скачать книгу бесплатно
Тася одягла маркiзетову блузку, синю спiдничку, ажурнi панчохи, тiльки в виборi черевикiв завагалася: iздивши за мiсто, одягала вона звичайний хром, але сьогоднi, задля урочистостi, наважилась одягнути лакованi.
Комаха почув стук у дверi. Здивований, що хтось до нього мiг зайти, i незадоволений, що його турбують, Комаха поклав ручку, одсунув каламаря[33 - Каламар – чорнильниця.] й книжку, помацав рукою по столу, щоб знайти окуляри, пошарпав ногами пiд столом, шукаючи пантофель, пiдвiвся i, держачи рукою комiр сорочки, – вiн не встиг знайти шпоньки, що десь закотилась, – одчинив дверi.
Перед ним стояла Тася.
Комаха мовчки дивився на ii бiляве волосся, бiлу маркiзетову блузку, ажурнi панчохи та лакованi черевики. Вiн не сподiвався побачити ii i не мiг уявити собi, нащо вiн мiг iй здатися.
Не чекаючи на запрошення, вона ввiйшла в кiмнату Комахи.
– Ви дозволите? Даруйте, що я вас турбую!
Їй було весело й цiкаво. Весело зi своеi несподiваноi витiвки й цiкаво подивитись на обстанову, в якiй мешкають професори, – загадковi люди, що читають лекцii, володiють таемницями знання, провадять iспити, пiдписують курсисткам матрикули[34 - Матрикула – дореволюцiйна назва посвiдчення про зарахування до вищого навчального закладу, що також служило й залiковою книжкою.], пробiгають по коридорах, не люди, а символи всезнання.
Кабiнет. Велика шкуратяна канапа, пiанiно, письмовий стiл, завалений паперами й книжками, що навколо нього на стiльцях i на пiдлозi лежали купи книжок i аж до стелi заповнювали полицi.
Кожен учений – труп. Оцей трупний сморiд, затхле повiтря, курява, безладдя в кiмнатi вразили Тасю. Вражена духотою в кiмнатi, вона подивилась на вiкно. Дарма що надворi було ясно й тепло, вiкно було зачинене.
– Чому ви не вiдчините вiкна? У вас нема чим дихати. Сьогоднi ж чудесна погода.
Комаха промурмотiв невиразно, що йому незручно працювати при вiдчиненому вiкнi, що вiтер може розвiяти папiрцi i на вулицi галасують дiти, iздять вiзники та вигукують рiзнi перекупки. Усе це йому заважае.
– Та все ж таки я вiдчиню. Тут же можна задихнутися.
Йдучи до вiкна й одчиняючи вiкно, Тася встигла подивитись на малюнок, що висiв на стiнцi, поглянути на полицi з книжками.
Речi е доконечна приналежнiсть життя. Жити – це вважати на речi i зживатися з речами. Людина повинна опанувати речi, перемогти косну нерухомiсть речей, втiлити в речi частину свого життя.
Кiнець кiнцем це дрiбницi: поставити на пiанiно квiти, придбати каламар, переставити меблi, подбати, щоб вимили вiкна, повiсити ламбрекени, витерти порох з книжок, стiльцiв, пiанiно, прибрати зi столика в кутку кiмнати синього Греца, брудний посуд, пляшку з гасом, шматки хлiба, невитертий почорнiлий нiж, масло в пергаментi, чайник, цукор у паперi, пообмiтати павутиння з нiжок фотеля, викинути розбитий i притрушений курявою абажур. Це все дрiбницi, але цi дрiбницi роблять кiмнату й життя невлаштованим, безладним i чужим.
Кiмната Комахи справляла враження нежилоi, а речi й меблi – стороннiх i випадкових, нiби випадкова людина оселилася в порожнiй засмiченiй кiмнатi, номерi третьосортного готелю. Речi з тандити, кiмната тандитника.[35 - «Речi з тандити, кiмната тандитника». – Речi з товкучки, дрантя; кiмната торговця лахмiттям.]
– Навiщо у вас так розкиданi книжки? Чому ви iх не приберете? Чому у вас нема квiтiв? У вас багато меблiв, а кiмната здаеться якоюсь порожньою.
Комаха стояв коло дверей, похмуро i з подивом стежачи за дiвчиною, що рухалась по кiмнатi. Йому не до вподоби було й те, що його турбували, i те, що вона розглядае картини, бере книжки i не кладе iх на мiсце, i взагалi те, що ця абсолютно йому непотрiбна особа прийшла до нього.
Тримаючи лiвою рукою незастебнутий комiр сорочки, вiн присунув дiвчинi стiльця.
– Прошу, сiдайте!
Це не була з його боку будь-яка чемнiсть. Вiн, певне, зовсiм забув би запросити сiсти. Просто вiн хотiв, щоб вона сiла i бiльше не рухалась. Безглузда метушня дратувала його. Вiн не виносив метушливих осiб.
Не дочекавшись вiдповiдi, Таiсiя Павлiвна взяла якусь iз книжок:
– Ви все чужомовнi книжки читаете? Ви, справдi, професор?
Комаха повторив:
– Прошу, сiдайте!
Та вона ще не вiдразу сiла. Вона ще торкнулась клавiшiв пiанiно i прислухалась до рiзноголосих звукiв.
– Я iнодi чую, як ви граете. Скiльки у вас нот! Майже стiльки, скiльки й книжок. Ви, може, не професор, а музика?
Тасинi слова сприйняв Комаха як докiр. Комасi здалось, що дiвчина нарiкае на його музичнi вправи. Нiяковiючи, розгублюючись, втрачаючи пiд собою грунт, захлинаючись у прикрiй для нього самого своiй неуважнiй нечемностi, вiн просив пробачення.
– Я не знав!.. Прошу, я не знав! Я граю, коли вас немае. Я не хотiв би вас турбувати. Коли ви вдома, я грав пiд сурдинку[36 - Сурдинка – пристрiй, що використовуеться для приглушення звучання музичних iнструментiв (розм.).]. Я не хочу, щоб моя музика вам заважала, я бiльше не гратиму.
Тася спалахнула. Вона нiяк не сподiвалася, що iхня розмова обернеться на нiяковi загостренi ущипливi пробачення. Похмура нелюб’язнiсть першого прийняття оберталася на протилежнiсть, i церемонна делiкатнiсть Комахи дратувала, як образа. Головне те, що делiкатна попередливiсть Комахи була безглузда:
– Що ви? Хiба я скаржилась чи нарiкала! Ви й так навдивовижу лагiдний i спокiйний сусiда. Кращого й не бажати. Ви ввесь час працюете. Я дуже рада, коли ви граете. Ви так чудесно граете. Я люблю музику.
Комаха сидiв проти Тасi в напруженiй, дерев’янiй позi, тримаючи комiр сорочки лiвою рукою. Рука замлiла. Його турбувало те, що в нього незастебнута сорочка, i те, що сандалi на босу ногу, i що вiн без пiджака й волосся в нього розкуйовджене, i що розмова йде якось недоречно й сумбурно.
Вiн усе не мiг уявити собi, з якою метою зайшла до нього ця дiвчина. Попросити зачинити за нею дверi, бо всi в квартирi пiшли? З скаргою, що його музика iй заважае? Позичити грошей? Вiн ладен був дати iй, скiльки вона попросить, усi грошi, скiльки в нього есть, тiльки щоб вона пiшла геть, не заважала йому безглуздими запитаннями, що його дратують. Вiн почував себе стомленим.
Для Тасi було ясно: розмова набувае такого сумбурного характеру, що ii треба кiнчати, iнакше вона ризикуе заплутатись остаточно в хаотичнiй плутанинi.
– Я прийшла вам запропонувати… Сьогоднi недiля, надворi чудесна погода. Хiба ж можна сидiти в хатi? Я бачу, що ви ввесь час без перерви працюете. Оце я задумала зайти до вас i запросити поiхати вдвох десь за мiсто. Гаразд?
Комаха мовчав. І Тасi здалось, що вiн ладен згодитись.
– Куди захочете, туди й подамось. До Пущi-Водицi, Святошина, пароплавом на Слобiдку. Вибирайте ви. Я згодна заздалегiдь. Я взагалi без примх. Зi мною легко. Мене, коли ви цього ще не знаете, звуть Тася. Справдi, скiльки часу живемо з вами бiк-о-бiк, а й слова досi один одному не сказали. Так згода?
Комаха почервонiв. Безпомiчно й злякано вiн почав вiдмовлятись.
– О, нi, нi, я не можу, нi! Я зайнятий. У мене праця. Ви пробачте, але я не можу.
Слова Комахи не справили на Тасю жодного враження. Вона й слухати не хотiла про вiдмовлення.
– Праця! Що таке праця! У кого ii нема! Так через працю й спочити, виходить, не можна? Дурницi! Киньте! Їдьмо! Берiть пiджак. Де вiн у вас? У шафi?
Тася пiдвелася зi стiльця i обернулась до шафи. Комаха подивився на неi з жахом. Вiн розгубився перед цiею дiвчиною, що вперше завiтала до його кiмнати, але поводилась так, нiби вони були давнi й близькi приятелi. До всього iншого не вистачало тiльки того, щоб вона одкрила шафу й побачила все безладдя, що там пануе: бруднi рушники, киненi сорочки, зiм’ятi комiрцi, черевики, штани, все перемiшане в одну неохайну купу й притрушене нафталiном.
Вiн став мiж жiнкою й шафою. Тримаючи лiвою рукою комiр сорочки, вiн праву простяг до Тасi. Вiн благав:
– Не треба, iй богу не треба. У мене нема пiджака, тобто есть, тiльки вiн не в шафi, а там, взагалi, у пралi, в шевця, я вiддав, позичив. Та вам байдуже це, де мiй пiджак, бо я все одно з вами не поiду, i взагалi не поiду, i не збираюсь iхати.
Істерично вигукнув:
– Я не хочу!
Тася була в одчаi. Вона аж нiяк не сподiвалася, що справа так обернеться.
– Тобто, як же це так? Це, виходить, сидiти менi самiй цiлий день у мiстi? Оце гаразд! Ви ж зрозумiйте, Василю Хрисанфовичу, що вже пiзно i всi моi знайомi роз’iхалися. Тепер уже нiкого й не знайдеш.
Вона ладна була плакати. У неi був такий хороший настрiй iз самого ранку. Бо що може бути приемнiше, як зробити приемнiсть iншiй людинi? Вона уявляла собi, як зрадiе Комаха, як йому приемно буде, що йому хочуть зробити приемнiсть, що за нього турбуються. А тим часом вiн зустрiв ii пропозицiю насумрено, як злу прикрiсть.
– Василю Хрисанфовичу! Голубчику! Поiдьмо! Не самiй же менi iхати?
Комаха заперечував.
– Я не можу! Менi ж нiколи!
Вона тягла його за рукав.
– Дурницi! Їдьмо!
Нi, даремно! Вiн не поiде. Не хоче й не може. Їхати десь удвох за мiсто з дiвчиною?! Одна думка про можливiсть подiбноi подорожi у свiдомостi Комахи набувала вигляду життевоi катастрофи.
Серце билося у нього гарячково.
З жахом вiн подивився на Тасю.
Тася насумрилася. Пiдiбрала губи. Напiвобережно, напiвпрезирливо кинула:
– Це з вашого боку нечемно! Так, нечемно!
Їй здалося, що вона знайшла нарештi потрiбне слово. Це трохи ii заспокоiло й примирило; що взяти з нечемноi людини? І, все ще хвилюючись i намагаючись стриматись, щоб цей iдiотичний Комаха не помiтив слiз на очах, вона закидала Комасi його моральну зiпсованiсть:
– Коли я пропонувала вам iхати, то я гадала, що ви вихована людина, що вам нудно сидiти щодня цiлi днi на самотi i що ви тiльки не наважуетесь перший зайти до мене i сказати… Ну, i…
Тася спинилась, iй бракувало повiтря. Вона почувала, що горло перехвачуе спазма, i ще хвилина, й вона розплачеться.
Ковтаючи сльози й кидаючись до дверей, вигукнула:
– А ви егоiст!..
І вона вибiгла з кiмнати Комахи, щоб упасти в себе на лiжко i плакати, уткнувшись у подушку, плакати вiд образи, вiд нудьги й самоти, вiд думки, що всi знайомi роз’iхалися, i нiхто не зайде за нею, i вона нудьгуватиме цiлiсiнький довгий лiтнiй день. Вона плакала з того, що е люди, якi не вартi того, щоб iх шкодували, побивалися за ними чи дбали.
Роздiл 4
Розмова з Тасею мала для Комахи несподiванi наслiдки. Його рiвновагу порушено й спокiй знищено. Його днi, ночi, думки, мрii, бажання, години працi й години спочинку були з того часу отруенi.
Досi Комаха аж нiяк не цiкавився своею сусiдкою. Вiн iгнорував ii. Не звертав на неi жодноi уваги. Досi вiн не помiчав ii. Коли одного разу Корвин спитав його, що це за нова сусiдка, – курсистка, чи що? – вiн не вiдповiв на запитання.
Досi вiн не знав, чи стара вона, чи молода, вродлива чи потворна, струнка чи горбата. Зустрiчаючись на вулицi, вiн не пiзнавав ii, бо взагалi не знав ii.
Одного разу вiн був страшенно здивований, коли якась дiвчина спинила його на вулицi й спитала:
– Ви йдете додому?
Вражений несподiваним запитанням, Комаха вiдповiв:
– Додому!
– Так, будьте ласкавi, вiзьмiть цього пакунка i занесiть його додому.
Комаха взяв i вдома, передаючи пакунка покоiвцi, сказав:
– Це менi дали оце, щоб я однiс, так ви вiзьмiть. Я не знаю!
А коли за кiлька годин Дуня постукала до нього, щоб спитати, хто йому дав пакунка й кому той пакунок треба передати, Комаха на всi Дунинi запитання вiдповiв негативно. Вiн не може сказати анi хто, анi що, анi до чого. Вiн нiчого не може сказати, бо вiн нiчого не знае.
Нiяковiючи перед Дунею, Комаха намагався згадати. Що це була якась жiнка, то це було так. Цього вiн був бiльш-менш певний, але чи назвала вона iм’я особи, кому вiн мае передати пакунка, цього вiн не мiг пригадати. В пам’ятi в нього бували несподiванi прогалини, бiлявi плями, невиразнi, нiчим не заповненi розпливчастостi. Вiн хотiв викликати в пам’ятi постать зустрiненоi жiнки, але йому не щастило. Кожен образ, що його вiн створював, невiдхильно розпадався ранiш, як набути в його уявi певноi окресленостi. Вiн iшов по вулицi, думаючи про щось зовсiм iнше, про свое, i запитання зустрiненоi жiнки: «Ви йдете додому?» i слова «Вiзьмiть цього пакунка» – вiн сприйняв поза свiдомiстю, як щось цiлком сторонне.
Найменшоi згадки про вигляд жiнки, що пiдiйшла до нього!
Вiн примушував себе згадати обставини зустрiчi i не мiг. У нього заболiла голова.
З лагiдною м’якiстю вiн попросив Дуню не турбувати його зайвими розпитуваннями, бо все одно вiн нiчого не може згадати.
Вiн спинявся в коридорi, щоб дати пройти Тасi, але не дивився на неi. Коли вона дзвонила i в помешканнi не було нiкого, щоб одчинити дверi, Комаха, вiдчинивши, запитував:
– Вам кого?
Вона була для нього хисткою туманнiстю, коливанням тiнi, як тiнь од людини, що не iснувала.
Господиня помешкання iснувала, iй Комаха платив за кiмнату й обiд. Дуня теж iснувала, бо одчиняла дверi й замiтала iнодi його кiмнату. Шпiц Альма iснував теж, бо на дзвiнок вибiгав до вiтальнi й голосно гавкав. Тася не iснувала. Їхнi взаемини обмежувались на коротких при випадкових зустрiчах «добриднях».
Але й цi «добриднi» були для Комахи за джерело важких сумнiвiв i вагань. Вони лягали на нього, як прикрий тягар, бо протягом мiсяцiв Комаха не мiг вирiшити складного питання, чи мусить вiн, як спiвмешканець, вiтатися з Тасею, чи, може, якраз навпаки, йому не слiд iз нею вiтатись. Нез’ясованiсть питання обертала цi «добриднi» на тяжкий обов’язок. Чи не будуть розтлумаченi його «добриднi» як настирливiсть, безглузда й небажана?
Вiн спитав поради у Корвина, але цей легковажний приятель вiдповiв непристойно:
– З Тасею? Гарненька дiвчина! Вашi кiмнати поруч. Мешкати у двох метрах один од одного… У чому, власне, справа?
Слова Корвина були порожнi слова. Вони не мали жодного сенсу. Поруч? Що з того? Саме тому, що поруч, i не ясно, вiтатись чи нi?
Отже, при зустрiчi Комаха мурмотiв щось невиразне i дивився вбiк, одвертаючись од дiвчини.
Вiн уникав ii. Свiдомiсть iхньоi вiдокремленостi була мiцна й непохитна. Їх вiдокремлювала стiна, дверi, порожнеча вiтальнi, просторiнь коридора. Для Комахи ця вiдокремленiсть була абсолютна. Мiж ними лежала пустеля, iзольованiсть порожнечi, замкненiсть пiтьми, безмежнiсть простороней.
Комаха навiть i думки найменшоi не припускав, щоб вiн мiг перейти цi два метри по коридору й завiтати до Тасi.
Людськi уявлення далекого й близького умовнi й вiдноснi. Два метри – це близько чи далеко? Може, близько, а може, й надто далеко! Рiзниця мiж далеким i близьким, досягненим i недосягненим, можливим i неможливим найменше залежить вiд усталених понять часу й простору. Легше з Гогеном здiйснити мандрiвку на Таiтi, нiж переступити два метри мiж двома кiмнатами. Пiтьма екваторiальних ночей прозорiша вiд пiтьми коридора в мiськiй квартирi. Пустелi джунглiв зрозумiлiшi й простiшi вiд чотирикутноi пустелi мiського передпокою.
Екзотику мандрiвки на Таiтi механiзовано, налагоджено, обставлено комфортом останнiх досягнень технiки. Мандрiвник, придбавши в агентствi Кука книжечку з рiзнокольоровими квитками, згiдно з розкладом поiздiв i пароплавiв, за якийсь мiсяць, у заздалегiдь розрахований день, годину й навiть хвилину прибувае в призначене мiсце. Все наперед передбачено, влаштовано. Екзотику математизовано.
Екзотику незнаних краiн обернено на фiкцiю рахункiв, вiз, пашпортiв, митниць, автоматiв з шоколадом, джаз-бандного вереску, реклам «Гала-Петер», цигарок, кокаiну й вiдповiдноi кiлькостi патентованих, гарантованих i гiгiенiчних розваг. Сомалiйцi й таiтяни, сидячи ввечорi на порозi своiх хиж, мають вигляд готельних швейцарiв, джаз-бандних музик та придвiрцевих чистильникiв чобiт, що використовують тут свою професiйну вiдпустку.
Але з того часу, як Тася оселилась в одному помешканнi з Комахою, минули днi, тижнi, мiсяцi, а два метри, що вiдокремлювали дверi iх кiмнат, лишалися вiддаленiшi вiд усiх вiддаленостей. Ще давнi греки знали достотно, що не наздогнати швидконогому Ахiлловi повiльноi черепахи.[37 - «Ще давнi греки знали достотно, що не наздогнати швидконогому Ахiлловi повiльноi черепахи». – Йдеться про одну з апорiй давньогрецького фiлософа Зенона. За нею, прудкий Ахiллес нiколи не зможе наздогнати неквапливу черепаху, адже за той час, коли вiн пройде певну вiдстань, тварина теж пересуватиметься, а вiдтак – вiдстань мiж ними триматиметься. У текстi твору автор демонструе цiею фразою паралельнiсть iснування Тасi й Комахи, якi в принципi не могли зблизитися, бо були надто рiзними в усьому.]
Так було досi! Тепер усе змiнилося! Тасин прихiд порушив звичнi уявлення Комахи: недосяжне вагiтнiло можливiстю близького. Два кроки справдi стали двома лише кроками. Мандрiвцi в космiчну просторiнь, що тяглася тижнями й мiсяцями i загрожувала затягнутися на роки, повернено справжнiй ii сенс.
Комаха тепер не сумнiвався: поруч iз ним мешкала приемна, гарна, проста й лагiдна дiвчина. І коли вiн у цьому впевнився, думка про цю дiвчину заволодiла ним. Ззовнi в iхнiх взаеминах нiчого не змiнилося, лишились тi самi короткi «добриднi», i уникати зустрiчей з Тасею Комаха почав ще упертiш. Та це було ззовнi. Всерединi в життя Комахи ввiйшли новi почуття, новi бажання, сни, чекання й ревнощi. Так, ревнощi!.. Досi Комаха зовсiм байдуже ставився до того, що до Тасi ходили чоловiки, студенти, молодь, або що у свято до неi заходила весела галаслива компанiя i брала ii з собою на прогулянку, тепер вiн ревнував ii до ii знайомих, до ii приятельок, до ii розваг. І що ретельнiше вiн уникав ii, то бiльше й непримиреннiше ревнував. Досi, коли вiн нудився, вiн нудився сам. Вибору не було: його днi замкнено в самоту. В собi самому вiн мусив шукати способiв перемогти нудьгу.
З того дня, як Тася зайшла до нього й запропонувала поiхати разом за мiсто, в ньому прокинулося почуття якихось прав на неi, можливостей i обов’язкiв. Це ж вiн, а не хто iнший, мiг би сидiти з нею удвох увечорi на канапi, читаючи книжки або ж так про щось розмовляючи, це вiн мiг би повертатися з нею з театру.
Розумiеться, цi уявленi ревнощi, що примушували Комаху страждати, були безглуздi. Вiн, Комаха, нiколи не сидiтиме з нею вдвох увечорi, бо як не приваблива вечiрня тиша, ласкава стисненiсть рук, вiдчуте тепло жiночого обличчя, та ще привабливiша можливiсть працювати в себе в кiмнатi, й щоб нiхто не заважав працi. Вiн не пiшов би з нею в театр, бо не знаходив нiчого цiкавого в театральних виставах «Осенних скрипок», «Дворянских гнезд» i «Дней нашей жизни», сентиментально-лiричному репертуарi в «Соловцовському театрi»[38 - Соловцовський театр – один iз перших стацiонарних театрiв Киева, заснований у 1898 р. росiйським актором та драматургом М. Соловцовим. На початку ХХ ст. був найпрестижнiшим театром мiста.] того часу з Яновою та Липовецькою на чолi. Своеi самоти вiн не промiняв би на розмови з жiнкою. Бавити жiнку розмовою – тяжкий i нерадiсний обов’язок. Вiд цiеi розмови лишаеться тiльки почуття примушеностi, втоми й даремно втраченого часу. Нi, компактне видання грецьких текстiв «досократикiв»[39 - Досократики – умовна назва античних фiлософiв до Сократа (VI – ІV ст. до н. е.).] – найкращий супутник для прогулянок.
