скачать книгу бесплатно
Сонцем стань!
Збiрка
Тетяна Панасенко
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Книжка «Сонцем стань!» буде корисною учням середнього та старшого шкiльного вiку, iхнiм батькам i вчителям, адже складаеться з поезiй неоднозначного перiоду iсторii нашоi держави кiнця ХІХ – першоi половини ХХ столiття. Ця збiрка не лише орiентована на шкiльну програму i враховуе необхiднiсть учнiв ознайомитися з лiричними та лiро-епiчними творами, але й знайде вiдгук у серцях i душах юних читачiв, допоможе зрозумiти ту неповторну добу, продемонструе всю рiзнобарвнiсть талантiв, якими так щедро багата наша земля.
До видання включенi твори видатних письменникiв Михайла Старицького, Івана Франка, Лесi Украiнки, Миколи Вороного, Олександра Олеся та iнших.
Сонцем стань! Збiрник поезiй
Упорядкування та передмова Тетяна Панасенко
Серiя «Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури» заснована у 2010 роцi
Упорядник та автор передмови Т. М. Панасенко
Художник-оформлювач М. С. Мендор
В оформленнi обкладинки використано картину Олекси Новакiвського «Пробудження»
© Т. М. Панасенко, упорядкування та передмова, 2019
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
Поезiя – це завжди неповторнiсть…
Художник малюе фарбами, композитор iз семи нот створюе музичнi шедеври, довга та кропiтка робота майстринь перетворюе рiзнокольоровi нитки на розкiшний вишитий вiзерунок… Письменник же користуеться словами, якi складае у неповторнi лiтературнi витвори: вiршi, поеми, оповiдання, повiстi, романи. Талановитий митець умiе так пiдiбрати й розташувати своi лексичнi засоби, що вони стають шедеврами лiтератури. Читаючи вiршi, ми нiбито зустрiчаемо уже давно знайомi нам слова, ми знаемо iх значення i те, як вони пишуться, багато разiв ми навiть уживали iх самi, чули вiд iнших, але, сплетенi у вiзерунок поезii, вони змушують нас посмiхатися й замислюватися, радiти й гнiватися, спiвчувати, сумувати, розмiрковувати. Вiдгукуеться наше серце, окрилюеться душа, пробуджуються прихованi особистi почуття або чомусь давно замовклi патрiотичнi… Лiна Костенко неймовiрно точно сказала, що поезiя – це «безсмертний дотик до душi».
Представлений у цiй збiрцi перiод охоплюе понад сторiччя розвитку украiнськоi поезii. Цей час припадае на злам ХІХ та ХХ столiть. Складна, строката, неоднозначна доба в iсторii, звичайно, вiдбилася на лiтературному процесi. На змiну класикам прийшли молодi завзятi талановитi поети, кожен з яких по-своему бачив розвиток мистецтва, по-своему неповторно поеднував слова, мережачи прекраснi твори смiливими метаформи, епiтетами, експериментуючи з формою та змiстом: автори працювали в рiзних стилях i напрямках, торкалися тих проблем i питань, якi iх найбiльше хвилювали, використовували незвичайнi вiршовi форми, якi ще навiть не стали популярними у свiтi. На змiну великим класикам Івану Франку та Лесi Украiнцi, зберiгаючи й продовжуючи iхнi традицii, приходять високоосвiченi, блискучi «неокласики» Микола Зеров та Максим Рильський. Поруч iз ними працюе яскравий футурист Михайль Семенко, який шукае нових форм, вiдкидаючи класику попередникiв. Тут можна зустрiти рiзнокольоровий i музично наповнений «кларнетизм» Павла Тичини та «залiзнi строфи» Євгена Маланюка. Патрiотичнi, сповненi вiри й надii заклики Миколи Вороного, iсторичнi розвiдки Олександра Олеся, сумнi мотиви Євгена Плужника, юнацькi окриленi поезii Богдана-Ігоря Антонича…
Подii в краiнi мусили багатьох поетiв виiхати за межи рiдноi землi. Олександр Олесь, Євген Маланюк, Олег Ольжич працювали за кордоном, продовжували писати украiнською мовою. Вони зберiгали й удосконалювали ii, навiть на чужинi демонстрували ii красу й мелодiйнiсть, розмiрковуючи про долю Батькiвщини, сумуючи за Вiтчизною, сподiваючись на краще майбутне. Багато хто з митцiв цього перiоду повiрив у змiни в державi, у вiдродження, продовжував творити, намагаючись своiм словом, своiм талантом допомогти рiдному краю. Однак сьогоднi ми з сумом говоримо про перiод «Розстрiляного Вiдродження», бо пiд жорстокий та безжальний радянський прес потрапили блискучi поети нашоi Батькiвщини: Микола Вороний, Микола Зеров, Михайль Семенко, Євген Плужник… Система зламала нiжного й яскравого Павла Тичину, який зiйшов на свою «Голгофу слави»; перемолола неповторного лiрика Володимира Сосюру, зiгнула вихiдця з дворянськоi родини Максима Рильського. На жаль, трагiчних мистецьких доль так багато, що кiлькох томiв не вистачить, аби розповiсти про бiль i вiдчай великих талантiв, знищених або змушених писати те, що вимагали. Не можна забути й iмена заборонених у радянськi часи, викреслених з iсторii украiнськоi лiтератури Олега Ольжича й Олени Телiги, якi загинули пiд час Другоi свiтовоi вiйни, захищаючи Батькiвщину вiд загарбникiв.
Усi цi майстри слова на рiднiй землi й за кордоном у важкi й небезпечнi часи, у хвилини радостi й на порозi смертi, як наполегливi будiвничi, по цеглинцi складали неймовiрноi краси палац – украiнську лiрику.
Ця збiрка не лише орiентована на шкiльну програму i враховуе необхiднiсть учнiв ознайомитися з лiричними та лiро-епiчними творами, але й знайде вiдгук у серцях i душах юних читачiв, допоможе зрозумiти ту неповторну добу, продемонструе всю рiзнобарвнiсть талантiв, якими так щедро багата наша земля.
Т. Панасенко
Михайло Старицький
(1840–1904)
Виклик
Нiч яка, Господи! Мiсячна, зоряна:
Ясно, хоч голки збирай…
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!
Сядем укупi ми тут пiд калиною —
І над панами я пан…
Глянь, моя рибонько, – срiбною хвилею
Стелеться полем туман.
Гай чарiвний, нiби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить?
Он на стрункiй та високiй осичинi
Листя пестливо тремтить.
Небо незмiряне всипано зорями —
Що то за Божа краса!
Перлами-зорями теж пiд тополями
Грае перлиста роса.
Ти не лякайся-но, що своi нiженьки
Вмочиш в холодну росу:
Я тебе, вiрная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.
Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько;
Тепло – нi вiтру, нi хмар…
Я пригорну тебе до свого серденька,
Й займеться зразу, мов жар;
Ти не лякайсь, аби тут та пiдслухали
Тиху розмову твою:
Нiчка поклала всiх, соном окутала —
Анi шелесне в гаю!
Сплять вороги твоi, знудженi працею,
Нас не сполоха iх смiх…
Чи ж нам, окривдженим долею клятою,
Й хвиля кохання – за грiх?
1870 р.
До молодi
На вас, завзятцi-юнаки,
Борцi за щастя Украiни,
Кладу найкращii думки,
Моi сподiванки единi.
В вас молода ще грае кров,
У вас в думках немае бруду,
Палае в серцi ще любов
До обездоленого люду..
Не занехайте ж ви ii,
Не розгубiть по свiтi всуе,
Нехай вона ваш дух гартуе
У чеснiй, славнiй боротьбi!
Бо стоголовий людський кат
Лютуе, дужчае щоднини…
Не можна тратить i хвилини,
Поки ще стогне темний брат.
Поки живий, – мерщiй несiть
Слiпому свiтиво просвiти,
І в серце, смертiю повите,
Живу надiю закропiть!
Вшануйте рiдну його рiч,
Назвiть без хитрощiв своею
І розженiте над землею
Ви непрозору, глупу нiч…
Най кат жене, а ви любiть
Свою окрадену родину, —
Й за неi сили до загину
І навiть душу положiть!
1876 р.
Монологи про кохання
(Уривок)
Не захвати солодкого зомлiння,
Не пестощiв пекучая жага
З’ясують нам тi чарiвнi болiння,
Якi любов у серця вимага.
Кохання – спiв, зальот душi – не тiла,
Зоря з-за хмар, веселка дощова;
Вона ростить у нас незримi крила
І до краiн незнаних порива.
Душа у нас болить вiд самотини,
Рвучися все з земних важких залiз,
Вона жада поради i дружини,
Жада розкош в багаттi спiльних слiз…
Зi мною ти, моя красо-богине, —
Що мовити? Душа у нас одна —
І цiлий мир в очу твоему гине,
І свiт новий, баечний вирина…
О люба нiч! Ти появляеш мрii
Й невиразнi краси в зористiй млi…
Як чарiвно ген променi блiдii
Мереживом срiбляться по землi!
В обiймища сплелись сутiнiв зграi,
Отрутою пашать нiчнi квiтки,
І шепотять про втiхи в темнiм гаi
До мiсяця закоханi мавки…
Все повно чар i виростае з мiри,
Минулее з прийдешнiм iзлилось;
Душа зорить в дитиннiм сяйвi вiри,
Бажаеться незбутнього чогось…
Зрiднили нас незмисленi хвилини
І захвати розкошiв неземних;
Вчуваються i пiснi янголинi,
І тихий дзвiн струн легких, золотих.
Моя красо! Мое святе кохання,
З тобою я зiллю свое буття —
Тобi вiддам усi своi бажання,
В тобi знайду весь свiт, всi почуття!
1900 р.
Гетьман
(Посвята дорогiй Людi
)
По синiм волнам океана
У нiч водохресну тайничу,
Як глупа настане пора,
Хтось гонить конем ясногривим
По хвилi холоднiй Днiпра;
Кiнь рине насупроти виру…
Скалки аж довкола летять:
Боки йому димом парують,
Вогнем йому очi горять.
За ним бунчуки
й хоруговки
Аж мають
у синявiй млi,
І стеляться синiм туманом
По мерзлiй, нiмотнiй землi.
