скачать книгу бесплатно
– Ну, раз ти видиш синю хмару – знай, що то Люцифер. Але ми його перехитримо! Ти обернешся на старого дiда, а я – на нивку проса. Ти з тоi нивки будеш зганяти потят. Чортисько спитае – чи не видiв ти, як сюди проходили один легiнь i одна дiвка. Маеш вiдповiсти, що так, видiв iх, але ще тодi, коли на сiй нивцi виорював першу борозну. Люцифер змiркуе, що то було давно – i вже йому нiяк нас не догнати. Та й рушить назад, а ми обернемося знову на тих, ким були, й поспiшимо далi.
Так i сталося. Легiнь обернувся на старого дiда, а на мiсцi дiвки появилася красна нивка проса. Прилетiв Люцифер i, ледве дихаючи, каже:
– Гей, чуете, дiду! Ви не видiли, як сюди проходили один легiнь i одна дiвка?
– Ой видiти видiв, але ще тодi, коли на сiй нивцi виорював першу борозну.
Люцифер повернувся лицем у той бiк, звiдки прилетiв, i рушив додому. Там розповiв Люциферцi, як вiн походив.
– Ей, ти, старий осле! – закричала жiнка. – Той дiдо й був легiнь, а нива проса – дiвчина!
Люцифер розсердився:
– Якщо я осел, виходить – ти мудрiша, тодi бiжи за ними сама!
Люциферка стала нарiкати, що вона побита й не може пускатися в далеку дорогу.
Чортисько подумав, що лiпше йому чимскорiше щезнути з-перед жiнчиних очей, i знову полетiв наздоганяти втiкачiв.
Молодий легiнь i молода дiвчина були вже геть далеко, бо вони ще мали добрi ноги. Та дiвчина вiдчула, що бiда, i каже:
– Глипни лишень, мiй милий, назад! Чи не женеться хтось за нами?
– Виджу, моя мила, знову женеться синя хмара.
– То Люцифер! Зараз вiн нас дожене, треба рятуватися: ти перемiнишся в млинаря, а я – в старий-престарий млин, на якому й драницi прогнилi. Люцифер зазвiдае, чи не видiв ти, як сюди проходили один легiнь i одна дiвка. Ти маеш вiдповiсти, що так, видiв iх, але ще тодi, коли почав тесати перший сволок до свого млина. Чортисько помiркуе, що то було давно – i вже йому не догнати нас, та й рушить назад, а ми обернемося знову на тих, ким були, й побiжимо далi.
Так i сталося. Легiнь перемiнився на старого млинаря, а там, де стояла його дiвчина, з’явився старий-престарий млинисько.
Прилетiв Люцифер та й поспiхом звiдае:
– Гей, чуете, дiду! Ви не видiли, як сюди проходили один легiнь i одна дiвка?
– Ге-гей, видiв, але ще тодi, коли почав тесати перший сволок до сього млина.
І Люцифер повернув додому. Тiльки показався Люциферцi на очi, як вона помiтила, що вiн повернувся з порожнiми руками:
– Тепер скажу, що ти ще бiльший дурень! Мушу доганяти iх сама!
Вона вiтром вихопилася навздогiн молодятам.
А дiвчина знову каже хлопцевi:
– Глипни лишень, мiй милий, назад! Чи не видиш дещо?
– Виджу, моя мила, якусь червону хмару. Вона вiтром несеться за нами.
– То сама Люциферка. Вона хитрiша за старого чорта, та нас iз тобою не перехитрить! Перемiнися на качура, а я стану озером. Люциферка впiзнае в качурi тебе, а в озерi – мене. Вона буде кликати тебе: «Тай, тай, тай!» Ти пiдпливай до неi, та не давайся в руки – i так, помалу, замани ii на середину озера. Там вона утопиться.
Так i сталося. Легiнь перемiнився на красного качура, а дiвка – на озеро. З’явилася Люциферка i – нараз:
– Тай, тай, тай!
Качур то покажеться перед ii очима, то крутне хвостом i вiдпливе. А Люциферка помалу за ним та за ним i допливла уже до середини глибокого озера. Тодi знялися величезнi хвилi й покрили Люциферку на вiки вiчнi.
Так урятувалися молодий легiнь i молода дiвка, що дуже любили одне одного. Тепер вони знову взяли людську подобу i пiшли в село, де хлопець народився.
Ой, яка радiсть була дома! І старенький нянько, i двадцять четверо братiв iз своiми молодими жонами – усi обцiлували наймолодшого хлопця, щасливi, що вiн вибрався з великоi бiди. І ще бiльше зрадiли тому, що з ним була найменша сестриця, яка приворожила легеня до себе своiми чудодiйними очима.
Недовго чекали, а одразу, на другий же день, пiшли до вiнця i справили весiлля на цiле село. І вiдтодi щасливо зажили всi двадцять п’ятеро синiв i двадцять п’ять сестер, та ще й тепер живуть, коли не повмирали.
Два брати
Було собi два брати – один багатий, а другий убогий. От прийшли iменини багатого. Вiн наззивав повну хату гостей, а убогого брата не покликав. От убогий брат i каже:
– Пiду.
Та й пiшов до брата в гостi.
– Брате, – каже, – рiдний! Хоч я й не буду iсти й пити, а тiльки надивлюсь на твое щастя, та побажаю тобi ще бiльшого.
А багатий брат як закричить на нього:
– Менi не треба таких волоцюг, як ти, забирайся до чорта!
– Дарма, я пiду й до чорта, – одказав убогий та й пiшов.
Прийшов до мiрошника та й питаеться:
– А скажiть, будьте ласкавi, де тут е чорти?
– Та отут у кручi, плигай – так i знайдеш! – одказав мiрошник.
От тодi убогий плигнув у воду й дивиться: коли стоiть хата, вiн увiйшов у ту хату, коли там нiкого нема. Так вiн i заховався пiд припiчок.
Коли це увiйшов у хату один чорт, далi – другий… третiй… i багато iх насходилось та й хваляться:
– От ми так досадили мiрошниковi – усе розриваем та й розриваем йому греблю, а ii поправити не важко: тiльки треба назламувати дубцiв з усякого дерева та й замостить. Тодi вже нiщо не розiрве греблi.
І довго ще так вони хвалились, а далi й порозходились.
От тодi убогий брат вилазить з-пiд припiчка, вийшов з хати та й виплив знову наверх. Потiм прийшов до мiрошника та й каже:
– У вас тут усе греблю розрива щось, чи що?
– Та еге ж, – одказуе мiрошник.
– А я знаю, чим ii поправить.
– Нi, ми вже що не робили, так усе розрива.
– А як я поправлю, та уже цiла буде.
– Так ви тiльки скажiть, як поправить, так вам пан за це багато грошей дасть.
От бiдний брат i сказав. Греблю поправили i вже ii нiхто i не розiрве.
Пан за це дав бiдному братовi цiлий вiз червiнцiв.
Як приiхав той додому, то й послав свого маленького хлопця до багатого брата по кружку, щоб мiряти грошi, бо своеi у них не було.
– Що вони будуть мiряти? – спитав багатий брат у хлопця.
– Та я не знаю! – одказав хлопець.
От тодi багатий брат вимазав усерединi кружку медом, щоб пристало те, що мiрятимуть, та й оддав хлопцевi.
Убогий брат помiряв червiнцi та й оддав кружку назад багатому.
Той глянув у кружку, коли ж там пристав один червiнець. Вiн так i сплеснув руками.
– Тепер уже брат багатший за мене!
Та й пiшов до нього.
– Де ти стiльки грошей набрав?
Той розказав багатому усе як було.
От тодi багатий брат пiшов до кручi та й плигнув у воду. Коли й побачив хату, як казав бiдний брат. От тодi увiйшов до неi та й сховався пiд припiчком.
Коли це посходились чорти та й балакають:
– Тепер уже не можна розiрвать греблi нам – замощено дубцями з усякого дерева. Та хто ж воно довiдався про це? Може, тут у нас хто слуха, що ми розказуемо? Ану пошукаемо!
У багатого брата i пiшов мороз за спиною. А чорти дуже чують духом, так скоро й найшли багатого.
І розiрвали його на шматки.
Дванадцять синiв i одна дочка
Послухайте про чоловiка, що в нього було дванадцять синiв i одна дочка.
Одноi весни сини пiшли в поле орати, а сестра повинна була носити iм iсти. А щоб вона не заблудила по дорозi, то брати зробили одну довгу борозну, вiд iхньоi хати та аж до того поля, де вони орали.
Наварила мати синам iсти й наказала дочцi, щоб вона йшла борозною i дiйде до того мiсця, де брати орють. Та перед тим, як дочка рушила в дорогу, прийшов чорт та зрiвняв ту борозну i зробив iншу, яка вела до нього. Пiшла дiвчина тою борозною, котру зробив чорт, i прийшла до нього. І чорт цю дiвчину тримав у себе.
Брати чекають годину, чекають двi, а сестра так i не несе iм обiд. Продовжували далi орати, а коли вже були дуже голоднi, то вирiшили повернутись додому й узнати, де подiвся iхнiй обiд. Вiд матерi вони довiдалися, що сестра понесла iм iсти. Дуже дивно стало братам, адже нi обiду, нi сестри.
– Де могла дiтися наша сестра? – дивувалися брати.
І вирiшили вони, що одинадцятеро з них пiдуть у свiт шукати сестру, а дванадцятого, наймолодшого, що звався Іваном, залишать вдома.
Вирушили брати iз дому й пiшли тою самою борозною, якою iшла iх сестра, i дiйшли до чорта.
Чорт iх усiх спiймав, порiзав i склав у бочки. А iх сестру узяв собi за жiнку.
Зажурилися батько i мати, що нема нi дочки, анi синiв. І вирушили iх шукати. Взяли з собою найменшого сина – Івана i пiшли.
Ідучи дорогою, прийшли на одну полонину, де паслося стадо волiв. Іван такий був сильний, що вола заколов одною рукою, м’ясо iли батько з мамою, а Іван поiв решту м’яса й кiстки.
Пiшли далi полонинами, лiсами та ярами, куди ще нiхто не ходив. Ідуть, аж бачать, а в лiсi якась велика хата. У цiй хатi жив той чорт, який узяв iх дочку до себе за жiнку. Зайшли вони й дивляться – у одному з примiщень у бочках одинадцять людських трупiв порубаних.
Тодi сестра цих братiв, чортова жiнка, просила, щоб мати i батько та Іван iшли геть, бо чорт iх усiх погубить.
Чорта вдома не було. Вiн був на полюваннi. Коли нечистий вертався додому, то в руках завжди тримав одну величезну залiзну кулю, якою кидав перед собою, i вона падала бiля входу до хати. Це був для його жiнки знак, що вiн повертаеться додому. Коли залiзна куля упала перед хатою, то дочка заховала батька, маму i брата в одну з кiмнат i наказала iм сидiти тихо.
Прийшов чорт додому i зразу вiдчув, що тут хтось чужий. Жiнка йому сказала, що це ii батьки з ii братом прийшли. Тодi чорт вирiшив зробити велику гостину i примушуе жiнку наварити олив’яних галушок.
Як вона наварила, то запросила iх у гостi. Чорт наiвся цих галушок, а батько i мама та Іван не могли iх iсти. Тодi усi галушки, що жiнка наварила, чорт сам поiв i задумав усiх погубити.
Вiн сказав Івановi, що хоче з ним боротися. Пiшли у двiр i там стали мiряти своi сили. Чорт кинув Іваном об землю так, що Іван застряв до п’ят. А коли Іван кинув чортом об землю, то той застряг у землi по колiна. Вилiз чорт iз землi, i взялися мiряти своi сили в третiй раз. Тодi Іван так кинув чортом об землю, що той застряв по шию. Чорт не мiг iз землi вилiзти, i тодi Іван убив його.
Потiм Іван пiшов туди, де були в бочках його одинадцять братiв. Вийняв iхнi трупи iз бочок, розложив iх кожного окремо й полив цiлющою водою. Тодi всi вони ожили й почали ходити. Пошукали батька i маму, i свою сестру. Зiбралися i всi разом щасливо вернули додому. І, може, ще й досi живуть, якщо не померли.
Диво Камiнноi гори
У цiй казцi розповiм про одного бiдного чоловiка, що мав трьох синiв: Петра, Дмитра й дурненького Федька. Сини повиростали, а землi у бiдняка – на один заячий скiк. Бiда так моцно засiла у хатi, що й макогоном не виженеш. Хоч сиди та й плач, а хоч стiй i реви.
Пiшов бiдняк до багача й каже:
– Позич менi волiв i плуга. Я з синами вiдроблю, коли тобi припече.
– Три днi маеш сапати у полi.
– Най буде.
Бiдняк приiхав фiрою до своiх ворiт i покликав найстаршого сина:
– Отам, за селом, е широка Камiнна гора. Їдь до неi, виори ii i посiй пшеницю.
Петро поiхав на Камiнну гору. Зняв з фiри плуг i почав орати. Як тiльки проклав першу борозну, iз Камiнноi гори висунулася якась чорна волохата рука i як вдарила волiв, то вони разом з плугом полетiли стрiмголов у прiрву.
Вернувся Петро додому сумний i розказав татовi, що сталося.
Бiдняк закричав:
– Іди геть з моеi хати! Скiльки житиму, не хочу тебе видiти.
