скачать книгу бесплатно
– За що така страшна кара, Йванку?
– За те, що ви мене чортам вiддали.
– Скiльки ми тут будемо кипiти?
– Доти, поки вас чорний шляк не трафить.
Іванко ще пiдкинув дров i пiшов до коней.
У стайнi знайшов гарапника, почав вимахувати ним i ляскати в повiтрi. Сивий коник спитав:
– За що нас будеш бити?
– Не знаю. Так велiв найстарший чорт.
– Не слухай чорта, Йванку. Не бий нас, бо ми маемо таку саму душу, як i ти. Колись чорт зробить i тебе конем, буде гранню годувати й гарапником частувати. Лiпше тiкаймо звiдси. Сiдай на мене i – гайда…
Хлопець подумав i дав згоду.
– Але спочатку повiдв’язуй нас усiх вiд жолобiв, бо ми – чеснi люди.
Іванко повiдв’язував i випустив зi стайнi цiлий табун коней. Сiв на сивого коника i рвонув так, що пекло загудiло. Табун, спущений з припонiв, бiг слiдом за ними. Тiкали, мов шаленi, полями, лiсами, горбами, ярами.
Найстарший чорт спав пiсля обiду. Його збудили крики, вiд яких двигтiло пекло.
– Що там сталося? – спитав.
– Повтiкали конi, а разом з ними й слiпий хлопець.
Чорт скочив iз лiжка, як ошпарений, i кинувся iх наздоганяти. Бiг, рвучи землю пiд собою.
Іванковi почало вже плечi пекти. Не мiг стерпiти болю i сказав:
– Конику, менi в плечi пече… Чорт наздоганяе. Що робити?
– Не бiйся, Йванку, потерпи ще трохи. Витягни з мого правого вуха два рушники. Як чорт буде близько – кинь один рушник йому на голову.
І коли чорт наблизився, Іванко фурнув на нього рушника. А той рушник був незвичайний: так замотав йому голову, що чорт спiткнувся об камiнь i запоров носом. Почав швидко розмотувати рушник. Але хiба його розмотаеш, коли вiн звиваеться, як найжвавiша змiя! Чорт нарештi кинув рушника на землю, але той сплутав ноги, зв’язавши iх, як добрий воловiд. Чорт упав i ще раз розбив носа. Доки вiн розплутався, Іванко був далеко. Чорт гнався, як скажений. От-от знову наздожене втiкачiв. Іванко промовив:
– Конику, чорт пече мене в плечi. Що маю робити?
– Кинь на нього i другий рушник.
Коли чорт був уже зовсiм близько, Іванко шпурнув у нього другим рушником. І той наробив дiдьковi повно клопоту: так його затемнював i заплутував, що чортисько шалено качався у порохах, у глинi, у болотi. Став такий, як свиня в спеку. Бив ногами в землю, нiби на нього напала якась трясучка. Потiм знову бiг, аж язика вивалив. Почав пекти пекельним вогнем Іванковi плечi. Парубок закричав:
– Конику, так пече, що, вiдай, згорю. Що маю робити?
– Витягни з мого лiвого вуха гарапник.
– Вже витягнув, конику.
– Кидай чортовi пiд ноги.
Кинув. Ой, як схопиться гарапник, як упереже чорта! Той звився учетверо. Гарапник так рiзав i краяв чорта, що тiльки свистав. Дiдько побачив, що гарапник не пустить уперед, почав тiкати геть до пекла. Гарапник пiдганяв.
Іванко добрався до самоi столицi. Кiнь став, вiддихався i каже:
– Отут розлучимося, Йванку. Вирви з моеi гриви три волоски. Як будеш у бiдi, потри один волосок, i я прибiжу, аби стати тобi у пригодi.
Кiнь полетiв, а Йванко затис у жменi волосочки й пiшов шукати заробiтку, бо дуже зголоднiв. Та куди не заходив, люди вiд нього бокували:
– Вiн не такий, як усi. Нiби золотий…
Другого дня проходив попри величезний королiвський сад. Побачив там садiвника, вклонився низенько i спитав:
– Чи нема для мене якоiсь роботи?
– А що вмiеш робити?
– Все, що скажете.
– Тодi пiдтинай квiти i дерева. Але знай: коли пiдiтнеш так, що вони зiв’януть, то твоя голова буде там, де стоять ноги.
Іванко ходив з ножицями по саду й пiдстригав квiти та дерева. Там були три квiтки, якi дуже любила сама королiвна. Вона щоранку приходила до них, милувалась ними. Та сталося так, що Іванко пiдтяв отi три квiтки. Вони опустили головки i почали в’янути.
Парубок зажурився. Увечерi не лягав спати, бо гризота йому не давала чистоi години. Королiвна дiзнаеться, що ii квiтки зiв’яли, i садiвник зiтне йому голову. Вийшов надвiр i потер волосок. Тоi ж хвилини прилетiв до нього кiнь i спитав.
– Чого ти хочеш, приятелю?
– Бiда, конику. Хочу, аби паркан, який огороджуе королiвський сад, зробився до ранку дiамантовим.
– Все буде по-твоему. Йди спати.
Кiнь полетiв, а Йванко невдовзi заснув. Уранцi побачив високий дiамантовий паркан навколо королiвського саду. Коли сонце зiйшло, паркан так виблискував, що не можна було дивитися на нього. Садiвник ходив попри нього й очам своiм не вiрив.
Ось i королiвна. Як побачила паркан, то забула i про своi квiти.
– Хто це збудував? – спитала садiвника.
Садiвник поклонився iй i вiдповiв:
– Не знаю. Спитайте мого челядника.
Покликали челядника.
– Як тебе звуть? – спитала королiвна.
– Іванко.
– Це ти змайстрував дiамантовий паркан?
– Так.
– То як його зробив?
– У мене е сила, що може будувати дiамантовi паркани.
– Ходи зi мною на шпацир[14 - Шпацир – прогулянка.], – запросила його королiвна.
Серце дiвчини почало стукати скорiше, анiж завжди. Вiд першого разу так закохалася в Іванка, що уже не бачила й дiамантовий паркан.
Другого дня король сповiстив усiх людей свiту, що його едина донька хоче вийти замiж. Той, хто принесе найфайнiший букет квiтiв, стане ii чоловiком.
З усiх кiнцiв свiту до королiвського палацу приносили чарiвнi букети.
Іванко зажурився. Вiн теж закохався в юну королiвну. Блукав, як п’яний, по саду й чекав, аби вона вийшла хоч на хвильку. Зустрiлися нарештi. Королiвна каже:
– Без твоiх квiток не буде в мене весiлля.
Іванко ще не встиг нiчого вiдповiсти, як вона побiгла до палацу.
Коли настав вечiр, Іванко потер другий волосок. Прилетiв сивий кiнь.
– Чого хочеш, приятелю? – спитав парубка.
– Хочу завтра уранцi мати такий букет, якого ще на свiтi не бувало.
– Не гризися. Все буде по-твоему. Іди лягай спати.
Кiнь полетiв, а Йванко лiг спати. Вранцi, коли прокинувся, на столi стояв чарiвний букет. Яких тiльки квiток у ньому не було! І бiлi, i жовтi, i червонi, i блакитнi. Всiлякi. Але вони не були такi, як усi iншi квiти. Вiд них розливалося таке ясне свiтло, як вiд сонця.
Іванко вiднiс квiти до палацу i поклав коло iнших букетiв.
Король дав наказ, щоб другого дня до палацу зiйшлися всi тi, хто принiс букети.
Іванко зажурився: а в чому вiн увiйде мiж панiв?
Потер третiй волосок. Прилетiв сивий кiнь.
– Чого тобi, приятелю, треба?
– Бiда, конику. Я мушу мати таке вбрання, якого не мають найбагатшi принци.
– Не журися, лягай собi спати. Завтра вранцi усе будеш мати.
Коник полетiв. Іванко добре виспався, а вранцi на лавi побачив те убрання, яке собi просив. Одягнувся у нього файненько i пiшов до палацу. Там уже були всiлякi королi, королевичi, принци i князi…
Іванко поклонився королю, королевi й королiвнi. Став коло стiни й чекае, що з того буде далi.
Король встав з престолу i промовив:
– Ану, дорогi гостi, берiть до рук своi букети. Най моя донька вибере нареченого.
Всi зробили так, як сказав король.
Квiтки королевичiв, князiв i всяких принцiв одразу зiв’яли, а букет Іванка блищав собi, як сонечко. Та й вiн був такий файний, що словом не розкажеш i пером не опишеш.
Королiвна пiдходила до всiх женихiв, дивилася на iхнi букети, але нiчого не казала. Потiм стала коло Йванка й мовила:
– Оцей букет менi найбiльше любиться…
Того ж таки дня було весiлля.
Я саме заблукав до королiвськоi столицi. Почув музику, спiви i гойки в палацi i теж зайшов туди чарку горiлки спорожнити. Мене запросили за весiльний стiл, добре частували, аби мав що людям розповiдати…
Дiвчина-тростинка
У одному селi жив сирота Іванко. Як умирали його тато й мама, то лишили йому стару хатку й городу латку.
А в тому селi був пан Стульморда. Люди його обходили десятою дорогою, бо нiхто з ним не хотiв мати справи. Якось пан став коло Іванковоi хати i крикнув:
– А ти хто такий?
– Я собi Іванко.
– А нащо тобi хата, та ще й город?
– У хатi живу, а з города годуюся. Про це й дурень знае.
Пан подумав i сказав:
– Іди до мене вiзником, бо цей город я забираю. На ньому буде пасiка.
– Хiба у вас, паночку, мало свого поля? Грiх будете мати!
– Грiх нехай iде в мiх – зверху макогоном. Не хочеш бути вiзником, то забирайся iз села.
Іванко напiк собi картопляникiв, кинув у торбину кiлька яблук i помандрував. На березi Пруту побачив журавку. Пiдiйшов – а птаха не тiкае, взяв у руки – крило перебите. Вона попросила:
– Допоможи, парубче. Уже п’ять днiв сиджу тут голодна, бо рани болять.
Іванко помив рани, порвав сорочку й перев’язав iх. Вiдтак зловив у Прутi рибку й нагодував птицю. Хотiв зробити iй i хатку, але тiльки пiдiйшов до очерету, то почув:
– Не рви мене, парубче, бо, може, прийде той, що я його чекаю.
– А ти що за одна?
– Дiвчина-тростинка.
