скачать книгу бесплатно
Доктор Серафiкус. Поза межами болю
Осип Турянський
Вiктор Домонтович
«Доктор Серафiкус» – один з трьох його iнтелектуальних любовних романiв В. Домонтовича (1894—1969). Професор Комаха, який вiдкидае сексуальне начало як варварство, зазнае поразки, коли його спостигае кохання.
Повiсть-поема «Поза межами болю» Осипа Турянського (1880—1933) вважаеться одним з кращих творiв, що змальовуе Першу свiтову вiйну як пекло, через яке пройшли семеро приречених на смерть, в т. ч. i майбутнiй автор повiстi.
Вiктор Домонтович, Осип Турянський
Доктор Серафiкус. Поза межами болю
Вiктор Домонтович
Доктор Серафiкус[1 - Роман було написано в 1928—1929 роках. У 1940-х автор його переробив, i вперше твiр вийшов друком аж у 1947 р., в Нiмеччинi.]
Роман
Роздiл 1
Мiнливо й мляво перебiгають свiтлi струмки по великiй круглiй фонтаннiй мушлi. Змiна бiлявих струмкiв в абстрактних арабесках тiней розбивае увагу своею безпредметнiстю. Перебiг тiней, падiння бризок, плюскiт води символiзують для Комахи усталений спочинок на пiвгодини в скверику, коли вiн, напрацювавшись у бiблiотецi, повертаеться додому.
Пiсля врочистоi мовчазностi бiблiотеки, де лунке шепотiння й рип пера виростають у погрозу уявленоi катастрофи, пiсля книжковоi тишi, коли бiла одноманiтнiсть прямокутникiв паперу, книжок, лискованоi площини стола замикае в собi обрiй вражень, – зелень дерев i дитячий метушливий галас заспокоюють. Галас заспокоюе тим, що дратуе.
Ірця бiжить, пiдстрибуючи, назустрiч:
– Дядько Комаха прийшов. Дядько Комаха! Добридень, дядю Комахо!
Дядя Комаха обережно стискуе маленьку руку, кладе свого портфеля з книжками на лавку й сiдае.
– Добридень, Ірцю! Як ти себе почуваеш?
– Дякую, дядю Комахо. Гаразд. Покажи, якi в тебе сьогоднi книжки.
Власне, ii цiкавлять не книжки, а малюнки. Ірцi байдуже, що дивитись, аби дивитись. Вона охоче переглядатиме й працi акад. Павлова, i Рошерiвський «Mythologisches Lexikon»[2 - «Мythologisches Lеxikon» – «Мiфологiчний словник» (нiм.).], i атлас Мiкенських розкопин[3 - Мiкенськi розкопини – крутi ущелини, що вiдокремлювали вiд iнших навколишнiх схилiв пагорб, на якому розташовувалось давне мiсто Мiкени, що було центром мiкенськоi культури, а згодом – грецькоi цивiлiзацii.], i таблицi з уламками посуду в трипiльському УАН-iвському збiрнику[4 - Збiрник УАН – видання iсторико-фiлологiчного вiддiлу Украiнськоi академii наук (тепер – Нацiональна академiя наук Украiни).], i портрет Ервiна Роде або Федора Вовка.
В Ірцi досить розвинене почуття умовностi, щоб на своi запитання задовольнитися з тих двох вiдповiдей i пояснень, якi вона дiстае вiд дядi Комахи, дарма що деякi з цих вiдповiдей межують iз знущанням.
– Що це? – питае Ірця, показуючи малюнок доби палеолiту[5 - Малюнок доби палеолiту – зображення на стiнах печер, зробленi за часiв найдавнiшого перiоду людського суспiльства – кам’яноi доби.], де на камiнцi вирiзьблено не то ведмедя з головою коняки, не то коняку з лапами ведмедя.
– Це, – пояснюе Комаха з щирою й непiдробленою сумлiннiстю людини, що звикла нiколи не зважати на аудиторiю, – це рiнерит з орiньякськоi стоянки Реб’ер.[6 - Орiньякська стоянка Реб’ер – стоянка давнiх людей доби пiзнього палеолiту, що отримала назву за розкопками у печерi Орiньяк у Францii.]
Дiвчина одривае голову вiд книжки, щоб подивитись, чи вiн жартуе, чи нi. Упевнившись, що вiн говорить серйозно, i, муслячи п’ятерицю слиною, вона перегортае сторiнки далi.
Людськi постатi в тваринних машкарах, подiбнi на американських мавпочок з дротяними нiжками, привертають увагу Ірцi. Ірця тикае брудними заслиненими пальцями, лишаючи на сторiнцi пляму, i питае:
– А це?
– Це малюнок на костянiй тарахкалцi Мадленського шару[7 - Мадленська культура – культура доби пiзнього палеолiту, розповсюджена на територii Захiдноi Європи. Згаданий у творi танець сарни, що iмiтуе полювання на цю тварину, вiдображае основний вид дiяльностi носiiв цiеi культури.] з-пiд скелi Меж на пiвднi Францii. Оцi-о люди танцюють святий танець сарн.
Ірця захлинаеться од веселого реготу.
– Якi смiшнi! Якi вони смiшнi! І я хочу так!
Ірця починае плигати, у стилiзованiй подiбностi вiдтворюючи рухи людей кам’яного вiку.
Таблицi в книжках з рефлексологii[8 - Рефлексологiя – напрямок росiйськоi та радянськоi психологii в першiй половинi XX ст., спроба об’ективного дослiдження поведiнки людини i тварин.] можуть зворушити ii не менше од картин сучасних французьких та нiмецьких експресiонiстiв[9 - Експресiонiзм – лiтературно-мистецька течiя авангардизму, що сформувалася в Нiмеччинi на початку ХХ ст. як реакцiя на свiтовi катаклiзми, дегуманiзацiю суспiльства, знеособлення в ньому людини тощо.]. Цiкавiсть Ірчина така рiзноманiтна й всеосяжна, що досягае ступенiв мудроi й лагiдноi байдужостi: iй байдуже, що дивитись, аби дивитись. Усе вона сприймае з однаковим захопленням. Не любить Ірця лише тих книжок, де нема малюнкiв, анi таблиць.
Перегорнувши таку книжку з початку до кiнця i ще раз розкривши ii, щоб саму себе перевiрити, вона розчаровано каже:
– Який ти, справдi, такий, дядю Комахо!
– Який?
– А такий… – вона пiдшукуе слова i несподiвано для себе знаходить: – Такий абсолютний дивак!.. Навiщо ти носиш з собою зовсiм порожнi книжки?
Комаха заздрить Ірцi. Пiсля тридцятьох рокiв усi книжки здаються прочитаними i всi продуманими. Вiн уже пiзнав ту гiрку огиду пересиченостi перед книжками, отее taedium libelli[10 - Taedium libelli – вiдраза до книг (лат.).], що з року в рiк збiльшуеться i що вiд нього попри всi зусилля вже нiколи не можна звiльнитись, коли зникае колишня юнацька вiра в книжки i марною стае надiя, що якась нова книжка раптом, як виграш у лотереi, принесе несподiваний дар визволення.
Така доля кожноi людини, що мае справу з книжками. Книголюби, якi все свое життя проводять у бiблiотеках, приходять до бiблiотеки з любовi до книжок, щоб серед книжок загубити ii. Бiблiофiли, бiблiологи, бiблiотекарi майже нiколи не пишуть книжок. Інодi, правда, серед них можна натрапити на осiб, що з манiакальною упертiстю протягом десятилiть незмiнно працюють над однiею якою-небудь працею, але вони нiколи ii не кiнчають.
Це як у шлюбi: перше почуття оджито, i вiд кохання лишилася тiльки звичка, якоi нема змоги з себе скинути. Коли й е будь-якi рештки кохання, то тiльки тi, що притаманнi звичцi. Тiльки звичка, та ще млявiсть i байдужiсть не дають повстати проти колишнього кохання й обернути його в ненависть, спалити його, як Герострат спалив храм Дiани Ефеськоi й Омар, небiж Магометiв, – Олександрiйську бiблiотеку.
В вiцi, через який уже переступив Комаха, i думки, i книжки здаються такими нерадiсними й безобрiйними, як i днi, що iх вiддано книжкам, лекцiям i бiблiотецi. В байдужостi Комахи не лишилося вже жодноi краплi цiкавостi. Нiчого, окрiм звички.
Ірцю турбуе питання: «Чи буде ще раз лiто?» Для неi рiк – доба. Рiк згодом вона зовсiм не та, що рiк тому. Для Комахи днi, тижнi, роки зливаються в один одноманiтний плин, що в ньому тижнi, мiсяцi, навiть роки линуть i зникають непомiтно. Для Ірцi кожен день – вiдкриття нових краiн i незнаних обрiiв. Невеличкий обшир коло неi в садку, на майданi, де вона бавиться, ховае безлiч нiким не знайдених i не уловлених скарбiв. Кожен новий наступний день для неi – радiсний i щедрий подарунок всеблагоi долi. Для Комахи день замкнено в усталений розклад незмiнно в певнi години i хвилини повторених вулиць, блокнотних нотаток, прочитаних лекцiй, перегорнених сторiнок, списаних аркушiв i переглянених студентських справ. Для Ірцi день безмежно довгий. В розпорядженнi Комахи е лише пiвгодини, коли вiн дозволяе собi посидiти в садку, погрiтись на осiнньому сонцi, порозмовляти з Ірцею – единий його протягом дня спiврозмовник, – щоб потiм поспiшити додому, заснути на годину i сiсти ввечорi знов за книжку, коректи й рукописи.
З людьми Комаха нiяковий, стриманий i мовчазний. З Ірцею вiн балакучий i веселий. З Ірцею вiн навiть жартуе i бавиться, чого в iнших випадках од нього аж нiяк не можна було б сподiватись.
Комаха з Ірцею приятелюють нещодавно. Якось, нудьгуючи в пiвдрiмотнiй утомi пiсля кiлькох лекцiй в ІНО[11 - ІНО – Інститут народноi освiти.] та сидiння над книжками, Комаха спочивав на лавочцi в садку, а коло нього маненька дiвчинка лiпила з землi, якоi вона нашкребла на дорiжцi, пирiжки. Дiвчинка була стандартна п’ятилiтня дiвчинка: огрядненька, пухка, рожева, ясноока й ясноволоса.
Десь на перехрестi надривно дудiли в дудки комборбезнi карасинщики, трамваi дзвенiли i гуркотiли, вози, вантаженi вугiллям, здригались на бруку вулицi, хлопчики вигукували останнi новини про вибори в англiйський парламент, святкування МЮДу[12 - МЮД – Мiжнародний юнацький день.], таблицi виграшiв.
Вересневе сонце грiло м’яко й лагiдно. Соняшнi плями тремтiли на дорiжках, посипаних жорствою. Фонтан плюскотiв, i яснi струмки перебiгали на великi й круглi фонтаннi мушлi. Малi дiти гуляли на майданчику коло фонтану, наспiвуючи, присiдаючи, розкидуючи руками: «Отакий високий! Отакий широкий!» Це про пирiг… Серафiкус куняв. Дiвчинка коло нього копирсалася в засмiченому поросi. Вона щось шепотiла, заглиблена в своi справи, вiдсутня для всього того, що не стосувалося до ii роботи. Дiвчинка сподобалася Комасi своею серйозною уважнiстю. Вiн розглядав ii згори вниз крiзь лiнзи своiх окулярiв, але вона не звертала на нього уваги. Вiн не iснував для неi, як не iснувало й нiчого довкола, окрiм купки пороху та бруду, з якою вона вовтузилася.
Дiти то е дiти… Коли скласти пальцi «козою», зробити страшнi очi та погрозливо приказувати: «коза-дереза, за пiвбока луплена», нiби й справдi коза хоче рогами забодати, дiти регочуться до гикавки. Спосiб бавитися з дiтьми загальновживаний i традицiйний.
Щоб зав’язати знайомство з дiвчинкою, Комаха скористувався з цього малооригiнального, досить трафаретного звичаю: пальцi, складенi, нiби роги, схилена голова та приказка речитативом.
Дiвчинка одступила на крок:
– Де ти навчився такого хулiганства? Я такого не люблю!
Вона була надто серйозна й надто обурена, ця поважна й незалежна п’ятилiтня дiвчинка, щоб Комаха не засмiявся. З чемностi дiвчинка на його смiх вiдповiла посмiшкою. Вона не хотiла ображати чужого дядю, що не вмiе поводитися з дiтьми. Вона трималася з дядею протекцiонально, як старша, досвiдченiша й розумнiша. Такий тон i манеру в ставленнi до Комахи вона засвоiла з перших же днiв знайомства з ним.
На звичайне запитання, з яким годиться звернутися до малоi дитини:
– Як твое iм’я? – вона вiдповiла не вiдповiддю i не мовчанкою, крутячи пальцями кiнчик фартушка й сором’язливо дивлячись убiк, а запитанням вiд себе:
– А тебе?
А тому, що незнайомий дядя мiг не зрозумiти, про що його питають, вона, уточнюючи, повторила запитання:
– Як тебе звуть?
Вiн вiдповiв:
– Комаха!
Вона пiдвелась, вiдступила вбiк, заклала вимазанi рученята за спину, виставила наперед свое кругленьке черевце i запитала:
– Справдi?
– Справдi.
Дiвчина замислилась. Вона повернулась до нього всiм своiм тулубом i досить довго розглядала Комаху, його обличчя, вбрання, руки, довгi ноги й великi черевики. Вона обдивилася його з нiг до голови. Тодi пiдвела очi – такi прозорi i яснi, – ще дещо помiркувала й, прийшовши до певного логiчного висновку, сказала:
– А чому ти такий дуже великий, якщо ти комаха? Адже ж комахи бувають маленькi?
Вона ще раз поглянула на нього, великого, гучноголосого й чудного. Надто чудного, щоб бути подiбним на людину, i надто великого, щоб бути тотожним комашинi. Вона шукала поеднання суперечностей, логiки в явищах, що спростовували одне одне.
Якщо цей Комаха i був людиною, то якоюсь iншою, не такою, як уся решта. Попри всю свою грузьку, тяжку масивнiсть, вiн здавався абстракцiею й фiкцiею. Швидше, справдi, не людина, а похмурий гном, що живе в таемних льохах, глухих, заплутаних пiдземних переходах, вiдлюдкуватих самотнiх печерах, що не звик бувати серед людей i радiти, побачивши сонце. У нього було щось од гомункулуса[13 - Гомункулус – в алхiмii – людиноподiбна iстота, яку можна створити штучно.], колби, лабораторii, од легенди про Фауста[14 - Легенди про Фауста – оповiдi про доктора-чорнокнижника Йоганна Фауста, що жив у першiй пол. XVI ст. в Нiмеччинi, якому присвячено численну кiлькiсть творiв европейськоi лiтератури. Один iз найвiдомiших – однойменна трагедiя Й. В. Гете. Саме в нiй розповiдаеться про створення гомункулуса учнем Фауста, Вагнером. Доля штучноi iстоти е пересторогою для самого доктора Фауста, адже прагнення досягти «абсолюту» обов’язково супроводжуеться втратою «вiдносного», зокрема людського життя. У переносному сенсi це стосуеться й Доктора Серафiкуса. Закрившись у власному обмеженому свiтi, спрямованому на заняття наукою, вiн утрачав зв’язок iз реальним iснуванням, марнуючи таким чином свое життя.], од планкiвських теорiй[15 - Планк Макс Карл Ернст Людвиг (1858—1947) – нiмецький фiзик-теоретик, основоположник квантовоi фiзики.], од химер, iлюзiй, схем i формул. Анi його величезне тiло, анi його червоне, голене, подiбне на шматок свiжого м’яса, обличчя не переконували в реальнiй правдоподiбностi його iснування.
У Комахи була непропорцiйно велика голова з опуклинами на чолi, а на м’язистому широкому носi вiн, надто короткозорий, замiсть окулярiв носив складнi лiнзи, що в них свiтло розкладалося на геометричнi блиски, на трикутники, куби, квадрати, нiби геометризоване свiтло перетворювалося на математичну схему. Сказати б, носив вiн своi важкi лiнзи не для того, щоб дивитись на свiт i людей, а з навмисною метою експериментувати над свiтлом.
Ірця оглядала, зважувала, мiркувала, оцiнювала i тодi, пiсля паузи, висловила певне гiпотетичне припущення:
– Може, ти не проста комаха, а такий великий комашиний тато?
І тодi вiдповiла на дядине попередне запитання:
– Мене звуть Ірка!
Але, за деякий час, внесла поправку:
– Ірусенька!
Це здавалось iй переконливiше i певнiше, якось нiжнiше й iнтимнiше. Очевидячки, вона дiйшла висновку, що дядя, який з нею почав розмову, заслуговуе на довiру й визнання. Можливо, вона захотiла пiддобритись або виставити себе в кращому свiтлi («Ірусенька, гарна дiвчинка», а не так: «Ірко, йди-но сюди!»).
– Я живу там! – сказала вона i показала пальцем на будинок через вулицю за сквериком. – А де ти живеш?
– Я живу там!
Вiн махнув рукою в напрямi будинку, де мешкав.
– Далеко?
– Не дуже!
Наступного дня Ірця перша пiдiйшла до Комахи, спинилась у кiлькох кроках вiд нього, заклала руки за спину, схилила голову набiк i з хвилину роздивлялась. Уважно роздивившись, вона запропонувала Комасi:
– Коли ти комашиний тато, то я хочу бути за комашину маму! Ти нiчого не матимеш проти?
Одержавши згоду, Ірця побiгла розповiсти сенсацiю своiм приятелькам.
Вона пишалась перед iншими дiвчатками, що гуляли в скверику, з надзвичайностi свого нового знайомства. Шанолюбство маленькоi жiнки було задоволене вщерть. Така екстравагантна шлюбна угода!..
Комаха мiг бачити, як приятельки Ірчинi, ховаючись за деревами й обережно, з цiкавiстю й жахом визираючи з-за дерев, дивилися на нього, а Ірця пояснювала:
– Це комашиний тато!.. У нього е комашинi лапки, тiльки вiн ховае iх, а комашинi вусики вiн голить. Я все знаю, бо я комашина мама: вiн сам просив мене, щоб я була за його комашину маму.
Останне твердження Ірчине не зовсiм вiдповiдало дiйсностi, та Ірчине серце було таке повне ясного захоплення, що не варт було зважати на будь-якi дрiбнi неточностi. Істина деталей повинна була гармонiювати з iстиною цiлого.
Того дня Ірця зустрiла Комаху з хитрою й задерикуватою посмiшкою:
– А я знаю щось!
– Що ж ти знаеш, Ірцю?
– А я знаю щось.
– Скажи, що.
– А я не скажу!
– Чому ти не скажеш?
– А так, не скажу!
– Ну, не скажеш, i не треба.
Але це не було цiкаво: «Не треба!» Вона мусила була подiлитися з кимсь тайною, що ii вона знала, й дiвчинка почала знов:
– А я знаю!
Пританцьовувала й приспiвувала:
– А я знаю!.. Знаю!.. Знаю!..
– Ну, кажи вже!
Тодi, сяючи, порожевiвши, урочисто проголосила:
– Я знаю, де ти живеш!
– Де?! Ось там, за садом. В отому будинку на розi!
– А ось i неправда! Я знаю щось iнакше!
І, знизивши голос, вона ткнула пальцем у землю i тихенько промовила:
