скачать книгу бесплатно
– Мiй батько був вiйськовим чиновником.
– Що? Ага, офiцером.
– Невисокого рангу. Але я готувався до екзаменiв, у нас же без здачi екзаменiв – нiкуди. Якщо ти вiйськовий – а обрати мирний фах сину вiйськового майже що неможливо – то iспит на знання канонiчних[10 - Канонiчних конфуцiанськоi релiгii.] книг, вiйськових книг, та на володiння зброею. Я рано пiдготувався, ще зовсiм пiдлiтком – але якраз тодi «вiроломнi» вбили Сина Неба, та почали страчувати всiх порядних людей.
Науковий редактор. «Вiроломнi» – так в народi прозвали корумповану придворну клику, ядро якоi складали евнухи. У 1620р. вони отруiли (через два мiсяцi пiсля воцарiння) розумного та енергiйного iмператора Чанло та розв’язали нечуваний навiть для Китаю терор – не лише проти своiх противникiв, але й проти тих, ким вони самi були незадоволенi, або чиi посади бажали передати своiм людям. Зокрема, були страченi майже всi воеводи, популярнi серед солдат. Дiяльнiсть «вiроломних» стала останнiм поштовхом для жахливоi селянськоi вiйни, та спричинила завоювання Китаю маньчжурами. Особливо катастрофiчнi наслiдки мало скасування «вiроломними» служби кiнних гiнцiв (1627р), яке привело до фактичного розвалу управлiння державою та забезпечило повстанцiв кiннотою.
– Коли стратили батькiвського начальника, якiй був до нас дуже добрим, батько схопився за серце й помер. Навiть якби я здав екзамен – а такого не бувае, аби невгодний начальству екзамен здав, то нiхто б мене нiкуди не призначив. На щастя, у батька був один справжнiй друг, вiн влаштував мене… – Ден знову вжив незнайоме менi слово.
Я перепитав. До речi, бiльшiсть випадкiв, коли менi доводилося перепитувати, я не позначаю на письмi – iх було багато.
– Ну, коли начальству треба було послати листа, я брав його, скакав, потiм було мiсто, де мене чекав iншiй, вiн брав листи, а я повертався з тими листами, що йшли назустрiч. Але через кiлька рокiв «вiроломнi» скасували цю службу – i ми подалися до повстанцiв, а куди дiватися?
– Цi маньчжури… Манчжоу… Вони мають вихiд до моря?
– Так. Гадаеш, приплили морем, а коней купили вже тут? Досить мати двох-трьох зрадникiв, в яких тут е знайомi… Але, якщо я спробую попередити владу, то хто менi повiрить? Пане Ма Тин, будить свою наложницю – я бажав тут переднювати, а йти ночами, але… якщо тут фейфеi…
– То краще йти вдень.
Ми ще раз попоiли грибiв, взяли з собою – бо невiдомо, коли ще щось знайдемо, i, перед виходом, я запалив люльку – у випадку чого запалю гнiт вiд люльки. Китаець кивнув. Ми пройшли кiлька кiлометрiв, причому в мене склалося тверде враження, що Ден вже бував у цих краях i веде нас, обминаючи мiсця, де можна зустрiти людей. Несподiвано Ден зупинився та пiшов дуже обережно, тримаючись так, що сонце було у нас за спиною. Потiм вiн, зробивши менi жест, який мiг означати лише «залишайся на мiсцi», взяв у Фiлiпи спис (вона сама взяла бамбуковий спис та шпагу, ще й пожартувала – «буду твоiм зброеносцем»), вiдчепив вiд поясу пiхви, абордажну шаблю узяв у зуби, обережно пiднявся на пагорб, який порiс чагарником. Щез в кущах.
З’явився знову, показав менi рукою – давай сюди. Ми пiдiйшли. Здавалося б, нiде нiчого. Не даючи нам й слова сказати, Ден забрав в мене свою рушницю, та запалив гнiт вiд моеi люльки. Я витяг з пiхов шпагу, увiткнув вiстря в землю, поклав ствол рушницi на перехрестя i також пiдпалив гнiт.
Моя шпага на ефесi не мае дужок – лише чашку, контр-чашку (сталеву пластину в серединi чашки) та пiд нею перехрестя, кiнцi яких загнутi уперед, вбiк вiстря, що дуже добре, коли доводиться вiдбивати рублячи удари. Вiд перехрестя до контр-чашки вiдходять двi перемички, утворюючи два кiльця, в якi можна вставити великий та вказiвний пальцi. А рушниця в мене – китайська. З китайськими рушницями вiдбуваеться те ж, що з багатьма китайськими речами – середнiй рiвень нижчiй, анiж у Європi.
Проте кращi китайськi майстри вмiють робити таке… А оскiльки Китай великий, то кращих чимало. Ось i ця рушниця, яка називаеться «няочун» – тобто «рушниця для полювання на птахiв». Тобто з неi можна кулею влучити у птаха, який сидить на гiлцi дерева. Не вражае? Усього-на-всього нерухомий птах, а не пiдкинута монета?
Тодi почитайте «Три мушкетери» – те мiсце, де д’Артаньян дивуеться влучностi пострiлу, що збив з нього капелюха (зважте – не в нього влучив, а капелюха збив, хоча хотiли вбити!) й приходить до висновку, що з мушкету таке неможливо. Справа в тому, що майже в усiх европейських рушницяi приклади прямi, i цiлитися, притиснувши приклад до плеча – майже що неможливо. У няочун – приклад вигнутий, щоправда, не так, як у сучасних рушниць, але, коли я поклав ствол на перехрестя шпаги, опустився на одне колiно, то мушка опинилася на однiй лiнii з оком. (Взагалi китайцi обходяться без мушок, однак Клаус вiднiс куплену для мене рушницю до голландського майстра, i той мушку приладив).
Поки що, однак, я не бачив, куди цiлитися – рiчкою, яка вiдкрився перед нами, нiхто не рухався. І перекинутим через неi мостом – також. Але Ден, який, замiсть пiдставки пiд свiй мушкет використав гiлку, вперто цiлився у чагарники при самiй дорозi. Чагарник, в якому сховатися можна було лише лежачи. Несподiвано з-за повороту дороги показалися люди.
Перша група – п’ять чоловiк… Іспанцi. Серед них одна жiнка. Кожен закутий у кангу. Канга – це двi дошки, в кожнiй з яких по три половинки отворiв. У них вкладають шию та руки та замикають на замок. Не заздрю iспанцям, особливо – жiнцi, який чоловiки не можуть навiть допомогти. За ними – охорона, чи то воiни, чи то якась полiцiя, бiльшiсть озброена списами, а двое з шести крiм списiв, несуть луки. Так що не втечете, стрiла дожене.
Раптом, коли ув’язненi вже вийшли на мiст, щось ляснуло, свиснуло – i одного з лучникiв наскрiзь прошила стрiла. Арбалетна. Охоронцi, вiддамо iм належне, реагували правильно – прикрившись щитами та виставивши списи, кинулися туди, звiдкiля прилетiла стрiла. Це був единий шанс, бо арбалет не можна швидко перезарядити, а, якщо там е лучники, то менше, анiж на двадцять метрiв, з луку нiхто не стрiляе. З кущiв пiднялися четверо – трое йеттi та китаець з шаблею. Я вистрелив у китайця i не промахнувся. Але якраз тiеi секунди трое волохатихтих велетiв зчепилися з охороною. Важкi палицi ламали бамбуковi списи…
Ден, побоюючись стрiляти (з мушкету вiн ризикував попасти в своiх) кинувся на допомогу, я, було, за ним, i так би й загинув, якби менi дiйсно було б шiстнадцять. Але, оскiльки менi значно бiльше, я схаменувся, поставив рушницю вертикально, затис приклад ногами, вихопив з поясу-патронташу паперовий набiй, рвонув його зубами, висипав порох у дуло, водночас другою рукою достаючи кулю, загорнуту у пластир – тобто шматок натертоi салом ганчiрки, i прийнявся заштовхувати його шомполом у ствол. Тут важливо було, з одного боку, його втиснути якомога сильнiше, так, аби порох аж спресувався, з iншого – як надавиш сильнiше, буде на кулi вм’ятина – з трьох крокiв у слона не влучиш. Потiм я скинув рушницю на мiсце.
На вiдмiну вiд пiстолету, менi не треба було сипати дрiбного пороху на полицю, бо гнiт входив просто в запальний отвiр рушницi… За тi приблизно пiв хвилини, якi я це робив, ситуацiя значно змiнилася.
Чотири китайцi загинули, причому загинули, не заплативши смертю за смерть. Вони те змогли пiдняти своi щити над головами, а йеттi по головах-то i били. Тепер вони подiлилися. Один кинувся назустрiч Дену (вони, здаеться, вирiшили, що це вiн стрiляв), другий – тiснив останнього китайця, який успiшнiше за iнших дiяв щитом та шаблею, третiй якраз нагнав нещасних iспанцiв, i двома ударами своеi палицi вiдправив двох з них до праотцiв. Я вистрелив в нього, знову не промахнувся, але й не вбив насмерть – йеттi зупинився, озирнувся, побачив дим, явно зрозумiв, що це таке, i кинувся до мене.
Я вихопив пращу, крутнув над головою i спробував щось типу як Давид Голiафа, проте промазав.
Цiеi ж хвилини пролунав пострiл – Ден вистрелив з кiлькох крокiв, але його противник, хоча й пробитий кулею наскрiзь, замахнувся палицею, Ден вiдбив удар мушкетом, який перехопив за ствол. А далi дивитися було нiколи, бо до мене наближався мiй супротивник. Я рвонув свою сокирку-пiстоль, матюкаючи сам себе за те, що вiн заряджений картеччю, а не кулею, правицею витяг з-землi шпагу – на вiдмiну вiд шаблi, вона довша за його палицю… Палицю? Та це найсправжнiсiнька булава, довжиною близько метра! З металевою головою. А рукiв’я таке товсте, що й сокирою не перерубаеш… Я пiдпустив його метрiв на п’ять i вистрелив туди, куди в боксi бити заборонено. Тi, хто не був у смертному бою – не зрозумiють, як я боявся осiчки, натискаючи на гачок. Ревiння, мабуть, почули в Пекiнi, але я не став чекати й увiгнав шпагу йому в серце. Нiколи я не втикав шпаги у живе тiло, i вона йшла важко…Але я хотiв жити.
Погляд на поле бою.
Ден перемiг першого противника – точнiше, протримався, поки той спливе кров’ю, i тепер тiкав до мене, а за ним гнався останнiй – i головний, який тримав у левицi цянь. Менi дуже не сподобалося, як вiн його тримав. Таке враження, що не вперше вiн з ним в бою. Перезаряджати вогнепальну зброю не було часу, рубатися – ой… Я знову схопився за пращу i на цей раз влучив. Проте клята тварюка лише зупинилася секунд на десять-п’ятнадцять, якi менi здалися вiчнiстю. Ден пiдбiг, схопив списа, який лежав на землi, i показав менi вправо, а сам рушив злiва. Ми спробували узяти його в лещата, проте вiн крутився так, що весь час зустрiчав нас обличчям. Іспанка кидала в нього камiння, але користi з того було мало.
– Готуйся!! – раптом заволав Ден, i метнув у велета спис.
Той, встигнувши побачити, що китаець готуеться метнути, вiдбив спис мечем, проте Ден опинився поряд, i спробував дiстати його шаблею. Велет знову вiдбив удар мечем, i вдарив Дена ногою, але через те затримався на пару секунд, яких якраз i вистачило менi, аби увiгнати шпагу…
Знаете, чому мало хто носить клинки за спиною? Бо падати боляче. Я, здаеться, казав, що не бачив у-шу? Удар лiктя, що збив мене на землю, дуже схожий на тайський бокс. Власне кажучи, мене порятував мiй колет. В ньому, мiж зовнiшньою шкiрою оленя та пiдкладкою вставлено пластини з провареноi в олii та пресованоi буйволячоi шкiри. Клаус вважав, що такi колети iнколи й кулю тримають, не знаю – але удар вiн зм’якшив, а шпага залишилася в тiлi противника, який несподiвано зупинився, бо Ден якимось дивом пiдхопив спис та встромив його. Я, ще не вiрячи в порятунок, витяг з-за спини шаблю. Вона вже не знадобилася. Я навiть не зразу втямив, якоi деталi не вистачае в пейзажi, поки Ден не повiдомив:
А франки втекли. Загинуть. Кiнь зрадника он там прив’язаний – його палець вказав, де саме.
– Дожени, зустрiнемося там, де була засада. Стiй! Спочатку заряди зброю та, – вiн посмiхнувся, – запали свою люльку.
* * *
Кiнь виявився смирним – мабуть, i правда зрадник був пiхотинцем. Я переiхав мiст, та дуже швидко знайшов мiсце, де трiйця iспанцiв завернула до лiсу та погукав португальською. Вiдверто кажучи, мое володiння португальською на рiвнi «моя твоя питай, як пройти Лiсабон?» Але я сподiвався, що iспанцi хоч щось зрозумiють, проте, про всяк випадок, повторив латиною (причому машинально назвав iх iберами, як воно в римськi часи), потiм згадав, що я ж французькою володiю, хоча й пiдзабув трохи, але покликати мовою Мольера та Вольтера не встиг, бо вони вiдгукнулися, а потiм…
– Дон Крiстобаль-Себастиан-Мiгель-Ізабель, барон де Като, щиро вдячний за порятунок! – останнi слова вiн вимовив латиною.
Рокiв сорок, вандейкiвська борiдка, чорнi очi…
– Ми ще не порятувалися!
Я почав ламати колодку своею сокиркою.
– Першу даму!
– А дама зможе битися? Тримайте, поки що, рушницю.
Другий, рокiв сiмнадцять-вiсiмнадцять, виявився Альфонсом… Ну далi я й запам’ятовувати не став, молодшим бароном… Тобто не дуже-то вони знатнi, якщо в батька лише один титул, а не так, як, наприклад, син герцога Йоркського – граф де Марч. Дама трохи, але таки старша за Фiлiпу. Анхелiка-Ізабель-Флора-Бьянка, вiконтеса Арло. І що в iспанцiв за потяг до чотирьох iмен? Обов’язково до чотирьох? Хоча нiхто не принизився до питання «З ким маемо честь?», звiльнiвши даму, я представився:
– Мартин…
Щось мене смикнуло – не називай, мовляв, свого прiзвища, точнiше – титулу, i ранiше, анiж я встиг усвiдомити, в мене вирвалося:
– Мартин ван Ван Гелсинг.
І я мало не скрикнув вiд несподiванки – у татуювання на моему плечi неначе хтось увiткнув багато голок впритул одна до одноi, але лише по фiгурi дракону, а не по зображенню геральдичного щита. І це продовжувалося добрих секунд тридцять. І що б це значило?
Я простяг дамi руку.
– Сiдайте.
– На чоловiче сiдло? – дуже приемним голосом поцiкавилася вона.
Але сiла. Ден вже вiдтягнув подалi вiд шляху трупи, та зiбрав докупи усю трофейну зброю. Вiн озброiвся арбалетом (приклад його мушкету був розбитий), за пояс – одну з булав, та замiнив голландську абордажну шаблю на цянь.
– Це таки дiйсно зрадник, – вiн вказав на того, хто супроводжував троглодитiв. – У прапорних вiйськах пiдкладка – вiн вжив незнайоме менi слово, але я здогадався: «пiдкладка обладунка» – того ж кольору, що й прапор. Вони, мабуть, думали, що нiхто не побачить.
Вiн показав менi шолом. До нього була приклепана жовта тканина, до тканини ззовнi – металевi пластинки, якi захищали шию. Так, що жовтого й не видно.
– А може, спiвпадiння?
– Ти не розумiеш! Право носити хоч щось жовте може пожалувати лише Син Неба! У них жовтий прапор – найкращiй з кращих!
Я пiдняв з землi й простяг iспанцям шаблi – абордажну, яку прихопив Ден з каравели, та китайську, якою був озброений один з китайцiв. Клинки майже прямi, тобто, якщо навiть вони билися ранiше лише шпагами, то впораються.
– Накажiть вашому дикуну вiддати менi меч.
– Дикуну?! А ви хоч одне китайське мiсто бачили, що таке кажете?
– Зразу видно – еретик! Захищае язичникiв, бо сам такий, – влiз молодший барон, який, схоже приревнував мене до Анхелiки – І як вона, – кивок на галiсiйку, – тут опинилася? Магiя! Я знизав плечима, бо дiйсно не знав, що можна сказати у вiдповiдь на таке. Несподiвано менi майже що в черево увiткнувся дуло власноi рушницi.
– Вiддавай набоi та шпагу!
Я, навiть не дуже-то й поспiшаючи, витяг з-за поясу сокирку-пiстоль i клацнув запобiжником. Замок колiсний, вiдповiдно, е запобiжник. Водночас ляснув запобiжник арбалету. Трофейний арбалет був схожим на европейськi, мав стремено, в яке вставляють ногу при натягуваннi – i вiн точно не дасть осiчки.
Дорослий барон не втручався – хоча вiн не мiг не побачити, що шмаркач, який звик мати справу з кременiвками, не запалив гнiт. Невже припускав, що я дам узяти себе на такий дешевий понт?
– Вiддай рушницю.
Я ще не знав, що робитиму далi, проте няочун повинен був повернутися до господаря.
– А на чесний двобiй тебе… – далi я не зрозумiв, бо шмаркач замiнив латину iспанською. Втiм, здогадатися неважко.
– Пане бароне…
Дорослий стрепенувся.
– Пояснить менi, як нам пiсля цього брати вас з собою.
– Обiйдемось без вас! – це знову молодий.
І знову дорослий промовчав.
Так я в перше зiткнувся з ситуацiею, яка… не знаю навiть, як i сказати. В тих книгах, якi я читав, персонажi дiяли бiльш-менш логiчно. Зараз з боку барона було б логiчним поставити синка на мiсце – i вiн мiг би це зробити, навiть якби забув про авторитет батька, вiн був явно сильнiшим. Але слiпа любов до сина, презирство iспанського аристократа до тих, кого вiн вважав нижчими себе, презирство до еретикiв та язичникiв – все це гальмувало його.
Шмаркач повернувся й пiшов собi.
– Донна Анхелiка… – почав старий.
Донна вагалася. Тих вона знала, а нас нi.
– Жiнка залишиться з нами, бо я не хочу, аби вона загинула!
Я з деяким подивом почув свiй голос.
– Шляхетнi панi, сiдайте вдвох на одного коня, не такi ви вже й важкi.
– Почепи на коня ще й лук з колчаном.
Що ж, все логiчно. Ден спочатку взяв арбалет на випадок дракона, тигра чи сильно броньованого противника, але вiн вмiе стрiляти з лука, то краще й лук взяти. То китаець пiшов уперед, iспанки iхали кроком, я йшов поряд, та вислухував розповiдь, перепитуючи на кожному третьому словi.
Пожежу на кораблi не вдалося затушити, тому рятувалися на шлюпках. Матроси почали будувати плiт (бо шлюпки були перевантаженi), але тут з’явилися китайцi. Ну ще б пак… Така канонада. Чому i як – Анхелiка не розумiла, проте знатний дон капiтан наказав стрiляти. Китайцi втекли, з чого дон дуже пишався, але за пару годин повернулися в значно бiльшiй кiлькостi. Капiтан надумав вiдстрiлюватися з мушкетiв, i, коли пiсля залпу рушницi були розрядженi, китайцi кинулися в атаку зi списами в руках. Моряки встигли перезарядити i навiть декого вбили, але на цей раз китайцi не зупинилися. Тепер ясно, чому живцем взяли лише п’ятьох – при тутешньому станi медицини колотi рани в корпус чи шию у 99 % випадкiв смертельнi.
– В мене досi болить все тiло! Варвари!
– Ви гадаете, европейцi з полоненими поводяться краще?
Мабуть, дама дещо чула про поводження европейських солдат, особливо, найманцiв, з полоненими жiнками, бо зiтхнула.
– До речi, дiамантовi сережки в ii вухах европейцi би з м’ясом вирвали.
Несподiвано Ден зупинився i завмер, як статуя.
– Мовчiть! – прошепотiв я жiнкам, про всяк випадок стискуючи руками кiнську морду.
Менi було не просто страшно, а дуже страшно, головним чином тому, що я не зрозумiв, що налякало китайця. Нарештi, вiн поманив мене пальцем.
Коли я пiдiйшов ближче, раптом попереду вiдкрився невеликий храм, якого ранiше не було видно. Машинально я зробив крок назад. Храм щез, хоча я добре бачив те мiсце, де вiн начебто стояв. Крок назад – i знову попереду, метрах в двохстах, храм, перед ним, на кам’янiй тумбi, кам’яний лев. Ден обережно взяв мене за плече i змусив зробити ще один крок.
На мiсцi храму – купка руiн, на постаментi – не кам’яний лев, а живий. Машинально я подався назад. Храм у нормальному станi, але людей немае, i… враження, що храм покинутий. Ще крок назад – нiчого немае. Крок уперед – храм i кам’яний лев. Ще уперед – живий лев перед руiнами. Так, а вiн трохи не схожий на африканських левiв. Грива зовсiм iнша, коротка i… чимось схожа на голки iжака. А морда бiльш видаеться вперед, бiльш витягнута…
Науковий редактор. Вважаеться, що на Пiвднi Китаю леви (печернi леви, можливо, самостiйний пiдвид) вимерли ще до появи людей сучасного типу. Проте… лев був у Китаi, а також у деяких народiв Індокитаю (тих, що мiгрували з китайського пiвдня) свяченою твариною – культ тварин мав мiсце у всiх народiв Землi, але це завжди культ добре вiдомоi тварини. Середньовiчнi китайськi джерела видiляють два рiзновиди лева – «шiцзи» – класичний лев (iх привозили з Ірану), та «суаньi» – зображення якого дуже схожi на палеолiтичнi зображення печерного лева. Мартин описуе суаньi досить точно.
Лев вiдкрив пащеку – стiй! Вiн явно гарчить, але я не чую! – зiстрибнув з постаменту – я вiдсахнувся, кiлька секунд не мiг опанувати себе, а потiм – скiльки не переступав, нiчого не бачив, окрiм звичайного китайського пейзажу.
– Що ви там бачили? – запитала мене Фiлiпа.
Я зам’явся та сказав напiвправду:
– Менi бракуе слiв.
Їх i дiйсно не вистачало, але менi й не хотiлося iй пояснювати.
* * *
Реконструкцiя. Десь в Нiмеччинi.
Знайомий вже нам дворянин зупинився в готелi. Вiн просто змушений був перечекати в мiстi, бо один з полководцiв розпустив бiльшу частину свого вiйська на грабунок. Мiсто ж було мародерам не по зубах. З цiеi ж причини дворянин змiг зняти лише комiрчину пiд самим дахом. Несподiвано вiн прокинувся… Якби вiн знав, що таке електрика, то сказав би, що його тiло неначе пронизав електричний струм. Сумнiвiв не могло бути. Десь було активiзоване закляття Старого. Закляття, при нанесеннi якого вiн був присутнiй. Активацiю закляття вiдчувають не тодi, коли вона вiдбуваеться близько, а коли ти був близько в той момент, коли воно накладалося. Всi закляття Старого, про якi вiн знав, були активованi давно. Всi, крiм одного. Того закляття, яке Старий наклав на малюка, наносячи на його плече татуювання у виглядi свого герба – звiдкiля i пiшла поголоска, начебто малюк е його сином. Вiн – як i тодi – не мiг зрозумiти сенс такого закляття, але тепер чiтко вiдчув, що воно надiлило хлопця якостями, небезпечними для нього самого. Вiн дiстав кинджал:
– Мюллер, вбий Мартина!
Роздiл ІІ
Китайськi перевертнi
Хата в горах з’явилася надвечiр. Десь так метрiв зо п’ятдесят вiд струмка. Ден вiдправився на розвiдку i довго не повертався, я вже почав хвилюватися, хоча розумiв, що – коли вiн нарвався на такого профi, що й не скрикнув, то такий би вже з’явився по нашi душi. Коли ж вiн повернувся, то я з третього разу зрозумiв лише те, що вiн нiчого не запримiтив.
– Я гадав, що тут жив даос!
На перший погляд, дерев’яний будиночок мiг бути житлом вiдлюдника, проте… Ден пiдiйшов до великоi шафи. Майже така, як наша сучасна.
