заперечив менi: «Свiт – це ланцюг, i дуже химерно сплетений. Поруш у ньому ланку – i вiн розсиплеться. Навiть у думках своiх годi вiдгородитися вiд свiту, адже поеднаний iз ним тисячею невидимих ниток. Навiть думка не iснуе сама вiд себе, вона з'еднуеться з iншими людськими думками, хоч ти, може, того й не бажаеш».
«Ми, люди, вельми подiбнi одне до одного. Врештi, чи не в цiй подiбностi – причина нашоi роз'еднаностi?»
«Це все правильно, – сказав я, – але коли пройду через життя з добром у серцi тiльки сам? Коли на мое добро нiхто не вiдгукнеться? Коли стану через те диваком у свiтi, чи не плюватимуть менi услiд?»
«Це гординя заговорила в тобi», – сказав той, iнший, голос…
Дивився крiзь приплющенi повiки на вiкно, за яким хилиталося сколихнуте теплим ранковим леготом зелене гiлля; менi здалося, що там, за вiкном, хвилюеться зелене море. Воно затопило цiлий свiт, i хата, в якiй опинився силою долi, – химерний, ненадiйний корабель у свiтi. Вiн пливе без вiтрил i напрямку, але кожен, хто пливе на ньому, сподiваеться на тиху й мирну гавань. Кожен сподiваеться, що його там чекае з розкритими обiймами рiдний отець.
РОЗДІЛ XII,
в якому Турчиновський оповiдае про покарання його здирцiв
Зрештою, мене покликано, щоб вiдбув я суд над своiми ворогами. Вони сидiли в тому ж таки шинку, забитi в колодки, трохи нахабностi iхньоi поменшало, але коли побачили мене, перезирнулися й осмiхнулися. Хотiли-бо виказати свою зневагу, але я удав, що не помiтив того.
Нiколи не мiг похвалитися силою чи визначнiстю своеi особи: хлопчаком я був серед останнiх, битий i гнаний, хоч i сотниченко; презирливим поглядом обдаровував мене й батько, коли я неретельне виконував якесь доручення, а це траплялося часто. Одне слово, я знаю, що до мене ставляться без пошанiвку, але нiколи не мiг збагнути, чому це так. От i зараз, мое зверху, але коли дивився на розбишак, не вони вiдвели погляд, а я.
Тодi майнула в мене гадка перевiрити iх ще в один спосiб. Глянув у куток, де сидiв Страх, – вiн розглядав вуса й пiдморгнув менi. Я схилився до одного iз здирцiв i прошепотiв:
– А зирни-но в той куток!
Той зирнув i здивовано втупився в мене:
– Ну i що?
– Не бачиш? – зло прошепотiв я, сам дивуючись на власну зловтiху. – Ще побачиш!
Здирця мiй видивився на мене ще неймовiрнiше. Тодi розтулив здоровенну пащеку й зареготав. Я сполотнiв. Вiн же трусився од реготу, аж очi вилазили з очиць. Був це Семен, котрий учора вдавав iз себе собаку, i менi здалося, що знову вiн кинеться на мене, щоб укусити за литку. Я вiдступив на кiлька крокiв й озирнувся туди, де сидiв Страх. За столом i справдi нiкого не було, стояв тiльки, тримаючи в собi золотисту рiдину iз шапкою пiни, великий скляний кухоль.
Ішов суд.
– Чи правду оповiв цей чоловiк? – спитав сотник, киваючи у мiй бiк.
– Все брехня, пане сотнику, – засовався перший розбiйник, Іван. – Це вiн погрожував четвертувати нас i напхати нам животи половою.
Другий розбишака, Семен, поводився не так упевнено. Я помiтив, що вряди-годи вiн позирае в куток, де нещодавно сидiв Страх.
– А що скаже твiй товариш? – спитав сотник. Семен звiв очi, i в них постали раптом сльози. Вiн крутнув шиею, знову кинув поглядом у куток i важко зiтхнув.
– Не забувай, – мовив сотник, – коли не признаешся по добрiй волi, тебе питатимуть з пристрастям.
– Той псюх сказав правду, – сказав Семен тихо. Псюхом був швидше вiн, бо вдавав iз себе собаку, але незвiдь од чого я почервонiв. Щось дивне вiдбуваеться в цiй корчмi, навiть Іван розвернувся й пильно, зчудовано позирнув на приятеля.
– А тобi що, приятелю? – спитав вiн. – Хочеш водно з цим нечестивцем напастувати мене?
Тодi менi вибилися на очi сльози. Я пiдiйшов до Семена, щоб потиснути чесну його руку.
– Панове суддi, – сказав я. – Цей чоловiк покаявся, i я хочу забрати назад свое оскарження.
Але коли наблизився до здирцi, обличчя його стало блiде й перестрашене. Розтулив рота, вибалушив очi i аж рукою захистився.
– Вiдiйди, гаде! – верескнув вiн. – Заберiть його, бо задушу, мерзотника!
Я спинився, сторопiлий.
– Але стривай, Семене, – пробелькотiв я. – Я ж хочу звiльнити тебе вiд кари, не хочу тобi лиха!..
– Не пiдходь, чумнику, – загрозливо процiдив перший розбiйник, Іван, – не пiдходь, бо горе тобi буде!
– То ти й справдi знiмаеш свое звинувачення? – запитав нетерпляче сотник. – Отямся, хлопче!
Але я стояв i по-блазенському клiпав очима. Супроти мене горiло двi пари запалених очей, i тiльки одне в них можна було прочитати – ненависть. Я мимовiльно вiдступив i зирнув туди, де сидiв Страх. Той душився смiхом.
– Один вину свою визнав, – сказав сотник. – А ти, другий? Коли не визнаеш, допитуватимемо з пристрастям. Іван звiв важку голову й понуро зирнув на суддiв.
– Визнаю свою вину також, – сказав вiн, кривлячи вуста.
Коли iх батожили, вони кричали як навiженi. Крутилися i в'юнилися, просили милосердя, бо то нечистий примусив iх до поганого дiла; клялися, що бiльше нiколи такого не чинитимуть, i так тривало, аж доки не похрипли.
Менi було невимовне тяжко слухати тi зойки, i я вже щиро вболiвав за своiх мучителiв, навiть просив сотника змилуватися над ними, кажучи, що свою чашу вони випили сповна.
– Як собi бажаеш, – сказав не зовсiм вдоволено сотник. – Зрештою, ти iх оскаржив i через тебе ця iм торi ура. Дивися тiльки, щоб не жалкував через свое добре серце.
Розбишак перестали бити й розв'язали. Вони позводилися, постогнуючи, i розтирали закляклi вiд поворозiв руки.
– Виведiть iх до границi, – сказав сотник, – хай iдуть за рiчку до ляхiв!
iх повели, пiзнiше я дiзнався, що iх били й по дорозi, потiм обiдрали й вигнали за межi Гетьманщини. А ще передали менi козаки, що моi здирцi й грабiжники дуже лаяли мене й погрожували при нагодi злупити з мене шкiру, бо це я, мовляв, призвiдця всього лихого i що я гiрше за люципера. Такi слова непомiрне вразили мене, як грiм з ясного неба, але кожному було видно, що саме я за них заступився i не дав збавити iм здоров'я пiд батогами…
Я задумався. Минуло чимало часу вiдтодi, як пустивсь у мандрiвку, але не знайшов iще того, чого шукав: межi мiж добрим та лихим. Бiльше того, чим далi заходив, тим важче ставало визначати: а що воно, те добро? І чи iснуе? Чи не чиню я якогось мимовiльного переступу, який потiм менi тяжко вiддасться.
Йшов дорогою, черпаючи теплу куряву босими ногами, а коли звiв голову, побачив – стою проти хати, в якiй поселився.
У цю хвилю менi таки хотiлося самоти, тож я зайшов усередину, а що в хатi не було нiкого, вкляк перед образами. Бачив перед собою потемнiле обличчя Миколая, дивився той на мене пильно й суворо, але не мiг нiчого вiдповiсти на моi сумнiви. Не мiг пояснити, що воно таке, справдешне добро, i чи губиться воно, а чи невидимо множиться. Не навчив мене, як подолати зло в собi, i вiд того страшно менi стало – нi в кого було поради попитати.
Вечорiло, i я вирiшив прогулятися на самотi й подивитися на захiд сонця. Село топилось у глибокiй долинi, зусiбiч його оточували горби, i сонце лягло на один iз них. Менi здалося, що той пагорб був, як одягнена в зелену одежу жiнка. Сонце сiло на вершок i стало за голову тiй дивнiй iстотi. Це було величне, зворушливе видовище. Розкидалися навсiбiч гострi жовтi списи, вони видалися менi золотим розсипаним волоссям. Стояла супроти мене золотоголова, зеленотiла жiнка i мала слiпучу, золоту всмiшку. Прочинила раптом безмежно голубi очi й подивилася на мене, малого й нiкчемного, котрий завмер у ii ногах. Навколо хиталося блакитне маево неба, бiля золотоi голови стояло кiлька думок-хмар – прозорi, легкi й несмiливi. Всi звуки раптом пропали, глибока тиша прийшла на землю. У неймовiрнiй чистотi лiтнього вечора почав сплiтатися над землею прозорий дим. Жiнка дихала на повнi груди, i я намагався дихати так само. Намагався не пропустити анi хвилини з цього чудовного одкровення, бо щось мало менi в ту хвилю провiститися. Щось конче потрiбне, те, заради чого покинув я батькiвську стрiху. Зараз воно станеться, подумав я, ця жiнка розтулить вуста i скаже, як жити й куди мандрувати далi. Я напружився неймовiрно, але тиша навколо не порушилася. Щось вiдбувалось у повiтрi, але не зi мною воно було зв'язане. На хвилю вiдвiв я очi вiд золотоголового горба: синiй дим покривав долину найкоштовнiшою тканкою. Синiй дим плавав у мене в ногах, i я почав наповнюватися його ясним сутiнком. Сльози вибилися менi на очi: неймовiрно малим i кволим себе вiдчував. Схаменувся, що забув про ту золоту голову на горбi, адже чекав, що вона до мене промовить. Здригнувся раптом – що воно? Голови на горбi не було, виглядав з-за хмари тiльки вузький серпик. Од того розлилася раптом пожежа на цiле небо, i я побачив у ньому загадковий, вигадливий свiт. Уздрiв кiлька блакитних дорiг i кiлька бiлостiнних палацiв – казковi мiста виставляли слiпучо-червонi стiни i якихось вершникiв, котрi мчали до тих мiст. У повiтрi миготiли темнi крапки, було iх так багато, що в очах мерехтiло. Але то летiли кудись ворони. Безлiч ворон, що зiбрались у зграi i навiщось покидали цей край.
РОЗДІЛ XIII,
у якому Турчиновський оповiдае, як його навiдала смерть
Я урву на хвилю оповiдь про своi колишнi мандри й пригоди, бо ночами менi стае важче писати: болять очi, а вдень робити це неподобне – не хочу, щоб про мое писання вiдали навiть родичi. Отож тримаю його в таемницi, хоч це чинити нелегко. Паньматка моя помiтила, що зi мною «щось негаразд», i стала, як достойна жiнка, упадати коло мене. Але таке надмiрне турбування почало мене вже й гнiтити – я тепер, як води i iжi, потребував самотностi. Оцi розмисли, що iх тобi тут викладаю, люб'язний читальнику, стали для мене такою ж необхiднiстю, як ото дихати. Може, я й справдi трохи звар'ятував, хто зна, а може, це кiнець мiй надходить i стукае менi до вiкна сухокоста?
Оповiм, чому так думаю. Була, здаеться, пiвнiч, я саме вiдклав свое писання, коли раптом прочинилися од вiтру дверi. Вдарились об стiну, i в хату вступив морок. Кiмната моя, любий читальнику, добре була освiтлена свiчками, але коли розхилилися таким робом дверi, в нiй посутенiло. Тiльки стiл освiтлювався, як ранiше, решта помешкання губилася в безпросвiтнiй темрявi – я не бачив навiть супротилежноi стiни. Вiдтак опинивсь у невеликому свiтляному колi, роззирнувся, але не побачив бiля себе нiчого, окрiм столу, паперу й атраменту. Руки моi були залитi рiзким жовтим свiтлом.
«Що це таке?» – злякався я.
Вiдчув, що темрява неймовiрно гнiтить мое свiтляне коло, а через те й мене. Нiби опинивсь у якiйсь кулi, густо освiтленiй, але з непробивними чорними стiнами. Не вистачало менi повiтря, очi з очниць вилазили, бо куля, менi здалося, почала рухатися. Увiп'явся пальцями у стiлець, i мене покотило. Десять холодних потiв облило мене: страшила оця незбагненна, непроникла темрява, в якiй пропадае ясне повiтря. По спинi й по грудях покотилися гарячi краплi поту – ядуха мене чавила. Тiльки за кiлька хвилин куля моя зупинилася, я дихнув вiльнiше й роззирнувся. Темрява витiкала з хати, як витiкае вода. Зачудовано дивився, як зникае останнiй ii струмiнь, дверi повiльно причинилися, i все знову озвичайнiло. Важко дихав – було таки парко.
Вирiшив вийти надвiр. Тут стояли тиша i спокiй. Я зирнув на небо. Зорi великi й тремкi – видалися вони менi в ту хвилину кулями, в якi було загнано по людинi бiля запаленоi свiчки. «Так, як там», – кумкотiли вiд ставка жаби.
Я сiв на улюблену трав'яну лаву пiд яблунею. Надi мною залящав соловей. «Так, як там», – кумкали жаби. «Жах, жах, жах!» – били в настояну на травах нiч собаки. Пиляли повiтря цвiркуни. Я був спокiйний, хоч лоб менi знову впрiв. Угорi, нiби склянi, тремтiли зорi. Здавалося, подзвонювали льодком – тихо навколо! Повiки менi обважнiли, i я, з натугою вставши з лави, повiльно подибав додому.
Наступного дня був я зовсiм хворий i не вставав iз лiжка. Бiля мене клопоталися, турбувалися, а я едине що хотiв – побути на самотi. Зрештою, мiг вiддатись i розмислам, не завжди бiля мене крутилися й набридали з розпитами про здоров'я. Хвилювала мене нiчна пригода; здаеться, попереджено мене долею про лiченi днi перебування на цьому свiтi – наче хтось невiдомий пiдганяв мене. Врештi, все життя – смуга таких пiдганянь: ми, люди, бiжимо, поспiшаемо, розбиваемо носи, колiна й лiктi, але нiколи не зупиняемося. Боiмося-бо зупинок, адже то i е кiнець наш.
Я уявив собi, люб'язний читальнику, що можу не дописати цього дiарiуша, i мороз пробiг менi поза шкiрою – злякався. Може, дивний здасться тобi мiй острах: писання оце чи й дiйде до тебе; можливо, воно, як промова рицаря перед бур'янами з притчi, що ii маю покласти далi? Але не це мене турбуе, як, очевидно, не турбувало й рицаря, перед ким вiн висловиться, суть навiть не в глибинах нашого марнолюбства, а в потребi сказати свое Слово. Не висловившись, людина мае себе, як корова, котру не подоено…
Отож, кажу, я злякався, вiдчувши, що можу не довершити оце писання, чи не тому почав обмiрковувати, як сховатись од свiту, звiльнитись од щоденних житейських клопотiв. Отож я зважився сповiстити про надмiрну свою втому й осiсти – лiто ж бо! – на пасiцi, де пастиму божу твар.
Жадання мое було сприйнято прихильно, i ось я сиджу, оточений чудовою тишею, про яку вдома й мрiяти годi; довкола безлiч сонця, яке я завжди любив i яке й тепер п'ю щирою душею. Люблю слухати, як гудуть бджоли, i стежити за iхнiм дивним, улагодженим життям, адже немае комахи, шляхетнiшоi за цю; шелестить бiля мого куреня торочкаста трава, пiд цей тихий, лагiдний супровiд перо мое пише легко й вiльно; в самому куренi пахне медом i сухим зiллям: чебрецем, материнкою та рум'янком. Навколо безлюддя, а коли хто наближаеться до пасiки, про це звiщае добрий мiй приятель пес Кудлай; часом ця розумна iстота приходить до мене, сiдае навпроти й годинами стежить, як блукае по чистому полi мое перо – з ним дiлити самоту менi легко. Коли ж буваю по-особливому зворушений, кличу Кудлая ближче й обiймаю його як приятеля, вiн дивиться на мене вогким вiдданим поглядом, а я починаю бесiдувати з ним, нiби вiн усе до слова розумiе.
РОЗДІЛ XIV
«Мудрiсть передвiчна». Гординя
Рицар вiдчував, що не знаходить спiльноi мови анi з батьком, анi з матiр'ю, анi з братом, хоч i хотiв порозумiтися з ними, – так тривало бозна-скiльки часу. Ходив усе насуплений, усе нахмурений – не мав нi хвилини доброго настрою.
– Людину створено для великого дiйства, – казав вiн, i хоч нiхто йому не заперечував – не давали й порад.
А вiн таки хотiв великого дiйства – снилося йому й марилося, але одну незлагоду мав: не вiдав, що ж йому в цьому свiтi учинити. Уявляв шумливi юрби, якi гукали йому славу; бачив себе, оточеного пiдхлiбниками; бачив повергнутих у порох ворогiв; чув, як ревуть у його честь труби; бачив янгола, котрий накладав йому на голову вiнця, але скiльки не розмислював, не мiг вигадати собi великоi справи. Знав, що мiж смертних е багато великих, читав про те в книжках, пожадно вглиблювавсь у чужi життеписи, але одного, всього одного бракувало йому: не знав-таки, що робити i як той вiнець узяти.
Почав прагнути самоти, а вiдлюднившись, перебирав в умi всi дii й пригоди великих, навiть попрохав батька, щоб дозволили йому поселитись у замку, в якому нiхто не жив, i нарештi таки оселився помiж холодних, пропахлих пустинею стiн. Уночi снували покоями кажани й шарудiли сухими крилами, тодi йому здавалося, що зi стiн осипаеться пiсок. І той пiсок сипався йому на очi, на тiло, а безнадiйнi думки про велике дiйство не покидали його.
«Зараз я встану, – гадав вiн, – i вийду на ганок. І закричить зрадiлий народ, i затрублять труби, а я озиратиму всiх iз висоти й прийматиму належнi почестi».
Але вiн знав: не збутися цьому без якогось чину. Все, що робили iншi: вiйна, наука, писання, – не для нього. Може, стати проповiдником i навчати людей, як жити? Але вiн не знае, що проповiдувати, тому вдягав рицарський стрiй i важко, одновимiрно ходив залами порожнього замку. Не допускав до себе навiть слуг i готував собi iсти сам; блукав залами порожнього замку, заселеного кажанами, а вночi слухав шерех пiску.
Родина дивилася на нього, як на несповна розуму, а вiн тiльки те й робив, що мислив. Казали, ходив вiн так двадцять п'ять лiт, а тодi вийшов на ганок i проголосив палку промову про життя перед бур'янами:
– Що таке добродiйнiсть, а що таке дiяльнiсть? Добродiйнiсть – це те, що примушуе людину чинити праведно, але немае глузду в праведностi, коли ii використовуе неправедний. Дiяльнiсть – це наш шлях до того, що подобаеться бiльшостi, але немае такоi дiяльностi, яка б подобалася усiм. Арiстотель сказав: наше щастя в дiяльностi, що спiвпадае з добродiйнiстю, але способiв тлумачення добродiйностi стiльки, скiльки е бажаючих тлумачити. Демокрiт сказав, що наше щастя – це супокiйнiсть розуму, а супокiйна розумом людина стае недiяльна – без тривожного хвилювання неможлива нiяка дiяльнiсть, в тому числi й розумова. Добродiйнiсть на чиюсь користь виливаеться в злодiйнiсть для iнших, дiяльнiсть розумова завжди пам'ятае про прокляття непiзнанностi, а думки розумово дiяльного стають непiзнаннi для тих, хто не пiзнае. Отже, я дiйшов до такого: той, хто прагне чинити добродiйнiсть, однаковий iз тим, хто того не прагне, але й до злодiйностi не надиться. Той, хто дiяльний, однаковий iз недiяльним, аби тiльки обом було доступне начало безмiрноi любовi. Гарний тiлом нiчим не лiпший вiд негарного, а славний од неславного, бо всiм один кiнець – зникнення. Славному й неславному одна цiна, тiльки в славного ii названо, а в неславного – нi. Людина крива й бистронога однаково йдуть, мае значення, чи добру дорогу вони топчуть. Малий зростом не гiрший од високого, а бiдний од багатого – мае значення тiльки вмiст любовi в iхнiх душах. Не осуджуй нiчого, чого сьогоднi не розумiеш, i щастя твое буде в тому, що не осудять тебе, аби тiльки не ступив ти на шлях, що веде в прiрву. Прiрви бiйся, а все iнше хай залишаеться таким, як е, бо кожна самонадiянiсть – це початок глупоти.
