скачать книгу бесплатно
Восени 18-го року Вер була однiею з тих, що натовпом молодi вийшли з унiверситету: повстати й розбiгтися. Знов спалахнула раптом на мить колишня мрiя про Вiру Фiгнер. Спалахнула й згасла, щоб бiльше нiколи не прокидатись.
Тодi прийшли голоднi роки. Мiсто вмирало. Брук вулиць зарiс травою, трамваi перестали ходити, крамницi стояли з вибитим склом вiкон, з вiтринами, забитими дошками. Бiльшiсть знайомих роз’iхалася з мiста: тiкали вчителювати на село, доти нiколи не вчителювавши, працювати на цукроварнях i лiсових розробках бухгалтерами, доти нiколи не бачивши, що таке рахiвниця й гросбух. Меншiсть лишалась у голодному тихому мiстi i вивчала тонку науку «пайкологii»[65 - «Меншiсть лишалась у голодному тихому мiстi i вивчала тонку науку “пайкологii”…» – Унаслiдок продрозверстки утворилася загроза голоду. Тому в мiстах було введено систему «пайкiв», якi розподiлялися за «класовим принципом». За картками видавали спочатку хлiб, цукор, сiль, сiрники, мило, гас, згодом – молоко та молочнi продукти, тютюн, взуття тощо.], вагаючись мiж соцзабезiвськими дитбудинками, Днiпросоюзом та военкоматiвськими закладами.
Вер пов’язала голову хусточкою й пiшла працювати на фабрику. Вона працювала коло верстата й перекладала Верлена. Працюючи коло верстата, вона не вiдчула себе робiтницею. Свою роботу на фабрицi вона усвiдомлювала як службу. Блок у свiй «скитський» перiод навчав «слухати» революцiю, але не навчав робити ii.
Вер скористувалася з першоi нагоди, щоб од верстата повернутися знов до письмового стола. Життя Вер, ii революцiйнiсть, ii праця, ii ентузiазм, кохання й навiть шлюб – усе це було лише силуетом iншого, щiльного, живого життя. Плаский обрис iз чорного паперу на бiлому паспарту. Життя проходило повз неi.
Року 1922 Вер вийшла замiж за лiкаря. Навiщо вона вийшла замiж? З кохання? Можливо, що деякою мiрою це було й так. Їй iмпонував цей лiтнiй, грузький, великий чоловiк з важкими темними повiками у зморшках i зiркими очима степового хижака. Певнiше, однак, вона вийшла за нього тiльки з почуття втоми й байдужостi, тому, що це створювало для неi якийсь вихiд. За два роки згодом вони розiйшлися. Знов-таки не тому, що посварилися або обридли один одному. Це вийшло само собою. Року 1924 вiн дiстав запрошення в Харкiв до Інституту дослiдження мозку. Вiн не дуже настоював, щоб дружина переiздила з ним до Харкова, а Вер не проявляла особливого бажання жити далi вкупi.
Це був один iз сучасних шлюбiв, коли жiнка жила в одному мiстi, а чоловiк в iншому. Наявнiсть помешкання в Киевi i брак помешкання в Харковi були достатнiм аргументом, щоб жити нарiзно. Вер iнодi приiздила до чоловiка в Харкiв, а вiн iнодi на кiлька днiв у Киiв. Вiн стрiчав ii на двiрцi з квiтами, водив у театр i, проводжаючи, клав на столику купе м’якого вагона велику коробку шоколаду. Залiзничий квиток, коробка шоколаду, щомiсячний грошовий переказ поштою й лист од Вер з повiдомленням про одержання грошей зi стандартним приписом: «Цiлую. Твоя!» – доводили Вер, що вона замiжня.
Вони не приятелювали з чоловiком, але й не ворогували; були одночасно одруженi, байдужi й чужi.
Життя складалося з уривкiв, з початкiв чогось, що нiколи не ставало завершеним, з планiв, досвiдiв i проектiв, що iх вона нiколи не намагалася здiйснити.
…Вер сидiла з Корвиним у фойе кiна, чекаючи на початок сеансу.
Вер казала Корвиновi:
– Колись я працювала коло верстата – це було давно, дуже давно! Я вчилася деякий час у балетнiй студii! Навiщо? Може, лише на те, щоб кинути? Я вийшла замiж! Замiж я вийшла за чоловiка млявого й коректного. Вiн мешкае в iншому мiстi й приiздить разiв два протягом року на кiлька днiв. Я знаю англiйську мову, перекладаю Джека Лондона й Джозефа Конрада на украiнську – коли б на мiй смак, я не перекладала б анi того, анi того, бо анi той, анi той менi аж нiяк не подобаються. Те, що я роблю переклади, це дае менi можливiсть жити на власнi кошти. Чого варте це все?
Пiсля паузи Вер додала:
– Я ходжу в кiно, я роблю це, щоб бачити потiм сни. Ви, Корвине, певно, не вмiете настроювати себе на сни. Нi? А я вмiю! У мене е цiкавий задум для повiстi: описати не сам роман, перипетii кохання, а лише тi сни, що iх бачать закоханi. Сни повторюються. Вони лейтмотивнi, й мотиви снiв заступають змiни й подробицi любовних пригод. Це був би надзвичайно цiкавий роман.
Корвин не зрозумiв Вер: вiн не знав нiяких повторених снiв, а тi сни, що повторювались, не мали жодного сенсу.
На вiдповiдь Корвин зробив невиразний жест.
Проти них коло протилежноi стiнки фойе за столом сидiв горбань у чорному сурдутi, з бiлим високим комiрцем i чорною пишною, пов’язаною бантом з крепу краваткою. У нього було блiде, гостре обличчя рахiтика й довгi вчепливi руки мавпи. З чорного паперу, наклеюючи на бiле паспарту, вiн вирiзав силуети.
Корвин запропонував Вер замовити горбаневi вирiзати ii силует. Вирiзуючи з паперу силуетний портрет Вер, оперуючи ножицями, папером i швидкими, довгими пальцями, горбань говорив:
– Ножицi слухнянi, як олiвець. Вони досконалiшi вiд олiвця й пензля. Я волiю користуватись краще з ножиць, як з олiвця. Ножицi психологiчнiшi, вони як продовження пальцiв: це скульптура поеднана з малюнком. Вирiзати з паперу силуетний профiль жiночого обличчя – це вiдчувати насолоду. В профiлях деяких жiнок е дивовижна гармонiйнiсть. Я здобуваю фiзичну втiху, коли моi пальцi повторюють з м’якою й лагiдною рiвнiстю вигин пiдборiддя, губ, носа, чола й голови. Мистецтво силуету, мистецтво единоi цiльноi лiнii – умовне й обмежене. Воно легке й разом з тим важке. Але, перемагаючи його умовну обмеженiсть, iнодi вiдчуваеш радiсну сподiванку, що створено шедевр.
Горбань наклеiв на бiле паспарту темний силует Вер i, пiдвiвшися, з глибоким уклоном, в який були вкладенi нинi вже забутi форми поваги, вiн з особливо вишуканою чемнiстю простяг Вер зроблений портрет. Од грошей митець вiдмовився.
– Я мав приемнiсть вирiзати ваш профiль. Я вiдчув од того втiху. Я вдячний вам. Дозвольте ж менi, як митцевi, цю маленьку примху та приймiть вiд мене невеличкий подарунок.
Роздiл 7
Корвин i Вер стрiвались на пляжi. Вони приходили в другiй половинi дня i повертались надвечiр, коли вже заходило сонце й спека поволi спадала. З минулого року мода на засмаленiсть тiла почала зникати. Вер задовольнялась тепер iз кiлькох годин перебування на сонцi замiсть того, щоб, як давнiше, просиджувати й пролежувати на пляжi цiлий день з ранку до ночi i почувати себе пiсля цих соняшних божевiль в’ялою, виснаженою, втомленою.
