скачать книгу бесплатно
Посол Царя Царiв
Орест Сандомирський
Орест Сандомирський (справжне iм’я – Костянтин Когтянц) народився у 1956 роцi у м. Днiпрi. Закiнчив iсторичний факультет Днiпропетровського унiверситету. Вiдомий письменник, що працюе у жанрi фентезi. Знаний журналiст, мае активну громадянську та життеву позицiю. Веде власний блог на Facebook, де висвiтлюе своi погляди на найактуальнiшi подii сьогодення. Призер конкурсу «Коронацiя слова» в номiнацii «Вибiр видавцiв» у 2010 роцi та володар спецiальноi вiдзнаки «За кращий iсторико-патрiотичний роман» у 2013 роцi. У видавництвi «Фолiо» вийшлидруком книжки Костянтина Когтянца «Обре, сховайся добре!», «Покохати вiдьму» та «Монети для патрiарха». Роман «Посол Царя царiв. Наввипередки з часом» Ореста Сандомирського дае змогу повною мiрою насолодитися сумiшшю захоплюючого фентезi з реальними науковими та iсторичними фактами. Головний герой приймае iм’я Мартин ван Гелсiнг, чим запускае механiзм дуже небезпечних пригод. Вiн вирушае на Батькiвщину, долаючи цiлi континенти: Азiя, Африка, Америка, нарештi Європа… У будь-якiй ситуацii, у будь-якiй мiсцевостi вiн та його навички – едине, на що можна по-справжньому покластися. На своему шляху вiн зустрiчае чоловiкiв, жiнок, вигаданих, на перший погляд, iстот i навiть самого Царя царiв, чиiм послом згодом стане… І найважливiше – Мартин робить спроби пiзнати себе, усвiдомити свою мiсiю, яка лишаеться незмiнною попри час та простiр. Хто такий посол Царя царiв, куди вiн прямуе, як давно почався його шлях, коли i де завершиться? Вiдповiдi на цi та багато iнших питань знайдете у цiй книжцi.
Орест Сандомирський
Посол Царя царiв. Наввипередки з часом
© О. Cандомирський, 2020
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020
* * *
… Нарештi в мене з’явилася можливiсть надiслати листа додому… Додому… Листа… Щоправда, людина, яка надала менi таку можливiсть, так i не пояснила, як я тут з’явився… Помилка чи задум? Мабуть, я нiколи про це не дiзнаюся…
…Спершу хотiв почати розповiдь з подiй, якi трапилися дев’ятнадцять рокiв тому, якраз коли з’явилися росiйськi танки. Дев’ятнадцять, чи все-таки дев’ять? Так, почну з того, що трапилося дев’ять рокiв тому.
1637 рiк вiд Рiздва Христового.
Частина І
Дракони i заколотники
Роздiл І
Шабля за спиною
…Пiсля виходу з форту менi чомусь стало тривожно, i я мимоволi поклав руку на ефес своеi золiнгенськоi шпаги. Нi, здаеться, нiхто й нiчого не запiдозрив, хоча пастор Пiтер все-таки затримав мене.
Однiею з пiдстав, на якiй мене (а може, тiльки мое тiло?) вiддали на виховання Клаусу фон Ранке, було те, щоб я володiв латиною не гiрше за Цицерона. Навiть бiльше: разом зi мною передано аж п’ятдесят латинських книг. Ну, вiдверто кажучи, до Марка Тулiя я не дотяг, та i не дотягну, проте, наприклад, сьогоднi пастор наказав менi зiмпровiзувати латиною промову «Порiвняння Олександра Македонського з Юлiем Цезарем», i за цiлу годину я припустився лиш декiлькох помилок, дiеслова не в тiй формi вжив. Але якби я розмовляв з кимось iз освiчених европейцiв, то спiврозмовник точно зрозумiв би мене.
Лiвицею я дiстав iз-за поясу невелику абордажну сокирку, спарену з пiстолем. Про всяк випадок. Тут не люблять пiстолiв, оскiльки вони б’ють на вiдстанi всього кiлькох крокiв i часто не влучають у цiль, але я, раптом що, можу пiсля пострiлу додати цим «томагавком».
Пастор живе у китайськiй частинi мiста, в оточеннi маеткiв багатих купцiв. Тому напад китайця, який з диким криком та шаблею в руцi стрибнув на мене, став повною несподiванкою. Якби не пiстоль в руцi, то менi б настав кiнець. Я вистрiлив, i випущений iз трьох крокiв пострiл штовхнув тiло, але нога нападника все-таки врiзалася в мене, хоч i слабiше, нiж могла би. Встоявши на ногах, я вихопив шпагу, i, перш нiж китаець впав замертво, менi вдалося парирувати удар шаблi.
Так, це була саме шабля, а не кривий меч типу дао-крао чи шоу-даю, вона не була схожою на мiсцеву зброю, про яку часто читав у лiтературi ХХІ столiття, тому побачити ii в Китаi у ХVII столiттi було справдi дивно. Так само, як не мав уявлення про монастир Шаолiнь чи про ушу та кунфу. Досi не чув, хоча побачене щойно якраз скидалося на те. Мета нападника була чiткою – збити мене на землю i заколоти. Я вiдзначив, що шабля мала середню довжину як для зброi такого типу i була слабо вигнута. Замiсть перехрестя в нiй була пластина типу японськоi цубо. Точнiше, гадаю, що японцi саме запозичили такi пластини з Китаю.
Добре! – з провулку вийшов мiй вихователь. У руках вiн тримав пращу[1 - Стародавня ручна зброя для метання каменя.], але оскiльки вiдстань не була великою, вiн кинув свинцеву кулю рукою, i влучив в голову.
Клаусова похвала коштуе дорого. Вiн прийняв бойове хрещення на початку Тридцятирiчноi вiйни (зараз ще нiхто не знае, що вона триватиме саме тридцять рокiв). Служив у знаменитому загонi графа фон Мансфельда, який прийшов на допомогу повсталим проти австрiйського ярма чехам, а пiсля поразки повстанцiв вiдмовився здатися i, пробиваючись через ворожi вiйська, яких за кiлькiстю було значно бiльше, пройшов у боях усю Нiмеччину – з Чехii до Голландii. Потiм Клаус подався до колонiй i став найманцем в Азii, точнiше, у роздiленому на три частини В’етнамi, що нерiдко робили европейцi. Кiлька рокiв вiн бився то з iншими в’етнамцями, то з камбоджiйцями, то з сiамцями. Але в якийсь момент його розшукали i запропонували за велику винагороду взяти мене (або мое тiло) на виховання, проте лише за умови, що вiн вступить на службу до Голландськоi Ост-Індiйськоi кампанii на островi Формоза. Якщо я не помиляюся, це Тайвань.
Я очiкував чогось подiбного, тому лишився тут. Найкраще мiсце, аби перейняти тебе. Я згадав, як вiн заткнув менi за пояс цю зброю.
– Ти чогось боявся?
– Менi не сподобався цей… Мюллер.
Мiсяць тому з Яви прибув корабель. Вiн привiз Йоганна Мюллера, який офiцiйно супроводжував посланця намiсника, а неофiцiйно назвав пароль, i влаштував менi iспит з латини i володiння зброею.
Мiсяць тому
Пан Мюллер – середнiй на зрiст блондин з вусами та борiдкою, великими кошлатими бровами та ще й в перуцi – без тiнi посмiшки, якимось безбарвним голосом сказав:
– Атакуй мене! Ось так, як е.
Я атакував. Кiнний – пiшого. В останню мить вiн вiдстрибнув – я вважав, що був готовий до такого прийому, тому швидко розвернув коня, водночас перевертаючись в сiдлi та майже лягаючи – але вiн встиг увiткнути свою палицю в мiй бiк.
– Якби це був справжнiй бiй, то твоя рана була б смертельною, а моя – легкою.
Я й сам зрозумiв, що ледь дiстав його рублячим ударом, причому навiть не центром удару[2 - У кожного клинка е тiльки одне мiсце, удар яким буде найбiльш ефективним.], а отже хiба що подряпав. Про те, що тут часто й помирають навiть вiд подряпин, я змовчав. У будь-якому разi якби це був справжнiй бiй, я б цього вже не побачив.
– Я з великою прикрiстю – жодноi прикростi не вiдчувалося в його голосi – повiдомляю, що пан, який опiкувався цим хлопцем, помер. Вiн заповiдав… точнiше, нагадав, щоб пан фон Хальм нiколи не знiмав його подарунок. – Вiн вказав на каблучку з сапфiром, яку Клаусу передали тодi, коли я прибув на навчання. Зараз вона була на моему пальцi…. – бо це – продовжив вiн – талiсман.
В моiй головi закружляли рiзнi гiпотези на кшталт «магiчний маячок», бо у мене вже не перший раз виникла певна пiдозра, адже сам факт моеi появи у цьому свiтi е прямим доказом того, що магiя iснуе – хай я поки й не бачив ii проявiв.
…Тож спершу вiн влаштував менi iспит з латини i володiння зброею, а потiм сказав, що за кiлька мiсяцiв я поiду до Європи, для чого винайму корабель, який спершу зробить гак до Формози… Те саме, що з Киева до Чернiгова через Варшаву… Клаус полiз у рукава китайця (вiдомо, що вони там тримають все що завгодно, навiть грошi).
Нiчого собi! Мiй вихователь тримав в руках мiй портрет, причому виконаний у европейському, а не китайському стилi. Його малювали свинцевим олiвцем, тобто просто шматочком м’якого свинцю.
– Так… Недаремно вiн менi не сподобався… Яке перше правило будь-якоi боротьби? – навiть тут не забувае про навчання!
– Намагайся зробити те, чого нiхто не чекае!
– На каравелу, швидко! З капiтаном я домовлюся. Вона виходить завтра, вербувати батракiв. Мюллер до Китаю (вiн мав на увазi континентальний Китай) не заiжджав, отже, найняти там нiкого не мiг. А я поки тут роз- беруся.
…Я стояв на палубi каравели. Не певен, що це була каравела в повному розумiннi цього слова, але ii побудували тут, у Макао, i називають саме так.
Інша каравела мала назву «Сан-Паулу», оскiльки була захоплена нами у вiйнi з Португалiею та Іспанiею. (Тривалий час Португалiя перебувала в унii з Іспанiею, тобто Його Високiсть Фiлiп ІV, король Іспанii, за сумiсництвом був королем Португалii. Іспанськi королi – високостi, а не величностi…)
Ще один двощогловий корабель з косими вiтрилами (здаеться, такi називають латинськими) носив назву «Люме де Ла Марк»[3 - Знаменитий адмiрал морських гезiв.]. На верхнiй палубi вiн мав вiсiм невеликих вертлюжних гармат. На вигляд вони являють собою вiсiм дерев’яних тумб, прикручених болтами до палуби, в якi вставлено залiзнi двозубi вила, i саме на них закрiплено невеличкi гармати. На другий палубi – чотири бiльшi гармати, i ще чотири – у кормовiй надбудовi. Щоправда, одночасно стрiляти з них не можна, тiльки по черзi, – людей мало. Екiпаж складався з двадцяти п’яти чоловiк, з них майже три чвертi становили метиси або китайцi. Я був двадцять шостим. Офiцiйно я вважався чистокровним бiлим, сином нiмця та голландки, але в це мало хто вiрив, хоча важка рука мого названого батька змушувала змовчати.
За кораблями йшли три джонки, призначенi для перевезення законтрактованих. Життя й робота батракiв на плантацiях Формози були нелегкими, проте вiд охочих працювати не було вiдбою – в Китаi один за другим iшли голоднi роки, бiльше того – центральнi та пiвденнi провiнцii були охопленi жахливою селянською вiйною. На пiвднi було бiльш-менш спокiйно. Бiльш-менш…
Ще вночi я зрозумiв, чому палiння тютюну так швидко розповсюдилося саме серед морякiв, тому i собi засмоктав люльку. Сказати, що каравела смердiла, – все одно, що назвати чуму грипом. Вiдомо, що дерев’янi кораблi смолили. Проте не всi знають, що пiд загальним термiном «смола» малася на увазi не чиста речовина, а сумiш з рiзноманiтними домiшками: могли додавати дьоготь, сiрку, топлене сало та ще багато чого – компоненти пiдбиралися залежно вiд призначення для рiзних частин корабля. І все тхне! Хоча на кораблi i був гальюн[4 - Вбиральня на кораблi (прим. ред.).], iз нього навiть було виведено бамбукову трубу за борт, але европейцi часто-густо вiдливали просто на палубi, тож усе протiкало у трюм. До речi, якщо ви колись замилуетеся закоханими, якi стоятимуть на носi корабля, пригадайте, що з обох бокiв бугшприту[5 - Передня похила щогла корабля (прим. ред.).] якраз i будували гальюни, що на вигляд були дуже схожими на звичайнi сiльськi…
– Інь! – несподiвано заволав хтось iз китайцiв.
Я не знав значення цього слова, а той «iнь», який пара до «янь», тут явно був доречним, оскiльки навiть вимовлявся iнакше, хоча мiсцевою китайською говiркою я так-сяк володiв. Китайцi один за одним почали падати на колiна, вказуючи руками кудись вперед:
– Інь!
– Нi, лун!
– Лiтае – значить iнь!
– Лун теж лiтае!
– Доннерветер! – вилаявся лейтенант Оле Лунстрем (рiзноплемiннi найманцi кампанii розмовляють нижненiмецькою мовою). – Це таки дракон! А я не вiрив!
– Може, просто великий птах?
– До тiеi скелi, над якою вiн кружляе, рiвно двi милi. Уявляеш, якого вiн розмiру, якщо ми його побачили?
Дракон (птеродактиль?) покружляв i полетiв у протилежному вiд нас напрямку. А я замислився: чи була випадковою ця поява тварини? Знову i знову лiзуть у голову непростi питання… Найперше з них: кого передала Клаусовi та невiдома людина? Мартiна фон Хальм (припустимо, iм’я справжне) чи тiло, куди збиралися вмiстити попаданця[6 - Герой, що подорожуе в паралельнi свiти, не пов’язанi з реальним: минуле, майбутне, iншi планети тощо (прим. ред.).]?
Два роки тому
Клаусе, я хочу дещо спитати в тебе… З першого дня хотiв, але з уст малюка це питання прозвучало б доволi дивно.
– Та людина, яка платить тобi за мене – вона ж повинна тебе знати, так?
– Ще й як добре знати! Гадаеш, я про це не думав? Та майже щодня! І взагалi про твою iсторiю… Найiмовiрнiше, що ти – бастард. Тим бiльше, в обличчi твоему, вибач, е щось азiйське. Але бастардiв нiхто не соромиться, а надто тут, у колонiях. Вiн обвiв поглядом двiр, де гралися його бастарди, народженi вiд китаянок.
– До того ж дуже дивно… Менi з тобою дали… – вiн клацнув пальцями, бо не мiг пiдiбрати влучних слiв, якi б описали поняття «шкiльна програма», – список, чому тебе треба навчити, i вiн виглядае доволi дивно! Ну, латина – це ясно. Нiмецька – також. Закон Божий та етикет – беззаперечно… Арифметика – куди ж без неi? Малюванню всiх дворян вчать, та i мене самого в дитинствi вчили. Верховiй iздi та володiнню зброею – очевидно. Навiть акцент на володiннi шаблею – цiлком логiчно. Якщо ти житимеш тут, в Азii – то все-таки краще шабля, нiж шпага. Але це все!
– Пробач, але…
– Так, я вчу тебе тактицi та португальський мовi – в Азii бiльшiсть европейських найманцiв – португальцi, у В’етнамi вiн сам був у португальському загонi, тож це може знадобитися. Але це я сам, про всяк випадок. Інодi думаю: чи не шпигуна готують з тебе? Проте де шпигувати? В Азii ти занадто схожий на бiлого, а Європи ти не знаеш…
– А якщо на це й розраховують? З’явився такий собi прибулець з Азii, розповiдае усякi дива…
– Не вiриться… – вiдповiв вiн менi розгублено. Менi, вiдверто кажучи, теж не вiриться…
Це було перше питання, яке так часто мене непокоiло, i на яке я нiяк не мiг знайти вiдповiдь. Друге було ще цiкавiшим – скiльки менi лишилося жити?
Моему тiлу рокiв п’ятнадцять-шiстнадцять, точно невiдомо. Але я виглядаю на всi дев’ятнадцять-двадцять. Чому так? Наслiдок щоденних багатогодинних вправ зi зброею? Можливо, адже я як нiхто розумiю, як важко тут вижити, тому не шкодую власних сил.
Чи, може, мое тiло старить душа двадцятишестирiчного фiлолога, i тому двадцять шiсть рокiв у мене вже в мiнусi? Скiльки менi залишилося? Скiльки? Бiльше питань, анiж вiдповiдей…
Намагаючись вiдволiктися, я звернувся до китайця на iм’я Ден.
– Однi казали, що то був лунь, iншi – що iнь. А яка рiзниця?
Вiн спочатку заговорив незрозумiлою мовою, але потiм обiрвав себе, втямивши, що я нiчого не розумiю, i продовжив мiсцевою говiркою:
– Якби можна було намалювати…
– Я витяг з-за поясу шкiряний футляр, а з нього – двi навощенi дощечки, з’еднанi смужкою шкiри, i гостру паличку. Саме таке приладдя тут використовують замiсть блокнотiв. Дивно, щось подiбне я бачив у якiйсь книзi про стародавнiй Рим.
Науковий редактор. Хоча такi таблички найперше асоцiюються з Античнiстю, проте насправдi iх використовували до початку ХІХ ст.
Ден доволi швидко намалював двох драконiв. Один мав двi лапи i широко розкинутi крила, а у iншого лап було аж чотири, проте крил не видно.
– Лун! – вiн вказав на чотирилапого. – Інь! – стилос впився в крилатого. – Лун живе в рiках. Хтось каже, що вiн лiтае, хтось що – нi. Але iнь лiтае точно.
В уявi я домалював до обох драконiв язики полум’я, що начебто вириваються з пащеки.
– Полум’ям дихати вмiють?
Ден зрозумiв мене не зразу, тому менi довелося повторювати у рiзних формах.
– Про лун нiхто з освiчених мужiв такого не каже. Про iнь кажуть, що вiн мае полум’я, але не з рота. Як – не знаю.
– Пiрати! – вигукнув хтось з китайцiв, проте нiхто не злякався.
Рiч у тiм, що китайський уряд заборонив морську торгiвлю. Проте тут, на пiвднi, потреба в такий комерцii настiльки велика, а Пекiн так далеко, що законiв не дотримуються. Купцiв-контрабандистiв офiцiйно оголосили пiратами, що аж нiяк не заважае iм вiдкрито базуватися у портах. Бiльшiсть iз них органiзувалися у такi собi мафii, причому голова мафii нерiдко може обiймати значну державну посаду, займаючись… боротьбою з пiратством, ну як же iнакше? Ясна рiч, випадки пiратства все-таки бувають… Практично немае купця будь-якоi нацii, який би не грiшив цим хоча б iнколи. Але щоб нападати на европейський корабель – треба бути просто божевiльними. На джонках зазвичай немае гармат, але навiть азiйськi кораблi з гарматами мають нижчi за европейськi палуби, тому, якщо дiйде до бою, то ми зустрiнемо iх картеччю, i вони не зможуть анi стрiляти, анi пiти на абордаж, анi керувати кораблем. Так, пройшли повз. Хтось навiть пальнув у небо з мушкету – щось таки чули про европейську звичку салютувати.
Вечорiло. Каравелу хитало, часом хвилi перекочувалися через палубу. Я пiднявся на корму. Здаеться, ця надбудова називаеться ютом[7 - Кормова частина верхньоi палуби судна]. І саме це порятувало мое життя.
Несподiвано у вiчi вдарило блакитне свiтло, i я побачив у метрах тридцяти вiд судна дракона, з рогiв якого в каравелу (прямо в фок-щоглу!) била блискавка.
Я вiдчув поштовхи знизу та попереду, i майже зразу вибухнув один iз фальконетiв на носi корабля. Я впав, i це порятувало мене вдруге.
Клятий iнь пролетiв, i тепер звiдусiль лунали зойки та звуки падiння тiл у воду. Я лежав i нiяк не мiг зрозумiти, що вiдбуваеться. Оскiльки моя рушниця лишилася внизу, я прожогом кинувся до фальконету, чимдуж вирвав зi ствола заглушку, навiть не усвiдомивши, що це було майже неможливо, адже вона була вбита з силою, з запального отвору – корк.
Дракон повертався, дивно маневруючи. Напевне, вiн був збентежений – усi кораблi, якi вiн отак атакував, миттю перетворювалися на вогнище, але «Сан-Паулу» колись побудували з тикового дерева, а воно горить дуже погано. Щоправда, за моею спиною все-таки щось розгоралося, i разом iз цим, я, нарештi, почув якiйсь голоси, але вони стрiмко переривалися стрибками за борт. Я побачив, що цi люди поплили до шлюпки, що рухалася за кораблем на буксирi.
Ідiоти! А може й не зовсiм… У будь-якому разi, цi люди, ким би вони не були, цим вчинком скорiш за все згубили себе, проте, можливо, порятували мене.
Дракон не став витрачати на них пострiли блискавки, а просто спустився й почав наносити удари головою, лапами, крилами, хоча зубами не рвав.
Поки в головi роiлася купа думок, я майже автоматично навiв на нього фальконет. На жаль, саме на цьому не було кременевого запалу (хоча на фальконетах бувають). Якщо вистрелити в запальний отвiр – частина шроту може зрикошетити вiд краю, i влучити просто в мене!
Тому я вихопив з патронташу готовий паперовий набiй з порохом, вставив в запальний отвiр гармати i вистрелив в набiй з пiстолету. Фальконет не пiдвiв. Але…
Не знаю, скiльки картечних куль влучили у дракона, проте жодна з них не вбила його. Вiн видав страшенний звук, який не був схожий анi на крик птахiв, анi на рев ссавцiв, анi на шипiння рептилiй, i я iнтуiтивно вiдчув, що зараз вiн вiдповiсть блискавкою, проте десь злiва бабахнув рушничний пострiл, i блискавка влучила саме туди. Удар був доволi слабким, можливо, поранення давалося взнаки.
Несподiвано хтось тицьнув у мене мушкетом. Бiс, вiн же гнотовий! Проте наступноi митi тi ж самi руки простягли палаючу трiску.
Я пiдпалив гнiт та випалив у драконову голову, молячись про те, щоб вiн був набитий кулями, а не шротом. Таки куля! І у вiдповiдь вiд дракона – ще один пострiл, позаду!
Раптом менi здалося, що з голови, яка, до речi, за розмiром була приблизно така, як в носорога, полетiли якiйсь друзки, а мене обдало водою. Дракон упав. Не знаю, чи то подiяли кулi, чи то картечнi рани виявилися смертельними, але вiн, нарештi, сконав.
Я не пам’ятаю, про що тодi думав, але головне стало зрозумiлим одразу – клятий iнь таки метав блискавки. Пригадую лише, що зопалу назвав його «електричний птеродактиль».
Я роззирнувся. Мушкет менi подав китаець Ден.
Потроху оговтуючись, я побачив, що вся палуба була мокрою i порожньою. На батарейнiй палубi вибухнуло двi гармати i один фальконет, i саме з нього на палубу лилася цiвка води. Решта не вибухнула, бо гармати стояли на дерев’яних блоках. Мабуть, усi загинули за секунду… А ми з Деном лишилися живими, бо стояли на ютi, а вiн був сухим.
Несподiвано ми вiдчули сильний поштовх – корпус корабля зi скреготом пройшов по пiску i зупинився, а друга щогла, не витримавши сильнi пориви вiтру, зламалася з жахливим трiском.
– Є хто живий? – викрикнув я нижньонiмецькою. Ден вторував менi китайською. Анi звуку.
«От тобi й на: електрична палуба замiсть електричного стiльця!» Корма потроху розгоралася. Димом тягло й знизу, з батарейноi палуби.
– Ден! Знайди кулi до цiеi рушницi або ж кулелiйку.
– Але ж можна…
