скачать книгу бесплатно
– Носа в тебе, вибач, бiльше не буде…
До мене не зразу дiйшло. Потiм я сiв, намацав позаду вузол. Розв’язав. Серед моiх речей е люстерко, бо я щодня голю не лише пародiю на бороду, але й голову. Проти вошей. А знамениту перуку не ношу – чхав я на моду. Так. Схоже на дiрку у хворому зубi. – З припалювала палаючою паличкою. Порохом побоялася, бо ти мiг вдихнути.
– Вiдтепер я потворний урод…
– Тобi Фiлiпа вже довела, що…
Раптом Анхель рiшуче махнула рукою, щось сказала iспанською, i дмухнула на каганець, а я знову вiдчув губи Фiлiпи на своему тiлi.
* * *
– Ти не спиш.
Анхель не питала, стверджувала. А Фiлiпа посапувала пiд боком.
– Лягай спати, – вiдповiв я. – Постою. Вистрелити зможу. Тiльки, заради бога, мовчи, бо минулого разу ми мало не загинули через розмови.
Я пiднявся, запалив каганець, знайшов у шафi бiльш-менш пiдхожi штани – деталь одягу якоiсь нацiональноi меншини, короткi, схожi на бриджi, запалив люльку – для гноту – та став бiля дверей, якi вели в «передбанник». Я пробув на вартi до ранку, пiсля чого все-таки забувся коротким сном. Коли прокинувся, Ден ще не повернувся, i це почало мене турбувати. Другою проблемою виявилося, що, хоча вдови… до мене тiльки зараз по-справжньому дiйшло, що обидвi – вдови – знайшли рис, але не змогли його зварити. Звикли до служниць.
Довелося менi чаклувати. Потiм виникла смiшна проблема, бо ложка була одна (моя), а iсти паличками нiхто не вмiв (i я також). Нiчого, попоiли по черзi.
Пiд час пошукiв солi я знайшов шампунь, яким китайцi користуються тiльки бог знае скiльки столiть, то ж помив у струмку тi частини тiла, якi не були перев’язанi.
– Знав би ти, – почулося позаду – якi вона обiтницi давала. Мовляв, якщо виживеш, то нiколи не зрадить. Поки ти з нею, то буде лише з тобою. Ревнувати не буде. А коли ви розстанетеся – релiгii все ж рiзнi – то вийде замiж i нi-нi-нi!
– А якi ти давала? – поцiкавився я, не вилазячи з води – яка доходила менi до поясу, адже я сидiв.
– В усьому тебе слухатися, – засмiялася валенсiйка.
Жартуе?
– Так, ловлю на словi. Тягни сюди Фiлiпу i помиетеся. Не заперечуй, обiтницi треба виконувати. А iй скажи, що iнакше розсерджуся.
Вiд них обох, м’яко кажучи, не парфумами пахло.
* * *
Ще трохи поспавши вдень (голова продовжувала болiти, мабуть, в нiй таки е, чому струшуватися) я почав готувати набоi для японського карабiну. Оскiльки, крiм рису, я знайшов якусь муку – навряд чи пшеничну – то, ще варячи рис, заварив клейстер. Тут практикуються патрони двох типiв. В одному – порох та куля, в iншому – лише порох, куля окремо. Для своеi рушницi я користувався другим типом патронiв, бо… Бо тут не так вже й рiдко кулю замотують в пластир. А я додумався. Можливо, що у першому життi я щось таке бачив або читав. Коли ти вiдливаеш кулю у кулелiйцi, то залишаеться ливарний хвостик – дiйсно, дуже схожий на хвiст. Його iнколи обрiзають, iнколи пхають кулю в ствол разом з ним. Я прорiзав по центру кожного пластирю маленький отвiр, просунув у нього хвостики, i мiцно прив’язав. При пострiлi пластир перетворювався на стабiлiзатор. Стрiльба по мiшенях показала, що таким чином точнiсть трохи пiдвищилася. Незначно. Але це «незначно» може порятувати життя. Скорiше за все, й порятувало, адже влучив я чорному тигровi близько до серця.
Проте кулi до японського вочун вже без хвоста, кулелiйки я не знайшов (якщо доживемо до зустрiчi з ковалем, то треба буде замовити), то я розрiзав на шматки папiр, про який Ден сказав, що це – якiсь даоськi тексти (сподiваюся, дао не образиться) i зробив дюжину патронiв. Мiй патронташ – це спецiальнi гнiзда на моему шкiряному поясi. Десять гнiзд: вiсiм я використовую для рушничних набоiв, два – для пiстольних.
Тепер я поклав у гнiзда сiм патронiв для староi рушницi, як бiльш знайомоi, та три до карабiна, та наготовив патронiв i для того, i для iншого – скiльки було куль. Треба буде дамам замовити якусь торбинку, аби скласти запаснi. Бiс, а, може, вони й шити не вмiють? Оскiльки ж робота роботою, а голова, хоч i хвора, та думае, я роздумував про причини поведiнки Анхель, яка стала вдовою лише позавчора. Ну, я здогадуюсь, що великого кохання там не було… Проте. Не мiг також сказати, що вона домагаеться мене… Власне, в чомусь вона була кращою за Фiлiпу. І зовнiшнiстю, i хоробрiстю, i розумом. Ось тiльки не хочу я Фiлiпу кидати. Так, ми розстанемося, я не зможу жити в Іспанii, вона не кине свою дитину – а коли кинула б, я б на неi i не глянув би. Рештки носу пiд пов’язкою болiли та чесалися. Через те, що я дихав ротом, вiн, мабуть, вже скам’янiв – таке було враження. А попереду ще одна – мiнiмум одна! – нiч у хатi, яка менi чомусь дуже не подобаеться.
Анхель стала перед моiми очима.
Добре, що вона не розумiе французькоi. Вiдверто кажучи, була певна, що ти скористаешся. У вiдповiдь я почав переказувати байку дiдуся Крилова «Троежонець», де цар зобов’язав його жити з усiма трьома, а головний герой натомiсть удавився. Валенсiйка зареготала, нарештi промовила:
– Ну, якби треба було…
– Якби я запросив таку цiну за захист, то сплатила би. Не менi тебе судити.
– Якби ти знав, як я зненавидiла чоловiка за час цiеi подорожi. Ти плавав колись так, щоб довго?
– Малий був, не пам’ятаю.
– Погана вода, просто з плiснявою якоюсь. Сухарi, в яких стiльки хробакiв, що я iла iх, заплющивши очi. Солонина… – вона вилаялася по-матроському. – Постiйно качае, так, що й вiд доброi iжi нудило б. І все це – безкiнечно довго. Та я вже розумiю, що нiчого романтичного в подорожах на вiтрильниках немае. А вiн ще й вимагае, все йому мало. Мiг же й не iхати, або хоч мене полишити. Якщо вдасться одружити на собi когось тут, в колонiях, то нiколи не повернуся назад. Взяла б тебе, бо на тебе можна покластися, якби не рiзниця у релiгii – але менi перейти в гугенотську вiру… Тобто в протестантизм. Утратити спадок по батьковi та чоловiковi. А тебе навернути до католицтва – жити та тремтiти, аби якiйсь iнквiзитор не вирiшив поживитися. Так що спи з Фiлiпою.
* * *
На цей раз я простояв усю нiч. Менi було страшно. Нi, нiяких пiдозрiлих звукiв я не чув – навiть виття десь не дуже далеко скорiше за все видавав здичавiлий пес. Але темрява душила мене. І жах – якщо Ден загинув? Якщо вiн видав нас пiд тортурами – i зараз з’явиться мiсцева полiцiя? Якщо прибудуть ще якiйсь тигри, леви, агенти маньчжурськоi розвiдки?
До речi, якщо хтось не зрозумiв, чому вони намагалися прибрати заарештованих iспанцiв – то все просто. До iх втручання в офiцiйнiй мiсцевий влади був вибiр – або стратити iспанцiв та… «який iспанський корабель? Ми нiчого не бачили та не чули». Або навпаки – заявити протест iспанцям, якi на Формозi досить слабкi i можуть пiти на поступки, аби китайцi не прийшли на допомогу голландцям.
Якби ж маньчжурський план вдався, то влада, побачивши трупи та слiди цих… неандертальцiв? – чи як iх? Заспокоiлась би влада, а маньчжури послали б на Тайвань закривавленi iспанськi речi та кiлькох китайцiв-лжесвiдкiв – «пiдступний, нiчим не спровокований напад на мирний iспанський корабель.» І тодi дiдька лисого iспанцi продадуть китайцям европейськi гармати.
Вранцi, коли жiнки прокинулися, я зробив кiлька кругiв довкола хати, переконався, що тигри не ожили, i iх трупи нiкуди не подiлися i несподiвано для себе знайшов цiлу колонiю бiлих грибiв. Спочатку я не повiрив своiм очам, проте це точно були бiлi – тож проблема iжi на сьогоднi була вирiшена.
Дiвчата трохи крутили носами, але полювати я ще не можу, та й не факт, що, не знаючи мiсцевостi, когось вполюю – i залишати iх одних також не можна, отже грибний шашлик був приготовлений та з’iдений. Проте виспатися вдень менi так i не вдалося. Бо Ден все-таки прибув. На чотирьох вiслюках типу «iшак». Я був вдячний йому за те, що, подивившись на залишки мого носу, китаець нiчого не сказав. Вислухавши мою розповiдь, вiн подивився на тигрiв, i повернувся зi словами:
– Мабуть-таки, перевертнi.
Менi доводилося читати якусь збiрку середньовiчних китайських повiстей, то я знав, що китайське вчення про перевертнiв принципово вiдрiзняеться вiд европейського. За уявленнями мешканцiв Серединноi держави, перевертнi – не люди, якi обертаються звiрами, а, навпаки, звiрi, що можуть обертатися людьми.
Вiн кинув у землю уламок спису з наконечником, який витяг з тiла Бiлоi Смертi, пiшов з сокирою до лiсу, повернувся з двома довгими шматками бамбуку та почав пристосовувати наконечник до одного з них.
– Списи потрiбнi.
А пiсля певноi мовчанки, продовжив:
– Загибель кораблiв та все таке iнше викликало великий шум. Я пiдозрював, що так i буде, тому хотiв йти в Гуанчжоу, хоча це й далеко. Але головне, що Гуанчжоу в iнший провiнцii. А пiсля скасування нашоi служби кожна провiнцiя живе своiм життям. Проте…
Йому не вистачило слiв. Мабуть, вiн хотiв сказати, що шум побив усi рекорди.
– Гуандун вiд Фуцзянi вiддiлений горами, а туди послали гiнцiв перекрити проходи.
– Може, е таемнi стежки?
– Є. Але я iх не знаю, i не знаю, хто б знав. Тому я продав коня та купив човна. Справа в тому, що рiчка, в яку впадае – кивок у бiк струмка, яка – як i всi рiчки Фуцзя- нi… – йому знову не вистачило слiв, i вiн руками зобразив, як щось пливе.
– Судохiдна, – пiдказав я нiмецькою.
– Лише в нижнiй частинi. Але я найняв людину, яка знае протоку, якою човен може пройти в гори. В безлюднi мiсця. В цих горах мало людей. Пересидимо там два-три мiсяцi, а потiм…
Вiн поклав убiк спис, витяг з торбини наконечник, вiд бiчноi гранi якого вiдходив мiцний гак, i почав припасовувати його.
– Списи потрiбнi. Човен пiдiйде завтра-позавтра. Менi тут дуже не подобаеться, проте ночувати просто неба ще небезпечнiше.
У мене майнула думка, що таким списом легко вбити людину, проте в тiло тигра чи лева вiн увiйде не досить глибоко – гак не дасть. Проте стягнути вершника з сiдла таким гаком можна.
* * *
Прокидатися не було бажання. Фiлiпа так затишно лежала на моему плечi, що… це було дуже добре. І, соромно зiзнатися, але грiх втаiти – Анхель, яка примостилася злiва, також неприемних вiдчуттiв не викликала. Ден встиг приготувати снiданок з грибiв, причому використав не лише боровички, але й тi, що ростуть на деревах. Причому вiн iх не просто пiдсмажив, а якось там протушкував. Дiвчата, попри iх упередження проти грибiв, пальчики облизали. Я знову iв останнiм (бо ложка ж одна), зробив ще один обшук в шафi, розрiзав якусь шовкову рiч, та пов’язав на обличчя хустку – як розбiйник в кiно. Власне кажучи, це нас i порятувало. Бо просто хустка менi не сподобалася. Їi нижнiй край весь час пiдiймав вiтрець. І, коли Ден зi своiм луком вирушив на полювання, я заборонив дiвчатам виходити з хатки. То я сiв там, де мене, на ганьбу мою, мало не захопив зненацька даос, i почав пришивати до хустки поворозки, аби закрiпити, як протигрипозну маску. І раптом…
Раптом змовкли птахи. Їх голоси просто урвалися, неначе хтось вимкнув звук у телевiзорi. І знову ожило, пiшло пульсувати мое тату. Я запалив гноти рушниць вiд своеi люльки, та залiг за кущами. Вони вийшли не поспiшаючи. Скорiше за все вони вважали, що ми нiчого не зрозумiемо. Нi, вони рухалися так, аби iх завчасу не помiтили, якби не птахи, i якщо я був всерединi хати (особливо, якби заснув удень). Чоловiк i жiнка. Жiнка без головного убору, з якоюсь некитайською високою зачiскою, волосся чорнiше за крило крука. Чоловiк, з-пiд шапочки якого вибиваеться бiле волосся. Я не зразу втямив, що воно не бiляве, не сиве, а бiле – нiколи не бачив аль- бiносiв.
Я не мiг повiрити. Це неможливо. А дракони – можливi?
На щастя, вiтрець дув на мене. І на ще бiльше щастя, в тигрiв поганий нюх. Навiть в людськiй подобi. Зi своеi позицii я бачив пiдходи до будинку. І ось… Цього треба було чекати, але вiд того не легше.
Лжедаос. Також воскрес. І рухався до хати. Я з жахом приготувався померти, бо пострiлiв у мене всього два… Перед очима майнула жахлива картина – тигри пожирають дiвчат живцем. Я зобов’язаний хоча б iх вбити. Раптом пролунало жахливе ревiння i жовта тiнь вистрибнула з-за рогу, збила даоса з нiг.
Лев. Такий самий, як у видiннi, або той самий. Видовжена морда, коротка грива. Даос корчився в його лапах. Тигри кинулися в атаку. Вже в своему справжньому виглядi. Нiякого перетворення, нiякого переходу, не корчилися тiла, не розпливалися. Просто були людi, а стали тигри.
Я прицiлився i вистрелив в бiлого. Влучив! Це важко, але я влучив! В серце.
Тигриця глянула на мене багатообiцяючим поглядом – i разом з цим мене пройняв жах. А вона нiби завмерла перед левом.
Стрiляти з вочун – японськоi аркебузи – на такий вiдстанi складно, бо я до неi не звик. Я пiшов до них. Пiшов, тримаючи в руках рушницю з запаленим гнiтом. Тигриця покосилась на мене, на лева – i кинулася втiкати.
Лев загарчав, а з хати донiсся якийсь писк. Я завмер. Лев подивився менi у вiчi. А кажуть, що звiрi такого не роблять… Я здригнувся, бо до мене дiйшло. З запiзненням. В очах лева свiтився розум!
Не думаючи, я обережно поклав рушницю на землю i простяг левовi руки. Ми не вороги! Ми не вороги! Страшно було… Секунди спливали повiльно й здавалися безкiнечними. Зрештою, лев повернувся, зробив кiлька крокiв, рiзко обернувся через плече – яке щастя, що я не пiдняв рушницi. Вiн явно перевiряв, чи не готуюсь я бити в спину. Не готуюсь, я взагалi був в ступорi.
Лев зробив ще крок – i щез. Просто щез, був – i нiчого немае. На негнучких ногах я пiднявся на ганок. І тут на мене налетiли зразу два вихорi. Мене обнiмали, цi- лували…
– Тихо! Тигриця близько!
Зразу злякалися.
– Забирайтеся в хижу!
А сам, з однiею рушницею, пiшов за другою. Перезарядив. І пiшов назад. Дiвчата вже трохи заспокоiлися. А вiд краю джунглiв бiг Ден, який почув пострiли.
* * *
– Ми загинули! На третiй день вони оживуть знову!
– А… – я запнувся, забувши вiдповiднi китайськi слова.
– Порубати чи спалити трупи? Не допоможе. Розумiеш, е такий чаклунський ритуал. Сховати своi душi – не знаю, всi чи частину[11 - Пiзнiше я довiдався вiд нього, що, за китайським уявленнями, душ чи то дев’ять, чи то десять.] – до магiчного горщику. А в хатi немае! Немае цих горщикiв! І де вони – хто знае?
– Хто знае…
– Перевiр… – я затнувся, бо не знав, як по китайському буде «вiдхоже мiсце».
– Але раптом…
Я недаремно казав, що кур’ерська служба вимагае спостережливостi. Ден кинувся до шафи, посунув ii, i спустився в яму, яку вже раз оглядав. Помацав долонею, витяг кинджал i почав копати. Через кiлька хвилин вiн випрямився. З землi виглядали горлянки трьох горщикiв. Ден простяг менi руку, я подав сокиру, i сам вдарив по одному прикладом. Жахливе ревiння змусило нас здригнутися, а дiвчат – притиснутися до мене.
– Вона помститься.
– Спробуе, – вiдповiв Ден.
…Щоб вона не спробувала, Ден вдень поспав трохи, а вночi заступив на варту. Дiвчата тулились до мене, i дрижали, особливо, коли донеслося ревiння. Особливо Фiлiпа. І, хоча Ден крикнув:
– Це не вона! Це самець!
Я все переклав дiвчатам. Довелося покласти голову Фiлiпи менi на груди. Так вона швидко заснула. Спокусливо, чорт забирай. Треба буде розбудити ii, коли Анхель засне.
* * *
– Ти не спиш, – ствердження, не запитання.
– Не сплю.
Руки Анхель сковзнули по моему тiлу.
– Не треба.
Придушений смiшок.
– Тiльки не кажи, що ти завжди будеш iй вiрним.
– Що буде, того нiхто не знае.
– Я знаю. Ти будеш моiм коханцем. І я народжу вiд тебе дитину, а заприсягнуся, що вiд чоловiка. Вдову, що мае дитину, не вдасться запроторити в монастир.
– А про мене ти подумала? Жити разом ми не зможемо – сама сказала, iнквiзицiя. І я мушу повернутися на Батькiвщину.
– Мушу, бо йде рiк 1638… І вже розбитий Павлюк пiд Кумейками…
– Як воно менi буде? Залишити дитину в чужий краiнi, не знати що та як?
Тихий смiшок.
– Я так i думала. Не бiйся, дiтей не буде. Я взагалi не можу iх мати. Перевiрено.
Як це можна перевiрити при такому станi медицини… А! Найпростiшим засобом. Не вдалося завагiтнiти не лише вiд чоловiка, але й вiд коханцiв.
Знову донеслося гарчання. Я обережно зняв з себе жiночу голову. Менi теж страшно, не тiльки iй. Я встав. Олiйний свiтильник ми не гасили – для гнотiв. Я взяв рушницю.
– Це знову не вона, – подав голос Ден.
Я повернувся на циновку.
Руки i губи валенсiйки пустилися в подорож по моему тiлу.
– Я тебе рятуватиму i без цього.
