скачать книгу бесплатно
– Бачите сей волосок? Треба його вирiвняти. Мусить бути прямий, як стрiла!
Гайгай засмiявся. Взяв волос за два кiнцi й легенько натяг:
– Готова робота. Твiй волос прямий!
– Ану лиш пустiть його!
Пустив, а волос ще бiльше скрутився.
– Треба, щоб став рiвний!
Гайгай пробував усяко. Як добре намучився, вдарив себе рукою по лобi i каже:
– Та я ж бачив, як ковалi залiзо наперед нагрiють, а тодi вирiвнюють!
І всунув волос у вогонь. А той лиш зашкварчав.
– Такий ти силач?! – смiеться з нього жiнка. – Тоненький волосок – i той не змiг вирiвняти. Забирайся з хижi!
Гайгай, як побачив, що утратив дiло, вдарив собою в землю й розсипався на порох. І в цей час воскресли отi сестри, що втопилися.
– Но, ходи сюди, – покликала жiнка чоловiка. – Третя задача пiшла в нашу користь. І запам’ятай: прислiв’я про жiнок, що в них довге волосся, а короткий розум, – неправильно вигадане.
І вiдтодi добре жили. Старшi сестри також вiддалися, i всi живуть собi щасливо ще i днесь, як не повмирали.
На вербi дзвiнчик, нашiй казцi кiнчик.
Двадцять п’ять братiв
Жив, де не жив, та десь-таки на круглому свiтi жив один чоловiк, а в того чоловiка було двадцять п’ять синiв. Видите, як тяжко й виговорити – «двадцять п’ять синiв», а подумайте собi, як тяжко такiй купi дати щодня iсти, постаратися, аби те чи iнше не ходило голе, аби не лишилося вiчним дурнем, аби знало читати й писати – досить думок для одного вiтця. Скiльки мае бити собою чоловiк, у котрого так багато дiтей! Правда й те, що у такiй родинi е на кого подивитися, та й робота спориться, де до неi вiзьметься аж двадцять п’ять пар рук!
Та доста й того, що не нарiкав нi той чоловiк на своiх синiв, не нарiкали i сини на свого вiтця. Жили собi у мирi та злагодi.
Хлопцi пiдросли i дали собi слово, що всi двадцять п’ятеро поженяться разом, вiзьмуть дiвок iз одноi хижi – з такоi, де буде не менше й не бiльше, як двадцять п’ять сестер. І ще по-братерському домовилися, що будуть брати дiвок з вiдповiдним вiком – кажiм так: найнижче, аби наймолодша випала наймолодшому.
Коли вирiшили се, пiшли до свого нянька. Заговорив за братiв найстарший:
– Няньку солоденький, ми хочемо женитися, але за одним разом, на однiм весiллi, та й хочемо взяти собi дiвок iз такоi хижi, де живе не менше i не бiльше, як двадцять п’ять сестер. Ми самi не годнi розiйтися по цiлому свiту в двадцять п’ять сторiн, а тому просили нянька, аби був такий добрий i пiшов один глядати чоловiка, у котрого було би двадцять п’ять дочок на вiдданнi. Ми знаемо, що то нелегке дiло – найти двадцять п’ять сестер пiд одною стрiхою, що доки найдеться десь таке гнiздо, доведеться змiряти не одну дорогу. Та радимо няньковi взяти у мандрiвку пару залiзних постолiв i повну тайстру грошей.
– Дорогий мiй синку, я радо вчиню те, що вiд мене просите, i, може, й пощастить найти вам двадцять п’ять сестер пiд одною стрiхою. Але мусите терпiти i чекати, скiльки буде треба, бо чоловiк i сам не знае, коли вернеться з такоi дороги.
Сини залишилися, а старий пустився у далекий свiт. За рiк сходив усi краi вздовж i впоперек, але, чи повiрите менi, нiде не знайшов стрiхи, пiд котрою було б якраз двадцять п’ять дiвчат. Траплялося йому найти хату, навiть не одну, де жило двадцять три або двадцять чотири сестри, а от на двадцять п’ять – нiде не мiг надибати.
Мандруючи по свiту, той чоловiк витратив повну тайстру грошей i сходив залiзнi постоли. Засмучений, рушив додому. Ішов, iшов – i по дорозi ще завернув у одне село. То було в недiлю, i неборак подумав собi, що хоч посидить iз людьми. Зайшов до корчми й на останнi грошi узяв поiсти i випити.
Розвеселивши трохи тiло й душу, пiшов чоловiк далi. Йде i видить: один селянин оре аж двома плугами. А я вже казав, що то була недiля. Пiдiйшов чоловiк ближче – газда старий, як вiн.
– Чоловiче добрий, та хто чув таке – орати в недiлю, на очах у всiх людей? – озвався подорожнiй.
А газда вiдповiв:
– Ей, дорогий брате! У мене таке дiло, що я змушений орати i в недiлю, бо маю двадцять п’ять доньок, i треба добре газдувати, аби всiх повiддавати, не пустити iх по свiту повiтрулями.[6 - Повiтруля – русалка.]
Вчувши такi слова, чоловiк дуже зрадiв i одразу каже:
– Ну, чоловiчку, стiльки би бiди! Знайте, що у мене двадцять п’ятеро синiв. Я й мандрую уже цiлий рiк, аби найти двадцять п’ять сестер пiд одною стрiхою, бо моi сини вирiшили так, що вiзьмуть собi двадцять п’ять сестер iз одноi хижi. Та як собi гадаете, чи дали би доньок за моiх синiв?
– Дуже радо, – вiдповiв старий.
Довго не домовлялися, бо обое мали однакову журу. Призначили день, коли двадцять п’ятеро братiв мають прийти сватати двадцять п’ять сестер, а потiм повiнчатися iз ними. Тепер наш чоловiк iшов собi додому посвистуючи.
Дома легенi з великоi радостi не знали що й казати, як дякувати долi, що нянько iм принiс таку щасливу звiстку. Всi сини, а з ними iх старий, осiдлали коней i поскакали свадьбувати. Уже за плечима лишилося чимало дороги, треба було i перепочити, коли заговорив наймолодший брат, що вмiв передбачати:
– Станьте лишень, хлопцi! Ми забули дома обмiркувати одне дiло. Адже в нашiй хижi – всього одна кiмната, де ми всi розмiстимося в нiй, як приведемо молодих жiнок? Менi спало на думку, що найлiпше буде, як я тепер вернуся назад i найму в селi хоч десять хат, де уже намiстимо своiх жiночок. А ви не чекайте, щасливо iдьте далi – лиш привезiть на моему конику й мою наречену. Та, дорогi брати, скажу ще одне, а ви собi добре зарубайте на носi, що буду казати, бо як учините не так – з того буде велика бiда. Дорогою додому не ставайте нiде ночувати, як би пiзно не було. Їдьте далi й далi, доки не зупиниться мiй кiнь iз моею судженою. Там можете спокiйно зiйти собi з коней i перепочити. На iншому мiсцi зазнаете великого лиха.
Тодi двадцять четверо братiв i iх старий нянько поскакали далi, а наймолодший брат вернувся назад, у свое село.
Легенi щасливо добралися до того чоловiка, що мав двадцять п’ять доньок. Молодята скоро повiнчалися i справили велике весiлля. А по всьому тому брати посiдали з молодими жiнками на коней. На коника наймолодшого брата сiла його суджена – сама, i поскакала спереду, ведучи за собою весiльний народ.
Довго вони неслися на конях i зрештою надибали велику рiвнину, де була дуже красна паша. Села не видiли нiде – нi близько, нi далеко, i тяжко було сподiватися, що до потемкiв найдуть якусь стрiху, аби заночувати. Змiркували так, що лiпше залишитися на нiч тут, на лузi, де росте така густа трава. Позлiзали з коней, пустили iх пасти, а самi розклали собi ватру[7 - Ватра – багаття.]. На бiду, вони забули, вiд чого iх застерiгав наймолодший брат.
Але найменша сестра не лишилася при них, бо мудрий кiнь занiс ii далi – на добрий пострiл iз рушницi – й аж там зупинився. Дiвка зiйшла з коня i ночувала сама. Правда, нiхто не звернув уваги, що серед них немае нареченоi наймолодшого брата.
На ранок пробудилися двадцять чотири молодi пари, розглядаються i – най вас Бог спасе вiд такого! – так перелякалися, що не могли вимовити й слова: увесь луг, де спали, був обкладений страшним вогняним муром, i вибратися звiдти було неможливо. Лише тепер прийшов iм на гадку наказ наймолодшого брата, бо помiтили, що його нареченоi серед них нема. Забiдкалися – що з ними тепер буде! А тут з’явився, наче з-пiд землi, пекельний Люцифер i як загойкае на них:
– Та хто вам давав дозвiл розкладатися на нiч на моему лузi? Зараз повибираю iз вас душi!
Переляканi на смерть, брати й сестри почали просити, аби Люцифер перебачив, бо темна нiч iх застала в полi, не знали, куди йти, а вони вiддячаться найстаршому чортовi – i сяк i так, що не пошкодуе! Люцифер вислухав усе те до кiнця, i добре припалося його чорнiй душi, що бiдолахи так мучаться. А коли увидiв, що вже зiйшло iз них сiм потiв, заговорив:
– Ну, я перебачу, але з одною умовою: поверну вам життя, коли пiдпишете чорним по бiлому, що вiддасте менi свого наймолодшого брата, котрий зостався дома. Лiпше поплатiться ним одним, чим вам – сорока дев’ятьом – iти на той свiт. А не пристанете на мою умову, то пропадете тут усi – разом iз вашими кiньми!
Ой, iз тяжким серцем брати пiдписали Люциферу папiр, що вiддають йому свого наймолодшого братика, котрий зостався дома. Для бiльшоi певностi ту цидулу мусив пiдписати i старий.
Улагодили вони все з Люцифером, i тодi чортисько подув у бiк вогняних мурiв. Вони одразу зникли, й весiлля могло продовжувати свою подорож. На добрий пострiл iз рушницi знайшли й наречену найменшого брата i почали собi дорiкати: «Ей, треба було нам заночувати тут, а не там!» Але найменшiй сестрицi не сказали й слова, що трапилося з ними.
Ледве встигли продати Люциферовi наймолодшого брата, як той уже знав, що вони зробили, бо вiн усе вiдав наперед. Неборак подумав: «Лiпше менi пiти самому пошукати чорта, як чорт мае забрати мене». І одразу рушив у дорогу.
Ішов дуже швидко, що вже й не чув пiд собою нiг. І раптом зустрiвся з рiдними братами. Наречена здалеку до нього усмiхалася. Але коли хлопець вже був зовсiм близько, з’явився страшний змiй, схопив ii в пазурi й понiс. Наймолодший гiрко пожалiвся на братiв i на старого нянька, що вони продали його Люциферовi. Навiть не вiдклонившись, скочив на коня i понiсся геть.
Доскакав до того мiсця, де його брати зупинялися на нiч. Там уже стояла височезна скеля. Хлопець вилiз на самий вершок, аби роздивитися, що видно навколо. Глип, а на вершку стоiть якась колиска, а у тiй колисцi – файна-префайна дiвка, що не мае iншоi роботи, лише колисатися. Пiдiйшов легiнь ближче, а то – його суджена! Вiн так здивувався, що не мiг заговорити.
– Ти мене шукаеш, милий?
– Я шукаю Люциферiв замок, – пояснив iй хлопець. – Брати продали мене Люциферовi, i я собi подумав, що лiпше менi самому пiти до чорта, як чорт мае забрати мене. А ти що тут робиш?
Дiвчина вiдповiла:
– Видиш, я тепер – Люциферова донька. Вiн одразу не понiс мене в палац, а наказав, аби я спочатку виколисалася на кам’янiй скелi. Та вже дещо знаю. Якщо тепер пiдеш до Люцифера, вiн вкоротить тобi життя. Тому слухайся мене.
Наймолодшому братовi дуже полюбилося, що й наймолодша iз сестер, подiбно до нього, володiе чарами.
Помалу смеркалося, i дiвчина сказала:
– Тепер можеш iти до Люцифера i показатися йому. Признайся чесно, що ти хлопець, котрого вiн купив вiд двадцяти чотирьох братiв. На то чортисько стане тебе пригощати, але ти нiчого не iж i не пий, а попроси собi роботу – кажи, що дуже любиш працювати. Се припаде йому до дяки, i вiн тебе не рушить: хто би вбивав такого, що хоче робити, а не хоче iсти? Роботи не бiйся, бо я тобi буду в усьому помагати. Служити доведеться усього три ночi – на тому кiнець. Як перебудеш свою службу, то не бiйся, бiди не зазнаеш. І ще не забудь: за той час Люцифера буде трусити злоба, хоч говорити iз тобою вiн буде дуже мило.
Дiстав легiнь тi добрi поради, пiшов до Люцифера i чесно признався, що вiн – той самий хлопець, котрого продали двадцять чотири брати. Признався i в тому, що вiн не хотiв ховатися вдома i прийшов до нього сам, iз власноi волi. Якби найшлася тут якась робота, то радо взявся би за неi.
– То вже менi любиться, – озвався Люцифер. – Ото дуже красно, що вiдразу просишся в роботу. Видно, що ти – роботящий хлопець. Такого менi й треба. Але на роботу ще маеш час. Спершу поiж, попий!
– Дякую за вашу доброту, – вiдповiв легiнь, – але я не голоден та й пити ще не хочеться, лiпше би щось поробив.
– Ей, ти добрий хлопець! – почав його хвалити Люцифер. – Ну, та не буду тебе дуже припрошувати, раз ти не жадаеш нi iсти, нi пити. А як сверблять руки до роботи, то за одну нiч посади в густому дубняковi цiлу винницю[8 - Винниця – виноградник.] – на двадцять миль довгу, на п’ять миль широку. Дуби повитягуй разом iз корiнням i красно поскладай. Розчищене мiсце покопай i до завтрашнього ранку засади лозою, вирости з неi виноград i принеси менi на стiл грона трьох сортiв на трьох окремих тарiлках. Тодi й приголосишся, що винниця посаджена, а ще посеред неi збудована винарня – така велика, як палац. Але коли те, що я переповiв, до ранку не зробиш, тодi, сине мiй, не думай далi жити!
Ну, та й легiнь якраз собi думав – як лишитися живим, бо про таку роботу нiколи й не чув. Коли вислухав чортиська, то гадав, що нараз на тiм мiсцi серце йому перестане битися.
Вийшов вiд Люцифера такий, нiби його товстою гирлигою та ще й сукуватим кiнцем по головi вдарили – аж в очах потемнiло, i не видiв нi вперед, нi взад. Лишень коли надворi на нього повiяло свiжiстю; помалу протямився i подибав далi. Вибрався з бiдою на кам’яну скелю, де жила його суджена, i розповiв iй, що вiн мусить до ранку зробити.
Дiвка розраджувала хлопця, казала, най не журиться, бо вона поможе, най iде собi спокiйно спати – i все буде добре. Потому вона вийняла з пазухи сопiлку, тричi свиснула – i коло неi з’явилося стiльки чортiв, як трави.
– Яка твоя воля, повелителько? – спитали вони.
– Моя воля така, аби на мiсцi тоi дубовоi хащi за одну нiч вирiс виноградник – на двадцять миль довгий, на п’ять миль широкий. Усi дуби разом iз корiнням повиннi бути вирванi й красно складенi, а посеред винницi мае стояти i винарня, та така велика, як палац. До завтрашнього ранку виноград мусить достигнути…
– Буде зроблено! – вiдповiли чорти.
Гей, як узялася до роботи ота тьма чортiв!
Кинулися вони на гущавину, висмикували дубиська, як коноплi, й красно складали в купи. Потiм перекопали розчищене мiсце, швидко засадили виноградною лозою i звели винарню, та таку велику, як палац… Тяжко й повiрити, та правду вам кажу, що другого дня рано, на восьму годину, все було готове.
Дiвчина розбудила свого нареченого та й каже йому:
– Ну, виноград е. Тут маеш три тарiлки, зiрви тепер грона трьох сортiв, поклади на тарiлки i понеси Люциферовi. Вiн тебе спитае, у кого ти вчився так робити, а ти кажи, що такий вродився, i не iж, не пий у Люцифера нiчого!
Наймолодший брат узяв три тарiлки, спустився у винницю, найшов там виноград трьох рiзних сортiв, зiрвав iз кожного по грону, поклав на тарiлки i занiс до Люцифера.
Але тому не дуже подобалося, що легiнь старанно виконав усе, що йому наказував. Правда, не виказував, що сердиться на хлопця, замiсть того дуже припрошував його, аби iв i пив. Хлопець вiдповiв:
– Дякую за вашу доброту, але я не годен нi iсти, нi пити, бо дуже змучився вночi за роботою.
– Ну, коли не можеш нi iсти, нi пити, то бодай скажи менi, легеню: у кого ти вчився так добре робити?
– А я таким вродився, – сказав йому наймолодший брат.
– Добре, можеш iти геть. А увечерi будь тут – дiстанеш новий наказ!
Легiнь лишив Люцифера i вилiз на скелю, де жила його дiвчина.
А увечерi чортисько наказав:
– До завтрашнього ранку ти маеш збудувати iз патичок мiст на тридцять миль довгий. По обох боках мосту мусиш посадити всяких порiд дерева, аби вони стояли на п’ять сажнiв одне вiд одного. Кожне дерево мае зацвiсти, а на кожному вершку мае свистати потя[9 - Потя – пташеня.], i кожне потя мае бути рiзне. Як сього не буде, завтра тобi не жити!
Вислухав неборака Люциферiв розказ i дуже зажурився – так зажурився, що й не знав, як вийти iз свiтлицi, не мiг потрапити на дверi. Потому якось iх намацав, вийшов надвiр – i в плач. Сльози полилися, як дощ. Ой, таку роботу один чоловiк зробити не годен, хоч би зараз ту душу вiддав! Поскаржився нещасник своiй нареченiй, а вона одразу його розвеселила:
– Не журися, солодкий легенику, я тобi поможу, а ти лягай собi та спи.
Вийняла iз пазухи сопiлку, тричi свиснула – i коло неi з’явилося стiльки нечистоi сили, як у хащi листя.
– Яка твоя воля, повелителько? – зазвiдали чорти.
– Моя воля така, аби ви до завтрашнього ранку збудували мiст на тридцять миль довгий, по обох боках мосту насадили всiляких дерев – рiвно на п’ять сажнiв одне вiд одного, i аби тi дерева цвiли, а на вершку кожного заспiвало потя, але потята мають бути рiзними, як i самi дерева.
– Буде сповнено! – гаркнули чорти.
На ранок, як було наказано, мiст стояв готовий.
Як вийшов Люцифер iз свого палацу, як увидiв мiст, а на ньому дерева в цвiту, та як зачув рiзнi потячi голоси, то дуже здивувався: той легiнь – великий майстер!
– Ей, легеню, та скажи менi, у кого ти вчився, що все вмiеш робити?
– Я такий вродився! – вiдрубав слуга.
– Добре, можеш iти геть, – дозволив Люцифер. – А увечерi будь тут – дiстанеш новий наказ!
Увечерi хлопець зайшов до Люцифера, а той прийняв його дуже мило, хотiв догодити, припрошував до столу – iсти й пити. Але хлопець не хотiв пригощатися. Замiсть того, вiн почав просити роботу. Люцифер знову похвалив легеня за те, що вiн так поводиться, бо, що й казати, добрий то слуга, котрий не iсть, не п’е, а просить роботу! І найстарший чорт придумав нове дiло.
– Ну, слуго мiй, будеш сеi ночi стерегти у стайнi одну стару кобилу, але сторожи, як своi власнi очi, бо коли хтось ii вкраде, тобi зараз кiнець!
Легiнь сього разу вже не зажурився, пiшов до нареченоi i спокiйно переповiв iй, що, зрештою, дiстав легку роботу – треба лишень стерегти стару кобилу, аби ii не вкрали зi стайнi.
– Йой, милий мiй, не дуже потiшайся, бо сеi ночi буде тобi тяжко, як ще нiколи не було: стара кобила – то сама Люциферка, i ти ледве встигнеш переступити порiг стайнi, як вона тебе уб’е. Так вимудрував той старий чортисько! Інакше вiн не мiг тебе перехитрити – не знав, як тобi вкоротити вiку. Але збудешся й сеi тяжкоi бiди, як будеш мене слухати. Іди до коваля, най викуе тобi залiзну палицю, залiзнi остроги й залiзну вуздечку. Із тим усiм вертайся назад. Я закручу тебе у двадцять буйволячих шкур, мiж шкурами понасипаю попелу, а самi шкури витикаю глицями. Так ти зайдеш у стайню. Кобила зразу заiрже, прискочить до тебе, зачне кусати i рвати буйволячi шкури. За той час гати ii, як можеш, залiзною палицею – по очах, по писку. Коли кобила зiрве з тебе двадцяту шкуру, накинь iй на голову залiзну вуздечку, сядь на хребта, а гострими острогами так стисни в боки, аби з проклятоi дух вийшов. Тодi вона впаде на колiна, а ти зiскочи на землю, вибiжи зi стайнi та й – просто сюди.
Так воно i сталося. Легiнь дав ковалевi викувати для себе залiзну палицю, залiзнi остроги й залiзну вуздечку. Наречена зашила його у двадцять буйволячих шкур i ще раз наповiла, що мае чинити. Зайшов легiнь у стайню, а стара кобила заiржала та як прискочила, то iз буйволячих шкур аж шмаття полетiло. Але хлопець добре пам’ятався, вiн зi страху розуму не втратив. Минуло добрих пiвгодини, доки вискочив iз стайнi та й полетiв вiтром до своеi дiвчини, аби розповiсти про ту страшну бiйку.
Вислухала дiвчина i каже:
– Знаеш що? Менi видиться так, що ти зробив не все – вона ще у силi i лише прикинулася мертвою. Та нiколи довго говорити, лiпше бiжiм звiдси, бо Люциферка вже знае, що усi поради давала тобi я, i тепер нас будуть доганяти.
Раненько, як зорiло, побита кобила зайшла до Люцифера й розповiла, що трапилося.
– Не сиди, – кричала вона чоловiковi, – бiжи скоро за ними, злови iх обох i зiтри геть на мак!
Люцифер одразу полетiв, як змiй.
Бiжать нашi втiкачi, бiжать – i враз дiвчина каже:
– Глипни лишень, мiй милий, назад! Чи не женеться хтось за нами?
– Виджу, моя мила, женеться за нами якась синя хмара.
