скачать книгу бесплатно
Сказавши це, рицар почав сохнути й занепадати на здоров'i. Танув, як свiчка пiд сонцем, доки не полетiла його душа шукати iншоi долi й iншоi мудростi. Про нього трохи погомонiли тi, що знали його; родичi посумували над пропащою його силою, скiльки в таких випадках годиться, а згодом дружно дiйшли думки, що смерть для такого найлiпший дарунок. Через рiк про рицаря забули б згадувати, коли б про замок не почали ходити поганi чутки: казали, що завелася там нечиста сила. А ще казали, що вряди-годи там з'являеться закутий у залiзнi риштунки рицар i проходжуеться кам'яним кроком, весь час щось до себе бурмочучи. Розповiдали, що в той час, коли з'являвся рицар, кажани зграями тiкали iз замку, i так iх було багато, що вiд них зовсiм темнiло небо.
РОЗДІЛ XV,
у якому Турчиновський оповiдае про неспокiй, що його посiв у Поповiй Горi
Пiсля ганебного вигнання моiх ворогiв та збитошникiв я заспокоiвся, тим бiльше, що, за порадою компанiйського отамана, мого визволителя, втрапив у писарi до сотника, оскiльки iхнiй був у комiсii польськiй у вiд'iздi. Менi було видiлено квартиру, i я почав спокiйно й безтурботно жити, пильно виконуючи свою роботу, – решту часу збував, як хотiв.
Лiто тодi стояло гаряче, небо було чисте, аж вицвiле вiд спеки, я купавсь у рiчцi, лежав на пiску, заховавшись од стороннього ока, i наче завмер – життя мое стало одноманiтне й сите. Пiсля хвилювань, що випали менi, це було добрим дарунком, i я скористався з нього, передчуваючи, як завжди, небезпiдставно, що за якийсь час вся ця благiсть мае зникнути, не полишивши пiсля себе й слiду.
У вiльний час я блукав пiщаними мiлинами, вiдчуваючи задоволення вiд того, як пестить босi ноги м'яка, тепла хвиля, ловив скойок чи дивився, як прокладають вони по пiску борозенки. Часом, звiсившись iз кручi, стежив, як шугають у чистiй водi срiбнотiлi рибини чи стрiлою пролiтае рак. Коливалися водоростi, а мiж них – хвiст якоiсь бiльшоi риби, сонце в'ялило траву, тонкий тлiн сiна висiв у повiтрi, i вiд того душа розм'якала, й текла, й текла, як вода, замрiяна i знiжена. Я мiг годинами зорити, як зависае в повiтрi шулiка, чи слухати жайворонка, що натхненно видзвонюе своi спiванки; однослiвне, дорогий читальнику, те мое iснування було просте i добродане: я був тодi наче рослина, яка вiльно колишеться на вiтрi i тiльки те й робить, що п'е сонце та соки землi. Інколи, коли менi хотiлося розумноi балачки, я пiдiймався на горб до бiлостiнноi хатини, i ми неквапно балакали про книжнi мудрощi – козак-характерник, як i я, був дитиною тiеi ж таки alma mater – Киiвськоi колегii.
Проте побоювання моi про тимчасовiсть такого спокою невзабарi здiйснилися, i це сталося знову без моеi волi. Важко сказати, що трапилося, але наступного лiта земля нiби здригнулася пiдi мною, а з очей спала чарiвна плiвка, через яку зорив на свiт. Замiсть любоi серцю гаванi, я побачив нудне село, на яке аж дивитися було немило, нуднi горби; остогидла менi й курява, яка щодня набивалась у горлянку, й маленька рiчечка, змулена хлопчаками й заросла зiллям. Нецiкавi стали й розповiдi козака-характерника, бо вiн, старий, забував, що казав учора, й повторював тi ж самi мудрощi. Я роззирнувся навколо – все те, що кiлька днiв тому було менi повабне, видалося тепер буденним i сiрим. Немае спину людським забаганкам, любий читальнику, це я знаю, – але що мав чинити?
Отож знову запав у душу мою неспокiй, про який не раз вгадано на цих сторiнках, i я втратив мир на душi. Ще переконував себе прикладом Горацiя, шепочучи латинськi вiршi про любу селянську тишу, але й те менi не допомагало. Чуття моi, дорогий читальнику, не брали участi в цiй грi. Потайки я вже знав: всi остороги й самопереконання – невеличка облуда; я ж уже пiдсвiдоме поклав покинути це село й податись у мандрiвку далi – мене вабило в золотопромiннi сiтi просторих дорiг.
Часом виходив за село, ставав на його вступi просто серед Шляху i, примружуючи очi, дивився. Незвiдь-що я там бачив: порожне, бiле, розстелене серед зеленого полотно, але не мiг не пiддатися сильному й поривному потягу – мене вабило ступити на нього й забути про все, що залишилосяза спиною. Велика й свята, люб'язний читальнику, притягальна сила дороги, i я вiдчуваю це навiть зараз, коли став ветхий днями i вже, напевне, нiколи не вирушу в жоднi мандри.
Уночi я погано став спати, а якось привидiвся менi дивний сон. Буцiмто я, Ілля Турчиновський, позбувся тiла й маю живу саму тiльки голову. Щоб рухатися, я мусив звичайнiсiньким чином котитися i терпiв од того немалi незручностi й прикростi. Одного ж разу вiдчув, що за мною женуться конi. Вони наздогнали мене в чистому полi, оточили пiвколом, а тодi, ставши на заднi копита, почали перекидати мною, нiби м'ячем. Весело iржали при цьому, я ж злiтав у повiтря, тамуючи подих, бо щохвилини мiг упасти й розбитися, а конi ще й пританцьовували, показуючи великi слинявi зуби. Це тривало довго, доки не вдарив мене один iз коней занадто сильно – я полетiв од цих навiжених гравцiв геть. Але не впав на землю, а щасливо зачепився за дерево. Зрiсся iз тим деревом i став йому за плiд. Над головою у мене спiвали птахи й шепотiло листя, поступово я почав розумiти тиху мову того листя, як i спiв пташок. Любий затишок i спокiй вiдчув, живучи на тому чудному деревi, i це тривало доти, доки не подув сильнiший вiтер. Мене гойднуло, i я раптом уздрiв, що довкола па гiллi висять такi ж, як i моя, голови. Вiтер гойдав iх, як i мене, i я з подивом упiзнавав iх – усi знайомi менi. Он моi вороги-спiвподорожани, ось компанiйський сотник, отаман, козаки, дяк, iеромонах Теодозiй, шинкарка, ген праворуч – батько мiй i мати, брати й сестри, сусiди й iншi знайомi. Пiвдерева, однак, було захилено вiд мого зору, i я спитав у компанiйського сотника, що був до мене найближче: кого заховано там?
– Тi, з ким ще здибаешся, – мовив вiн спокiйно.
– А що це за дерево? – запитав я.
– Дерево життя, – вiдповiв отаман. – Хiба не пiзнаеш? Я упiзнав: такий малюнок бачив ув однiй iз книг. Знову уважно роззирнув дерево – все, що мiг бачити, i, на здивування мое, зазначив, що серед тих облич бракувало одного. Менi полегшало вiд того, але дочасно. Вiтер гойднув мене знову, i я уздрiв, що внизу таки майнула голова Страха.
– І ти тут? – запитав.
– Без мене не обiйдеться, – засмiявся Страх, i я прокинувся вiд того смiху…
Отакий чудний сон привидiвся менi в одну iз тих неспокiйних ночей, i це прискорило мiй вiдхiд iз Поповоi Гори, очевидно, такий сон – провiщення нових мандрiв, це сказав менi i сонник. Тiеi ж днини я зважився i з цим рiшенням рушив до компанiйського сотника й отамана, щоб вiдпроситися.
Мене вiдпустили не без жалю.
– Послухай мене, – мовив мiн доброзичливець отаман. – Не такий ти чоловiк, щоб по дорогах тулятися. Знову потрапиш у халепу…
Цi слова були розумнi, мудрi й пророчi, а я надто молодий, щоб iх послухати. Окрiм того, трапилася нагода – налучився менi у спiвподорожани купець Іван Рона, що так само, як i я, прямував до Могилева, везучи залiзо, – я знову опинивсь у владi дорiг.
РОЗДІЛ XVI,
у якому оповiдаеться про те, як Турчиновський дiстався до Могилева
Кажуть, кожна людина народжена пiд якоюсь зiркою. Менi важко сказати, що то за зiрка, яка колись освiтила й мое чоло, але часто здаеться, що ii вже немае. Не скажу, щоб те мене надто смутило, але й утiхи з того мало. Кожен-бо крок у життi чиню з потугами, i проти того воля моя слабка. Кажуть fatum, ще кажуть – так складаеться, але менi не хочеться шукати тут розгадок: коли воно так, то й так!
Іван Рона був спокiйний i розважливий. Вiн майже не розмовляв, лише мовчки йшов бiля своiх возiв, тодi як його спiдручнi та я лежали на сiнi.
– Чи не замало, пане Роно, – спитав я, – берете спiдручних, щоб захищати в дорозi свое добро?
– Везу залiзо, – сказав цей мовчазнюк i нiчого бiльше. Мовляв, хто понадиться на такий крам?
Була в тому, звiсно, рацiя, i я примовк i собi, менi погiдно лежалося, i дивився я в небо, а там стояли найчудовiшi з чудових храми – я мимовiльно милувався на вишуканi й ладнi iхнi тiла.
– І все-таки, – сказав, щоб завершити розмову, – застерегтися не завадить.
Рона цвиркнув крiзь зуби й подивився на мене сивими, надумiр спокiйними очима.
– Яке там застереження, – сказав неохоче. – Я ж везу залiзо!
Цей мовчазнюк був-таки достобiса певний iз себе, то я i собi заспокоiвся i заколивався на возi, дивлячись, як пишуть по небi спокiйнi письмена хмари. Спробував навiть угадати те письмо, i в моiй розмлоенiй свiдомостi прокреслилися десь такi слова:
Чоловiк в життi не знав, де спинитися вiн мае,
Дума: свiт увесь пiзна, та облуда це одна,
Хоч з лiтами знае бiльше, та не робиться мудрiший.
Думки поплелися в моiй соннiй головi лiнивою вервечкою, вив'язуючи в мозку iншi такi ж мудрощi, доки не затанцювали й не закрутилися, сплiтаючись i рвучись. Я заснув здоровим безтурботним сном, яким може спати молодий хлопець, коли його не утяжуе нiчого й коли вiн спокiйний духом.
– Агей! – гукнув хтось, – пане господарю, чи не дозволите приеднатися до вас?
Я розплющився, очi моi на хвилю ослiпли вiд темряви – була вже нiч.
– А хто будете? – спитав сторожко Рона.
– Подорожнi, пане господарю.
Якiсь люди почали наближатися до возiв, i я ледве власного язика не ковтнув: передi мною стояли моi здирцi-спiвподорожани, Семен та Іван.
– Пане Роно! – гукнув я щосили, торкаючись пальцем грудей одного iз них. – Це злодii, грабiвники, женiть iх геть!
– Я нiкого не жену геть, – спокiйно сказав Іван Рона. – Хочуть, хай iдуть з нами. Я везу залiзо!
З притиском сказав оте «залiзо», аж моi здирцi перезирнулися.
– Чи не жовте, пане господарю? – запитав Семен.
– Чорне, – безпристрасно вiдповiв Рона. Я не вiдпускав пальця вiд грудей мого ворога i продовжував переконувати купця.
– Пане Роно, цi люди ограбували мене; iх у Поповiй Горi батожили. Женiть iх, пане господарю, я вас прошу!
Іван Рона мав незворушне обличчя. Обiйшов воза, почiпав колесо, пiдмазав його з мазницi i припнув ряднину, якою прикривався крам.
– Але ж, пане Роно, – не вгавав я, – невже спокiйно iхатимете iз злодiями?
– Нас п'ятеро, а iх двое, – сказав Іван Рона, – чого менi iх боятися?
Був такий спокiйний, що менi в серцi закололо. Я дужче впер пальця в груди Семена i хотiв ще щось сказати, коли ж помiтив, що палець мiй провалюеться. Вiдсмикнув руку, а моi вороги розреготалися. Тодi я ткнув у груди найближчого до мене кулаком. Кулак вiльно пройшов крiзь тiло i провис з другого боку. Я злякався: а що, коли вони, моi вороги, i справдi не iснують? А що, як це тiльки мана, що водить мною, а я ще не отямився вiд того удару по плечi?
Мене зморозило. Зирнув у небо – там танцювали якiсь люди. Гойдалося, наче марево, бiле полотно дороги, а по ньому вигецували червонi постатi. Червонi плями стрибали перед моiми очима; завитi в голубi сувоi дiвчата крутилися, поблискуючи оголеними ногами. Я замружився вiд сорому. Велетенська хвиля плеснула на мене i забила рота травою. Я виплюнув ii, гiрко менi стало.
– Але ж, пане Роно, не можна потурати злочинцям, – сказав я.
– Хто там оббере, де злочинець, а де нi, – спокiйно заперечив Рона. – Ти кажеш, що вони злочинцi, а вони – що ти.
– Злочинець таки вiн, – сказали, не вагаючись, моi здирцi.
Я заплакав. Сльози котились на землю i спалювали свiжi паростi трави.
– Не вчинив нiкому лиха! – мовив надумiру голосно.
– Це ми не вчинили нiкому лиха, – в один голос вiдгукнулися моi вороги. – А через цього припутня ледве життя не позбулись. Завдяки йому нас бито й вигнано як злочинцiв.
«А що, – подумав я, – коли вони не винуватi, а таки я?» Це була страшна в своiй безглуздостi думка, але не мiг я ii викинути з голови.
– Зараз вiн признаеться у своiй винi, – сказали моi вороги.
– У якiй це винi? – спитав я здивовано.
– В тiй, у якiй сам визнаеш себе за винуватого.
– Я не знаю вини…
– Глянь, вiн ii не знае! – сказав Семен, позираючи на Івана Рону. – Через нього ледве не загинуло двое людей, а вiн удае iз себе божу овечку!..
Червонi постатi й далi стрибали по небi, а мене трусили чиiсь дужi руки. Я розклепив повiки й заслiпився сонцем. Сiв i спантеличено замотав головою. У горлi палило, голова нагадувала розбухлу гарбузину. Я торкнувся пальцем тiм'я – гостро заболiло.
Спокiйно iхали вози, Іван Рона мовчки простував дорогою, його спiдручнi спали, заслонившись од сонця здоровенними солом'яними брилями. Я хотiв щось сказати Ронi, але горло було настiльки сухе, що не змiг проковтнути слини. Тодi побачив поруч себе баклагу, вийняв затичку й напився. Все ще пострибували в очах червонi вогники, нiяк не мiг дiйти тями. Здалося навiть, що там, попереду, куди простували й ми, курява покрила двох вершникiв, котрi мчали вiд нас притьма. Обертали в наш бiк веселi, оскаленi обличчя, але крiзь куряву не мiг я iх упiзнати.
– Ти чого кричав? – спитав Іван Рона. – Коли спиш, то хоч голову затуляй.
Повернув до мене спокiйне обличчя й дивився. Вiд того погляду менi стало легше на серцi: нiчого тривожитися, коли поруч такий чоловiк. Видихнув iз себе повiтря i знову напився.
– Чудний сон приснився, – сказав Ронi. – Аж досi голова крутиться.
– Сон – це дiло пусте, – розважно сказав Іван. – Чоловiк непокоiться, то увi снi той неспокiй його i з'iда… Чвиркнув пiд ноги i спокiйно змахнув пужалном.
– А вам, пане Роно, сни не сняться? – спитав я.
– Навiщо iм снитися, – буркнув Рона. – Чи ж вони менi тра?..
Ми пiд'iжджали до якогось мiста.
– Чи не Могилiв це часом? – спитав я.
– Таки Могилiв, – мовив Рона. – Дав бог: спокiйно вiдбули ми дорогу.
Перехрестився широким хрестом i, позiхаючи, додав:
– Дощу давно не було…
РОЗДІЛ XVII,
у якому Турчиновський оповiдае про своi пригоди в Могилевi
Коли потрапляю, дорогий читальнику, в якесь нове мiсто, дивне почуття опановуе мною. Вiдчуваю неземний трепет, особливе хвилювання – здаеться менi, що народився на свiт знову, бо знову вiн передi мною iнакший. І вулицi, й будинки, i люди довкола iнакшi – обличчя, строi й голоси; я сам поступово змiнююся й iнакшаю; в такi хвилi байдуже менi, чи сонце надворi, чи дощ, – освiтлююся зсередини вiдчуттям цiеi онови, i все навколо начебто грае; м'яко, гарно i трохи сумовито – будь-яке переродження несе з собою трохи смутного, адже часто найбiльша радiсть мае пiдмурiвком своiм сум. Це вже такий закон, i не дивуватимемося з нього; коли приiжджаеш отак до незнайомого мiста, здаеться, свiт перевернуто i в ньому перевернутий ти. Подумки я навiть вирiшив: чи не потреба вiдчувати щось подiбне штовхнула мене мандрувати? Я справдi хвилююся, любий читальнику, коли передi мною починае стелитися дорога. Тодi стаю сильний i юний, i хода моя бадьора та жвава; тодi менi хочеться обiйняти цiлий свiт, i, хоч був я через легковiрнiсть свою караний, того почуття в менi не зменшилося – в Могилевi я знову ожив. Тут я вигiдно влаштувався в езуiтськiй школi, бажаючи навчитися латинськоi мови; тут знайшов новий дах над головою, а новий дах завжди здаеться вищим. У цьому мiстi мене знову потягло до спiву, отож я бiгав у церкву Спаса i слухав тамтешнiй хор, дивну втiху й солодке задоволення вiдчуваючи. Мене вабило на хори, тож одного разу я таки не втримався й подався крученими сходами угору. Там став позад усiх i долив до загального i власний голос. Мене наче водою обдало вiд розкошi. Сльози виступили на очах, я заспiвав iз щирим упоенням, вкладаючи у спiв усю свою душу: свiт для мене поступово зникав, бо я перетворювавсь у звуки i нiби гармонiйно розливавсь у просторi. Все покрилося м'якою тканкою – це вiдчував завжди, коли спiвав; здавалося, стаю дивно видовженою формою, що iснуе сама вiд себе. Весь простiр, де розмiщувався хор, пронизували списи сонячного промiння, та й кожен iз нас випромiнював од себе таке ж сяйво – вiд нашого спiву в церквi немовби робилося яснiше, адже недаремно ми силкуемося звестись голосами до неба, щоб було нас там почуто й сприйнято, щоб залишити там часточки своiх душ, якi йдуть в офiру для бiдних i страждущих. Так, це був натхненний спiв, бо чудовi звуки, якi народжувалися тут iз десятка грудей, начебто знiмали накип минулих дiй, образ, учинкiв – всього неприемного й лихого, що руйнуе житейське добро та благiсть.
Незчувся, як закiнчився спiв i до мене пiдiйшов регент.
– Ти хто такий? – спитав не вельми прихильно.
– Ілля Турчиновський, – вiдказав я.
– Так уже й Ілля Турчиновський, – перекривив мене регент. – А чого сюди залiз? Базар це тобi?
– Дуже поспiвати захотiлося, – чесно признався я, вiдчуваючи, як у мене холоне душа.
– Гадаеш, тобi платитимуть?
– Хiба я прошу плати? – спитав здивовано.
– А що ж просиш, вилупку?
«Вилупок», – мигнуло менi в головi, – хто це мене так називав?»
– Вибачте, – сказав нiяково. – Просто давно не спiвав, то й зважився.
– Так уже захотiлося тобi поспiвати? – знову перекривив мене регент.
– Та звiсно ж, – сказав я.
– А пива поставиш? – спитав регент уже милосерднiше.
– Та я ж..
– Ясно. Скупуеш, лярвий сину, – цей чоловiк забув усяку пристойнiсть i лаявсь у божому храмi. – Коли не поставиш пива, не потикайся менi на хори, – сказав загрозливо.
– Гаразд, – мовив я, закусуючи губу, бо спiвати менi хотiлося – Коли тiльки ваша ласка, пане регенте…
Треба було знову починати спiв, i регент стрибнув на свое мiсце. Ми знову заспiвали, але цього разу пiднесення я не вiдчув. У головi крутилися неприемнi думки – мимоволi iм пiддався.
Чому скрiзь, думав я, де з'являюся, трапляеться хтось iз ворожими супроти мене замiрами? Чому, здибаючись зi мною, люди дозволяють собi бути грубими чи поблажливими? Скiльки прожив я на землi, не зустрiчав до себе iнакшого ставлення Навiть Іван Рона, найспокiйнiший чоловiк, якого здибував, i той вирiшив, що треба ставитися до мене, як до дитини, – допомiг менi влаштуватися до езуiтськоi колегii. Отак я й блукаю у цьому свiтi, думалося менi, однi мене гонять, iншi виявляють милосердя. Мiж цих двох каменiв перебувае моя душа, i чи не вiд того вiчний неспокiй так палить?
Не важко менi було вгостити регента пивом, рiч обичайна, але це значило, що пиво мав би пити i я. Я ж не тiльки горiлки, але й пива та меду не вживав, бо тяжко дурiв од того i хворий робився.
У шинку кисло смердiло кожухами, регент сiв до столу й вiдразу ж почав грюкати кулаком, доки не прискочив до нього червонобородий шинкар. Борода та i справдi була червона, аж очi слiпли; регент замовив стiльки пива, що й вiл не випив би, – очi менi на лоба полiзли.
– Чого вирячився? – гукнув весело регент. – Добре мене пригостиш, то й тобi, може, щось у руку впаде. Скажеш, не хочеться тобi за спiв платнi?
Я зробив непевний рух, звiсно, платня менi не зашкодила б.
– То поручкаемося! – сказав регент i подав менi пальцi. Рука його була холодна i слизька, але вiн з такою силою стис менi правицю, що в мене не тiльки смикнулось у грудях серце, але й випав iз рота язик.
