скачать книгу бесплатно
– Не дуже!
– Я, – спробував розтлумачити Комаха, – хочу, щоб це сталося без участi жiнки. Менi здаеться, що немае потреби, щоб у дiтородiннi брала яку-небудь участь жiнка.
Гострий нiс Корвина описав елiпсу й застиг у нерухомiй напруженостi. Корвин поклав долонi на голiвку тростини i, зiгнувши свiй довгий тулуб, сперся пiдборiддям на руки.
Корвин був конструктивiст[21 - Конструктивiзм – авангардистська течiя, що зародилася в архiтектурi й поширилася на iншi види мистецтва у 1920-х – на початку 1930-х рокiв. Характеризуеться суворiстю, геометризмом, доцiльнiстю й економнiстю засобiв, лаконiчнiстю форм i монолiтнiстю зовнiшнього вигляду. В умовах поеднання мистецькоi творчостi з виробництвом конструктивiзм вiдкидае практично не вмотивовану декоративнiсть та схематизуе мову мистецтва.], i Комашина iдея конструктивного шлюбу зацiкавила його, хоч вiн i не зовсiм уявляв собi практичну можливiсть реалiзацii подiбноi iдеi.
– Думка, безперечно, оригiнальна, – зауважив Корвин, – але менi не зовсiм ясно, яким способом можна було б це здiйснити. Досi, скiльки вiдомо, дiтей родили жiнки.
– Що з того? – спокiйно заперечив Комаха. – Це аж нiяк не факт! Я хотiв би родити сам… Можливiсть заплiднюватись, вагiтнiти i родити без шлюбного акту – це зовсiм не моя iдея. Я можу назвати низку iмен фiлософiв, що були певнi цього.
Вiн потирав руки i, як пiдсумок цього, стверджував:
– Нi, справдi, чому чоловiк сам без жiнки не може родити дiтей? Я б хотiв мати дитину, не турбуючи в цiй справi жiнку.
Комаха говорив iз таким запалом, що можна було сумнiватися в тому, чи були в нього будь-якi виразнi уявлення про рiзницю мiж чоловiком та жiнкою. Певно, абстрактнiсть його уявлень сприяла тому, що вiн говорив з особливо пiдкресленою впертiстю.
– То правда, – казав Комаха, – що ще й досi чоловiк ХХ вiку, як i чоловiк кам’яного, коли вiн хоче мати дитину, вступае у шлюб, але це свiдчить тiльки про недоречнiсть нерацiоналiзованих традицiй, що iснують, i бiльше нi про що. Ми повиннi перемогти природу й протиставити природi успiхи розумового розвитку. Чим вiдрiзняеться на сьогоднi шлюбний акт дикуна з Сенегалу й професора Оксфордського унiверситету або дiйсного члена College de France[22 - The Collиge de France – один iз найпрестижнiших вищих навчальних закладiв Францii.]? Істотно нiчим! Коли б людство було культурно розвиненiше, воно давно подбало б про те, щоб примiтивний i некультурний спосiб дiтонародження заступити iншим. Людство, на жаль, не вжило жодних заходiв, щоб зробити з шлюбу вчинок, гiдний iнтелектуальноi людини.
Корвин закинув голову назад i виставив уперед великий борлак[23 - Борлак – кадик (розм.).]. На вiдповiдь Корвин сказав:
– На свiтi, мiй друже, е гарненькi дiвчатка. Кохання гарненькоi дiвчини завжди гiдне культурноi людини, навiть, навiть коли людина е член двох академiй.
Серафiкус похитав негативно i з докором своею великою головою гомункулуса. Вiн не згоджувався з епiкурейською легковажнiстю[24 - Епiкурейство – давньогрецьке фiлософське вчення, за яким щастя людини полягае у задоволеннi життевих потреб, розумноi насолоди та спокоi. Назване за iм’ям засновника – античного фiлософа Епiкура.] свого приятеля. Вiн сказав:
– Не згоджуюсь! Не можу згодитись! Для культурноi рафiнованоi людини шлюбний акт надто вульгарна рiч, щоб можна було наважитись на подiбну непристойнiсть.
Серафiкус поклав свою масивну волохату руку на тонку темну руку Корвина й додав:
– Я не хочу розвивати будь-яких складних теорiй, але дозволю собi спинити вашу увагу на деяких побутових подробицях. Тiльки на цих подробицях… Звички культурноi людини рiшуче заперечують усе, що пов’язане з шлюбним актом. Костюм сучасноi людини остiльки не пристосований до статевого акту, що розстiбнутий гудзик i незав’язана краватка скандалiзують. Згодьтесь, що суспiльство вимагае вiд людини зав’язаноi краватки й застiбнутих гудзикiв. Отже, з цього вже погляду шлюбний акт доводиться розцiнювати як антигромадський i антисоцiальний вчинок.
Комаха з власного досвiду знав усю нiякову незручнiсть з’явитись на лекцiю без краватки або ж на засiдання наукового товариства з незастiбнутими гудзиками. Його ласкаво одводили вбiк i з убивчою чемнiстю нагадували, що в нього не все гаразд iз краваткою або ж з гудзиками. Чи ще гiрше, коли на вулицi до нього пiдходили й казали:
– Ви б, знаете, того… чи застiбнулись би, чи що… Тут жiнки й дiти, а у вас того, не можна ж, справдi, так…
Свiй погляд вiн обгрунтовував низкою етнологiчних спостережень:
– Думка, що дитина родиться так, як це викладаеться в унiверситетських пiдручниках анатомii, гiнекологii чи бiологii, це зовсiм не така вже поширена й безперечна думка. З одного боку, вона е плiд чистого теоретичного розумування, а з другого – висновок вульгарного й грубого емпiризму[25 - Емпiризм – фiлософське вчення, що за основу пiзнання вважае чуттевий досвiд.]. Так само, як i два цiлком протилежнi твердження, що з них кожне виключае iнше, що, згiдно з одним, Сонце обертаеться довкола Землi, а за другим, Земля обертаеться довкола Сонця. Але як воно е справдi, ми й досi ще не знаемо!.. Думка, що статевий акт е причиною дiтородiння, належить власне новому позитивiстичному[26 - Позитивiзм – фiлософський напрям, який заперечуе пiзнавальну цiннiсть теоретичного мислення i визнае лише те знання, що не виходить за межi фактiв i мае практичне застосування.] часовi i е наслiдком механiстичного мислення. Вона з’явилася зовсiм нещодавно. Так зване нецивiлiзоване людство, отже, бiльшiсть людства, що не подiляе поглядiв, засвоених iз шкiльних пiдручникiв, припускае потребу для заплiднювання iнших, важливiших факторiв. Усi народи певнi, що жiнка може завагiтнiти, примiром, од вихру, щось з’iвши або проковтнувши вишневу кiсточку. Тубiльне населення Австралii певне того, що для того, щоб заплiднитись, досить подивитись на ератипу, «камiнь дiтей». Кожна людина може пiти до такого каменя, обчистити навколо нього землю, погладити рукою, показати на жiнку, що йде, i прошепотiти: «Диви, он яка гарна жiнка! Поквапся!» – i таким способом спричинитися, що названа жiнка завагiтнiе.
Коли Комаха, сидячи в скверику, розмовляв так з Корвиним, викладаючи йому своi химернi теорii, до них пiдiйшла Ірця.
Корвину Ірця сподобалась. В нiй було багато милого й привабливого: вона була незалежна й певна. Вона не хотiла того, чого не хотiла, i уперто домагалась того, чого бажала.
Познайомив Ірцю з Корвиним Комаха:
– Ірцю, привiтайся! Дай цьому новому дядi руку!
Але Ірця не хоче давати руки. Вона ховае руку за спину й свое вiдмовлення аргументуе:
– У мене обидвi руки лiвi.
Та за деякий час вона мiняе свое ставлення до Корвина й звертаеться до нього з пропозицiею, в якiй виявляеться вся повнота ласкавоi прихильностi Ірчиноi. Вона каже Корвину:
– Хочеш, я тобi полiчу до ста?
Корвин згоджуеться. Чому поезii Лесi Украiнки чи Рильського треба вважати за цiкавiшi од чисел, перелiчених до ста або тисячi? Числа в Ірчиних устах бринять пафосом i несподiванкою найвишуканiшоi поезii.
Корвин познайомився з дiвчинкою вже тодi, коли Ірчину вiру в Комаху як комашиного тата похитано, а натомiсть з’явилася в неi нова уява, що дядя Комаха – це велика з пап’е-маше лялька-пупс.
Даремно дядя Корвин доводив Ірцi, що дядя Комаха не лялька i не з пап’е-маше, а професор ІНО i викладае студентам НОП (наукова органiзацiя працi) та рефлексологiю. Ірця не йняла йому вiри. Те, що дядя Комаха – лялька-пупс, це було для Ірцi реальнiш, приступнiш i зрозумiлiш, як те, що вiн професор i викладае рефлексологiю. До ляльки й Комахи Ірця ставилась однаково, трохи зневажливо.
– Пупс смiшний! Дядя Комаха теж смiшний!
Коли дядя Корвин настоював, що Комаха не пупс, Ірця сердилась, насумрювалась i починала бити його кулаками, намагаючися зачепити за пенсне. Розбивши пенсне Корвиновi, Ірця компенсувала б свое незадоволення.
– Дядя Корвин дражниться. Хай вiн не ходить до скверика. Я не люблю його. Вiн каже, що ти професор, а не пупс. Я тебе прошу бути краще пупсом.
Ірця бiжить до фонтана i, перегнувшись над басейном, зазирае вниз. Їй подобаеться дивитись на воду, на скляну темно-зелену поверхню, де коливаеться листя, де перебiгають струмки, де вiдбиваеться Ірчине обличчя. Ірця любить схопитись рученятами за край басейну i повиснути над водою. Ірцю лякають:
– Іди звiдтiля, Ірцю! Там дiд водяний! Вiн вистрибне з води й схопить тебе.
– Вистрибне з води? Водяний! Так вiн без води здохне.
В щоденнику Серафiкуса е запис: дiалог з Ірцею та коментар з цього приводу:
– Дядю Пупс, упади.
– Ну, Ірцю, менi не хочеться падати. До того ж тут насмiчено й брудно.
– Та нi! Ти нiби впади.
– А, нiби? Гаразд! Я нiби впав.
Ірця задовольняеться.
У Комахи записано:
«Нiби – улюблена схема слiв, думок, вчинкiв Ірчиних. В нiби, в уявлене неначе замкнено всi подii, все коло ii днiв. Вона задовольняеться з нiби. Проводячи межу мiж нiби й тим, що е, вона ясно вiдчувае рiзницю, що вiдокремлюе нiби вiд реальностi, але не надае особливого значення цiй рiзницi».
Записано:
«Ірця рацiоналiстка. На свiт вона дивиться спокiйно, врiвноважено й тверезо. Вона не заперечуватиме iснування водяних, але фантастичними уявленнями вона оперуватиме з цiлком тверезою логiчною послiдовнiстю».
Роздiл 3
Величезне тiло Комахи i його червоне, голене, квадратове обличчя здавалися купою м’яса. Руки його закiнчувались масивними кулаками, що в них легше було уявити молоток коваля чи сокиру м’ясаря, нiж тендiтне перо вченого. Пiдлога стогнала й дошки рипiли пiд його важкими кроками, коли вiн iшов своiми ногами, взутими в безмiрнi черевики.
Важкий, масивний, волохатий, вiн здавався абстрактним, вигаданим, безплотним. У цього циклопа[27 - Циклоп – одноокий велетень iз давньогрецьких мiфiв, що вiдзначаеться надзвичайною силою i спритнiстю.] не було, не могло бути бiографii. Анi його кулаки, порослi густим волоссям, анi його величезнi черевики не переконували в реальностi його iснування.
Його червоне товсте обличчя iнодi здавалось наiвним i простодушним обличчям хлопчика, а iнодi, у важких зморшках i в утомнiй виснаженостi, тяжкою машкарою розпусника. Дiд з обличчям хлопчика, старий хлопчик, неначе пияцтво й безсоннi ночi зробили його тiло передчасно товстим i грубим. Надто важко було визначити його вiк. Інодi вiн здавався старим, iнодi юнаком. Йому можна було дати i 20 рокiв, i 50.
Вiн не був розпусником, але в його вдачi пiдозрiвали найрiзноманiтнiшi вади. В ньому було щось од теорii, схеми, вигадки, од химер, маячнi, iлюзii. Вiн зберiгав у собi знання нездiйснених падiнь. Найдоброчиннiша й найсамотнiша людина, вiн не довiряв сам собi.
Вiн не ходив у театр, бо не був певен, що коли йому захочеться пiд час вистави пройтись по бар’еру бельетажних лож, вiн зможе втриматись. Досить поважна причина, щоб не одвiдувати театральних вистав. Обмеженiсть i замкненiсть його бажань могли зробити iх вибухи небезпечними для суспiльства. Собi й iншим здавався таким химерним, що таблиця множення, переказана вiд нього, бринiла в його устах як несподiваний безглуздий парадокс…
Тим часом Комаха був такий же, як i кожний лiпший, носив шевйотовий пiджак з пiкейним комiрцем, строкатий в’язаний рудувато-брунатного кольору жилет концесiйноi фiрми Бернгард Альтман, Вiдень – Москва, темно-сiру краватку, смажив яешню на примусi, ходив увечорi до молочарнi iсти квасне молоко, уранцi випивав склянку холодноi води, мав забiрну книжку в Церобкоопi[28 - Церобкооп – Центральний робiтничий кооператив.] й одержував, як i кожен член кооперативу, на мiсяць чвертку крупи, 100 грам рису, пiвпляшечки олii, кiло цукру, пiвфунта мила, платив профвнески, був за члена Осоавiахiму[29 - Осоавiахiм – Товариство сприяння оборонi, авiацiйному та хiмiчному будiвництву.] i Т-ва друзiв дiтей, мав акцii iндустрiалiзацiйноi позики, споживав вiтамiни, любив помiдори з олiею й чорним перцем, баклажанну iкру та кавуни. Нудьгував, радiв, хворiв, стомлювався й спочивав, страждав на безсоння, коли був iз чогось стурбований, мерз, коли надворi було холодно, i умлiвав, коли було лiто й спека. Отже, вiдчував усю прикрiсть i всю насолоду бути людиною й жити, та дарма, що все звичайно людське, починаючи з нежитi, колiту й головного болю i кiнчаючи приязню, цiкавiстю, заздрощами й шанолюбством, не було чуже йому, – Доктор Серафiкус нiколи в життi своему (як це запевняв про нього Корвин) не знав, що таке кохання, i нiколи не кохав жiнок.
І не через те, що вiн не хотiв кохати або ж уникав кохання, а просто так склалося його життя. Можна все життя свое прожити i не помiтити, що ти iснуеш. Можна щось робити, про щось дбати, чимсь цiкавитись i лишитись якось до всього цього чужим i непричетним. Усе життя можна прожити, не живши, пройти повз життя навшпиньках, пiд сурдинку, обминаючи життя, боком, попiд стiнкою, глухими завулками, нiби ховаючися, – дарма що був великий, важкий i масивний.
Вiн мiг кiлька рокiв прожити в одному помешканнi з жiнкою, iз самого початку, з першоi на схiдцях зустрiчi вiдчути до неi глибоку зворушливу приязнь i, проте, нiколи до неi не звикнути, обмежуватись при зустрiчах на упертiй мовчанцi i за ввесь час не пiти в своiх розмовах далi похмурих i млявих звичайно повторних «добриднiв».
Художник Корвин, приятель Комахи, посилаючись на свою обiзнанiсть у всiх дiлах Серафiкусових, рiшуче стверджував, що за всi роки, як вiн знае, в Серафiкуса не було жодного роману.
Але Корвин помилявся! Це могло бути образливим для його претензiйноi всеобiзнаностi, але вiн не все знав про Комаху. Отже, в Комахи ще року 1916-го, коли вiн закiнчував складати своi магiстерськi iспити, був роман з Таiсiею Павлiвною. Щоправда, Корвин мiг не знати про цей роман Комахи з тiеi простоi причини, що в цiй напiввигаданiй i непевнiй iсторii було багато серафiчного[30 - Серафiчний – властивий серафiму, янгольський (релiг., поет.).], хисткого й iлюзорного.
Це був единий роман Комахи, дарма що коли Корвин спитав Таiсiю Павлiвну про цей епiзод, що мусив був мати мiсце в ii життi, вона рiшуче заперечила щось подiбне.
Це трапилося саме цього року. Коли Корвин прийшов до агiтпропу[31 - Агiтпроп – вiддiл агiтацii i пропаганди ЦК КПРС.] в справi пiдготовки художнього оформлення до Першого травня i привiтався з новою секретаркою, йому здалося, що вiн пiзнав в ii обличчi щось знайоме. Вдивляючись у ii обличчя, Корвин згадував i згадав. Вiн упiзнав у нiй колишню молоденьку курсистку, що мешкала свого часу в однiй квартирi з Комахою.
– Даруйте! – звернувся Корвин до неi. – Чи ви, скажiть, будьте ласкавi, так от приблизно, коли не помиляюсь, року 1916-го, в кожному разi ще перед революцiею, не мешкали часом у Дикому завулку?
Вона обдивилась допитливо спiврозмовника:
– Так, мешкала!
– Ну, так я вас знаю! Ви Таiсiя Павлiвна! Ви були тодi ще курсисткою, бiлявою, товстенькою дiвчинкою, i мешкали в кiмнатi в однiй квартирi з Комахою на Дикому завулку!
– Але я вас не пригадую!
– Що дивного? Це було давно. Ви мене не могли знати, бо я тiльки iнодi ходив до Комахи, але я вас запам’ятав. Десь у мене повинен бути й малюнок олiвцем. Я схопив ваше обличчя. Комаху ви пам’ятаете?
Але вона не пам’ятала цього прiзвища. Це ж було так давно, а пiсля того минуло так багато найрiзноманiтнiших подiй.
– Нi, мабуть, що не пригадаю. А може, це такий великий, червоний, з кулаками? Професор! Дверi з його кiмнати виходили до вiтальнi, вiн грав на пiанiно, i в нього було багато книжок?
– От, от, це ж i е такий вiн – Комаха: великий, червоний i з кулаками. Тiльки тепер вiн ще бiльший, ще червонiший i кулаки поросли волоссям!
– Пригадую! Пригадую! Дикий завулок, вiкно, що з нього було видко Глибочицю й Подiл, i цей професор.
Корвин переказав Комасi про цю зустрiч. Комаха захвилювався, тодi розплився в посмiшцi i сказав:
– А чи ви знаете, що я був колись у неi закоханий i в нас iз нею був роман?
– Ви були закоханi, i в вас був роман? Ось так несподiванка! Це ж неможливо. Ви помиляетесь, Серафiкусе. Ви вигадуете.
– Слово честi! Я був у неi закоханий! Менi було тодi 24 роки, вона була гарненька. Невже ж я мiг у неi не закохатися?
Корвин скептично похитав головою.
– Ви ошукуете себе самого. Я ж був у вас i пам’ятаю добре вас i Тасю, але нiчого не помiтив мiж вами романiчного…
– Ну, що ж, це значить, що ви не зовсiм спостережливi.
Закинути Корвиновi брак спостережливостi це значило образити його. Вiн рiшив перевiрити себе. Якось, розкладаючи перед Таiсiею Павлiвною ескiзи принесених плакатiв, Корвин навiв розмову на минуле, на Комаху, i запитав:
– Комаха, здаеться, був закоханий у вас?
– Комаха? В мене? Це ж ви про цього таки професора?
Вона розсмiялась.
– Чому саме в мене, а не шафу чи стiлець? Може, я щось забула абощо, але менi знаеться, що ми нiколи з ним гаразд i знайомi не були, принаймнi я не можу пригадати жодного випадку не то, щоб ми пофлiртували, але хоча б привiтались чи сказали пару слiв. Незграбний маруда[32 - Маруда – неповоротка й нудна людина (розм.).]! Не людина, а дерево, манекен у капелюсi, дерев’яна марiонетка.
Вони мешкали в одному помешканнi, iх дверi виходили в один коридор, але зустрiчались вони надзвичайно рiдко. Комаха ретельно уникав зустрiчi з нею. Вiн нiколи не дивився на неi, при зустрiчi щось невиразно мурмотiв i швидко ховався за дверима. Завжди дивився вбiк. Мiж ними не було жодного слова, жодного погляду, жодного натяку.
Серафiкус стверджував, дiвчина заперечувала. Вони розiйшлися в думках i по-рiзному оцiнювали слова, що нiколи не були сказанi, i подii, що нiколи не траплялися.
За найголовнiшу ознаку роману Комахи з Тасею треба вважати те, що це був вигаданий роман, який iснував тiльки в уявi Комахи, роман схований, як ховався за дверима Комаха при зустрiчi з дiвчиною, схема проектованого роману, що ним вiн мiг би бути, коли б був.
Замiсть спрощувати взаемини, слова, життьовi стосунки й почуття, Комаха ускладнював найпростiшi речi.
Якось, гуляючи, Комаха вулицею Червоних Зiр пройшов на площу Артема, тодi з вулицi Жовтневого Повстання звернув праворуч у завулок Марата, свого часу Дикий. Може, це сталося випадково, може, розмова з Корвиним розбуркала в ньому давнi спомини, i йому захотiлось подивитися на давне свое помешкання.
Вiн не любив споминiв i нiколи не згадував за минуле. Вiн жив без споминiв. Йому було прикро бачити мiсця й речi, що з ними вiн колись був зв’язаний. Минулого для нього не iснувало. Найпевнiше, вiн потрапив сюди цiлком випадково, пiдсвiдомо, – думав про щось iнше i, замiсть звернути лiворуч, машинально повернув праворуч.
На розi, на колишньому пустирi, кiнчили тепер новий будинок, в конструктивному стилi, кубик покладений на кубик, змiнений модерн початку XX столiття, а за ним далi в завулку стояв i чотириповерховий будинок, де колись мешкав Комаха.
Це було рокiв десять тому.
На третьому поверсi на дверях помешкання ч. 7 можна було прочитати тодi низку написiв олiвцем: «Був 7.7», «Не застав 10.9», «Був i не застав», «Приходили Коля й Женя», «Приходив електротехнiк…», «Тасю, прийду сьогоднi ввечорi о 10-й…», «Чекав вас учора весь вечiр. Приходьте завтра на звичайне мiсце…», «Прошу не писать на дверях дурниць. Тася».
Тасю, до якоi приходило завжди багато людей, у якоi завжди товпилося в кiмнатi багато рiзного народу, – хтось iв, хтось спав, хтось приходив, хтось iшов, – Тасю завжди дивувало, що до Комахи не приходив нiхто.
Професорiв знала Тася з урочистоi обстанови лекцiй, аудиторiй, лав, схилених голiв, лiтографованих курсiв, цератових зошитiв, чорноi таблицi, величезного вестибюля, широких розгорнених в обидва боки схiдцiв довгих бiлих лунких коридорiв. Тепер вона могла придивитися ближче до професорiв, якi вони бувають справдi.
Був Комаха мовчазний, нiяковий i самотнiй. У нього було багато книжок. Вiн лягав спати, коли Тася ще не верталась додому або ж до неi тiльки починали збиратись, i вставав, коли Тася ще спала. У нього був свiй розклад дня й ночi. Вiн майже нiколи не виходив з кiмнати, ввесь час писав. Тижнi минали за тижнями, а Комаха не тiльки не робив спроб познайомитись з Тасею, а навпаки, ретельно уникав ii.
Кiнець лiта й осiнь, коли Тася оселилась у помешканнi ч. 7 на Дикому завулку, були чудеснi, але вона не могла помiтити анi разу, щоб Комаха хоча б у недiлю, раз на тиждень, вибрався за мiсто.
Тася звикла до недорiкуватого мурмотiння Комахи, до його нiяковостi, до його уникань. При зустрiчi вона дивилась на Комаху з легкою iронiчною посмiшкою, а всерединi в неi прокидався жаль. Якось надто не по-людському вiн жив. Чи не треба було б врятувати Комаху вiд самого себе?
Тася досить довго спостерiгала Комаху: в неi поволi складалася думка, що вiн живе якось по-iншому, нiби й не живе зовсiм, нiби боiться жити, нiби боiться доторкнутися до життя, нiби живе непомiтно, вгамовано, мовчазно. Вона не сформулювала своеi думки, але вiдчувала невлаштовану, неналагоджену одiрванiсть Комахи вiд життя.
Тiеi недiлi був чудесний соняшний ранок: сонце, небо, серпень. Раптом у Тасi з’явилась думка не iхати моторовим човном iз компанiею до Мiжгiр’я, як було домовлено, а пiти до Комахи, постукати в дверi й запропонувати йому провести день удвох за мiстом.
Тася не сумнiвалась у згодi: надто чудовий ранок, надто сине небо, надто радiсне сонце. Якось перед цим почуттям ясного соняшного ранку зникло все iнше: i те, що вони з Комахою, власне, незнайомi, що досi вони не сказали один одному жодного слова, що, може, не вiдразу вони знайдуть спiльний грунт для знайомства, а може, й зовсiм не знайдуть його.
Та сонце, небо, теплий серпень…
