скачать книгу бесплатно
– Це дуже дорога рiч. Дуже. Тепер подивися сюди.
У протилежнiй стiнi стирчала арбалетна стрiла.
– Це я спробував вiдкрити.
З цими словами Ден вiдчинив дверi. Крiм невеликого арбалету там було кiлька комплектiв чоловiчого одягу рiзноi цiни – щоправда, самого дорогого не було – бiдний та середньоi вартостi, як китайський так i нацiональних меншин. Але головне – на дверцятах, з внутрiшньоi сторони, на гачку, без пiхов, висiв, почеплений за прорiзь у цубо, кинджал, схожий на малий самурайський меч. Тiльки й рiзницi, що рукiв’я для однiеi руки.
Вочевидь, арбалет – на перiод вiдсутностi господаря, а кинджал – якщо доведеться розмовляти з не дуже приемним гостем. Власне кажучи, у появi його тут немае нiчого дивного. Закон, який забороняе японцям покидати Японiю, був прийнятий рокiв три тому – а до того японцi частенько вербувалися i в найманцi, i в пiрати. Зброю можна знiти з гачка за секунду, а форма клинку (довжина бiльше фута) дозволяе колоти й рубати.
– Тепер сюди, – китаець вказав на темну пляму на земляний долiвцi. – Це кров. Пролита день або два назад. Людина, з якоi витекло стiльки кровi, залишитися жива не могла. Тобто або господаря вбили i прибрали тiло, чи то вiн сам когось вбив, але такого, що кинувся втiкати, навiть не забравши свою запасну зброю.
– Важко сказати.
– Чужого брати не будемо.
– Аякже.
* * *
На цей раз першим на варту став я. Точнiше – сiв, бо переконався, що коли я сиджу за кущем, то менi через його гiлки все видно, а от з-ззовнi за кущем нiчого не розiбрати. Поряд поклав арбалет та увiткнув у землю шаблю та шпагу. А мiж пальцями ноги приладив ренчонг. Це такий суматранський нiж для ноги, серед малайських найманцiв були й суматранцi. Вiн виглядае як лiтера L, нижня паличка – рукоять, затиснута пальцями. Ходити з ренчонгом, як справжнi суматранцi, я майже не можу, а от так…
Не пройшло й години, як з дверi хатинки висковзнула Анхелiка та…
– Tu as compris-moi?
Тобто – «ти мене розумiеш?».
– Погано – вiдповiв я нею ж.
Власне – моя дисертацiя була з французькоi, але з тiеi пори я десять рокiв не чув французького слова. Так що…
– Мабуть, в мене якесь слово проскочило…
– Не вбивай мене…
Я онiмiв. Вiдверто кажучи, i не думав.
– Я – единий свiдок. Барони, вважай, вже мертвi. Я була поряд, коли вiтер пiдхопив Фiлiпу. Це були чари – мене ж не пiдхопив. І принiс ii до тебе. Якщо ви повернетеся до християн i про це дiзнаються, то спалять вас обох.
А це правда.
– Якщо ти про це ще не думав, то додумаешся або вона пiдкаже. Не вбивай! Я нiкому, нiчого! Навiть на сповiдi. Нiколи! Не вбивай! Я…
Вона не сказала, що ладна заплатити будь-яку цiну, але це було видно неозброеним оком. Вона боялася. А з баронами не пiшла, бо… Бо це дiйсно вiрна смерть.
Всiх нас мало не згубила моя дурiсть – я порушив правило «Вартовому не можна розмовляти».
Для пояснення, а не у виправдання – скажу, що в XVII столiттi це правило ще не винайшли. Вартовi розмовляли, палили – та й не тiльки це. Але ж я його вже знав!
Несподiвано Анхелiка здригнулася та подивилася за мою спину. Як же я вдячний Клаусовi, який не просто вчив мене володiти зброею, але й ганяв за сценарiем «Несподiваний напад». Я вирвав з землi шаблю – i ледве встиг пiдставити голомень пiд рубячий удар довгого кривого кинджалу. Брязнуло – куди тому дзвону. Одночасно почувся iнший трiск – я спробував вистрелити зi спареного пiстоля, проте – вiчне прокляття колiсних замкiв – лопнула пружина. Я вдарив ногою, точнiше ренчонгом, i зворотний удар перетворив мене на м’яч (вiд переломiв знову порятував колет) i ляснула тятива – Анхелiка зумiла вистрелити з арбалету. Нападник заволав диким, нелюдським голосом.
Оскiльки вiдстань була нiкчемною, то стрiла пройшла наскрiзь. Вiн мiг би встигнути вбити iспанку, а, можливо, i мене – проте, як часто бувае з жорстокими людьми, погано переносив бiль. І кричав. Я, пiдскочивши, зробив випад шаблею. В горлянку. Анхелiка тряслася, ii зуби стукали. Вона вбивала лише дичину на полюваннi.
– Нiчого, Анхелiка, все добре. Головне, що ми живi.
Фiлiпа, що вибiгла з будинку, обпекла нас поглядом – вона що, ревнуе? Тiльки хай не каже, що закохалася з першого погляду. А от що дивиться на молодого, як на свою власнiсть – то це так.
– А це таки даос. Точнiше, той, хто жив тут пiд видом даоса, я його раз бачив.
Це Ден внiс яснiсть.
– Тепер, гадаю, ми можемо взяти деякi з його речей. Перевдягнути iх – дiйсно, сукнi жiнок в жахливому станi – i там я знайшов аж сто лян срiбла.
– Так, китайцi розплачуються, головним чином, срiблом на вагу. Лян – це бiльше, як тридцять грамiв срiбла.
…Коли Ден замiнив мне, а я лiг рядом з Фiлiппою (даос спав на циновках), та щось пробурчала про «твою вiконтесу», але, коли я просунув плече пiд ii голову та почав гладити волосся, заспокоiлася. А менi знову наснився той самий сон.
Наш взвод снiдае, хлопцi кепкують з мене, бо вночi я стрiляв на шум, а там нiкого не виявилося, лейтенант мляво захищав мене, мовляв, краще пiдняти зайву тривогу, анiж всiм загинути.
І раптом ми почули шум танкiв. З пiвночi. Займаемо оборону! І виходить колона танкiв… Всi пiд триколорами. Це останне, що я пам’ятаю…
* * *
Вранцi Ден вже був готовий до походу, причому кiнь був осiдланий, за поясом в нього була сокира – стара, щербата та заiржавлена, лжедаос дрова нею рубав, а в руцi – шматок бамбуку, один кiнець зрiзаний навкоси.
– Я поiду, куплю коней, – ага, все правильно, – у цi смутнi часи людина, яка взяла з собою сокиру та бамбуковий посох, яким, до речi, й колоти можна – вона не викличе великих пiдозр. На вiдмiну вiд чоловiка зi справжньою зброею.
– Залишайся тут. Рудiй наложницi дай маленький арбалет, повинна стрiляти влучно.
– Руда не моя, – слово «наложниця» я вимовити не змiг.
– Якщо ти схочеш, нiкуди не подiнеться.
Коли вiн поскакав, я розбудив жiнок.
– Швидше збирайтеся! Перевдягайтеся в ось це!
Сам, все-таки вийшов, бо, якщо Анхелiка не буде мене проганяти, то Фiлiпа приревнуе. Обiйшовши будинок, пiдiйшов до того мiсця, куди Ден вiдтягнув труп господаря. Сам не знаю, що я бажав знайти, але не знайшов нiчого, крiм… Корпус та шия мерця були вкритi жахливими рубцями, не схожими на слiди зброi. Ще вчора я б сказав, що пiсля таких ран людина не виживе.
– Ну, може, його магiею пiдлiкували.
Чим вiн точно не був, так це зомбi – мене задiли краплини кровi, i вона була тепла. Повернувся i зайшов до хижi.
– Нi, чесно не подумав.
Не такий багатий мiй досвiд був щодо жiнок, я просто не подумав, що за десять хвилин вони не встигнуть…
– Нi, галасу не було.
Анхель посмiхнулася, Фiлiпа обпекла поглядом, головним чином тому, що та посмiхнулася – на цьому все й закiнчилося. Довелося просто рявкнути:
– Швидше!
– Ти йому не довiряеш? – несподiвано спитала вiконтеса.
Вiконтеса!
Не звертай уваги, що iй не бiльше двадцяти двох.
Вона брала участь у придворних iнтригах.
Чи довiряю я Дену? У його розповiдi в одному випадку кiнцi не зiйшлися з кiнцями, мабуть, вiн теж вважав мене молодим. Що правда, те правда – кiлька рокiв тому здавалося, що повстання придушене. Однi загони були розбитi, iх рештки ховалися у горах. Іншi здалися на тих умовах, про якi сказав Ден. Проте й року не пройшло, як недобитки спустилися з гiр i кiстки швидко обросли м’ясом, а загони, що, начебто, здалися, повстали знову. Але… Ким мiг бути у повстанський армii чоловiк, який пройшов курс пiдготовки на офiцера, i воював кiлька рокiв? Командир, причому скорiше за все – не сотник, а пiдiймай вище. І такий найнявся слугою до капiтана корабля? Що вiн може почистити i одяг i зброю – вiрю. Що вiн переконав капiтана, що в бою прикрие спину – вiрю тим бiльше. А навiщо йому це? Та будь-який багатий китаець такого охоронця засипле золотом…
Сто проти одного – Ден агент, направлений на Тайвань, аби з’ясувати, з чим iдять европейцiв та чого вiд них чекати? До речi, вiн мiг з самого початку бути у повстанцiв лазутчиком. Бо служба кiнним кур’ером вимагае великоi спостережливостi. І розбiйники можуть напасти, особливо в голодний рiк, i хижаки, i допитливi до того, що там в рапортi до Пекiну? – знайдуться охочi перехопити гiнця. Щоправда, зараз я його майже що не пiдозрював. Якщо в нього завдання – бути агентом на Тайванi, то йому вигiдно повернутися з нами. Але ось ця хата дуже схожа на явку якоiсь спецслужби, i один Бог знае, хто сюди може завiтати.
Я заправив за пояс японський кинджал – замiсть своеi сокирки, яка з поломкою пiстолю втратила сенс. А довгим власне китайським кинджалом заволодiла Анхель. Ми вiдiйшли метрiв на двiстi, i пiднялися на скелю, на яку можна було пiднятися лише з одного боку.
– Залишайтеся, поки що, тут – а сам повернувся, почав знищувати нашi слiди. Зокрема, скатав iхнi сукнi у кулю, в центр помiстивши невеликий камiнь. Треба буде втопити.
– Я не мiг зрозумiти, що саме менi не подобалося, коли…
Я вимiряв пальцями зовнiшню стiну шафи, потiм внутрiшню. Нi, вiдстань однакова. Але щось менi не давало спокою. Щось десь не те. Несподiвано я – де й сили взялися – здвинув з мiсця шафу. Так i е! Пiд нею – яма! Навiть без кришки. У ямi – рушниця. Короткий карабiн японського типу, який роблять не лише в Японii, але й на китайському узбережжi. Цi карабiни – «вочун» – популярнi, бо легкi, зручнi та вiдносно дешевi. Тут же – боеприпаси, хоча порох не в порохiвницi, а в лантушку, порохова мiрка у виглядi ложки – примiтивно. Поряд – скринька. Я намагався бути обережним, але жодних таемних голок не вилетiло. Ден казав про сто лянiв срiбла? А лянiв п’ятнадцять золота вiн не бажае? Десь приблизно так з пiвкiло золота.
* * *
…Жiнки сидiли, i явно щойно полаялися. Добре, хоч не повбивали одна одну. Ясна рiч, не через мою, досить сумнiвну, красу. Просто союз зi мною дае трохи бiльше шансiв вижити.
Або…
– Вона здогадалася, що я можу згубити вас.
– Не смiй говорити мовою, яку я не розумiю!
– Фiлiпа, нiкуди вона не донесе. Бо я верну вас iспанцям, i жоден iнквiзитор не повiрить, що вона подорожувала разом з чаклунами i сама нi в чому не винна.
Галiсiйка втямила не всi слова, проте сенс дiйшов до ii чарiвноi голiвки. Потiм я повторив французькою. До вiконтеси дiйшло також. Мабуть, щодо iнквiзицii в неi iлюзiй не було.
Я пiдпалив трут та зайняв дiвчат розмовою, аби вiдволiкти вiд неприемних думок – запропонував iм допомогти менi вдосконалитися у португальсько-галiсiйському суржиковi, та й у французькiй теж.
Спочатку я казав щось португальською. Якщо Фiлiпа розумiла, вона правильно повторювала галiсiйською, а Анхелiка – французькою. Не розумiла – вже я переходив на французьку. Заняття часто супроводжувалося приглушеним смiхом – коли до них доходило, що насправдi я бажав сказати, а що воно в мене вийшло.
Раптом менi щось не сподобалося i я пiдняв руку – мовчiть, мовляв. Щось не так, але що саме? Птахи змовкли – першою втямила Анхель. І тут…
Мое татуювання раптом запульсувало. Я подув на трут, запалив гноти i… Через кiлька хвилин, що здалися менi вiчнiстю, на галявину вийшов звiр. Спочатку я подумав, що це пантера, тобто леопард чорного кольору, проте кiшка була настiльки великою, що якось само собою прийшло розумiння – це чорний тигр.
Науковий редактор. В китайських джерелах е чисельнi згадки про чорних та бiлих тигрiв, що якось пов’язанi з магiею. Бiлi тигри – реальнiсть, вони бували навiть у зоопарках. Повiдомлення про чорних тигрiв час вiд часу надходять з Індii.
Дiвчати зблiдли, Фiлiпа затисла рота руками i я подякував долi, що зi мною – дворянки XVII столiття, якi бували на полюваннях – жодна не загорлала, хоча злякалися… Тигр рушив було до вiдкритих дверей (!!!), потiм зупинився, почав обнюхувати землю, дiйшов до мiсця вбивства, по слiду пройшов за хижу, де лежав труп, повернувся та почав зовсiм по людськi роздивлятися увсебiч.
Несподiвано вийшов ще один тигр, бiлий. До речi, бiльший за розмiрами. На хвильку з’явилася надiя, що вони подеруться, може, навiть, бiлий тигр – посланець свiтлих сил? Дiдька лисого! Хижаки обнюхали одне одного, явно вiтаючись, та рушили до нашоi скелi.
Формально в мене були три пострiли на двох звiрiв, три, бо маленький арбалет за потужнiстю приблизно дорiвнювався пiстолю, тобто проти тигра нiчого не вартий… Але з великого арбалету та з японського карабiну я нiколи не стрiляв. Тобто бити з них – з кiлькох крокiв. Майнуло в головi читане у дитинствi – тигра, мовляв, можна вбити лише тодi, коли ти влучиш мiж очi. Ну це, гадаю, спереду. Пiд лiву лопатку теж мае спрацювати. Але й стрiляти, не переконавшись у iх намiрах, не можна. Звiрi йшли по наших слiдах.
Чорна Смерть i Бiла Смерть. Я повернувся до покатого боку скелi. А от увiткнути шпагу – пiдставку для рушницi – нiкуди, суцiльне камiння. Несподiвано Анхелiка пройшла вперед, сiла, та, взявши рукою дуло моеi рушницi, поклала собi на плече. А великий арбалет поклала на друге, тримаючи руками за стремено. Тепер я можу зробити два пострiли за кiлька секунд. Тигр з’явився один – чорний. І зупинився, б’ючи себе хвостом по боках. Вiн знав, що таке рушниця! Несподiвано вiн розвернувся вправо, пiдставивши менi лiвий бiк. Далекувато…
Несподiвано дико, страшно закричала Фiлiпа i пролунав пострiл з карабiну. На щастя, Клаус ганяв мене й на таке. Якщо попереду – ворог, а позаду щось неясне. Тому я вистрелив, побачив, як здригнулося тигрове тiло вiд удару кулi, схопив арбалет i лише тодi обернувся. Фiлiпа, з перекошеним вiд жаху обличчям, дивилася на край скелi, але там не було нiкого та нiчого. Тепер крикнула вiконтеса, я знову розвернувся – Чорна Смерть була менше, нiж в десяти кроках. Пострiл! Ногою вiдкинути вбiк iспанку, руками пiдняти арбалет над головою.
(«Не витрачай часу на те, щоб перехопити рушницю й бити прикладом. Якщо ворог далеко – дiставай холодну зброю. Якщо впритул – бий стволом, як палицею!»)
На мое щастя, тигр отримав двi смертельнi рани. Кулею було пробито аорту, а стрiла до самого кiнця увiйшла туди, де шия з’еднуеться з тулубом. Тому бити арбалетом по головi не довелося.
– А-а! – це знову Фiлiпа.
Над краем скелi бiла тигряча голова з кривавою раною на лобi. І двi лапи тримаються за край, пiдiймають тiло.
– Застрибнув, сука! Бiс, там же усi десять метрiв!
Коли вiн стрибнув вперше, iспанка влучила, але через форму черепа слабка куля з не дуже потужного карабiну пiшла на рикошет. Приголомшена тварина впала униз… i стрибнула знову. Я схопив iз землi списа. Один з предметiв навчання у Клауса – вiдбивати кiнцем шматка бамбуку кулю, сплетену з ротангу – кiнцем, зрiзом вiдбивати. І коли Бiла Смерть стрибнула, я встиг пiдставити спис. Інше питання, що вiн зламався.
* * *
Бiль. Чорний та червоний океани болю. Спалах та бiль. В якихось перервах ввижаються двi жiнки в сльозах. Коли ж очуняв, то менi знадобилося бiля хвилини, аби втямити, що я лежу на циновках у будинку лже-даоса. Рот i горлянка пересохли, аж плiвкою вкрилися. Нiч. Свiтиться якiйсь каганець. Я сiв. І обидвi заверещали. Радiсно. Двi пари рук обiйняли мене. Я заволав вiд болю i впав на спину. Обiйми трохи послабли, але двi пари губ сковзали по моему тiлу i лише зараз я зрозумiв, що я – в костюмi Адама. За винятком двох пов’язок – однiеi вузькоi, що охоплювала голову – нижче очей, але вище рота та другоi навколо тулуба.
Так що попри пекельний бiль в головi та полум’я, що пульсувало на боцi та в носi, я вiд iх поцiлункiв ясно що вiдчув, це стало помiтно, i раптом Анхелiка задула каганець, i через кiлька секунд на мене лягло тепле тiло.
– Якби ти знав, як ми боялися!
Таким був лейтмотив iхнiх речей, коли до мене повернулася здатнiсть тверезо мислити, а вогонь запалили знову, i я остаточно переконався, що це, все ж таки, була Фiлiпа, яка прилаштувалась збоку, так нiчого i не одягнувши. Я спробував прикинути. Раз ми живi, то тигри мертвi. Хтось так страшно вив! А оце серйозно!
– Рушницi! Де рушницi та iнша зброя?
– Он, пiд стiною. Рушницi я набила. А от натягти великий арбалет сили не вистачило.
– Боюся, в мене зараз ii також не вистачить.
– Вона така смiлива – Фiлiпа мае на увазi Анхелiну – вона вiдтягла тебе вiд тигра, коли той ще не зовсiм помер, а коли ми тебе затягли сюди, вона тричi ходила за зброею! І твоi рани вогнем припалила!
– А от з цього мiсця…
Я подивився на валенсiйку (вже довiдався, що родом з Валенсii). Та знiтилася, але почала розповiдати.
– Ти вдарив його з такою силою, що спис увiйшов в груди та дiйшов до хребта. Тобто це тигр стрибнув так, що нанизався. Але казати це я не стану. Так що його заднi лапи не дiяли. Вiн якось вхитрився вдарити тебе обома лапами, що залишилися. На боку – дрiбниця, хоча твiй колет жоден кравець не починить.
Як це – дрiбниця, коли болить? Мабуть, все ж ребра зламанi.
– А от другою вiн тебе лише задiв.
Так, а от вирази iх облич менi не подобаються. І знову перша наважилася Анхель.
