скачать книгу бесплатно
Вiн почав та осiкся. Так, мушкет можна зарядити, замiсть однiеi великоi кулi, кiлькома меншими, i навiть розтопленим свинцем, гвiздками, камiнням. Проте це дiятиме лише проти людей, для дракона ж – як слону голка.
– І ще порохiвницю! Знайди собi зброю, якою вмiеш користуватися, а менi вiзьми спис та халат з шапочкою. Зустрiнемося на березi! – останню фразу я повторив двома мовами, а сам побiг вниз.
Мiй гамак був прив’язаний на гарматнiй палубi, i саме там, у ньому, лишилися моi речi: рушниця, клунок та шабля, якi привiз вихователь.
Клаус вчив мене не лише бою на шпагах але й володiнню шаблею. Дай йому волю, вчив би лише шпазi, але в «програмi» було чiтко сказано – упор на шаблю, до речi, саме ця зброя в Захiднiй Європi була бiльш поширеною, анiж я собi уявляв пiсля перегляду iсторичних фiльмiв.
Я вибiг на верхню палубу, перестрибуючи через палаючi мiсця – корабель горiв все сильнiше. Пiсля стрiмкого стрибку за борт i м’якого падiння на пiсок, я швидко пiдвiвся i пробiг зо сотню крокiв. Пiд ногами вже була земля, i я знесилено впав.
Розплющивши очi, я побачив, як у повiтрi, ретельно шукаючи цiль, кружляв другий iнь. На щастя, дракон не шукав людей i просто метнув блискавку у корму каравели, довiвши, що вiн або нерозумна iстота, або просто дурень.
Спочатку вибухнули гармати всерединi юта й на палубi, а оскiльки корма була щедро полита водою, то крюйт-камера вибухнула секундою пiзнiше. Спалах був настiльки яскравим, що я заплющив очi, втрачаючи шанс простежити, куди подiвся дракон. Якби вiн кудись полетiв, то це все-таки було би видно, тому менi з Деном лишалося сподiватися, що дракон таки загинув.
Ми пiднялися на невелику сопку, i зупинилися. Нести стiльки зброi було важко, а кинути – шкода.
– Ех, коня б! – вирвалося.
– Менi б також. – несподiвано вставив Ден ламаною нiмецькою.
Тобто вiн знае не лише морськi команди.
– Я вмiю!
Було видно, що Деновi бракувало слiв, тому вiн перейшов на китайську:
– Я був… – вiн сказав кiлька слiв, яких я не зрозумiв. Втямивши це, вiн просто промовив: «Я вмiю iздити верхи». Ну, вмiеш так вмiеш…
– До речi, як тебе повнiстю звати?
– Можна Ден Другий, – можна так можна…
– Дай менi китайський одяг… Може, хоч здалеку приймуть за китайця… Ден, куди нам iти?
Трохи помовчавши, вiн заговорив:
– Бiда в тiм, що я сам сумнiваюся. Порт, до якого ви йшли… Там заборонено торгувати iноземцям. Заборонено повсюди, окрiм Макао та Гуанчжоу.
– Ми воюемо з португальцями. Тому до Макао не можна. Одна справа, коли приходить бойовий корабель, та ще й з грошима, а зовсiм iнша – коли двое чужинцiв, яких можна безкарно вбити i нiхто про це не дiзнаеться. До Гуанчжоу йти далеко. Але все-таки нам треба саме туди.
Вiн умiхнувся.
– Всi знають, що Цзигао любив лунiв, але хiба справжнiх? – Ден неначе розмовляв сам iз собою, проте пiдтекст був очевидним.
– І де це ти бачив мене без одягу?
На моему правому плечi було витатуйовано герб, за яким моя нiмецька рiдня мае розпiзнати мене. Це був геральдичний щит з малюнком дракона. Ясна рiч, на гербi було зображено не луня i не iня, а европейського дракона… Ще вчора я б сказав – «дракона з европейських мiфiв», проте… А раптом вони таки iснують у Європi? У цiй реальностi?
– Я не бачив. Бачили iншi. Вони кажуть, цей звiр схожий на чжаофен. Чжаофен перемагае рiзну нечисть. Цзигао був ученим i збирав зображення лунiв, iнiв та чжаофенiв. Але коли до нього завiтав справжнiй, то дуже злякався!
Науковий редактор. Термiном «дракон» при перекладi на европейськi мови замiнюють чи не десяток китайських термiнiв. Не зайвим буде додати, що iероглiф, яким у китайськiй мовi позначають «лун», тобто доброго та мудрого дракона – явна пiктограма, а iсторiя писемностi не знае випадкiв, коли б пiктограмами позначали б вигадану тварину. Зауважимо, що 12-рiчний китайський календар виглядае так: рiк мишi, бика, барса, зайця, дракона, змii, коня, барана, мавпи, курки, собаки i свинi. Тобто, усi тварини реальнi – крiм дракона(?). Марко Поло звернув увагу, що на стiнах та воротах iмператорського палацу намальованi лише реальнi тварини – але серед них був i дракон. Зокрема, великий китайський лiкар Лi Шiчжень (1515–1593 роках) у своему творi «Книга про корiння i трави» оприлюднив малюнки костей i мумiфiкованоi лапи дракона. Якщо кiстки можуть бути скам’янiлостями, то мумiфiкацiя, навiть природна, свiдчить про те, що вiк цiеi лапи – не бiльше кiлькох тисяч рокiв.
– Ми взяли багато зброi, нести важко буде, – продовжив китаець.
– А кидати шкода.
Ми мали двi рушницi й двi шаблi на двох, зокрема в мене була також шпага як запасна зброя, сокирка-пiстолет та спис. Я не хотiв його кидати, бо пам’ятав Клаусовi слова, що у випадку нападу великого хижака виручити може лише спис. Ще був клунок, в якому була праща та кiлька метальних куль для неi.
– Я вам раджу шаблю – останне слово вiн вимовив нiмецькою – помiстити за спину, а цянь – так вiн назвав шпагу – до поясу.
Що ж, у цьому був сенс – по справжньому довгий клинок з-за спини важко витягти. Мушкет Дена на вiдмiну вiд мого, не мав ременя (бiльшiсть рушниць були такими) тому хлопець поклав ii собi на плечi як коромисло. Я колись спостерiгав, що китайцi носять на коромислi важкi вантажi – i ми було рушили, аж раптом китаець штовхнув мене й притиснув до землi – «пiратська» джонка пiдходила до берега.
Так, цiкаво… І гармати на нiй все-таки були, хоча й старi, невеликого калiбру, але ними можна було дати непогану вiдсiч. Нiхто з джонки не зiйшов на берег, проте складалося враження, нiби хтось звiдти уважно роздивлявся уламки каравели.
Аж раптом… Ден знову зметикував швидше, тож ще раз притиснув мене до землi. До берега, нiби привид, спокiйно рухався ще один корабель. Європейський. Детальнiше вночi не можна було розгледiти. Несподiвано цей корабель розвернувся й вiдкрив вогонь, щойно котрась iз гармат опинялася на однiй лiнii з джонкою, лунав пострiл. Мабуть, у них також канонiрiв[8 - В армiях деяких краiн – рядовий артилерii.] було менше, анiж стволiв, бо моряки постiйно перебiгали вiд однiеi гармати до iншоi.
– Що не так? Чому вiдкрили вогонь?
Вiдстань була великуватою, метрiв зо двiстi, але я побачив два вибухи на палубi джонки. Корабель стрiляв гранатами. Проти дерев’яних кораблiв розривнi снаряди – гранати – страшна рiч, бо порох дуже легко пiдпалюе дерево, однак в морському бою iх використовують дуже рiдко, бо единим висаджувачем е гнiт. Тобто фугасного детонатору немае, лише дистанцiйний. Проте пробити товстий борт корабля не ядром, а гранатою нереально – маси не вистачае, та й бiльшiсть гранат просто вiдскакують, не завдаючи жодноi шкоди, тому, вiдповiдно, iх використовують нечасто, хоча й возять iз собою – на випадок бою з береговими батареями. Оскiльки корабель-нападник був вищим, тож гранати кидали просто на палубу джонки. Було видно, як хтось намагався боротися з вогнем…
– Але чому вони почали стрiляти?
Коли корабель пiшов на великий розворот, Ден спробував щось пояснити менi на вухо, проте я не так щось розчув, як здогадався. У китайцiв були вогнемети, а оскiльки на «европейцевi» щось спалахнуло, а потiм вiдбувся вибух, стало ясно, що джонка пiдпалила корабель iз вогнемету. Мабуть тому джонка й атакувала з дальнiх дистанцiй – там боялися вогнеметiв.
Розвернувшись, «европеець» привiтав джонку вогнем з гармат лiвого борту, але цього разу пiдiйшов значно ближче, скорiш за все помилково, i… джонка вибухнула. Мабуть, одна з бомб влучила в порох. Проте, або пороху було багато, або там дiйсно були вогнемети з великим запасом нафти, бо вибух був фантастичний, а в европейський корабель влучило всього кiлька палаючих уламкiв, до того ж, вiн був просмолений. І це був iспанський корабель.
Реконструкцiя. Про пружини подiй, якi звалилися на мою голову, я дiзнався значно пiзнiше, причому лише в загальних рисах. Тому я спробую зробити iх реконструкцiю. Десь в Нiмеччинi. Двое. Один верхи, схожий на не надто заможного дворянина. Другий пiшки, озброений не просто до зубiв, а по самiсiнькi вуха. Своiм виглядом чимось нагадуе мародера однiеi з цих банд, якi захопили Нiмеччину. Щоправда, деякий подив викликае та обставина, що на мiсце зустрiчi кожен прибув поодинцi – у спустошенiй вiйною краiнi це небезпечно. Їх могли не просто пограбувати та вбити, якби хтось помiтив, а навiть з’iсти! Такий був голод! Якби побачили… А все-таки побачити таку двiйку було нелегко.
– Гадаю, що вiн живий, – почав «мародер».
Дворянин кинув здивований погляд.
– Пiрат повiдомив, що вiн не мiг залишитися в живих, але…
Дворянин кивнув. Вiн не гiрше за свого спiвбесiдника знав, що у чаклунському зв’язку передаються не слова, а змiст. Але, оскiльки представники рiзних народiв не лише говорять, але й думають по-рiзному, то важко бути певним, що його помiчник та китайський пiрат вiрно зрозумiли одне одного.
– Вибухнув порох. Вибух був такоi сили, що вбив навiть дракона, а уламки корабля розкидало навсiбiч на велику вiдстань. Нiхто на борту не мiг лишитися живим. Але… Мюллер стверджуе, що не вiдчув його смертi. Хоча й не бачить його в каменi. Там темрява.
– Мюллер мiг i помилитися.
Несподiвано у вухах обох загудiло, хоча стороння людина абсолютно нiчого не почула б. Раптом той, що скидався на дворянина, пiдняв руку (це означало «Я сам») i вийшов на зв’язок.
Десь протягом хвилини вiн стояв, нiби закам’янiвши, а потiм раптом заговорив:
– Мюллер повiдомляе, що вiн побачив у каменi жiночi груди. Тобто хлопець повiсив дорогу каблучку на шию, пiд сорочкою.
«Мародер» кашлянув.
– Ексцеленц, насмiлюся запитати… А чи недаремно ми злякалися? Що ми знаемо? Що вiн невразливий…
Малося на увазi – невразливий для магiчних атак. І невидимий для бiльшостi засобiв магiчного пошуку.
– Ну так, невразливих – по тридцять-тридцять п’ять чоловiк з кожноi сотнi, не дивина. Далi, ми знаемо, що небiжчик оплатив його навчання, з упором на володiннi зброею. Але якщо вiн – син покiйного (а схоже на те, що так i е) – то все сходиться, навiть те, що наукам його по-справжньому не вчили. Купив би йому небiжчик маеток – ну й навiщо науки? Вистачить арифметики для розрахункiв з орендарями, латини для спiлкування та вмiння за себе постояти.
Дворянин промовчав, але помовчав так, що в пiдлеглого й думки не виникло щось сказати.
– Можливо. – Нарештi вимовив вiн. – Можливо. Але… Вбитий…
Вони чомусь обидва боялися називати його на ймення. Ходили впертi чутки, що привид потужного чаклуна може з’явитися там, де назвали його iм’я. Нiхто точно не знав, чи це так, але охочих перевiряти не знаходилося.
– Вiн робив над цим хлопчиком якiйсь чари. Я нiчого не зрозумiв, а вiн ще й посмiявся над мною. Менi не подобаеться iснування чоловiка, над яким було зроблено незрозумiлi менi обряди. Передайте Мюллеровi: якщо можна вбити, нiчим не ризикуючи, то вбити. Якщо шмаркач почне проявляти якусь обiзнанiсть з нашими справами, або спробуе повернутися до Європи – знищити за будь-яку цiну. Якщо ж нi те, нi iнше – то хай живе.
Повертаемося до мого щоденника.
З морського берега ми змоталися, запiдозривши, що iспанцi можуть висадитися, бо Нiдерланди з Іспанiею воюють, та не просто воюють, а й досi упереджено голландцiв вважають заколотниками. Тож, як сказано в одному непоганому фiльмi для пiдлiткiв «На Аллаха надiйся, а верблюда прив’язуй».
Отже, ми втекли з берега. Проте пригоди цiеi ночi на цьому не закiнчилися. Не пройшли ми й двох кiлометрiв, як пiднявся вiтер. Менi кiлька разiв здавалося, що мене вiдiрве вiд землi i раптом… Я побачив людську фiгуру, яка летiла на висотi п’ятдесят-шiстдесят метрiв. Жiнка! І летiла вона, як лялька – руки-ноги бовтаються, а голова звiшуеться на груди.
Науковий редактор. У китайських джерелах з посиланням на очевидцiв зафiксованi сотнi випадкiв, коли вiтер переносив людину на велику вiдстань. Так, наприклад, у 1740-их роках великий китайський поет, видатний прозаiк та iсторик Юань Мень, який тодi був начальником повiту, розслiдував двi справи про перенесення людей вiтром. Один раз вихор перенiс дiвчину на 90 лi (в той час лi складав 490–500 метрiв). Вiн прийшов до висновку, що такий випадок скидаеться на реальнiсть.
Мене всього пронизало бажання, аби вона приземлилася… Вона дiйсно увiйшла в пологе пiке… Нiчого собi! Нiколи не було такого, як фiгурально, так i буквально, аби дiвчата падали у моi обiйми. Я не встояв на ногах. Дiвчина виявилася доволi привабливою. Брюнетка, рокiв 20. Мiнiатюрна. З карими очима. Коли вона прийшла до тями – хвилин зо п’ять, то першi слова були iспанськими, я спробував вiдповiсти португальською, але раптом менi вiдповiли мовою, яка була чимось схожою на португальську (лише потiм втямив, що це – галiсiйська):
– Пiшов ???, ??? – гидкий для Бога!!!
Трикутниками я замiнюю слова, яких не зрозумiв. Втiм, можна й здогадатися.
– Це не я чаклував! Навпаки, я молитву сотворив, щоб ти порятувалася! І ти не загинула! – хоча треба сказати, що молитва таки була, м’яко кажучи, неканонiчною.
Нарештi ми дiйшли до iмен:
– Мартин…
– Фiлiпа-Инесса-Марсела-Ізабель.
Тим часом Ден позрiзав з дерев гриби, керуючись одному йому вiдомими ознаками, ми iх пiдсмажили (китаець, здаеться, бажав приготувати iх якось iнакше, проте не знайшов, чим замiнити традицiйний посуд). Пiсля вечерi все якось легше пiшло. Отже, ii чоловiк отримав призначення офiцером на Тайвань, на пiвночi якого е iспанськi фортецi. Причому поiхав з новим комендантом та якоюсь iнспекцiею.
Я дещо здивувався, бо у голландцiв i офiцерiв, i iнспекторiв на Формозу призначають i посилають не з метрополii, а з острова Ява, де знаходиться центр колонiй. І щодо iспанцiв – я щось чув, що, як правило, призначають з Лусону. Тут, до речi, рiдко кажуть «Фiлiппiни», а все бiльше Лусон, за назвою головного острову. Можливо, про того, хто пiдписав, кажуть, що вiн ворог лусонському намiснику.
Вони залишили доньку у родичiв, та пiднялися на корабель, але чоловiк помер у дорозi. Хоча я щось не помiтив у ii голосi великоi скорботи… Та й взагалi на кораблi понад двадцять чоловiк померло, що тут часто бувае – холодильникiв ще не винайшли, отож iжа дуже погана. Мимо Лусону, куди треба було зайти для поповнення припасiв, iх пронесло штормом, до того ж, вони не могли визначитися, де точно знаходяться, бо й штурман помер, i його помiчника змило за борт, i годинники усi водою залило – а тут визначати довготу не вмiють без годинника.
Отож капiтан – як водиться в iспанцiв, знатний дон[9 - Ну, може, з тих знатних, в яких усе що було – спис, щит, шкапа та собака. Але щит з гербом.], який лише командуе, куди йти, а веде корабель штурман, вирiшив дiйти до берега i знайти якесь мiсце, що точно позначено на мапi i вже вiд цього танцювати далi.
А от як ii пiдхопив вихор, вона не пам’ятала.
Засипавши вогонь землею та вiдiйшовши десь iз пiвкiлометра, Ден знайшов якiсь руiни, що, мабуть, були розваленi ще кiлькасот рокiв тому. Вiд дощу – якщо буде дощ – вiн нас не захистить, проте у випадку чого оборонятися буде легше.
– Пане Ма Тин, я покараулю решту ночi.
В моiх вухах калатали церковнi дзвони, ноги пiдкошувалися. У попередньому життi менi не везло з жiнками. Ну, бувало, але тi, до кого я вiдчував щось бiльше… Вони чомусь смiялися просто менi в обличчя. Я так i не втямив, чому.
Зовнiшнiсть у мене була звичайнiсiнька – але чомусь iншi хлопцi зi звичайною зовнiшнiстю рiдко надовго залишалися без пари… Та що там зовнiшнiсть! Одна з тих, що смiялася з моiх залицянь, вийшла замiж за алкоголiка, завiдомо знаючи, що вiн алкоголiк. А Фiлiпа… Майнула гидка думка: «Куди вона подiнеться?» Якби вона вiдштовхнула мене, я б не став наполягати. Але вона вiдповiла на мiй поцiлунок, i коли я почав розпускати шнурування лiфу, допомогла. І потiм… вiдповiдала…
…Я прокинувся вiд того, що Ден затис менi рота долонею i показав очима на стiну. Я обережно пiдкрався. Вже був бiлий день. На галявинi знаходилося двi… Двi снiговi людини! Два волохатих велета – кожен бiльш, як два метри довжини. Проте один озброений цянем i палицею. А другий – кiстенем. Через плече в нього – камiнь на лiанi.
Науковий редактор. Стародавнi та середньовiчнi китайськi джерела переповненi описами багатьох видiв людиноподiбних та мавпоподiбних iстот, причому про синсинiв та фейфеiв е свiдчення зi слiв очевидцiв, що деяких з них вдавалося навчити розмовляти китайською мовою. Зберiгся малюнок, де фейфей озброений китайською шаблею. Інформацiя про синсинiв дуже подiбна, а про фейфеiв абсолютно зiвпадае з iнформацiею про «снiгових людей» з Тибету та про аналогiчних iстот з Монголii, Туркестану, островiв Індонезii та Африки.
На численних китайських малюнках явно зображенi два рiзних види гомiнiдiв, причому в обох випадках деталi, крiм дрiбних, спiвпадають – на малюнках, автори яких вiддiленi один вiд одного сотнями рокiв та сотнями кiлометрiв.
…Я простягнув руку до рушницi але зрозумiв, що вони обидвi гнотовi! А жодний вогонь нiде не горить. На щастя, не горить, бо цi невiдомi потвори могли б побачити вiдблиски, або почути потрiскування, або навiть вiдчути запах. Але якщо ми почнемо бити кременем по кресалу, то вистрелити вже не встигнемо. Тобто у нас е один пострiл (якщо не буде осiчки), причому стрiляти з пiстоля можна лише з кiлькох крокiв. А вдвох порубати таких двох було неможливим, не смiшить моi босi ноги.
Я подумки вилаяв Клауса – вiн, як i бiльшiсть голландських колонiальних офiцерiв, був певен, що гнотова рушниця краща за крем’яну, бо не дае осiчок та унеможливлюе випадковий пострiл. Я, правда, пiдняв пращу, яку поклав поряд з собою – але не факт, що влучу в голову, та й знову ж, не факт, що проломлю череп. Несподiвано пролунав крик птаха. Ден здивувався. З-за скелi виiхало п’ятеро вершникiв. І вони звернулися до цих троглодитiв!!!
Говорили вони явно китайською, але отаман – офiцiйним пiвнiчним дiалектом, якого я не розумiв, а той, хто перекладав на мiсцеву говiрку – говорив тихо. Власне кажучи, я мiг би i столичний дiалект вивчити, i мiсцевим оволодiти краще – менi завжди легко даються мови. Проте я не збираюся залишатися у Китаi – я твердо вирiшив повернутися додому. Менi було страшно, як нiколи до того у життi. Вершники розмовляли з йетi, чи як його, в бiса, там. Хвилини тяглися годинами, менi здавалося, що нiч давно повинна скiнчитися.
Насправдi ж пройшло хвилин п’ятнадцять-двадцять. Потiм обидвi сторони розвернулися та пiшли геть. Але один з вершникiв поiхав разом iз… Ну, з цими. Ден знову затиснув менi рота – боiться, що я заговорю, поки ворог ще близько. Але я не збирався такого робити. Нарештi, вiн сам порушив мовчанку.
– Не знаю, що робити. Погано навiть не те, що во- ни намовляли фейфеiв когось вбити. Погано те, що це ханцi…
Тобто китайцi. До речi, я далi всюди, де вiн казав – Хань, ханьцi – мiняю на Китай, китайцi.
– Китайцi, якi служать чжурчженям-маньчжоу, причому – або я з ними не бився, або вони iз прапорних вiйськ.
Зрозумiвши мою необiзнанiсть, вiн пояснив:
– Далеко на пiвночi е народ – ранiше вони називалися чжурчженями. Колись вони об’едналися та захопили пiвнiчний Китай. Потiм i iх, i нас розбили татари. Зараз вони знову об`едналися – пiд владою племенi манчжоу…
Ага, маньчжури.
– В них е вiйська трьох народiв. Своi власнi, татарськi (тобто – монгольськi) та з тих китайцiв, що перейшли на iх бiк. Або вже й виросли пiд iх владою, в iх державi. І в кожному з трьох вiйськ е кiлька загонiв – найкращих. Якi мають особливi прапори.
Науковий редактор. По вiсiм, проте в тi часи, про якi розповiдае Ден, ще не всi монгольськi та китайськi «прапори» завершили свое формування.
Ден зiтхнув i продовжив:
– Ми билися з ними. Татарська частина вiйська робить набiги й жене людей у рабство. З ними i деякi загони китайцiв. І одного разу вони наштовхнулися на нас.
– Це на молодцiв Лi Цзичена? – назвав я селянського вождя, про якого читав ще в першому життi.
Ден спочатку не зрозумiв – чи вдав, що не зрозумiв – але потiм…
– Нi, Лi Цзичен – вiн вимовив це iм’я зовсiм iнакше – в китайський мовi один, здаеться, звук можна вимовити рiзними тонами. – Нi, Лi Цзичен тодi лише одним загоном командував. Спочатку з нами билися звичайнi татари i звичайнi зрадники. Їх ми розбили, але тодi на нас вдарили прапороносцi. Татарська кiннота i китайська пiхота. І, хоча iх було менше, вони вiдкинули нас. Як розповiв один сотник… зi звичайних вiйськ… якого силою змусили служити манчжоу, i вiн перебiг до нас – китайськi прапорнi, головним чином, пiхота. Але вона рухаеться верхи, та перед боем спiшуеться. Так от. Оцi… вони були дуже схожi. І говорили тiею ж говiркою. І сидять на конях, i озброення… Але якщо вони вже тут!
Ми помовчали.
– Взагалi я давно не вояк. Кiлька рокiв тому наш загiн здався за умов, що тих, хто схоче – вiзьмуть у вiйсько, а хто не схоче – вiдпустять. Я вибрав друге, i, оскiльки сам з пiвдня i моя рiдна говiрка схожа на тутешню, то подався на Тайвань. Навоювався я. Майже вiсiм рокiв.
– Але ти – освiчена людина.
Китаець гiрко посмiхнувся.
