скачать книгу бесплатно
Занiс вiн йому тii грошi, поставив, а той каже:
– Тепер не буду вже тебе ловити, iди.
Той пiшов, а Іван на другий день гонить собi товар пасти i бере з собою дудку тую, що чортик йому дав.
Понаiдався товар, полягав оддихать, а Іван як заграв на тую дудку, так увесь товар почав гуляти. Вiн радуеться, що товар так гуляе.
Товар так повигулювався, як наче усю недiлю стояв голодний – так повитрухувався.
Пригонить увечерi товар додому, пiп вийшов подивиться, чи понаiдався товар. Каже:
– Де ти його пас так, що вiн такий голодний, наче увесь день нiчого не iв.
– Я не знаю, чого вiн такий, я його пас увесь день.
На другий день знов бере товар, гонить пасти.
Товар понаiдався i тiльки хотiв лягать, а вiн знов давай грать на дудку.
Увечерi пригонить додому, а товар ще гiрший, як був першого дня.
Пiп вийшов, глянув на товар i нiчого вже не сказав йому.
На третiй день гонить той пасти, а пiп каже:
– Пiду подивлюсь, що вiн йому робить, що товар такий худий.
Товар пасеться, а пiп сiв у тернi. Тiльки товар понаiдався да хотiв лягать, а той як заграв!
А товар давай пiдскакувать, а пiп у тернi давай i собi танцювать та вигукувать: «Гу, гу!»
Іван побачив, як пiп полiз у терен та навмисно грав, грав i не переставав до самого вечора. У попа обiдрався увесь одяг, i вiн сам обдерся об терен, увечерi приходить додому, а його попадя побачила да й питае:
– Що це, – каже, – тобi зробилося?
– А се, – каже, – душко, у нашого Івана е така хороша дудка. Я засiв його пiдглядiть, як вiн товар пасе, а вiн як заграе на ту дудку, то увесь товар i я гуляли до самого вечора. От, – каже, – скажи йому, нехай вiн тобi заграе, то ти послухаеш.
Увiйшов Іван у хату, а пiп каже:
– Ану, Іване, заграй-но попадi, нехай послухае, як ти граеш. А я вилiзу на гору, а ти накриеш мене солом’яником, щоб я не чув, як ти гратимеш.
Вилiз пiп на гору, вiн накрив там його солом’яником. Увiйшов Іван у хату, – попадя дiжу мiсила, – як заграв! А попадя як ухватить дiжу да й пiшла з дiжею гулять, а пiп як схватиться да давай i собi гулять!
Гуляв, гуляв, а далi як полетить з гори разом iз солом’яником.
– Нехай, – каже, – тебе чорт вiзьме з твоею дудкою! Трохи, – каже, – не вбився!
Жона над чорта
Ішли два хлопцi глядати роботу. І коли були в столичному мiстi, увидiли царську доньку.
– Якби узяв ii за жону, то аж би мене чорт потому взяв.
На тi слова пiдiйшов до них панок i каже:
– Що, хлопцi, роботу глядаете?
– Атож!
– То йдiть менi в котел води наносити.
Вiдiйшли трохи вбiк – там на них чекала кочiя.[19 - Кочiя – карета.]
Сiли на кочiю й поiхали, iхали довго лiсами, а далi – мiж скелями, доки дорога не стала тунелем. У тому тунелi зупинилися. Там стояв величезний котел.
– Наносiть у сей котел води! – каже пан.
– Ачей купiль? – зазвiдав один.
– Купiль, – каже панок.
– То великi пани мають тут купатися? – зазвiдав другий.
– Великi. Сам цар.
Криниця була в тому ж тунелi, недалеко. Але добре наробилися, доки наповнили котел. Панок дав iм по золотому й каже:
– Сiдайте в кочiю, та вiдвезу вас назад. Час i менi на роботу.
Виiхали iз тунеля, а то вже нiч. А в тунелi було свiтло електричне, то вони й не думали, що вже так пiзно. Привiз iх панок на одне роздорiжжя й каже:
– Злiзайте! Звiдси недалеко до мiста, дiйдете.
Злiзли вони, бо почали догадуватися, що неладно походили. Пан поiхав, а вони дорадилися накласти там ватру i переночувати, вранцi увидять, що робити.
Пригрiлися коло ватри i поснули. І тому, що хотiв царську доньку взяти, сниться сон, нiби до нього пiдiйшов панок, якому воду носили, й сказав: «Іди у мiсто i дуже реви коло гроба царського. Сяк вженишся на царськiй доньцi й проживеш iз нею тридцять рокiв. Через тридцять рокiв я за тобою прийду».
Проснувся легiнь, але нiчого не розказуе про свiй сон. Думае: «Провiрю чи збудеться». І каже товарищу:
– Тут розпуття – тут i нашi дороги розходяться. Ти собi, а я собi.
Прийшли оба у мiсто, нiби й не були товаришами. А там усе в чорному: цар уночi вмер. Перший побiг до гроба плакати, а другий пiшов свiчку глядати. За той золотий, що заробив, купив свiчку i запалив коло царського гроба. Перший то увидiв – i теж купив свiчку за свiй золотий та й далi реве коло гроба. Царська донька увидiла, що легiнь дуже плаче за ii вiтцем, пiдiйшла до нього, взяла за руку й каже:
– Будеш моiм мужем.
Так простак став царем. Живе собi, не журиться. Пройшло десять рокiв, i той панок, якому вiн колись воду носив, вночi покликав:
– Час у дорогу!
– Та ти ж обiцяв менi тридцять рокiв! – каже цар.
– Обiцяти обiцяв, бо в тому котлi, що ви з товаришем водою наповнили, старий цар мав варитися тридцять рокiв, а потому мiг собi вибрати у пеклi мiсце, яке захоче. Але ви з цiмборою запалили мертвому двi свiчки, купленi за моi грошi, i тим скоротили йому муки на двадцять рокiв. А котел не може бути порожнiм.
– Не можна нарушати договiр! – розсердився цар.
– Знаеш що? Дай менi три завдання. Коли iх зроблю – йдеш зi мною в котел. А коли хоч одне не виконаю – ти вiльний.
– Най буде! – пристав цар i почав думати, яке перше завдання дати чортовi. А перед садом була велика гора.
– Сюю гору зрiвняй, аби завтра на тому мiсцi рiс сад i в ньому аби спiвали райськi птахи.
Встае вранцi – все зроблено, як вiн розпорядився. Цариця чудуеться, весело бiгае дорiжками саду. А ii чоловiковi не до смiху.
Другоi ночi чорт знову з’явився. Вони, осика би iм, мають силу вiд одинадцятоi до першоi години по пiвночi.
– Давай друге завдання!
– Аби за садом було величезне озеро, наполовину вкрите льодом, а в другiй половинi вода аби була теплою.
Вранцi встав цар i видить чудо: на однiй половинi озера крига, а на другiй – лебедi плавають. Зажурився вiн, аж почорнiв. Жона се помiтила й каже:
– Чи не з чортом ти зв’язався?
– З чортом. Коли не дам йому таке завдання, яке вiн не зробить, то завтра мене вже не буде.
– Не журися. Я вже придумала, – i вона вирвала волосок з голови. – Най чортяка зробить iз нього стометровий.
Прийшов чорт опiвночi – а на нього вже чекае завдання. Узяв волосок i понiс у пекло. Почали чорти мудрувати, як би той волосок витягнути у стометровий. Нагрiвають – волосок корчиться, натягають – рветься. Прибiг чорт до царя, доки когути не запiли, й каже:
– На свiй волосок, та живи собi скiльки хочеш i зможеш. Пропав ти вiд нас.
Що то жона може!
Залiзноноса баба
Десь за темними лiсами, за глибокими морями, вiд нас на сiмдесят сiм держав, а ще далi – на десять горобиних крокiв i на двадцять блошиних скокiв жив-був один чоловiк, який мав стiльки дiточок, як на решетi дiрочок, i ще одним бiльше. Дiти такi, нiби хто з лантуха картоплi насипав: малi, бiльшi, ще бiльшi.
Журився чоловiк, що йому робити з дiточками, бо був такий бiдний, як церковна миша. Коли дивився на дiтей, то серце його розривалося: блiдi, голоднi й такi слабенькi, що хиляться вiд вiтру. Думав, думав чоловiк, як зарадити бiдi, але нiяк не змiг щось надумати. Ще доки жила жiнка, сяк-так тягнули з дня на день, а як померла, то всi бiди посипалися на його бiдну голову. Крутив, вертiв на всi боки, як жити далi, але тiльки гiрше виходило.
Каже собi чоловiк: «Гей, та цього вже не можна терпiти! Пiду свiтом, щастя пошукаю, бо як удома сидiтиму, усi згинемо».
Так i зробив. Нагодував дiтей, чим було, взяв на плече сокиру i пiшов широким шляхом.
Іде, йде, йде. І зайшов до глибокого лiсу. Застала його така нiч, що в темряву можна було сокирою встряти. Але чоловiк не зупиняеться, а все далi йде. Коло пiвночi вже й сили не мае iти, але боiться лягти вiдпочити, щоб звiр його не розiрвав.
Раптом далеко перед ним щось блиснуло. Чоловiк – за свiтлом, за свiтлом i дiйшов: свiтло лилося з маленькоi хижки, що була серед лiсу.
Чоловiк заглянув у вiкно: лампа свiтить, i вогонь у пiчцi горить, аж iскри розлiтаються, начебто якась невидима сила гребе там жар.
Чоловiк подумав: «Ото б добре зiгрiтися й просушитися». Бо падав дощ, i одяг подорожнього геть-чисто промок. Тут i грiм так вдарив, що душа iз чоловiка мало не вискочила.
– Нехай буде, що буде, а зайду я до хижi. Може-таки, мене не вб’ють, а як будуть бити, то i я маю сокиру!
Погрюкав у дверi. Нiхто – нiчого. Погрюкав удруге. Тиша. Натиснув на дверi – вони вiдчинилися. Переступив порiг, а в хижi тепло-тепло, i чимось приемно пахне. Але хижа порожня. Розглядае, ходить чоловiк по хатi, але нiде живоi душi!
Став коло вогню, сушить одяг. Потiм сiв на лавицю i грiеться. Тут так добре, а надворi темна нiч, дощ лле, грiм бухае! Чоловiк думае собi: «Хто тут живе й чим так гарно пахне?..» Подивився на стiл, а там усяка iжа й пиття: м’ясо печене, курка, калачi – що лише загадати!
«От, – каже собi чоловiк, – вже нагрiвся, а тепер наiмся…»
Сiв до столу й почав уплiтати, iсть то одне, то друге, й попивае. Їв i пив доти, доки в нього лiзло. А потiм набив люльку, запалив ii та й палить…
Раптом дивиться, а поряд на лавцi паскудна чорна кiшка на нього очi витрiщила. Хотiв вiдiгнати, а вона тiеi ж хвилини щезла.
«Гм! – думае чоловiк, – не бачив, коли з’явилася, не бачив, куди й зникла. Здаеться, на свое нещастя потрапив я у чортову хижу».
– Так i е… – озвався голос.
Бiдолашний чоловiк глянув у той бiк, звiдки почув голос, а там таке собi бабище сидить, що на неi й дивитися страшно: стiльки на нiй зморщок, як у циганки на спiдницi зборок, носище такий довгий, що коли голову схиляе, то в землю впинае. А той нiс iз залiза: коли по ньому ударити, то гуде, як дзвiн… Баба говорить:
– Так, так, чоловiче, потрапив ти до чортовоi хижi. Я чортова мати. Зараз прийде iз пекла мiй син i вiзьме тебе в руки. А коли я йому скажу, що ти його обiд з’iв, то нiхто тобi не позаздрить!..
