скачать книгу бесплатно
Це все було, поза сумнiвом, так, i все ж таки Комаха не мiг угамувати своiх уяв. Вiд того, що ревнощi були уявленi i в уявленостi своiй безглуздi, вони не ставали менш реальними.
Кохання може набувати найрiзноманiтнiших форм. Для Комахи воно набрало форми вiдокремленоi iлюзii, примхи, самотньоi замкненостi, нерiшучого боязкого уникання. Вiн ретельно уникав дiвчини. Виходив на вулицю тiльки тодi, коли був певен, що не зустрiнеться з нею. Вiн ходив iншими вулицями, нiж тi, що ними ходила Тася. І разом з тим, ставши коло вiкна, схвильовано чекав, коли вона вийде з дому або повернеться, щоб, лишаючись непомiченим, побачити ii бодай на мить.
Певнiсть, що вони роз’еднанi назавжди, забезпечувала сталiсть Комашиного почуття. Певнiсть – найважливiше в коханнi. Чого варто кохання людей хистких i непевних, що не можуть сказати «назавжди»?.. Для них кохання лишаеться побiжним почуттям, легковажним настроем, мiнливим переживанням. Комаха не належав до категорii подiбних людей. У своiх почуттях вiн був такий же монументальний, твердий i упертий, як i в наукових дослiдах. Йому треба було впевнитися, що вони нiколи не побачаться. Нiколи не зустрiнуться, нiколи не розмовлятимуть, не сидiтимуть увечорi вдвох, рука не доторкнеться руки. Ця певнiсть була потрiбна Комасi, щоб зберегти свое почуття закоханостi цнотливим, простим i нiжним протягом рокiв.
З початком революцii Тася зникла з обрiiв Комахи. Вона виiхала з iхнього помешкання. Вiн загубив ii слiди. Щоправда, вiн i не робив спроб натрапити на них.
Слова Корвина, що Тася тут, у мiстi, справили глибоке враження на Комаху. Отже, можливо, зовсiм випадково, а можливо, i не випадково, спинився Комаха на Дикому завулку, нинi завулку Марата, стоячи на вулицi й дивлячись на вiкна поруч, колись своеi й Тасиноi кiмнат.
Вiн стояв, спершись на цiпок. Голуби туркотiли, перелiтаючи з мiсця на мiсце на бруковi тихоi кривоi вулички, де тротуари заросли травою. По синьому небi пливли попелястi хмарки, i луною дзвенiли в повiтрi удари мулярiв, що будували новий будинок.
Роздiл 5
Корвин останнiй час приятелював з Вер. Вони познайомилися на пляжi.
Вер любила пляж, рiчку, смугу бiло-жовтого пiску, берег, верболiз, натовп. Вона любила, скинувши верхне вбрання, стояти напiвроздягнена й роздивлятись натовп, як натовп роздивлявся ii. Засмалених юнакiв у синiх i червоних штанцях вона дразнила своiми духовитими десу, червоними пiдв’язками – Вер була брюнетка – i прозорiстю довгих чорних панчiх. Їй подобалось лишатися незворушеною, коли юнаки одверто виявляли схвильовану змисловiсть i молоде збудження. Вони або ж проходили повз неi, роблячи спроби розпочати розмову, або ж спинялись недалеко вiд неi i починали змагатися у стрибках, боротьбi та будуючи пiрамiди, щоб показати стрункiсть тiл та мiцну напруженiсть м’язiв. Було приемно бачити крiпкi й дужi ноги, вузькi стегна, плаский живiт, м’язистi руки, тверду шию, засмаленi жовто-бронзовi тiла й несховане бажання, але Вер нехтувала iх.
Байдужим поглядом вона пробiгала по юнаках i одверталася. Вона волiла вибирати сама.
У Корвина були всi данi, щоб Вер звернула на нього увагу.
Струнка постава, смугляве обличчя й довга темна рука, – все те, що жiнкам здаеться бажаним у чоловiку.
Йому не бракувало церемонностi, може трохи напруженоi й навмисноi, що примушуе припустити або ж холодний гонор, або ж нахил до буфонадних[40 - Буфонада – комедiйна гра актора або вистава, в якiй використовуються засоби надмiрного комiзму, окарикатурення персонажiв, ситуацiй.] пародiй.
Деяка врочиста коректнiсть стриманого жесту завжди iмпонуе жiнкам, коли жест пiдкреслюе тактовнiсть звичайного поводження.
Вер сподобалися скупi й чiткi рухи цього сухорлявого чоловiка з кiстлявим носом i темними руками, що розташувався коло неi, – уважно простелив простирало, поклав валiзку, обв’язав голову рушником i простягнув на пiску свое довге, до чорноти засмалене тiло. Вiн лежав не рухаючись. Його сухорляве витягнене тiло i обличчя з довгим гострим носом були бездоганнi й нагадували iталiйця доби кватроченто[41 - Доба кватроченто – мистецький термiн на означення перiоду розвитку мистецтва Італii у ХV ст.], – не Данте, нi, швидше Бенвенуто Челлiнi.
Ще не знавши, хто вiн i що вiн, Вер зважила все, що есть, може бути й буде. Так, зважила все, що буде.
Трапляються iнодi випадковi знайомства, якi наперед визначають «вчора», «сьогоднi» й «завтра» глибокоi дружби й щироi приязнi, дарма що цього «вчора», власне, i не iснувало. «Вчора» не iснувало, але чи значить, що його не було зовсiм? Кожне «сьогоднi» визначае не тiльки прийдешне, але й минуле.
Корвин був вихованою людиною, щоб не заговорити з Вер анi про спеку, анi про температуру води. Жiнка, – ii стрункi ноги, опуклi груди, вигин трохи широкого рота, тонкий, чiтко окреслений нiс, побудований з блиском холоду, якому нiщо не чуже, а все пiдвладне, – варта була того, щоб з нею поводитись несподiвано й коректно, щоб говорити з нею не про спеку, а про м’язи ii нiг i ступнi. Ступню Тальйонi порiвнювати з ступнею Ганни Павловоi.[42 - «Ступню Тальйонi порiвнювати з ступнею Ганни Павловоi». – Йдеться про двох вiдомих балерин: Марiю Тальйонi, iталiйську приму-балерину доби Романтизму, та Ганну Павлову, видатну росiйську артистку балету ХХ ст.]
– Ви, – сказав Корвин, – повиннi були помiтити, що я уважно розглядав вас, ваше тiло, форму рук, нiг, вашу ступню, литки й стегна. Я мiг здатись вам людиною настирливою, коли б у мене не було до того пробачень. Претендуючи на iм’я знавця i досить знаючи анатомiю, я змiг оцiнити форми вашоi ступнi i м’язи ваших литок. У вас м’язи танцюристки. Ви танцюете або ж танцювали.
З глибоким знанням дiла, пересипаючи свою розмову технiчними термiнами з анатомii й балетного мистецтва, Корвин говорив про окремi м’язи, про форму ступнi, вiдмiннiсть нiг у танцюристок.
Вер розсмiялася.
– З вашою обiзнанiстю фахiвця вам нiхто не закине настирливостiи. Фахiвцевi завжди дозволено те, що заборонено ляiковi[43 - Ляiк – дилетант (розм.).]. Однак, незважаючи на ваше знання анатомii, я не зроблю висновку, що ви лiкар, прозектор, хiрург, ординатор клiнiки, хоча б тому, що ви надто сухорлявi – не худий, бо чому ординаторовi й не бути худим? – а саме сухорлявi. У вас струнка сухорлявiсть поета або ж музики. Ви знаете тiло – можливо, що знання жiночого тiла – це ваша побiчна професiя, але менi здаеться, анатомiю ви знаете тому, що ви художник.
Вони знали один одного, ще не назвавши себе.
Вiн лежав, Вер сидiла. На тлi блакитного неба чiтко й ясно викреслювалася голова Вер.
Корвин перервав паузу, щоб, дивлячись на жiнку, сказати:
– Майстри iнколи зважали на значення одноманiтного блиску тла, щоб змалювати вроду жiнки. Теоретики мистецтва золоте тло iкон ладнi тлумачити як висновок метафiзичних тенденцiй iконописного мистецтва. Я гадаю, що тут грала роль зовсiм не метафiзика, а натуралiстичне спостереження: на тлi золота або ж емалi врода жiнки здаеться довершеною.
Вер трохи нагнулася до Корвина, доброзичливо змахнула пiсок йому з плеча i сказала:
– Ви розглядаете обличчя жiнки як матерiал для картини замiсть дивитися на нього задля нього самого. Це безтактно. Жiнка обертаеться на модель од Пакена, на якiй вiшають убрання[44 - «Жiнка обертаеться на модель од Пакена, на якiй вiшають убрання». – Тут згадано Ісiдора Пакена (1869—1936), французького модельера, голову вiдомоi паризькоi фiрми дамських мод, заснованоi у 1892 р.]. Невже ж жодна жiнка нiчого не варта супроти картини митця?
Корвин повернувся на бiк i сперся на лiкоть.
– Навпаки. Про мене жiноча врода е така ж культурна й естетична цiннiсть, як i мистецький твiр будь-якого майстра. До речi, менi здаеться, що я знаю вас. Із самого початку менi здалось, нiбито я вас десь бачив. Тепер я згадав. Ви – Вер Ельснер! Минулого року в «Die Kunst»[45 - «Diе Кunst» – «Мистецтво» (нiм.).] була надрукована стаття про еволюцiю мистецьких стилiв. Критик мав на увазi два вашi портрети – один мальований в експресiонiстичнiй манерi та iнший, писаний Яковлевим, в якому кубiзм[46 - Кубiзм – авангардистська мистецька течiя, що зародилася у французькому живописi 1900—1910-х рр. (П. Пiкассо, Ж. Брак та iн.), а згодом поширилася на iншi види мистецтва. Цiй течii властиве переважання прямих лiнiй, геометричних фiгур, перекомбiнування яких дозволяло художникам розкривати структуру речей та iх внутрiшню сутнiсть.] був поеднаний з чiтким i монументальним академiзмом. З вашого тону я вiдчуваю, що ви незадоволенi, що критик писав про вашi портрети, а не про вас.
Вер не заперечувала. Вона цiлком згодилася з Корвиним, коли той зауважив:
– Стаття в мистецькому часописi, що трактуе з докладною обiзнанiстю про вроду сучасноi жiнки, вигин стегна, лiнiю потилицi, форму спини, – варта була б такоi уваги, як i стаття про стиль сучасних майстрiв. Чому годиться писати про портрети жiнок i присвячувати навiть окремi часописи спецiально жiночому вбранню, черевикам, зачiскам, килимам, меблям i не можна присвячувати статей i часописiв самiй жiнцi?
Вер i Корвин знаходили спiльнi думки й спiльний грунт.
В теорii новоi культури вони вводили апологiю людини, ii бажань та ii активностi. На прапорi свого ентузiазму вони написали: активнiсть людини.
Людськi почуття злиденнi й недосконалi, бо людство волiло вдосконалювати технiку мистецтва i нехтувало з того, щоб удосконалити бажання. Людство призвичаiлося цiнити культурнi цiнностi, що виростали з нездiйснених бажань, замiсть того, щоб культивувати бажання як культурнi цiнностi. Цивiлiзоване людство культурне у своiх мистецтвах, але воно лишилося варварським у своiх почуттях i бажаннях.
Вайлд, нiмецький етнолог, свою книжку про дикунiв назвав «Die Kultur der Kulturlosen», тим часом книжку про сучасне цивiлiзоване людство годилось би назвати «Die Kulturlosigkeit der Kulturellen».[47 - «Die Kultur der Kulturlоsеn», «Die Kulturlosigkeit der Kulturellen» – «Культура безкультурних», «Безкультурнiсть культурних» (нiм.).]
І все ж таки в своiх спостереженнях щодо Вер Корвин трохи помилився: Вер не була танцюристка. Це було випадкове й не довге захоплення. Вона не обминула студii при курбасiвському «Молодому театрi»[48 - «Молодий театр» – театр, заснований у 1917 р. зi студiй молодих акторiв, який очолив украiнський режисер, драматург i теоретик театру Лесь Курбас. Театр характеризувався пошуками нових форм втiлення сучасноi та класичноi драматургii.] у 1918 роцi, але це вона зробила в добу захоплення Далькрозом, Дункан, фiзкультурою, бiомеханiкою, ритмiчними вправами, цирковою акробатикою, принесеною в театр, – отже, коли традицii класичного танцю почали пiдупадати, а захоплення ритмiкою тiла стало загальним.
Немае жiнки, яка б не припускала, що в неi схованi таланти актриси. Вер була жiнка, – отже, вона уявляла себе – принаймнi деякий час – акторкою.
Вайлд розповiв iсторiю однiеi дiвчини, що була видатною акторкою доти, доки не покохала[49 - «Вайлд розповiв iсторiю однiеi дiвчини, що була видатною акторкою доти, доки не покохала». – Йдеться про героiню роману англiйського письменника Оскара Вайльда «Портрет Дорiана Грея» Сибiллу Вейн.]. Вона загубила в собi акторку, коли вiдчула в собi жiнку. Бiдне дiвча! – воно не вмiло пiдносити своi почуття на ступiнь театральноi гри i свое кохання перетворювати на тонке й вишукане мереживо мистецтва. Сiбiлла Вен була надто щира й наiвна.
Вер – навпаки! Вер тiльки тому й вступила до студii, що була жiнкою. Жiночий iнстинкт досягав у неi того ступеня природноi витонченостi, коли вiн може замiнити талант i висунути з натовпу. Бути жiнкою – мистецтво, як грати в пiнг-понг, диригувати оркестром й брати призи на шахових турнiрах. Манерну iндивiдуальнiсть Вер приймали за прикмету справжньоi талановитостi. Вона користувалась успiхом. Їй бракувало технiки, ii пуанти не завжди були бездоганнi, але в особистiй вдачi Вер було так багато умовноi декоративностi й штучноi орнаментальностi, що iй належало лише бути собою, за нею визнали першоряднi здiбностi.
Приятелi iй плескали. Знавцi, з властивою iм педантичнiстю в своiх уподобаннях i присудах, вiдрiзняли не на користь Вер умiння бути жiнкою вiд умiння класичного танцю.
В життi Вер була одночасно акторкою й собою. Вона грала себе… Їй хотiлося плескати, коли у вiтальнi або ж каварнi з особливо химерним мрiйним жестом вона запалювала цигарку або ж куштувала хрумку меренгу й змiтала крихти з бiлого свого убрання. Пити каву й запалювати цигарки – наука не легка й вiдповiдальна, як i останне напруження тiла у змаганнях на 100 метрiв.
Вступивши до студii, Вер вiддалась упертiй працi, але задовольнилася з перших успiхiв i перших визнань. Вона казала, на свiй кшталт варiюючи Цезареву формулу:
– Я захтiла! Я досягла! Я зреклась[50 - «Вона казала, на свiй кшталт варiюючи Цезареву формулу: – Я захтiла! Я досягла! Я зреклась!» – Перефразовано слова Юлiя Цезаря «Прийшов. Побачив. Перемiг». Цей вислiв означае швидкий успiх у будь-якiй справi.]! Навiщо продовжувати? Повторити те саме в столицях i, може, за кордоном з тим, щоб, може, колись Андрiй Левенсон в «Майстрах балету» або хто iнший присвятив менi кiлька рядкiв з гострою й iронiчною оцiнкою? Чи варт змагатись, щоб досягти того, що не варте досягнень!
Коли пiсля перших успiхiв Вер кинула студiю, ii не зрозумiли.
– Чому?
Пояснення, що iх давала Вер, нiчого не пояснювали. Шукаючи правдоподiбних аргументiв, вона посилалась на брак шанолюбства.
– Менi бракуе шанолюбства. Цей успiх мене не задовольняе. Навiть галасливий джаз-бандний рекламований успiх на великих сценах Парижа, Вiдня й Нью-Йорка не задовольнить мого шанолюбства. До того ж я боюсь, що за наших часiв театральне мистецтво втратило свiй сенс.
Можливо, це останне грало найбiльшу роль. Вер усвiдомлювала, що культ естетного пасивного формалiзму, одiрваного вiд життя й сучасностi, вiдходив у минуле. Ще нiчого не знавши про новiтнi течii в життi й мистецтвi, вона прийшла до аналогiчноi думки про «атеiзацiю мистецтва». Мистецтво, вiдокремлене вiд життя й замкнене в собi, зникае. Колишнi типи концертiв одмирають, музика механiзуеться, мистецтво набирае спортового характеру. Фiзкультура й спорт успiшно конкурують з виставами, футбольнi й баскетбольнi змагання на стадiонi вiдбивають одвiдувачiв з театру, пляж здаеться привабливiшим вiд балетного спектаклю. Дiвчина, що стрибае в воду з трисажневоi вежi, викликае не менше подиву, як балерина з ii вишуканими пуантами й крицевим носком.
Корвин помилився – Вер не була танцюристкою. Розвиненi м’язи Вер були розвиненi м’язи спортсменки. Вер зробила зi спорту професiю.
З пляжу поiхали вдвох. Увечорi сидiли в саду, iли морозиво, дивились на феерверк. Слухали музику. Вечеряли в «Континенталi». Вер пила горiлку й пиво. Вер казала, що на нинiшнiй день вона дивиться як на початок iхнього товаришування, «компаньйонату». Вона досить недвозначно виявляла свою прихильнiсть до Корвина. Але, давши йому всi аванси, коли той почав умовляти перейти в нумер, вона не виконала жодного з цих авансiв.
Пiзнiше десь пили каву, блукали по якихось глухих вуличках, завулках, де нiколи ранiше не доводилось бувати, сидiли на кручi над Днiпром, знов блукали по вулицях i тiльки вже на свiтанку, о п’ятiй годинi ранку повернулися додому.
Корвин не мiг достотно пригадати iх нiчних розмов. Вiн не мiг зв’язати уривки розмов, що збереглися в його пам’ятi. Вiн пригадував дещо, але не був певен, чи вони говорили саме те, що вiн пригадував. Вiн пам’ятав нiби крiзь сон. Може, цi розмови й справдi лише привидiлися йому потiм у п’янiй пiвсоннiй маячнi, а може, це були невисловленi думки Вер, що вiн iх сам пiдказав iй.
Ця жiнка була чарiвна й приваблива. У сп’янiлих нiчних блуканнях вона не тратила ясностi. Утримуючись вiд будь-чого, вона шалiла в приборканих своiх бажаннях i спокушала найвибагливiшi дивацтва.
Десь, у якомусь глухому завулку, вони сидiли на лавочцi коло довгого паркану, Корвин цiлував Вер у пiдголену потилицю.
В легкому теплому повiтрi пахло нiчними квiтами.
Десь кумкали жаби.
В маненькому завулку, порослому травою, було порожньо й тихо.
Вер звiльнилась од нетерплячих, збуджених рук Корвина й прошепотiла:
– Я кохаю вас, Корвин!
Вона наблизила свое обличчя до нього. Од неi пахло вином. Очi ii були широко розкритi, нiби в стражданнях породiллi.
– Отже, чи не все одно для вас, з ким ви задоволите свое бажання, а для мене – з ким я? Ви й я, ми кохали позавчора, вчора, а може, ще й сьогоднi перед тим, як зустрiтись.
Вер була дуже п’яна, коли вона говорила так. Чи, може, вона нiчого не говорила цього, i в п’янiй безглуздiй плутанинi думок, почуттiв це сам Корвин висловлював невисловлене нею?!
Але вiн твердо пам’ятав, що вона призналась у коханнi. Щоправда, коли це й було освiдчення, то дуже дивне.
Вiн пам’ятав цi фрази. Вер казала йому:
– Коли я сьогоднi побачила вас, я вже знала, що кохатиму вас. Навiщо поспiшати, коли все вирiшено наперед? Кiнець роману може бути небайдужим лише тодi, коли його обернути на початок кохання.
Вони блукали. Вони пережили нiчнi кошмари химерного кохання, нiби нотр-дамiвськi химери ожили в них.
У своiх нiчних блуканнях вони пройшли повз будинок з химерами Notre-Dame, що звис над проваллям[51 - «…вони пройшли повз будинок з химерами Notre-Dame, що звис над проваллям». – Тут згадуються зображення фантастичних iстот, гаргулiй та химер, голови й статуi яких прикрашають верхню частину собору Паризькоi Богоматерi у Парижi. За аналогiею названий i будинок iз химерами в Киевi, повз який проходили героi твору. Вiн розташований навпроти Адмiнiстрацii Президента Украiни i мае таку назву через скульптурнi прикраси на мiфологiчнi та мисливськi сюжети.]. У фiалкових присмерках на густiй синявi неба чорно-сiрi гiгантичнi потвори розкинули своi крила. Вiд збудження, що ще тремтiло в них обох, нiчнi потвори прокинулися, щоб справити вiдьомський шабаш.
Вниз од цього будинку Корвин повiв Вер кривими стежками. Вони падали, пiдiймалися, губилися, йшли вперед i верталися назад. Вони плуталися в пiтьмi на переплутаних стежках провалля.
Чи, може, це лише привидiлося ввi снi?
А в срiблястому ранковому тремтячому свiтлi, коли Вер прощалася з Корвиним i вiн цiлував у неi руку, вона повторила:
– Кiнець кохання буде лише тодi небайдужим, коли його обернути на початок!
Роздiл 6
Вер була донькою помiщика, присяжного повiреного. Свого часу, за студентських рокiв, ii батько побував на засланнi, i культ давнiх народовольських традицiй[52 - «…культ давнiх народовольських традицiй…» – йдеться про суспiльно-полiтичний рух 80—90-х рр. XIX ст. у Росii, названий за дiяльнiстю угруповання «Народна воля», що надавало перевагу iндивiдуальному тероровi перед органiзованою боротьбою iз самодержавством.] надавав влаштованому й врiвноваженому побуту в родинi Ельснерiв деякого вiдтiнку колись перенесеноi офiри й виконаного громадського обов’язку. З роками прийшли байдужiсть i спокiй, i батько Вер, не без матерiальноi для себе користi i не без апломбу, дещо, правда, метушливого й безладного, використовував цi згадки про свою революцiйну дiяльнiсть юнацьких рокiв, щоб оточити себе тепер ореолом поваги й авторитету.
Вступивши пiсля закiнчення гiмназii на курси, Вер змiнила свою гiмназiальну брунатну сукню з чорним фартушком на суворий синiй з високим англiйським комiрцем tailleur[53 - Tailleur – жiночий дiловий костюм (фр.).]. Купила товстий лiнований зошит у чорнiй цератовiй обгортцi. На стiл у своiй кiмнатi поставила гiпсового Толстого, а на стiнцi повiсила довгобородого «iнтелектуального» Драгоманова в застебнутому сурдутi, з його виглядом протестантського пастора. Це все далеко менше говорило про ii власнi уподобання, як про невиразний вiдгук розпливчастих уяв про студентiв i курсисток. Деякий час пiсля вступу вона навiть носила пенсне в оправi i з чорним шнурком. І не тому знов-таки, що вона потребувала носити його, але головним чином з почуття стилю, як деяку алегорiю або символ. Вона хотiла мати вигляд дiвчини серйозноi, заглибленоi в себе й незалежноi.
Вона вступила на курси з думками, що склалися в неi про студентiв з оповiдань батька. Курси й унiверситет в ii уявi малювались величезною конспiративною органiзацiею змовникiв. Вона мрiяла про долю Софii Перовськоi та Вiри Фiгнер[54 - Перовська Софiя Львiвна (1853—1881), Фiгнер Вiра Миколаiвна (1852—1942) – революцiонерки, активнi дiячi «Народноi волi».]. Вона бачила себе на розi вулицi в схвильованому чеканнi губернаторськоi карети: так промайнуть на мить пара коней, широка борода кучера, чорний лак каретного передка, в дзеркальному склi червоний лацкан сiроi генеральськоi шинелi i в короткому змаху руки розметене, розтрощене, знищене все.
Але на курсах Вер досить швидко впевнилась, що все це аж нiяк не вiдповiдало анi атмосферi, анi оточенню. Їi уява про унiверситет i курси показалася хибною. В цi роки «мiж двох революцiй»[55 - «В цi роки «мiж двох революцiй»…» – Перiод мiж росiйською революцiею 1905—1907 рр. та революцiйними подiями 1917 р.] у студентськiй масi панували асоцiальнi настроi, що знаходили в собi вияв для переважноi бiльшостi в цiлковитiй вiдсутностi будь-яких духових iнтересiв: пасивна вiдсутнiсть будь-яких переконань, психологiчна астенiя.
Студентська маса в своему складi була аморфна, дезорiентована, малокультурна. Курсистки читали графа Аморi, Вербiцьку й Брешко-Брешковського, у кращому разi – Винниченка, Андреева й Купрiна. Інтелектуальний рiвень був дуже низький. Кiно, театр мiнiатюр, для студентiв – карти, пулька в преферанс, пиво; для курсисток – флiрт, недотепнi дотепи, пiснi, пiкнiки, кава й тiстечка у Франсуа або Семаденi. Державi потрiбнi були урядовцi. Студенти готувалися стати урядовцями. Згодом, в роки вiйни, чимала частина iх потрапила за мобiлiзацiею до вiйська: вони обороняли державу й свое право бути урядовцями в нiй, Вер не раз приходила скаржитись батьковi:
– Ти був щасливiший!
А батько, посмiхаючись викришеними за юнацьких рокiв од цинги зубами, казав:
– Можливо, доню!
Для обдарованiшоi, iнтелектуально розвиненiшоi й духово активнiшоi меншостi прапором став фiлологiзм, рафiноване культурництво, олександринiзм.[56 - Олександринiзм, або олександризм – термiн походить вiд iменi давньогрецького фiлософа Олександра Афродiсiйського, який коментував трактат Арiстотеля «Про душу». Модернiсти вважали «олександризмом» синкретичний, i водночас «музейний» тип культури, беззмiстовний формалiзм, що грае готовими формами минулого.]
Гасло культури заступило гасло революцii. Книжка Барбе д’Оревiльi про Джорджа Браммеля й дендизм зробилась евангелiею молодi й пушкiнiанство[57 - Пушкiнiанство – мiфологiчне ототожнення життя i творчостi митця, коли будь-який життевий факт виключався iз особистого буття письменника або поета i ставав фактом лiтературним. Прикладом у цьому були уявлення про О. Пушкiна як лiтературний зразок популярного письменника, з яким молодi митцi слова могли б себе спiввiдносити.] – модою для всiх.
Вер швидко закинула геть свое пенсне в оправi й чорний шнурок до нього й виклала волосся в манерi 30-х рокiв, в стилi онегiнськоi Тетяни, як на жiночих портретах Карла Брюллова та малюнках Т. Шевченка, з буклями, що, як рамка, оточували витягнений овал ii обличчя.
Саме в цi роки Павло Филипович працював над своею книгою про Боратинського, Єгор Нарбут, з коротенькими бакенбардами на рожевих щоках, прогулювався в зеленому «онегiнському» фраку по вулицях Петербурга, а Миша Алексеев читав Максиму Рильському кавказькi оповiдання Марлiнського. Вер перекладала з французькоi Верлена[58 - Верлен Поль Марi (1844—1896) – французький поет-символiст.], стежила за «Аполлоном»[59 - «Аполлон» – модернiстський журнал з питань мистецтва, що видавався в Санкт-Петербурзi у 1909—1917 рр.], i грабарiвська «Історiя мистецтва»[60 - Грабар Ігор Еммануiлович (1871—1960) – росiйський живописець i мистецтвознавець, керiвник видання першоi науковоi «Історii росiйського мистецтва».], особливо том, присвячений архiтектурi, став ii настiльною книгою.
Захоплення бароко[61 - Бароко – стиль в европейському мистецтвi XVI—XVIII ст., якому властивi орнаментальнiсть, вишуканiсть; широке використання контрастiв, ефектiв свiтлотiнi та кольору, алегоричних зображень; вираження руху, швидкоплинностi життя; життестверджуюче сприйняття дiйсностi.] входило як обов’язковий складовий елемент у свiтогляд Вер та ii приятелiв. Весняна прогулянка в теплий березневий день оберталась в паломницьку мандрiвку до барокових пам’яток Киева XVII—XVIII вiкiв. Блакитне небо, голi дерева, мереживо барокових вигинiв, бiлi хмарки i втома вiд прогулянки пiшки з Печерського через Подiл до Кирилiвськоi церкви.
Вер була знайома з Хр. Кроном, Павлом Ковжуном та Марком Басаргом. Адже з киiвськоi вистави «Кольцо» 1915 року Марко Басарг починав свою берлiнсько-паризько-нью-йоркську кар’еру експресiонiста.
Вер ненавидiла iнтелiгенцiю, парламентаризм, лiбералiзм, слова про поступ, прогрес, еволюцiонiзм, iдеали добра й гуманiстичноi добростi.
Падiння Перемишля ii не схвилювало.
Пiд 9 вересня 1916 року в щоденнику Вер (Вер записувала в щоденнику не почуття, а лише думки з приводу прочитаних книжок) занотовано:
«Лiбералiзм у Росii зi своею боязкою iнтелiгентською громадськiстю знав лише “малих” богiв, “мiсцевошанованих”, “хатнiх” богiв, богiв “пенатного” значення. Лiбералiзмовi бракувало стилю. Злиденнiсть, сiрiсть, зубожiлiсть, розпливчастiсть, – чи вважаемо це за стиль? Белiнського, Михайловського, Добролюбова й Писарева ми ж ушановуемо iм’ям героiв?
Лев Толстой засудив Наполеона як актора, що грав всесвiтню комедiю, i ствердив Кутузова, що пiд час бородiнського бою – iв курку. В Росii завжди “iли курку” пiд час “бородiнських боiв”. Цiею самою кутузовською куркою вигодувано росiйську вiдсталiсть.
Росiйськi вояки пiд час вiйни воювали проти гармат багнетами. Хiба не Толстой заповiв як вищу мудрiсть вiйни iсти курку пiд час боiв? А хiба не iли? Як провести межу, що вiдокремлюе нездарнiсть i зраду росiйського бюрократизму вiд так званого “росiйського генiя”?
Коли Толстой пише: “Я живу добре! Три роки не читав i тепер не читаю жодноi газети”, чи не мусимо ми радiти: вiн – ми, ми – вiн?!..»
Аполлоновi Григор’еву вона вiддавала перевагу перед Белiнським i протопоповi Аввакумовi перед Михайловським.
17-й рiк Вер стрiла лiвою з лiвих. В революцii iй подобався максималiзм i з усiх гасел найбiльше – гасло заперечення, що було б абсолютним. В революцiю вона входила через «Скитiв»[62 - «В революцiю вона входила через “Скитiв”» – вiрш росiйського поета О. Блока «Скiфи» (1918).]. Вона головувала на сходках курсисток, виступала з промовами. На вирваних iз зошита сторiнках квапливо накидувала великими лiтерами проекти резолюцiй. Щоправда, цього ii ентузiазму вистачило тiльки на дуже короткий час, не бiльш як на кiлька мiсяцiв.
Горохвяний хлiб, хмурi буднi, свист гарматнiв, що проносилися над дахом будинку, нiчна стрiлянина, коли мiсто опинялось у владi пiтьми i кожен будинок ставав самотнiм островом, одрiзаним од цiлого свiту, вартування в парадному коло дверей, забитих дошками, – усе це гнiтило, вселяло почуття непевностi й утоми. Імперiя агонiзувала. На вулицях мiста валялись трупи коней. То тут, то там виникали самосуди. Здичавiлi пси зграями бiгали по порожнiх пiшоходах.
До унiверситету почали приймати жiнок. Восени 17-го року Вер з курсiв перейшла в унiверситет.
Серце стигло в попелi зимових присмеркових днiв. Горохвяний хлiб був крихкий i мав солодкий присмак.
Революцiя переставала бути забавкою для естетiв. Дзвiнким i широким, як крок караулу, словом Kommandantur[63 - Kommandantur – комендатура (нiм.).], написаним чорними лiтерами на рiвно виструганiй дошцi, яку повiсили проти Мiськоi Думи над входом до «Дворянського зiбрання»[64 - «Дворянське зiбрання» – орган дворянського самоврядування у Росiйськiй iмперii з 1766 по 1917 рiк.], 1918 рiк ствердив для революцii перепочинок. Лiто 18-го року принесло бiлий хлiб, яснiсть i спокiй, звичайний усталений лад, сонце, пляж, Курбасiв «Молодий театр» з Кляйстом i Шекспiром, «Бiба-бо» з Агнiвцевим, роздягнену «Леду» Анатоля Каменського, вiденську оперетку. Втiкачi з Петербурга й Москви переповнили Хрещатик, каварнi Франсуа й Семаденi, алеi «Купецького саду». Киiв став галасливий, людний, безтурботний. «Чорна бiржа» простяглася од Інститутськоi до цирку на Миколаiвськiй. Двiр, сенат, синод, мiнiстри, титули й ордени вiдновлювали iлюзii реставрованого Петербурга на берегах Днiпра.
