скачать книгу бесплатно
І менi раптом здалося, що дивно самотнiй я у цьому свiтi, що всi люди, якi так дико регочуть навколо, вчинять менi якусь велику шкоду, що таки годi сподiватись од них милосердя.
Шинкарка принесла меду, i всi, хто був у корчмi, почали пити, вiншуючи один одному здоров'я. Я зирнув у куток, де сидiв той страшненький старий, вiн дивився на мене, попогладжуючи вуса, й усмiхався загадково. Я ж стояв у самiй кошулi серед корчми, i сльози котилися менi на обличчя. Крiзь тi сльози бачив, як даруе компанiйський сотник злодiякам мiй кунтуш i каптан, вони пiдхлiбне дякували й кланялися; решту моiх речей: рушники, хустки, кошулi, пояси сотник вiддав шинкарцi знову-таки за мед. Козаки пили один до одного, пропиваючи мое добро; здавалося, нiхто й не цiкавився мною, але коли iхнi очi спинялися на менi, лихi iскри починали в них грати. Сотник встав i пiдiйшов до мене. Притулив менi пальця до грудей i почав виказувати, ганячи злодiiв, – не давав i слова сказати у вiдповiдь. Казав, що радий бачити моi сльози, бо сльози передують каяттю, а я вже не мiг витримати гостроти його поставленого на мене пальця. Зрештою, саме це кинуло мене в розпач, тож, перекриваючи гудiння голосiв, я почав розпачливо вигукувати у завмерле передi мною сотникове обличчя, що його, тобто сотника, пiдступно одурено i що зовсiм не я чинив злодiйство. На те сотник усмiхнувся загадково й вiдiйшов на свое мiсце. Компанiйцi i моi спiвподорожани вже заревли пiсень, i голос мiй пропав у тому галасi. Старий у кутку не бенкетував.
– Вони не хочуть мене вислухати, – сказав я йому розпачливо. – Послухайте мене ви, ваша милосте!
Старий важко й чорно подивився на мене, i я знову подумав: це той, котрий крутив червоне коло, в яке я був управлений. Так, я його зустрiчав уже ранiше; здаеться, вiн почав зустрiчатися на моему шляху вiдтодi, вiдколи вселилось у моему серцi щось клубасте й чорне. Вiдтепер, скажу тобi наперед, любий читальнику, вiн не покидатиме мене – той, котрим дiтей лякають…
Так, я зустрiчався з ним ще до того, як вирушив у цi мандри; було це торiк, коли повертався од родичiв i йшов путiвцем, сподiваючись дiстатися до найближчого села, де мав переночувати. Але чи зблудив я, чи й справдi так було треба, села менi не трапилося, а навколо швидко западали сутiнки. Тодi побачив вогонь, хтось сидiв бiля огниська, а воно високо палахкотiло, кладучи на землю червоне коло. Я пiдiйшов i привiтався. Чоловiк сидiв до мене спиною, не повернувся й не вiдповiв. Тодi я попросив дозволу сiсти бiля вогню. Чоловiк мовчки хитнув, i я сiв навпроти.
– Чи далеко звiдси до села? – спитав я.
– Тут нема нiякого села, – вiдповiв вiн.
– Менi пам'ятаеться, що е. Спинявсь у ньому, коли йшов сюди.
– Поблизу немае села, – вперто сказав чоловiк. Звiв обличчя – був це той самий, що оце сидить передi мною.
– Навколо немае сiл, – сказав цей дивний чоловiк, – бо сюди прийшла моровиця i всiх викосила. Я здригнувся.
– Не лякайся, – спокiйно сказав чоловiк. – Моровиця – це не тiльки лиха напасть, це перст божий, падае вона не на одного, а на тисячi, щоб бiльше нагнати страху. Страх же мусить жити в людях, страх – ii керманич i водiй. Без страху людина стала б удвiчi бiльшим хижаком, нiж е. Страх унатурюе звичаi й мораль. Унатурюе, а може, й творить iх. Я зачудовано вдивлявсь у свого спiврозмовника.
– А ви самi чуми не боiтеся? – спитав. Вiн засмiявся. Сухо i несмiшно, наче мав забитий пiском рот.
– Не боюся, – мовив вiн. – Бо я i е отой Страх. Щодня i щогодини змiнюю свою подобу, але завжди незмiнний я i один!..
Я обвiв поглядом усю корчму. Козаки сидiли за столом, голосно розмовляли один з одним, разом iз ними сидiли й моi спiвподорожани, всi порозбивалися на купки, як то бувае у компанii, i балакали навперебiй. Мовчали тiльки сотник, який схилив над столом чоло i, певно, про щось думав, i той, у бiк якого я й дивитися вже не хотiв.
«Ця корчма, – подумав я, – якась страшна. Що тут дiеться? Чи, може, сплю й сниться менi лихий сон? А може, ще не опритомнiв, вiдколи вдарено мене довбнею?»
Не знаю, як тобi все пояснити, читальнику, але менi здалося, що втратив волю, забув навiть, що мене мають тут судити, – потягло мене ближче до столу, за яким сидiв Страх.
– Тiльки тепер вас упiзнав, – сказав тихо, щоб не привернути до себе уваги.
– Сiдай вип'еш пива, – запропонував Страх.
– Не вживаю трункiв, – мовив я. – Хочу тiльки запитатися.
– Не питай – i не спитаеться, – сказав вiн.
– Чому я став вашим обранцем?
– Отакоi, – засмiявся Страх. – По-моему, це ти обрав i прикликав мене.
– Тодi я спитаю таке: чи дружить страх божий iз справедливiстю?
Старий розреготався, а може, це зареготали на розповiдь одного iз моiх спiвдорожан козаки? А може, вони тiльки те й робили, що стежили за мною? Реготали всi, а найбiльше моi здирники-спiвподорожани. Трусилися, наче битi трясцею, очi в обох стали татарськi – крiзь них вiялами сипалися сльози. Сотник смiявся, закинувши голову i широко розтуливши рота.
Страх сидiв навпроти мене, вже не смiявся – на вустах у нього лежала тонка гадючка усмiху. Менi поповзли вiд того по спинi мурахи, а волосся заворушилося.
– І все-таки дивний ти чоловiк, – мовив Страх. – Дивнiшого в життi не бачив.
– Вiн не дивний, а дурний, – озвався Семен, мiй спiвпорожанин. – Вiд отих своiх книжок.
– А може, й дурний, – погодився Страх.
Я мовчав. Стояв у самiй кошулi, сперся плечем об стiну й дивився на забруднену вiд недавнього дощу шибку. На нiй лишилися висохлi слiди крапель та потiчкiв – темнi пиловi смужки й кружечки. Вся шибка була залита сонячним промiнням, а в кутку сяяв клаптик блакитного неба.
І, як не дивно може це прозвучати, любий читальнику, але саме в ту важку для мене хвилину згадав я любу аlmа mater свою – Киiвську колегiю, згадав вистави, якi гралися щороку в час рекреацiй; згадав, що в них брав завжди неодмiнну участь i за те вiд професорiв дiставав похвалу. І от, дивлячись на покрапковане вiкно, я раптом на хвилю забув, що мене притягли в цю брудну корчму, повну хмiльних, немилостивих людей; забув, що мене збираються судити, а подумав: щось треба вдiяти особливе. Засвiтивсь у менi натхненний вогонь, i я вирiшив: коли звiльнюся з напастi, звернуся до свiту зi своiм Словом. Ще не знав, що це мае бути: драма чи в'язанка притч, але в тому писаннi я оповiм про все, що мене мучить i турбуе. Звернуся безпосередньо не до цих людей, що сидять передi мною, а до людей взагалi – маю ж придумати власне Слово, виваживши в ньому кожне речення; адже треба менi якось порозумiтися зi свiтом людей, щоб бiльше не траплялося таких випадкiв, коли ти говориш, а тебе не хочуть слухати; ти кажеш правду, а тобi в лице смiються. Маю придумати в'язанку iсторiй, оповiвши iх перш за все собi самому, щоб i себе змiнити тiею наукою; хочу, щоб люди, уздрiвши мене, не зводили насмiшкувато брiв, щоб по iхнiх вустах не прослизувала iронiчна чи зневажлива усмiшка, а щоб трактували мене поважно, хай i нiкчемний, i незначний я у цьому свiтi. Але не смiхотворець я i не для смiхотворства в життя прийшов. Я напишу для цього свiту драму чи в'язанку притч, урочисто назвавши ii «Мудрiсть передвiчна», – оце й буде мудрiсть, яка не тiльки зголосить моi думки iншим людям, але по-своему очистить i мене. Я готовий iти на такий чин, коли звiльнюся вiд напастi, що впала менi оце на голову. В мене вже е одна притча, яку давно хочу записати.
РОЗДІЛ VII
«Мудрiсть передвiчна». Розум
Розум був птахом i вiльно лiтав по землi. Зовнi був схожий на дикого голуба, але хто бачив його, той нiколи не назвав би його так просто. Був-бо вiн iнакший. Отож лiтав дивний птах улiтку i взимку, весною i восени. Нiде не жив довго, але завжди весело спiвав. Інколи його кликали до себе, i вiн навiдував людей. Йому доводилося нудьгувати на довгих диспутах i при балачках тих людей, котрi розумними визнавали тiльки себе. йому доводилося розмовляти зi схимниками й гетьманами, якi питалися в нього порад, але нiколи iх не слухали. Бо нiкому не було дiла до Розуму взагалi – кожен хотiв узяти його собi в прислужники. Тому й лiтав Розум вiльним птахом, нiкому й не потрiбний, але кликаний усiма. Про те, що ним легковажать, не дбав, бо мiг скiльки завгодно пити сонця i скiльки завгодно лiтати у вiльному просторi. Єдине, що турбувало птаха: ось уже скiльки рокiв, сотень чи й тисячу, вiн так i не знайшов собi затишноi оселi й притулку. Адже, крiм сонячноi погоди, бувае вiтряно, печуть морози i гуляе сльота. Проте вiн завжди дивився на свiт з любов'ю i завжди був безтурботний. Якось його покликав Пустельник.
– Просидiв я у печерi тридцять рокiв, – сказав вiн, – але щодалi темнiшае мiй мозок. Щодалi страшнiшi химери навiдують мене.
– Я люблю волю, – сказав Розум. – Той, хто будуе хурдиги для iнших чи замикае в них себе, – мiй ворог. За якийсь час покликав його Заброда.
– Тинявся я по цiлому свiтi, – сказав вiн, – але не зробило це мене щасливим, а лише причепило до тiла мого безлiч хвороб.
– Я люблю, коли в дiях людських пануе глузд, – сказав Розум – Ти ж блукав без мети. Просто волочився, i нiхто вже тепер не врятуе.
По тому покликав його Будiвничий.
– Будував я цiлий вiк, але, коли зводилася будова, тяжко було менi дивитися на витвiр рук своiх. Усе мое життя було бiганиною вiд однiеi роботи до iншоi – не здобув я втiхи.
– Ти не шукав себе в своiй роботi, – сказав Розум, – а лише достойноi плати за працю. Я ж доступний тiльки тому, хто вмiе знаходити у роботi себе.
Тодi прийшов до нього Фiлософ.
– Шукав я тебе цiлий вiк, чому ж хапаюся й досi за порожнечу?
– Ти не мене шукав, а хотiв урятуватися, – сказав Розум. – Не досягне вершини той, котрий береться пiймати незмiренне.
Вони всi бiгли за ним, аж потом умивалися. Бiгли, а птах вiдлiтав, пурхаючи все далi i все вище. Тодi вони зупинилися.
– Давайте зловимо його в сiтку, – сказав Фiлософ. – Тодi вiн од нас не втече й послужить, як захочемо.
Вони зв'язали сiтку й покликали до себе Розума. Той прилетiв, а вони почали дурити його порожньою балачкою, тодi як Фiлософ заходив ззаду, щоб накинути на птаха мережу.
І вiн накинув сiтку на птаха, мiцно закрутивши пройму. Але диво дивне вчинилося. Замiсть птаха в сiтцi заборсалися всi вони: Пустельник, Заброда, Будiвничий i Фiлософ.
– Ти що, сказився! – закричав Пустельник. – Лови його, а не нас!
– Я ловив його, – сказав Фiлософ.
– Дурень ти печений! – сказав Будiвничий. – Хiба я не бачив: ти зайшов ззаду й накинув нам на голови сiтку.
– Але стривайте, – сказав Фiлософ, – як це сталося? Хай я накинув сiтку на вас, але як у неi потрапив сам?
– Ти майже зрозумiв мене, – сказав Розум i полинув од бесiдникiв геть.
РОЗДІЛ VIII,
де Турчиновський розповiдае про новi над ним тортури
Серед тих знавiснiлих облич чувся я, люб'язний читальнику, вельми незатишно; одне те, що прихiд до мене Страха не був випадковий, адже душа моя тодi вже почала холонути, а друге – не знав я, що чекае мене попереду. Компанiйцi все ще гуляли, перш нiж зi мною розправитися; вороги-спiвподорожани вiддали шинкарцi моi, але iм вiдданi, кунтуш i каптан, що вельми сподобалося компанiйському сотнику, i той на додачу брязнув ще й власною калиткою. Шинкарка, бачачи, що багатiе, бiгала як навiжена – в неi розтрiпалося волосся, i скидалася вона менi тепер, любий читальнику, на вiдьму. Щось таки незвичайне було в рухах цiеi жiнки: ходила так, наче хотiла сховати рану в боцi, вiд чого стан ii був перекривлений, а голова трохи вивернута. Коли ж пiдiйшла до мене й гигикнула просто в обличчя, сморiд менi вдарив у вiчi, а в ii зiницях, темних i нiби неживих, я вгледiв чорних, хвостатих, навiть з рiжками чоловiчкiв…
Моi вороги з компанiйськими козаками ревли пiсень, i очi iхнi все бiльше запливали червоним. Один iз колишнiх моiх спiвподорожан, Семен, знахабнiв настiльки, що пiдiйшов до мене й почав вимахувати кулаком.
– Руки чухаються дати йому в пику! – верескливо закричав вiн i замахнувся. Я присiв, а Семен, вдаривши замiсть мене стiну, поточився i брязнув на долiвку. Козаки зареготали. Ворог мiй став навкарачки i почав удавати пса. Тiльки чудний то був пес: з людським обличчям i в людськiй одежi. Люто загавкав на мене i схотiв схопити за литку – козаки аж заходилися за столом вiд смiху.
Страх у кутку реготав також.
– Весело, панове, веселоi Так бувае завжди, коли хтось боiться. А я й пожартувати люблю!
До мене, одновимiрно плескаючи в долонi, повiльно пiдходив другий спiвподорожанин, Іван.
– Увага, товариство, увага! – сказав вiн урочисто. – Пане сотнику, накажiть, хай цей злодiй заспiвае. Вiн, iй-богу, красно спiвае, тому i втираеться в довiр'я дякiв…
– Гав-гав! – люто кинувся до моеi литки перший спiвподорожанин, Семен; здаеться, вдавати iз себе пса складало йому приемнiсть.
Мене випхнули за велiнням сотника на стiл, i я спробував голос. Та голосу не було. Розтуляв рота, аж млоiло менi в щелепах, але з рота виривалися самi хрипiння та свист. Це мене перелякало – що робитиму у свiтi, коли не зможу спiвати? І я вже насправдi хотiв заспiвати, вже й навшпиньки звiвся, так моцувався. Проте голосу не було, лише пiдступно мокли щоки, бо сльози без припину котилися менi по обличчi.
– Вiн не хоче для вашоi милостi заспiвати! – гукнув Іван. – Це такий заiлий розбишака!
– То ти не хочеш нам заспiвати? – гримнув сотник. – У колодки його, нечестивця!
Ударив кухлем по столi так, що все аж затремтiло. Мене хутко стягли додолу, i за хвилю на ноги було накладено важкi колодки.
Мiй перший спiвподорожанин, Семен, пiдiйшов, все ще на чотирьох, до сотника.
– Дивне зi мною чиниться, пане сотнику, коли бачу злодюг, – сказав вiн – Таке на мене находить, що сам не знаю, що такому учинив би! Зовсiм несамовитий стаю…
Я дивуюся, люб'язний читальнику, скiльки може ховатись у людинi злостi. Про це я багато передумав, нi до чого доброго не домiркувавшись. Є тут щось незбагненне. Вiзьмiмо таке: тебе б'ють, а ти не хочеш вiдповiдати помстою, щоб не помножувати зла. Але тим самим, що покiрний, як овечка, також його помножуеш – зло непокаране не зникае. Отож, щоб покарати злочинця, сам ним стаеш. Зло зновутаки множиться. Це якесь коло, дорогий читальнику, – зло вiд добра i зло на зло.
Я хотiв би, щоб множилося з такою силою i швидкiстю добро. Але добро не мае переваги зла: воно – дозволене, воно – нерушний камiнь, тодi як зло – швидкий вiтер, який за мить облiтуе сотнi гiн. Менi хочеться, щоб десь там, пiсля мене й дiтей моiх, було розiрване це давне, поросле мохом коло i щоб у ньому не крутилися люди. Втiм, годi смертному зазирнути в майбутне: чи не тому син не розумiе батька i навпаки. Чи не тому змiнюються так часто в людини ii замiри й бажання – день прийдешнiй не завжди приносить сподiване…
Думаю про це, сидячи тут, у своему садку, пiд яблунею, не вiдводячи погляду вiд стежки, яка колись повела мене у свiт i завела. Оно йде по стежцi малий хлопчак з бiлою кучмою волосся на головi i з дерев'яною шабелькою в руцi. Махае тiею шабелькою, стесуючи голови будякам, i в нього по-войовничому насумрене обличчя. Бадилячi голови падають пiд ноги, i я знаю, що вiн анiтрохи не сумнiваеться, що його суд не кривий.
РОЗДІЛ IX,
де Турчиновський оповiдае про свое чудесне звiльнення
Той шум i гелгiт, здiйнятий у шинку, збудив, на мое щастя, одного компанiйського отамана, який лежав на печi, а вiд диких погукiв прокинувся й, позiхаючи, сказав:
– А що це у вас за шум та спiванки?
– Йди сюди, – гукнув сотник, – i пий мед, нам ось злодiя цi молодцi привели.
Отаман злiз iз печi, ще нiчого не бачачи зi сну, й пiшов, похитуючись, до нас. Був вiн лiтнiй на роки, широкий у плечах i так щиро позiхнув, що, менi здалося, мiг би легко проковтнути нас усiх. Отаман сiв, почухуючись, до столу.
– А де ж злодiй? – спитав напрочуд густим басом.
Я сидiв у кутку в самiй кошулi й забитий у колодки. Те, що зi мною дiялося, було поза моiм глуздом – витiвка моiх ворогiв-спiвподорожан надто дика, щоб у неi повiрити, але ж у неi повiрили. Нiхто не цiкавиться, чи так все було насправдi, чи нi, нiкому й дiла до мене, упослiдженого, немае. Терплю нестерпнi тортури й не знаю, чи буде iм кiнець.
Нiч. Пострiлюють свiчки. Всi сплять, тiльки я, вже зовсiм старий чоловiк, позбувшись сну, сиджу, переповнений спогадами, i намагаюся вловити ту думку, яка може все менi вияснити. Але я розумiю: марна ця моя забаганка, бо таку думку навряд чи знайду. Отож сиджу самотньо й палю стару череп'яну люльку – iскри врядп-годи сиплються на папiр, i коли побачиш, читальнику, тут, мiж лiтер, випаленi дiрочки, згадай усiх тих, хто не може спати ночами, запалений пристрастю обмислювати власне життя. Незавидний це талан, любий читальнику, не важко й збагнути: завдань на вiднiмання й додавання життя не розв'язуе. Навпаки, воно ставить числа, як доведеться, а тодi ще й перемiшуе; тасуе, нiби карти, i нiколи не показуе конечного вирахунку.
Той вирахунок людина мае знайти сама. Через це й приходять до неi такi ночi, коли тьма зовсiм непрозора, коли зникають iз неба мiсяць та зорi, коли вiкна запечатано сiмома темними замками, а дверей iз твого закапелка нiби й не iснуе. Тодi опиняешся сам на сам перед собою, сумлiнням своiм i пережитими днями. Тодi приходить велика, темна, мов нiч, самотнiсть, а свiчка горить i не згоряе, як i твоi думки. В ii вогнику спалюються нетлi, якi пробивають усi сiм шиб, що ними затулився ти вiд свiту; в полум'i тих свiчок згоряють i думки, саме тi, недодуманi чи додумати якi бракуе сили. Натомiсть очищуеться мозок, легкий розпач приходить у груди, як човен, i в нього, здаеться, ясне вiтрило. Думки пливуть уже в тому човнi, i, хоч тиша величезна навколо, – буря там, туман, i злiтають величезнi хвилi. Щось стогне i плаче – те, що вмирае, те, що зболене до кiнця, – ось як воно бувае в життi! Менi лишився тiльки цей маленький свiтлий вогник, який розсiвае нiч i в якому вже позгоряли всi нетлi. Тiльки вiн свiтить мозковi, адже, попри все темне, що мучить людину, вона iстота все-таки свiтляна…
Мене поставлено перед очi отамана, i той, пильно придивившись до мене, мовив:
– Щось вiн менi, товариство, по знаку! А з якого ти, хлопче, краю?
Й не мав уже найменшоi сподiванки визволитися, тому сльози знову сипнули менi на щоки. Страх у кутку корчми розглядав власнi вуса i всмiхався.
– З полку Переяславського, – сказав я крiзь сльози. – А з мiстечка Березанi.
– Як, як ти сказав? – поставив супроти мене очi отаман.
– З Березанi, – вже зовсiм безнадiйно сказав я, вважаючи, що й отаман хоче взяти мене на кпини.
– А чи не Михайла Турчина, сотника, ти син? Я ледве не захлинувся вiд плачу й попросив води. Козаки непевно роззирнулися, але отаман наказав дати менi напитися. Менi миттю пiднесено горня, i я, дзвонячи об нього зубами, почав заковтувати ту воду. Пив довго, скiльки вистачило духу.
Тодi сказав отаман сотниковi й козакам:
– Ви ж бо самi в його батькiвськiй хатi були: пили i iли, коли йшло вiйсько на туркiв у степи.
Вiн оповiв детальнiше, як це було. І менi пригадався далекий час, i брязкiт зброi, i те, як записую я кiлькiсть провiанту, i вусатий козак; дiвки, що виглядають з-за тину; глечик, що хряснув i розпався, коли на нього ненароком сперся той козак; i синi квiти бiля нашоi хати, аж боляче давитися, такi яскравi; обличчя моеi матерi, коли вiтала гостей; голоси, що вранцi лунко лiтали над вулицею; старий як свiт собака, що нiяк не мiг розклепити вiд сну очей i загавкати на прийд. Батько в козацькiй одежi; купчастi хмари над головою, i жовтий дощ сонячного промiння, яке пядало в той день на мiстечко. Це все було пойняте густим серпанком, майже туманом, бо вiдтодi спливло немало часу; те минуле для мене перестало iснувати, лише iнколи, як сплеск весла, – спомин, а також далекий солодкий бiль од того спомину i вiд того, що серпанок застеляе зiр, спрямований чи туди, у минуле, яке вже нiколи не постане перед очима без того туманцю, але житиме, доки iснуватиму в цьому свiтi.
Отож оповiдав я козакам та отамановi свою iсторiю, а тон туманець заливав менi очi, i не мiг я позбутися м'якого, легкого видива: хати пiд стрiхою, i мати, яка кличе курей Тi котяться, нiби грудки, розкидаючи лапами гарячу бiлкуряву, а вгорi, аж бiля неба, поруч iз хмарою, цвiте вишня Сонце заплуталось у неi мiж гiлля, а менi здавалося, що це велика птиця заплуталась у деревi, здоровенна жар-птиця, що ii побачивши, пiзнав я незбагненний неспокiй. Вона заспiвала менi – колись я записав оцi слова:
Ген, iде той, що йде, а назустрiч – дороги,
В манiвцi повертають чомусь його ноги.
Манiвцi набридають – на стежку звертае,
А як стежка не вабить, то просто блукае.
Вiн iде, голова вiд думок заболiла,
І не знае, куди вже звернути б хотiла.
Вiн завмер од такоi, як свiт, дивовижi —
Опинився-бо раптом на цiм роздорiжжi…
Так менi спiвала птиця-сонце, i це була незвичайна пiсня. Якраз пiсля того я вирушив у Киiв, щоб вчитися в класi поетики, бо iнфиму, граматику й синтаксис вже пройшов. Мати хотiла, щоб залишився я вдома, але я не мiг ii послухати: тi, кому покладено в душу неспокiй, не мають власноi волi. iх котить, як шалена вода камiння, i вони не встигають до ладу роззирнутися. Навколо рух, шум, гомiн, а вони в тому русi – його малi часточки… – Я оповiв докладно своi пригоди, а коли звiстив про те, як моi спiвподорожани-злодii кинулися на мене, наче звiрi, побачив, що вони обидва потайки пробираються до дверей. На мить менi закололо в серцi: не вiдав, чи сповiщати отамановi про цей iхнiй намiр, чи нi. Язик мiй розказував, а в менi сидiло два супротивники й переконували навперебiй. «Треба, щоб вони були покаранi, – казав один, – не мусиш лишатися байдужий до зла». – «Коли помстишся, – сказав другий, – то помножиш зло!»
Саме розповiдав, як було вдарено мене ломакою, коли ж кинулися вороги моi в дверi, щоб утекти. Проте воля вишня сильнiша за нашi помисли й бажання: у сiнях утрапили вони в обiйми до iнших козакiв, що саме заходили до корчми, – вiдразу iх зловлено й забито в колодки. З розбiйникiв було здерто одежу й вiддано менi, але я забрав тiльки свое. Що ж пiшло на меди, було сплачено з iхнiх грошей, а менi все повернуто.
Не мiг я, любий читальнику, й повiрити в свое чудесне звiльнення, настiльки все сталося раптово. Розбiйники сидiли забитi в колодки, в самих кошулях, як я хвилину тому, – мiг i позбиткуватися з них. І вiдчув я дивну озлiсть, читальнику, – те почуття спалахнуло в менi коротко, але нiколи не забуду, як скочив я до своiх лютих ненависникiв i затрусив перед iхнiми зловорожими обличчями своiм не вельми потужним кулаком. Але вони лише засмiялися з моiх потуг зневажливо, хоч i не могли супроти мене, забитi в колодки, оборонятися. І вiдчув я: затоплюе менi груди кволiсть – не мiг помститися над збитошниками, щось мене знесилювало й утримувало. Руки моi безсило впали – безпомiчно дивився я в нахабнi очi своiх ворогiв.
Не все тут менi зрозумiле, люб'язний читальнику, i це найбiльше мене непокоiло й непокоiть. Чому вони, учинивши стiльки злого, такi впевненi й незворушнi, навiть знаючи про неминучу собi кару? Чому так незмигно й смiливо дивляться менi у вiчi, начебто злочинець я, а не вони? І чому я, насправдi в усiх трафунках безневинний, опускаю руки й почуваю себе, як побитий собака? Ось що примусило мене пильнiше зазирнути цим збитошникам у вiчi, але не побачив там нiчого. Тодi збагнув неперехiдну iстину: люди живуть в одному свiтi, але неоднаково. Свiт наш – це мережа свiтцiв дрiбних, отож i жили вони неспiвмiрно зi мною, у сферах, якi не освiтлюе мiй мозок. А ще я подумав про дивну змiнливiсть долi нашоi. Суддi спершу повiрили на слово iм, моiм лихим ворогам, i збиткувалися з мене, зовсiм не зважаючи, що iх могли ошукати брехнею. Зараз так само легко повiрили менi, бо один iз них випадково знав мого батька.
