скачать книгу бесплатно
Петро накинув на плечi сардак i подався куди очi видять. Бiдняк пiшов до iншого багача. Позичив волiв i плуга. Покликав середущого сина Дмитра й каже:
– Ти е дуже мудрий. Їдь на Камiнну гору, виори ii i посiй пшеницю.
Середущий сiв на фiру, приiхав на скалу. То, що зорав учора Петро, десь зникло, й слiду не лишилося. Дмитро засукав рукави i взявся до роботи. Оборав гору довкола i почав другу борозну. Тiльки дiйшов до прiрви, коли якась чорна волохата рука висунулася з Камiнноi гори i як гепне волiв помiж роги, то за ними й плугом тiльки загуло.
Дмитро налякався. Що вiн скаже татовi? Той його уб’е!
Закинув торбу на плече й побiг Петра наздоганяти.
Бiдняк чекав Дмитра й радiв, що нарештi Камiнна гора буде зорана i засiяна.
Та минув день, а сина не видно. Жiнка плаче, а чоловiк заспокоюе:
– Не плач, жiнко, Дмитро хоче всю гору зрiвняти, тому так затримався.
Другого дня дурненький син Федько витягнув з печi шию i говорить:
– Тату, Дмитро не виорав Камiнну гору. Воли поздихали, плуг поламався, а Дмитро побiг наздоганяти Петра.
– Звiдки ти знаеш, дурню?
– Нiзвiдки, я все знаю…
Бiдняк пiшов на Камiнну гору. Побачив у прiрвi двi пари волiв i два поламанi плуги. Вернувся додому, сiв на лаву й затужив за старшими синами. Цiлу нiч журився, як без них вiдробить багачам.
– Не журiться, тату, – сказав Федько з печi. – Завтра я пiду орати, як дасте пару волiв. Засiю пшеницю, знайду братiв i приведу додому всю худобу.
Бiдняк ще позичив пару волiв i плуга. Федько сiв на фiру i, спiваючи, поiхав на Камiнну гору. Як подивився у безодню, то сорочка стала полотном: там лежали убитi воли i поламанi плуги. Коли минув страх, парубок взявся до оранки. Проклав одну борозну i вже почав другу. Раптом iз скелi висунулася якась чорна волохата рука i намiряеться ударити волiв мiж роги. Федько випустив чепiги i – хап за ту руку. Схопив, як обценьками, i так мiцно тримае, що нiяка сила на свiтi не вирвала б ii. Потiм почав тягнути. Тягне, тягне, аж сопе. З гiрким лихом витягнув чортиська. Схопив за чуприну, кинув ним на землю i придушив колiном.
– Ти нащо, псявiро, без суда i права людям шкоду робиш? Тепер я з тебе живого не злiзу.
– Даруй життя, Федьку, – просився чортище.
– У мене вже давно сверблять руки на тебе…
Федько вийняв з пазухи цизорика[10 - Цизорик – складаний ножик.], вiдрiзав у чорта кiнчик лiвого вуха й засунув за пояс.
– Тепер ти, дияволе, маеш запрягтися в цього плуга i виорати Камiнну гору так, аби на нiй родила золота пшениця.
– Я не люблю, парубче, орати. Зроблю щось iнше…
Та Федько й не слухав. Здiймив ярмо з волiв i повiсив чортовi на шию. Потiм так ушкварив батогом нечистого, що той аж пiдскочив.
– Гайда, iродiв сину!
Чорт тягне-тягне плуга, аж очi вилiзають, а Федько тримае за чепiги i собi спiвае. Довго чи мало так орали, – того вже не знаю, але рiлля на Камiннiй горi зробилася м’якенька, як гусяче пiр’я.
З чорта пiт лив дзюрком.
– Ну, Федьку, бiжи за пшеницею, а я тим часом вiдпочину, – сказав дiдько хлопцевi. – Але борзо, бо в мене е й iнша робота.
Прибiг Федько захеканий додому, став перед ворiтьми й закричав:
– Тату, давайте борзенько насiння, бо чорт не мае часу!
Бiдняк винiс торбину зерна. Бiльше не хотiв дати – боявся, що Федько все тiльки змарнуе.
Чорт засiяв рiллю, хвостом заволочив, а потiм скривився перед парубком:
– Вiддай менi кiнчик лiвого вуха.
– А кольки в бiк не хочеш? Щоб менi зараз Петра i Дмитра сюди привiв, бо засвiчу тобi лойову свiчку!
– Не свiти лойових свiчок, Федьку! Все буде так, як хочеш.
У ту ж хвилину несподiвано розперезалася страшна буря. Лютий вихор розгулявся, як дурень на хрестинах. Чорт сiв на нього верхи i полетiв кудись на псю-маму. Невдовзi вернувся з Петром i Дмитром.
– Маеш братiв, – сказав легеневi. – Давай кiнчик лiвого вуха!
– А ти, дурний мацапуро, нащо поламав плуги? Щоб вони менi з волами були тут, як новенькi!
Чорт беркицьнувся i полетiв у прiрву. За хвилину витягнув з безоднi два новi плуги з живими волами.
– Вiддай менi кiнчик лiвого вуха, – застогнав чортище.
Федько вийняв з-пiд пояса той кавальчик шкiрки, шпурнув дiдьковi:
– Щоб i твого сопуху тут не було чути! – крикнув йому Федько. – Щоб тебе носило тiльки по ярах та по болотах, бо матимеш зi мною справу.
Дiдько схопив кiнчик свого вуха i так тiкав, що аж свiтив п’ятами.
Брати сiли на фiри й поiхали додому. Бiдняк дуже втiшився, коли iх побачив. Петро й Дмитро сiли за стiл, розповiдали про своi пригоди, а Федько вилiз на пiч i грався з котом.
Другого дня бiдняк пiшов на Камiнну гору подивитися, чи все добре зроблено. Вiн став, як укопаний, очам своiм не вiрив: пшениця вже виросла й достигла! Стебельця в неi срiбнi, а колоски – золотi.
Прибiг додому i гукае:
– Ану, сини, серпи в руки i на Камiнну гору! У нас уже настали жнива!
Петро й Дмитро зiбралися жати, а Федько i далi сидiв на печi.
Не знаемо, що було потому, бо про це у казцi не розповiдаеться.
Дiамантовий паркан
Це було дуже давно. Тодi ще колiя не ходила, дiдичi гнали людей на панщину, били, мордували iх i нiкого не боялися – нi Бога, нi чорта. Мали страх тiльки перед чумою, яка ходила, мов королева, по свiтi. Як приходила, то навiть великi пани покидали своi палаци i тiкали, мов зайцi вiд бубона.
Одного дiдича вона застала вдома. Вiн i його жiнка врятувалися тим, що вилiзли на дерево i там перечекали, доки чума лютувала в хатi. Вона задушила всiх панських дiтей. Пан i панi поплакали, поховали дiтей i жили у великому смутку. Минали днi, тижнi, мiсяцi, а в хатi не було чути дитячого крику.
Якось пан iз панею поверталися з ярмарку й побачили в шанцi[11 - Шанець – рiв.] якусь дитину.
– Чий це хлопчик? – спитав пан людей.
– Його тата й маму забрала чума.
– Що вiн робить у шанцi?
– Вмирае з голоду.
– Нi, не вмре, – сказав пан, – я його вiзьму до себе.
Забрав дитину на бричку й поiхав додому. Панi помила хлопчика, нагодувала i одягла у панське убрання. Вiн був такий гарний, що серце радiло. Але минуло кiлька рокiв i сталася бiда – хлопчик чомусь ослiп. Пан i панi знов засумували. Одного разу панi каже:
– Нащо нам чужого та ще й слiпого хлопця? Поведи його до стайнi ночувати.
Дiдич не вивiв його з хати, але стелили хлопцевi в кутку, а годували зi староi миски. Ходив немитий, пiрваний, нiхто з ним не хотiв i заговорити.
Дiдич, щоб мати забавку, купив собi рушницю й ходив на полювання. І одного разу зайшов у темний лiс. Раптом перед ним, нiби iз землi, з’явився олень. Дiдич вистрiлив i не поцiлив. Вистрiлив ще раз – i даремно. Вистрiлив утрете, а олень повернувся до нього i навiть не тiкае. Це розсердило дiдича. Прицiлився знову, але вже не вистрiлив, бо один чорт хапнув за рушницю, другий – за руки, а третiй – за ногу. Упав панисько на траву, як дерево.
Чорти йому не дали лежати. Поволочили в пекло, а там кинули в яму. Посидiв панисько в ямi днину, другу, а на третю покликав чортiв:
– Пустiть мене, добродii, додому, бо моя жiнка й слiпий хлопець журяться i плачуть.
Старший чорт вiдповiв:
– Я тебе вiдпущу, але спочатку пiдпишеш папiр, де говориться, що будеш наш назавжди. Через два тижнi коло твоеi хати зчиниться великий вихор, – то я прийду за тобою.
– Най буде так, добродiю, – погодився пан. – Давайте сюди той папiр, най його пiдпишу, бо хочу додому.
Чорт принiс папiр i пляшку з чорнилом. Пан пiдписав, навiть не прочитавши.
Вернувся додому. Ходив кiлька днiв своiми покоями, в полi, в саду – дивився на все i не мiг надивитися. Потiм почав журитися. Почорнiв вiд гризоти, не iв i не пив, аж зiстарiвся.
– Чого ти, чоловiче, зажурився? – спитала його жiнка.
– Як менi не журитися, коли я чортам пiдписав цидулку, що через два тижнi буду назавжди iхнiм. Я вiд чуми втiк на дерево, а вiд чортiв не втечу. До пекла так не хочу вертатися, що просто вмираю. Врятуй мене, жiнко!
Панi мовчала. Весь час нiчого не робила, тiльки думала, як мае врятувати вiд чортiв чоловiка.
Два тижнi минули, нiби в долонi сплеснув. Настала остання днина. Пан не лягав спати, бо знав, що не засне. Сидiв на стiльцi й дзвонив вiд страху зубами. Раптом надворi щось загудiло, завило, заскиглило, завужкотiло. То був страшенний вихор. Так крутився навколо хати, що дах пiдiймав.
Хтось постукав у шибку i каже:
– Виходь надвiр, бо вже час настав.
Панi до чоловiка:
– Пусти Іванка, най вийде до стайнi й подивиться, чи вихор не зiрвав iз неi дах.
Дiдич зрозумiв ii. Взяв хлопця за руку, повiв до дверей:
– Пiди, Іванку, i помацай, чи зачинена стайня.
Отворив дверi i пхнув хлопця вихоровi у зуби. Той схопив його, як соломинку, пiдняв угору й полетiв.
Довго летiв Іванко аж попiд самi хмари. В широкiй долинi вихор опустив його на землю, перекинувся на чорта й запитуе хлопця:
– Ти е той пан, що пiдписав нам цидулку?
– Нi, я – Іванко. В мене слiпi очi. Пан знайшов мене у шанцi i привiз до себе, але панi, коли я ослiп, навiть не хотiла iсти менi дати, як людинi.
– Ходи зi мною, – сказав чорт i повiв хлопця до криницi. Зачерпнув жменю води i бризнув йому в очi.
– Ану витрiщися, хлопче!
Іванко розплющив очi й усмiхнувся.
– Моi очi все бачать! Я вже не слiпий?
– Нi, але за це маеш нам служити, – прохрипiв старий чорт.
Хлопець втiшився.
Чорт повiв його до стайнi, вказав на трьох коней:
– Чорному давай щоднини три вiдра гранi[12 - Грань – жар.] й три гарапники[13 - Гарапник – довгий батiг.]. Бiлому – два вiдра гранi й два гарапники. Сивому – одно вiдро гранi i бiльше нiчого.
Чорт дав Іванковi дротяний гарапник i повiв до кринички, зарослоi зiллям. Вода ледве свiтилася в нiй.
– До цiеi кринички не пiдходь, воду з неi не бери.
– Нащо менi ця вода? – вiдповiдае байдуже Іванко.
Звiдти пiшли до трьох казанiв. Чорт ударив патиком по найбiльшому й промовив:
– Пiд нього клади багато дров, аби весь час булькало у ньому, а пiд цими двома пiдтримуй лише маленький вогник. І не смiй дивитися, хто в них вариться.
– Не журися, господарю, все буде так, як хочеш.
Чорт лишив його самого. У пеклi була така спека, що у ротi висохло. Іванко не привик смажитися й паритися, його так мучила спрага, що не мiг витримати. Пiшов до кринички, засунув у воду руку, щоб напитися. Коли витягнув, побачив, що рука позолотiла.
«Диви, чудасiя!» – подумав i засунув у криничку голову. Голова теж позолотiла. Натягнув капелюха аж на вуха i пiшов до казанiв.
У найбiльшому казанi уже ледве булькало. Хлопець пiдкинув дров i сiв спочивати. Але спочинку не мав, бо увесь час свербiла кортячка подивитися, кого варять чорти. Нарештi став на купу дров, заглянув у казан: там кипiли у смолi його пан i панi. Вони впiзнали хлопця i жалiбно почали просити:
– Погаси, Іванку, той вогонь, бо в нас уже кiстки розпадаються.
– Ага, погасити? Нiколи не погашу!
