скачать книгу бесплатно
– Ти живеш тут! Я бачила!
– Що ти бачила?!
– Я бачила, як комахи через дiрочку в землю залазять. Ба-агато комах! Я сама бачила.
Це було остаточно певно, як вона бачила. Та дядя Комаха продовжував заперечувати:
– Але ж, моя мила Ірцю, це неможливо. Я такий великий, а дiрочка, через яку лазять комахи в землю, зовсiм маленька. Ти ж розумiеш, що це аж нiяк неможливо!
Ірця розумiла. Вона ладна була розплакатися. Вона почувала себе ображеною. Вона надула губи. Вона одвернулась од Комахи i навiть вiдмовилась од запропонованоi iй цукерки. Чи варто було жити в свiтi, iсти цукерки, спати, бути гарною й слухняною дiвчинкою, якщо твоi гадки хибнi й твоi припущення розходяться з дiйснiстю? Вона пiшла сумна й насумрена.
Наступного дня дiвчинка сяяла.
– Я знаю, – сказала Ірця, – як ти це робиш. Тепер я знаю, ти йдеш далеко, далеко! Дуже далеко йдеш. Тодi ти стаеш маленький, зовсiм маленький, i тодi ти влазиш у дiрочку!
Логiчна структура висловленоi думки була бездоганна. Все непотрiбне було вiдкинуте, i лишалась одна чисто розумова конструкцiя, що в нiй не було нiчого зайвого чи принесеного ззовнi.
В Ірчиному життi наступив комашиний перiод. Вона годинами могла сидiти коло комашницi й розглядати комах та iх ретельну господарську метушню. З материною уважнiстю вона дбала за комах.
Якщо якась комашина лiзла через дорiжку, вона брала ii й клала на травку газону.
– Дурне малятко!
Приносила цукерку й розламувала на дрiбнi крихти.
– Це для вас! Їжте!
Їi серце було сповнене саможертв.
З докором вона кидала Комасi:
– Чому ти нiколи не даеш комахам iсти?
І, шукаючи для нього пробачення, висловлювала гадку:
– Ти, мабуть, приносиш iм iсти вночi, коли всi сплять, щоб нiхто не бачив?.. А що вони iдять?
Щоб вiдповiсти на Ірчинi запитання, Комасi довелося перечитати Фабра.[16 - Фабр Жан Анрi (1823—1915) – французький ентомолог та письменник.]
Їх взаемини розвивалися цiлком нормально. Були принесенi ляльки, i Ірця познайомила Комаху з тим оточенням i тими особами, в колi яких iй доводилося iснувати.
– Скiльки тобi рокiв, Ірцю?
– Торiк було десять, а цього – п’ять!
Вона не запитала й собi Комаху, скiльки йому рокiв. Дiти не питають про це дорослих, бо, очевидячки, це малоiстотна справа. Але вона меланхолiйно зауважила:
– Я скоро стара буду.
Це було несподiвано.
– Що ти, Ірусю! Чому так?
– Я швидко росту!
До дядi Комахи Ірця вiдчувала особливу нiжнiсть, – вона гладила його волосся, руку, обличчя, i з невисловленим бажанням, не наважуючись попросити скинути черевики, щоб поглянути на його комашинi ноги, вона злiзала йому на колiна, обiймала за шию й зазирала йому в вiчi. Вона сподiвалася, що й без ii прохання вiн i сам якось здогадаеться скинути черевики й тим зробити iй приемнiсть.
Спiймавши комашину й показуючи, Ірця запитувала:
– А це твiй? Вони всi твоi, татовi, чи, може, е й iншi, окрiм тебе, комашинi тати? Ти мусиш менi показати iнших тат, якi вони. Отой дядя, що сидить на тiй лавцi, теж комашиний тато? Вiн до тебе подiбний. Ти не знаеш? Я побiжу, запитаю.
Василь Хрисанфович почував себе досить нiяково, коли Ірця, схопившись, бiгла до незнайомого дядi i питала: – Ти теж дядя Комаха? – а тодi вихром неслась назад i голосно заявляла:
– Нi, той дядя сказав, що вiн нi, що вiн не дядя Комаха!
Інодi Комаху Ірця застерiгала:
– Обережнiше! Ти ледве не розчавив бiдну комашину. Який ти, далебi, такий…
І все ж таки в iх стосунках було щось непевне, сумнiвне i хистке. Щось, що викликало в дiвчинцi стурбованiсть, народжувало внутрiшню тривогу. Не важко було помiтити, що всерединi ii вiдбувалася велика боротьба, яка примушувала ii страждати.
Ірця була надто твереза дiвчинка, щоб за деякий час не перевiрити свiй комашиний ентузiазм, дядю Комаху та вiру свою в нього. Вона пiдiйшла, обдивилась його з усiх бокiв, обмацала черевики, потягла за штани, торкнулася рукою пiджака, обережно, нiби боячись, нiби остерiгаючись, що щось може трапитись. Тодi, перевалюючись, сопучи, влiзла на лаву, забралась Комасi на колiна, торкнулася щiк, зняла окуляри, зазирнула в вiчi, розстебнула пiджак, обмацала жилетку, краватку, сорочку, зiтхнула важко й запитала:
– А ти, дядю Комахо, людина?
Комаха не зрозумiв.
– Ну, а як же, Ірцю, розумiеться, людина.
Вона допитувалася:
– Всерйоз людина, чи ти тiльки кажеш? Зовсiм чи тiльки настiльки?
Вона показала кiнець пальця.
– Всерйоз, Ірцю! Цiлком всерйоз. Така ж людина, як i ти, як i твоi тато й мама!
– Не може бути! – сказала роздратовано Ірця i тупнула ногою.
Вона заперечувала людську iстоту Комахи, заперечувала рiшуче й категорично.
– Отже, ти не справжня комаха? Чи це ти все тiльки навмисне, тiльки так?
Що сказати? Як вiдокремити в собi умовнiсть свого iменi й себе як людину? Комаха мiг би говорити про ейдетичнi смисли[17 - Ейдетичнi смисли – суб’ективнi образнi уявлення предметiв або предметних композицiй, якi певний час зберiгаються пiсля припинення iх безпосереднього сприйняття.], вiн мiг би процитувати останнi книжки Лосева i його думки про формули категорiй, що входять в тетрактиду «А»: нейменована та iменована iстота тотожна зi своiм iм’ям як суцiльним видом своеi найменованостi i вiдмiнна зi своiм iм’ям як нейменована, але як пояснити дiвчинцi вiдмiннiсть особи й iменi?
– Я, – сказав вiн, плутаючись, i плутаючи, i не сподiваючися щось розтлумачити, – я Комаха, тiльки я не комаха, а… а так… Ну?..
Ірця зрозумiла його:
– Ти, значить, зовсiм не комаха, а просто Пупс!
У цiй короткiй Ірчинiй фразi було сховано досить презирства й iронiчного розчарування.
Смiшний, товстий, недоладний дядя Пупс! Це був удар у саме серце. Адже ж одне дiло приятелювати з таемничим i привабливим своею загадковою надзвичайнiстю комашиним татом, i цiлком iнше – з людиною, подiбною до пупса. У пупса товстi щоки, велика голова й виряченi очi. Тягнучи за ноги ляльку, Ірця принесла рожевоголового пупса. Вона уiдливо сказала:
– Це ти! Це ти такий! Це пупс малий, а великий дядя Пупс в окулярах – ти сам!
Вона бажала помститися, вiдплатити за розчарування, але вона не була злою дiвчинкою. Нi, серце ii було сповнене любовi, нiжностi й всепрощення.
Вона притулилась до колiн Комахи й прошепотiла – вона хотiла втiшити його:
– Ти не сумуй! Це ще нiчого, що ти не комашиний тато, а тiльки пупс. Пупс теж гарний, дарма що вiн смiшний i недоладний. Я люблю його! Я дуже люблю тебе, дядю Пупсе!
Роздiл 2
Комаха-Серафiкус-Дядя Пупс звик до дiвчинки.
Похмурий дощовий день, коли Ірця не виходила гуляти в скверик, втрачав для Комахи будь-який сенс. Попри всю свою органiзовану ретельнiсть, Комаха не був гарантований од химерних примх i невизначених настроiв. Бачити щодня Ірцю зробилось для нього потребою.
Дощ iшов три днi. Три днi Комаха не бачив Ірцi. Три днi вiн вiдчував себе незадоволеним. Навiть нове число «Archiv f?r klassische Altert?mer»[18 - «Archiv f?r klassische Altert?mer» – «Архiв класичноi старовини» (нiм.).] не принесло йому втiхи, дарма що там була надрукована розвiдка Вiлляммовiца-Мюллендорфа[19 - Вiламовiц-Мюллендорф Ульрiх фон (1848—1931) – видатний нiмецький фiлолог.], а в однiй з рецензiй, вмiщених у часописi, було згадане його власне iм’я, з посиланням на його книжку «Особливостi синтакси грецьких написiв у лапiдарних пам’ятках Пiвнiчного Причорномор’я».
Комаха гуляв по вогких дорiжках скверика. Можливо, вiн сподiвався дочекатись Ірцi, можливо, звичка спочивати в скверику примушувала його, як завжди, незважаючи на дощ, висидiти усталенi пiвгодини на лавочцi. У скверику вiн був сам. Патьоки води текли з дорiжок на тротуар i вулицю.
Художник Корвин, високий i тонкий, подiбний на розкритi ножицi, з гострим, як у Гоголя, носом, перебiгаючи повз скверик, привiтався з Комахою.
– Чого це ви, Серафiкусе, мокнете пiд дощем?
Комаха сконфужено й стурбовано почервонiв.
– Та це я так!.. Я гуляю!
Корвин зник за каламутно-жовтою запоною дощу з думкою про чергове дивацтво Комахи: химерну Комашину витiвку – гуляти в дощ…
* * *
Вечiр, стiл, лампа. Перед Комахою розкритий том Фрейзеровоi «The Golden Bough»[20 - Фрезер Джеймс Джордж (1854—1941) – британський релiгiезнавець, антрополог, етнолог, культуролог, фольклорист та iсторик релiгii. У його 12-томнiй працi «Золота гiлка» систематизовано фактичний матерiал iз первiсноi магii, мiфологii, тотемiзму, анiмiзму, табу, релiгiйних вiрувань, фольклору i звичаiв рiзних народiв.], нiмецьке старовинне, початку XIX ст., видання орфiкiв. Великий грецький словник, компактне видання англiйського словника, стопка паперу. Скинувши своi важкi окуляри, Комаха сидить, з головою заглибившись у Фрейзера. Вiн сперся на лiктi й пiдтримуе голову долонями. Фрейзерове тлумачення давньоегипетськоi казки про двох братiв як переказу про трансформацiю й мандрiвку душi здаеться йому надто недоречним, блiдим i натягненим.
Комаха починае шукати в орфiкiв потрiбноi йому цитати; вiн перегортае сторiнки, i зосереджена увага розбиваеться. Вiн згадуе за Ірцю. В нього з’являеться думка, для нього зовсiм несподiвана: «Чому, справдi, нi?.. Чому йому не мати дiвчинки?»
О десятiй годинi Комаха повечеряв: з’iв два шматки чорного хлiба з шинкою, холодну котлету, що лишилася вiд обiду, випив склянку холодноi води з цукром, – чаю вiн не пив, щоб не завдавати собi зайвого клопоту: розпалювати примус, наливати гас, – i, з’iвши перед сном ще пару яблук, точно о пiв на одинадцяту заснув.
Тiеi ночi Комасi ввi снi привидiлось таке. Неначе вечiр, тиша, лампа, стiл, шафи; неначе усе – як звичайно: книжки, папiр, Фрейзер, орфiки, словники, але на пiдлозi коло грубки стоiть велика емальована миска з гарячою водою.
Великi грубi пальцi Комахи несподiвано нiжно розвiшують на протягненiй шворцi простирало й бiлу фланельову сорочку. Ірця – певне, що це Ірця – стоiть голенька, з бiлою кучерявою голiвкою, на скронях волосинки в неi злиплися вiд поту, бо в кiмнатi напалено, й вона сердиться.
– Швидше! Ти маруда! Тiльки ти не здумай, що митимеш голову з милом.
Комаха розводить руками, а тодi примружуе очi й каже:
– А мишi?! У дiвчаток, що не миють голови з милом, заводяться в волоссi мишi, великi, великi, бiлi й сiрi i…
– Що i? Що «i»? – ледве чутно, повторюючи останню iнтонацiю Комахи, з широко вiдкритими, здивованими й трохи зляканими очима, шепоче Ірця.
– І виводять маненьких слiпих мишенят.
– Слiпих? А чого вони слiпi? А багато iх буде? Знаеш що? Хай виводяться.
Дiвчинка зацiкавилась i слухняно сiла в миску, i вода з миски розхлюпалась на ноги Комасi та на пiдлогу, i по пiдлозi розплився брунатний ставок з химерними берегами.
А Комаха тим часом швидко намилив голову. Тодi раптом рiзкий, крикливий, голосний вий прорiзав кiмнату. Комаха був навiть зразу вiдсахнувся, а тодi похапцем почав змивати з голови мильну пiну приготованою в глечику водою.
Коли ж вiн нiс на руках маненьке, тепле, рожеве, безпомiчне, тремтяче тiльце, загорнене в мохнате простирало, щоб покласти в лiжко, в серцi Комахи заколивалась така безкрая радiсть, така гостра й болюча нiжнiсть до цiеi маленькоi купки людського тiла, що вiн мимоволi прихилився до стiнки i притиснув дiвчинку до грудей.
…Вечiр, тиша, лампа, стiл, шафа, лiжко. Дiвчинку викупано, покладено в лiжко, прикрито теплою ковдрою, i Комаха з серцем, переповненим нiжнiстю й болем, сiдае на маненьку табуретку бiля лiжка, щоб розповiдати дiвчинцi, поки вона не засне, казку про солом’яного бичка.
«…Жили-були дiд та баба, i не було в них дiтей. І сказала дiдовi дiдова баба: “Бач, дiду, немае в нас iз тобою дiтей, а ми вже старi, ото зроби з соломи бичка i буде в нас той солом’яний бичок за дитину”».
І не Ірцi, а самому маненькому Комасi, що лежить у лiжку, розповiдае казку стара нянька, куняючи носом; малий великий Комаха ось-ось засне, йому хочеться спати, але хочеться дослухати до кiнця казку староi нянi…
Бажання, схованi й притлумленi вдень, прокидаються вночi. У нiчних снах вони набувають реальностi, й людина пiзнае нарештi те, що поза цим, може, назавжди лишилося б для неi невiдомим i неуявленим. Коли б люди не бачили снiв, може, вони нiколи не довiдались би про те, що iснуе.
Тiльки у снах розкриваеться справжнiй сенс наших бажань.
Бажання й iнтереси Комахи нiколи не виходили за рамцi лекцiй, курсiв, тем для студентських доповiдей, карток, виписок, нотаток, нових книжок, видавничих проспектiв, шрифтiв, форматiв, палiтурок, скриньки з оголошеннями про засiдання в будинку Академii, вiтрини з новими книжками у книгарнi «Книгоспiлки», крамничок букiнiстiв та iхнього книжкового барахла.
Тепер несподiвано для нього прокинулось незнане досi бажання, бажання – мати дитину! Можливо, воно нiколи б не постало в ньому, коли б не виявилося так ясно й рiзко в примарах баченого сну. Сон розбуркав те, що досi було притуплене, сховане в глибинах його iстоти! Сон пiдказав бажання, перетворивши його уже на заздалегiдь завершене переживання.
Мати дитину?! Це не така проста рiч, як може здатися на перший погляд. Щоб мати дитину, треба одружитись!.. Отже, iншими словами, зробити низку вчинкiв, часто безглуздих, смiшних i, кiнець кiнцем, недоречних.
Замiсть робити виписки, збiльшуючи свiй бiблiографiчний апарат i поповнюючи картотеку, вiн мусив би спинити свою увагу на якiй-небудь жiнцi або дiвчинцi, упевнити себе, що саме ця особа, досi йому цiлком байдужа, припала йому особливо до вподоби, i вiн без неi аж нiяк не може жити, почати ходити з нею до театру, кiна, каварень, тодi одного дня наважитися сказати iй, що вiн кохае ii, зробити iй пропозицiю вийти за нього замiж i, нарештi, поцiлувати ii. Замiсть сидiти за письмовим столом удома або в бiблiотецi, йому довелось би йти десь на побачення, ходити взад i вперед по тротуару, гаяти час i, щохвилини дивлячись на годинника, думати не так про сподiвану зустрiч, як про те, що вiн нiяк не встигне своечасно одiслати до «Archiv f?r klassische Altert?mer» обiцяноi статтi.
Леле! Для людини скромноi й нiяковоi, до того ж переобтяженоi працею, семiнарами, лекцiями, громадськими навантаженнями, засiданнями предметових комiсiй, науковими доповiдями, правленнями корект, кохати жiнку – це, власне, практично майже зовсiм нездiйсненна рiч.
Покохати? Де проходить межа, що вiдокремлюе почуття вiд цинiзму, чемнiсть од образи, коректнiсть од брутальностi?
Певно, що е на свiтi люди, здатнi поцiлувати жiнку, але Комаха зовсiм не був певен, що вiн мiг би наважитись зробити це. Усе, що не дано, вигадано. Химерною вигадкою лишався для Комахи давнiй мiф, повторений у пам’ятках усiх вiкiв i всiх народiв, про чоловiкiв, що кохають жiнок. Вiн не припускав, щоб за цим мiфом ховався будь-який реальний змiст. Чи не треба було цi перекази тлумачити алегорично?
Кiнець кiнцем про все це не варт було й гадати, бо Комаха не мав жодного намiру будь-кого цiлувати чи кохати, ходити на побачення, флiртувати, подобатись комусь або ж шукати собi когось до вподоби. Що бiльш вiн обмiрковував становище, то бiльше й бiльше впевнявся, що ледве чи вiн зможе здiйснити свое бажання. Перед вагою тяжких зобов’язань, що малювались його уявi, занепадала його рiшучiсть i слабла його енергiя. Комаха хотiв одного: не турбуючи себе жодними зайвими турботами й не ставлячи себе у прикре становище закоханоi людини, мати дитину.
Що зробило людство, щоб рацiоналiзувати взаемини мiж окремими статями? Власне кажучи, нiчого. Комаха хотiв мати дитину найрацiональнiшим способом, тобто уникнувши того, щоб звертатись у цiй справi до жiнки.
Про свою iдею рацiоналiзувати кохання й шлюб Комаха, сидячи у скверику, якось розмовляв з художником Корвиним.
– Я, – сказав Комаха, – хотiв би мати дитину!
– В чiм справа, – вiдповiв Корвин, – давно вже час! Вiтаю вiд щирого серця! Одружуйся. Цiкаво, хто вона, ця обраниця, що полонила тебе?! Яка-небудь студентка чи, може, хтось iз спiльних наших знайомих? Ладен iти в парi, що це – Валентина Петрiвна!..
– Нi, – сказав Комаха, – ти не зрозумiв мене. Я нiчого не сказав, що збираюсь одружуватись. Я хочу мати дитину. Це зовсiм iнша рiч. Ти розумiеш?
