скачать книгу бесплатно
ПРИСПІВ.
* * *
Аби називатися повноцiнним бандерiвцем i «нацiонал-фашистом», маеш насамперед стати украiнцем. Це аксiома. І не мае значення, скiльки в тобi росiйськоi, польськоi, еврейськоi чи нiмецькоi кровi. Бо украiнець – це не тiльки нацiональнiсть, це стан духу i душi. Адже за часiв, коли я свiдомо включився у визвольний рух, право бути украiнцем треба було спершу вибороти, а тодi щодня боронити.
У 1989-му, пiсля армii, я вже не застав тiеi краiни, котру пам’ятав. За два роки все змiнилося. Я вперше – клянуся! – вперше почув у Киевi украiнську мову… Не в телевiзорi, не в iнститутських стiнах, де украiнською в побутi спiлкувалися лiченi професори, яких усi вважали старими маразматиками, й не з вуст селян на базарi, що розмовляли здебiльшого страшним суржом…Трапилося це в Будинку культури авiазаводу iм. Антонова на концертi групи «Воплi Вiдоплясова» – у зал набилося тодi повно моiх однолiткiв, студентiв унiверситету Шевченка, педiнституту, полiтеху, iнших вузiв, i всi довкола говорили украiнською…
Саме тодi я, «русифiкована киiвська падлюка», – вперше! – теж перейшов у побутовому спiлкуваннi на украiнську i, не повiрите, вiдчув захват i пiднесення, вiдчув себе представником молодоi модерноi нацii, що народжувалася у мене прямо на очах. Не украiнцем шароварно-жлобського розливу, не тупим фольклорно-етнографiчним ембiцилом, не холопською почварою кремлiвсько-iмперського штибу, а СПРАВЖНІМ, ЖИВИМ УКРАЇНЦЕМ! Не зважайте на певну пафоснiсть моiх слiв – у цьому мiсцi своеi оповiдi я не можу втриматися вiд подiбних нот, бо вони якнайкраще передають ту пiднесено-романтичну атмосферу, в якiй моя генерацiя з дiтей гомо-советiкус перетворювалася на украiнських патрiотiв.
Пам’ятаю, тодi виголив собi на головi справжнього чуба, почепив на чорну вишиванку червоно-чорний прапорець з портретом Степана Бандери i ходив так Киевом, наражаючись iнколи на ненависнi погляди вiдставних кадебiстiв, потворних комуняцьких старушенцiй та колишнiх партактивiстiв, якi буравили мене очима, а я чхати на них хотiв! «Комуняку – на гiлляку!», – проказував про себе як молитву цю фразу, аби вiдвести порчу, хоча про всяк випадок завжди носив у полотняному рюкзаку своему важкеньку гирьку та армiйський ремiнь з мiдною пряжкою, яким вправно мiг вiдбитися вiд ворогiв у разi фiзичного нападу.
Мама часто заламувала руки i плакала, що мене заметуть у КДБ, а я iй на це вiдповiдав: «Хай беруть! За Украiну i життя покласти не жаль!» – «Дурак! Ой, молодий дурак!» – бiдкалася мама. «Ну як справи, бандерiвець?» – завiв тодi й батько звичку жартома називати мене «бандерiвцем». «Та нiчого, – теж нiби жартома, вiдповiдав я йому, – от незабаром виборемо незалежнiсть й усiх вас, комуняк та кадебiстiв, вишлемо з краiни». На те батько трохи ображався, бо хоч не був кадебiстом, але в партii «состоял», не стiльки через iдеологiчнi принципи, скiльки через необхiднiсть, бо служив режисером-постановником у великому вiддiлi фестивалiв та концертних програм. «Ну-ну, – вiдказував вiн менi, – ти таки будь iз цим обережний, бо менi здаеться, ще трохи, i знову почнуть закручувати гайки. І буде тобi справжня тюрма, а не Незалежнiсть!».
Хоча про яку незалежнiсть можна було говорити, коли нiхто уявити собi не мiг, що велика радянська iмперiя посиплеться в один день. Адже довкола простиралася величезна, безкрайня територiя – вiд самих Карпат аж до Курильських островiв, – щiльно заселена численними племенами гомосоветiкус. Велетенська сiра бiомаса, чи то пак «особлива порода» людей, у яких iмперська держава прагнула вiдiбрати-вишкребти нацiональнi, культурнi, ментальнi вiдмiнностi, – плекаючи у такий спосiб «единий радянський» народ, таку собi мiльйонноголову гiдру, що ii селили в будинках барачного типу (байдуже що «хрущовськоi», що «брежневськоi» забудови), довбешку задурювали визначною мiсiею (типу «свiтлого майбутнього»), годували мистецьким ерзацом (типу естрадноi попси), шлунок набивали дешевою вареною ковбасою, а розум заливали доступним алкоголем.
Аж раптом якомусь придурковi на прiзвисько Горбачов (хоча чому придурковi – була б моя воля, я б спорудив йому монумент на центральнiй площi Киева як асоцiйованому творцю Незалежноi Украiни) спало на думку позбавити народ алкоголю. І все – iмперiя завалилась. На ii руiнi постала, а правильнiше буде сказати «впала нам на голову», Незалежна Украiна. І що з нею робити, гадаю, мало хто знав – тi десятки, ну, може, сотнi патрiотiв, якi направду вiдсидiли за Украiну у мордовських чи пермських таборах, просто фiзично не спромоглися б охопити усi дiлянки та фронти державотворчоi дiяльностi, ладнаючи пiдмурок новоi краiни.
Натомiсть зайняли iхнi мiсця хохли-перевертнi, московськi запроданцi, повилазила нагору хижа, бандитського виду наволоч – всiлася у Верховнiй Радi, приймае якiсь закони, радиться, «мутiт», «решает»… Навiть Народний рух Украiни, що так славно виступив на початку дев’яностих, трiщить по швах, бо не здатнi й самi патрiоти домовитися мiж собою. І в цьому я бачу запоруку подальшоi запеклоi борнi мiж «дiйсно Украiною» i «псевдоУкраiною», або таким собi сурогатом УРСР, в який нас може знову потягнути уся та комуно-фашистська компартiйна зараза, нинi перефарбована на адептiв незалежностi (повбиралися у вишиванi сорочки й зi слiзьми на очах спiвають «Ще не вмерла…», прикладаючи праву руку до серця).
Ну, почали видавати книжки Стуса, Винниченка, Хвильового; згадали усiх, хто належав до когорти Розстрiляного вiдродження, вiдродили пам’ять про Курбаса, Крути й УНР. Почали майже потайки, але все ж говорити про Голодомор 1932–1933 рокiв. Із Захiдноi Украiни доходили звiстки, що то тут, то там на сiльрадах вивiсили жовто-блакитнi прапори. Але то, радше, була гра – в Украiну. Імперiя здавалася чимось могутнiм i незборимим.
Це вже потiм була перша «Червона рута», Брати Гадюкiни, Сестричка Вiка, Андрiй Миколайчук, потiм була «революцiя на гранiтi» й багатотисячнi мiтинги, «живий ланцюг» на день злуки УНР i ЗУНР, Янаевський путч (ми з моiм армiйським товаришем Шурою Бойком збирали пiд ялинами бiля Центральноi пошти цеглини – мали намiр скористатися ними проти танкiв, якщо б iх кинули на придушення «антинародних виступiв»).
На щастя, танкiв не трапилося, натомiсть впала до наших рук Незалежнiсть, i всi сп’янiли вiд щастя. Ходили, браталися, спiвали стрiлецьких та повстанських пiсень. А за мною в родинi так i закрiпилося прiзвисько «бандерiвець», хоча насправдi про Бандеру я знав мало – вiн був для мене радше уособленням спротиву советськiй системi, тому iмперському комуно-фашизму, що поховав мою державу й закатував мiльйони безневинних моiх землякiв.
Степан Бандера був найближчим, найдосяжнiшим, ще майже живим втiленням того незборимого украiнського Духу, який промовляв у менi. «Бо Бандера для комуняк i азiатiв як червона ганчiрка для бика! Бояться понад усе вiльноi, щасливоi та справдi незалежноi Украiни, бо як буде така Украiна, то не вiдродиться вже бiльше iмперiя!» – отак думав я собi у тi благословеннi часи.
Пам’ятний червоно-чорний прапорець з портретом провiдника ОУН-УПА лежить тепер у кришталевiй НДРiвськiй вазi поруч з iншими артефактами тiеi вiльноi щасливоi пори – ручкою В’ячеслава Чорновола, яку вiн забув на столi, а я поцупив пiсля його виступу в Спiлцi письменникiв на зборах РУХу, довгою стрiчкою iндiйських презервативiв, на якiй Левко Лук’яненко лишив напис чорним фломастером «За Вiльну, Єдину, Соборну Украiну!» (так, певно, i не зрозумiвши, на чому вiн розписався), та календариком з портретом Тараса Петриненка на тлi украiнського прапора та надписом: «Вiрне серце твого сина я кладу тобi до нiг» i, знову-таки, автографом на зворотному боцi. І дарма, що я вже давно не ношу того оселедця, проте в душi однаково лишаюся вiдданим усiм тим принципам i думкам, що ними жив на самому початку дев’яностих, коли вiдчув себе СПРАВЖНІМ УКРАЇНЦЕМ, або, якщо хочете, «бандерiвцем».
Уривок з роману
«Доба. Сповiдь молодого бандерiвця», 1994 рiк.
Пiсня шоста
Дарино
(вiдео – Ютуб за тегом: Орест Лютий «Дарино»)
А тепер трохи про баб. Про кацапських баб.
Страшнi вони, кацапськi баби, для чоловiчоi природи. Завжди усiм незадоволенi, якi б скарби до iхнiх нiг не складали. Згубить чоловiка така баба, яким би хорошим не був. Усе перекрутить, усе переiнакшить, облае, оббреше, по свiту пустить з дурною славою. А все тому, що кацапська баба. Повно таких у свiтi, повно у Рашi, та й у нас достоту розвелося.
Позасiдали в редакцiях глянцевих журналiв, рекламних вiддiлiв, на телеканалах – чоловiкiв собi гiдних виглядають, а самi хижi, мов гiени степовi, тiльки про статки та свiже м’ясо думають. Що б де в кого урвати, за чий рахунок кудись поiхати, кому пiхву свою подорожче продати.
Бувае, закохаються, запурхають, заметушаться: мовляв, знайшла чоловiка своеi мрii. Мiсяць, два, пiвроку, аж дивишся – вже плаче, а тодi сльози висушить, i знову металом блискають очi, сталь у голосi: «Всi вони сволочi, всi гандони i пiдараси, i нема iм прощення. Мочити iх по повнiй програмi!»
Бо закохуеться кацапська баба у гiдних чоловiкiв, статечних, незалежних, зi своею думкою i життевим проектом. Проте, як домоглася свого, як причарувала, як на одне мiсце сiла, то вже й бере вiжки до рук, уже наказуе, що робити, а чого не робити, з ким товаришувати, як грошi заробляти, кому шану вiддавати, а кого послати якнайдалi. А як стане чоловiк дибки, як скине тварюку зi своеi шиi, то вже скиглить i верещить: «Падонак, нiгодяй, я тебе добра желаю, а ти со мною вона как!». Усе видае себе за золоту рибку iз казки, а насправдi – лише лайлива стара.
І не вiзьме до голови, що чоловiка поважати треба, бо на те й даеться чоловiк жiнцi, щоб жiнкою бути – лагiдною, мудрою, надихати, а не сварити, кохати, а не примушувати, болi й рани лiкувати, а не всаджувати гострi пазурi у саме серце. Тодi й чоловiк вiдгукнеться, вiдкриеться, все зробить, аби щасливою була, подаруе дари небеснi й життя вiчне у виглядi дiтей щасливих i здорових. Але невiдомi цi почуття для неi, бо не знае справжнього Бога, а лише хреститься, нiби циркова папуга, та проклинае Божим iменем.
А ще вона завжди права – кацапська баба, а навiть якщо не права, то все одно права, бо «я же – женщiна». А ще, не дай Боже, – мати, то все – ховайся. Материнство для кацапськоi баби – свiдоцтво ii бiологiчноi повноцiнностi. Як для кацапа у тюрмi вiдсидiти чи в армii вiдслужити, так для кацапки – «детей нарожать». Дарма, що ростуть забитi й недокоханi, хоча пристойно вдягнутi й до школи спорядженi. «А хуле, я ж iх абеспечiваю!». Сидить кацапська баба у Фейсбуцi чи по телефону балакае – кiстки всьому свiтовi перемивае, бо тiльки у лайцi, брехнi та словоблуддi щасливою робиться i значущiсть свою вiдчувае тiльки тодi, як притопить когось чи з лайном змiшае.
Цiлi армii невдоволених, хижих, заздрiсних кацапських баб позасiдали в редакцiях бульварних видань та таблоiдних сайтiв, чигаючи на поживу: кого б заклювати, кому б на голову помиi вилити, а кого й заживо зжерти. Варяться у цих мiазмах, тхнуть, старiють, роблять собi пiдтяжки, накачують губи силiконом. І ото сидить собi самотня кацапська баба перед телевiзором, шостим чоловiком покинута, дiтьми забута, i дивиться чергове шоу «Як вийти замiж» чи «Битва екстрасенсiв». Гине, шкарубне вiд злостi й лютi, що зсередини ii мов пекельний вогонь спопеляють. Типова вiдьма – кацапська баба. А поруч iз нею розбите корито.
– Ось чому я й досi не одружений, – каже Орест зiтхаючи, – бо не знайшов того единого кохання, але вiрю, знаю, що зустрiну ще дiвчину своеi мрii, отаку, як у наступнiй пiснi, що ii ми присвячуемо украiнським жiнкам: нашим берегиням, нашим янголам-охоронцям. Мамам, дружинам, сестрам, донькам, якi завжди поруч у найважчi моменти. У горi й у радостi, у мирi i вiйнi, у скорботi й трiумфi. Дякуемо вам, нашi единi, вiрнi, милi та прекраснi, за те, що ви – не кацапськi баби. Ми вас любимо!
Орест спiвае на мотив «Катюшi»:
Розквiтли бузок i черемшина,
Поспiшали хлопцi та й на плай.
Їх збирала у похiд Дарина
Захищати рiдний отчий край.
Виряджала, пiсню заспiвала
Про дружину вiрну, молоду
Та й про клятву, чинну до загину,
Боронити землю дорогу.
Ой, спiва-спiваночко дiвоча,
Ти полинь за соколом услiд,
І бiйцю в Капатах проти ночi
Вiд Дарусi передай привiт!
Хай вiн вiрить в украiнську долю,
Хай вiн друзiв пильно стереже,
Хай вiн правду боронить i волю,
А любов Даруся збереже.
* * *
– Та вона ж у тебе кацапка! Типова кацапка…
– Не кажи так, друже, вона все ж таки мати моiх дiтей…
– Добре, вибач. А боляче робить, бо любить.
– Та ну ii на хер, таку любов! У мене вже серце не витримуе вiд ii «обiймiв».
– Так, а якого хуя одружувався?
– Дитину хотiв зберегти. Ну i любив ii страшенно. Красива вона, зараза… Очей не вiдвести. Таке, знаеш, кохання-пристрасть, що вбивае. І наче бували у нас непоганi часи, але сказати, що жили «душа в душу», – не можу. Весь час якiсь сварки, якiсь суперечки… Сподiвався, що якось налагодиться, але чим далi, то ставала все нестерпнiшою. Інколи ноги додому не йшли, бо щовечора – скандал. Та сказала про тебе те, а та – те…
Оцi ii гламурнi подруги i друзi-гомосексуалiсти, яких постiйно у домi було повно, мене на дух не переносили. Я ii попереджав: «Не пускай нiкого в наше життя, не винось смiття за порiг, бо розiрвуть, пошматують, розжують i виплюнуть». А вона менi: «Чого ти менi рота затикаеш? Що хочу, те й кажу, з ким хочу, з тим i спiлкуюся!» Знаеш, е така порода «жiнка з хуем», так ото вона така. А на хера менi «жiнка з хуем»? У мене свiй е. І весь час намагаеться тим «хуем» зi мною помiрятися. Усюди я не правий i все роблю не так… І тут дебiл, i тут козел. Не жiнка, а кiнь iз залiзними яйцями. Останнiм часом взагалi нестерпною стала: вважае, що з’iхав з глузду з усiею цiею революцiйною дiяльнiстю. Спинний мозок вигризае…
– Невже не розумiе?
– Та яке там «розумiе»? Вона розумiе тiльки те, за що грошi платять. Каже, що я дебiл, пiарюся на кровi, здохну пiд парканом, й узагалi через мене розпочнеться Третя свiтова вiйна.
– Я тiльки не можу зрозумiти, скiльки у вас точно дiтей?
– Трое спiльних: Андрiйко, Орися та Іванчик. Та ще по двое дiтей вiд попереднiх шлюбiв. У мене Софiйка та Іванка, а у неi Стася i Саша – вони разом iз нами живуть. От i виходить, на двох – сiм, у кожного по п’ять, а спiльних трое…
– Це пиздець!
– Про те й кажу. Оце вже десять мiсяцiв минуло, як вигнала з дому. За дiтьми скучив нестерпно.
– То, може, помиритися?
– Як? Вона ультиматум ставить: або Орест Лютий, або родина.
– Зовсiм подурiли баби!
Ми з друзями сидимо у пiдпiльному пабi «Бактерiя» на Подолi й поволi цмулимо свiтле «бердичiвське», iнколи запиваючи його радикально iрландським «Джеймсоном». Довкола буяе фашизм. Молодi дизайнери обговорюють за барною стiйкою результати матчу «Манчестер» – «Челсi», фiлологи з «Могилянки» сперечаються з приводу заяви Андруховича, що Донбас i Крим – це невилiковно проросiйськi землi, якi гальмують розвиток модерноi Украiни. Фанати киiвського «Динамо» грають у настiльний футбол два на два.
У пабi ще купа цiкавого модного люду, як зазвичай i бувае суботнього вечора. Якiсь пихатi дизайнери, спраглi до богемного спiлкування мультимiльйонери, справжнi фашизоiди з Бiлорусi, – всi у сваргах, зiгах та свастонах (i куди Лукашенко дивиться?), милi слов’янськi дiвчата в намистечках та оберегах, якiсь розгульнi англосаксонськi тiтки з товстими сраками та розпущеним рудим кучерявим волоссям (чим довше п’еш, тим привабливiшими здаються), художник Ройтбурд – приставлений до Украiни свiтовим сiонiзмом, аби не допустити антисемiтських проявiв (хоча з огляду на фейсбук-пости – праворадикал та жидобандерiвець ще той, але ми його страшенно любимо за блискучий гумор i найвищий рiвень еврейськоi скорботи, що, мовляв, усе пиздець, «припливли» з будь-якого приводу), а ще режисер та кiнопродюсер Даня Ковжун, поет Артем Полежака, Дмитро Жила (натхненник i спiввласник закладу), наш львiвський побратим веселий Ванца, Олексiй Шемотюк – архiтектор, Гена Тiтов – скульптор та багато iнших. Гарна фашистська компанiя.
Ми сидимо з художниками за правим кутовим столиком. Я, Сем, Бурмиленко i Манекен – кiстяк нацiонал-анархiчного мистецького угруповання Союз Вольних Художникiв «Воля або смерть». На порядку денному презентацiя великого арт-буку «Жлобологiя» на Львiвському Форумi видавцiв та заключноi виставки проекту «Жлоб-Арт» у «Мистецькому Арсеналi» в листопадi 2013 року. Арт-бук лежить перед нами. Понад триста сторiнок тонкого гумору та нищiвноi сатири, а ще радикальних висловлювань та конфронтацiйних суджень, суперечливих фактiв, вiдвертих провокацiй, генiальних iлюстрацiй та парадоксальних доктрин. Розкiшне видання.
Всi робочi питання обговорено, i бесiда продовжуеться у вiльному руслi.
– Зараз питання «лiвi-правi» неактуальне, – бушуе Манекен, який нещодавно повернувся iз закордонноi подорожi i п’е виключно горiлку. – Ну якi, на хуй, «лiвi» типу Р. Е. П., усi цi Кадани, Кадирови, SOSка й уся ця пiнчукiвська хуйня, якi вони лiвi? Лiвi в
Грецii мочать урядовий квартал чи в Неаполi захоплюють будинки i роблять з них галереi, доки туди не прийде полiцiя! А цi сидять на соросiвських чи пiнчукiвських грантах i грають у лiвизну. Це скорiше ми «лiвi», бо ми реально працюемо iз соцiальним контекстом, за який можна по пицi отримати. І взагалi, я вважаю, що вiд цього шаблону «правi-лiвi» треба вiдходити. Є реально протестне мистецтво, низове, люте – жодними iнституцiями не фiнансоване, а отже вiльне вiд будь-якого впливу, а е мистецтво пригодоване, фейкове – такий собi радянський «госзаказ» – тiльки у рiзних буржуазних ЛГБТ-формах i формочках.
– Та пiдараси вони конкретнi! – рубонув рукою Сем. – Пiшли, покуримо…
Ми виходимо на ганок, хоча в «Бактерii» можна курити i за столами.
Над Киевом пливе тихий лiловий вечiр. 31 серпня 2013 року. Останнiй день лiта. Рiвно 12 рокiв вiд того дня, коли ми з дружиною стали близькi. Це сталося в поiздi «Севастополь – Киiв».
– Скрути менi цигарку, Іване, – прошу я Сема.
Поки вiн це робить, я сiдаю на схiдцi. Проклятi спомини не дають спокiйно жити, особливо коли вип’ю.
Ми познайомились у 1989-му, коли я повернувся з армii. Вперше побачив ii того ж 31 серпня на сценi театрального iнституту, де проходила церемонiя посвяти у студенти. Ця дата взагалi якась мiфiчна для наших стосункiв. Виходить, що сьогоднi 24 (!!!) роки, як я ii знаю! Офiгеть!
Вона стояла у рожевiй сукнi в чорний горошок у стилi «пiн-ап» i була найвищою на курсi. Метр вiсiмдесят чотири. Менi завжди подобалися високi дебелi дiвчата. Жодних комплексiв щодо зросту з моiм метр вiсiмдесят я нiколи не вiдчував. Ще тодi ми з моiм другом Сашком Самаром звернули на неi увагу. Вона видiлялася серед однокурсниць якоюсь гордовитою поставою i незалежною, трохи самовпевненою манерою поведiнки. Була мов та степна кобилиця – демонстративно зухвала, показово розкута, зверхня i норовлива. Читала щось зi сцени, чи про «мавку лiсову» чи про Зою Космодем’янську, я вже не пам’ятаю.
Нагода познайомитися особисто трапилася того ж тижня. Ввечерi я зайшов до гуртожитку, i Саша Самар менi ii представив: «Знайомся, Анжела Грищенко з Новоi Каховки».
«Привiт», – сказав я, i ми зустрiлися поглядами.
Як би це не банально звучало, то була любов з першого погляду. Любов, доля, рок, божественний задум, кармiчний вузол – називайте, як хочете, знаю напевне: так починаються усi справжнi любовнi драми на землi.
За кiлька днiв запросив ii на прогулянку. Ми ходили золотим осiннiм Киевом. Я читав iй власнi iронiчнi вiршi, смiшив, розважав, купував морозиво. Одного разу ми навiть цiлувалися. Це було у скверику на Львiвськiй площi. Там i досi стоiть та лавочка. На тiй лавочцi ми i розсталися. Адже я, падлюка, «закрутив роман на сторонi». Їй про це донесли «подруги».
Оскiльки Анжела була на курс молодша, ми навчалися у рiзних корпусах. Вони – на Ярославовому валу, а ми – на Хрещатику. На курсi ми пiдтримували абсолютно дружнi стосунки з двома одеськими дiвчатами Мариною i Тамарою. Маринi я вiдверто симпатизував. А була ще третя – Муля, яка навчалася з нами, але жила у гуртожитку з Анжелою в однiй кiмнатi. Саме вона розказала iй, що я симпатизую Маринi, хоча нiчого серйозного мiж нами тодi ще не було. Проте Анжела люто приревнувала, сказала, що я покидьок i брехло, i не треба iй нiяких вiршiв, i взагалi вона киян за людей не вважае, бо всi ми маминькини синки, життя не знаемо, за батькiвськими спинами ховаемося, кароче, гандони i пiдараси.
«І щоб я тебе бiльше у моему життi не бачила!» – встала i пiшла геть.
Отака була вiд початку норовлива i горда.
Через якийсь час я одружився iз Мариною, Анжела побралася iз Сергiем Негоровим, бiльш вiдомим як Вiлен Єгоров – нинi знаний украiнський клiпмейкер. У нас народилися дiти. І жили ми десь у паралельних свiтах, аж доки наприкiнцi лiта року 2001 вiд Рiздва Христового доля не звела нас на кримському узбережжi, де ми обое знiмалися у фiльмi Оксани Байрак… назви навiть не пам’ятаю.
– Тримайте цигарку, пане отамане! – Сем простягае менi самокрутку. – Зроблено, як для себе.
Взагалi-то, я не палю. Але як приходжу до «Бактерii», то можу собi дозволити пару-тройку самокруток iз мiцним голландським тютюном.
– Дякую, друже! – Вiн дае менi прикурити.
Глибоко, з насолодою затягуюсь i випускаю у повiтря сизу хмару тютюнового диму, в якому постають далекi спогади.
Ось ми сидимо в кадрi на терасi татарського ресторанчика «Старий Крим», що висить на скелi поблизу траси Сiмферополь – Ялта. Тепер, коли буваемо у Криму, ми завжди називаемо цей ресторанчик «своiм», бо там нашi почуття спалахнули знову. Вона у зеленiй сукнi. Руде волосся розсипане по плечах. За сценарiем ми – молоде подружжя у станi медового мiсяця. У перервах мiж дублями вона щось без упину говорить, розповiдаючи, як iй важко далися останнi зйомки у Киевi, якi всi цi оператори й освiтлювачi гандони i пiдараси, а я дивлюся на ii пухкий рот, довгу шию, грацiознi пальцi, що тримають келих iз червоним вином, i менi ii страшенно хочеться.
Ось ми на яхтi, пришвартованiй в Гурзуфi, сидимо у кадрi. Я в махровому халатi, а вона у купальнику. Читае в перервi мiж дублями глянцевий журнал i паралельно весь час щось говорить. Я дивлюся на ii довгi ноги з бездоганним перламутрово-рожевим педикюром, на ii грацiозну шию, на ii пухкi губи, що розказують менi, як важко самiй виховувати двох дiтей, бо покидьок-чоловiк не платить анi копiйки грошей. Грацiознi пальцi тримають високий келих iз шампанським, i менi ii страшенно хочеться.
Ось ми у кадрi iдемо в розкiшному червоному кабрiолетi «Порше» кримським серпантином. Я за кермом. Вона поруч, у бiлiй сукнi, хустцi та бiлих дорогущих окулярах. Час вiд часу, вiдволiкаючись вiд дороги, я дивлюся на бездоганний профiль з видовженими рисами обличчя. Вагнерiвська руда валькiрiя. Абсолютно арiйський типаж, рiдкiсний антропологiчний матерiал. Такi жiнки мають народжувати якомога бiльше дiтей. Вона розповiдае менi, як важко знайти для дiтей гарну няню. Їi мама неспроможна нормально наглядати за дiтьми i взагалi, вiдразу по тому, як вона перевезла ii з Каховки до Киева, та завела роман з якимось лисим хуем, що намагаеться претендувати на ii квадратнi метри. Я дивлюся на неi, i менi ii страшенно хочеться.
Студентський шлюб – ненадiйна основа для довгого i щасливого подружнього життя. Два роки тому, коли я пiшов з театру, почав працювати на телебаченнi й заробляти незлi грошi, нашi стосунки з Мариною дали трiщину. Спершу я був сценаристом, режисером, а згодом отримав власний проект на одному iз загальнонацiональних комерцiйних каналiв.
Грошi розбещують. Особливо, коли в тебе тiльки-но починають складатися з ними стосунки. Можливiсть не економити кожну копiйку, замовляти в ресторанi все, що рекомендуе шеф-кухар, не зазираючи у меню, зрозумiти вiдмiннiсть мiж коньяком «Закарпатським» i справжнiм, не паленим «Ремi-Мартен VSOP», на власнi очi побачити, чим вiдрiзняеться захiд на Куяльнику вiд заходу на Маврикii, Мадейрi чи на фiнських озерах. Усе це накладае вiдбиток на спотворену жебрацькою юнiстю та посттоталiтарним споживацьким синдромом свiдомiсть.
Чимало моiх землякiв i досi переконанi, що «деньгi решают усьо». Поколiння нуворишiв змiняють одне одне разом iз хвилями перманентноi змiни влади у краiнi. Колишнiм гомосоветiкус зносить дах, коли вони допадаються до годiвницi. Бабами здебiльшого заволодiвае шопiнговий шал, а чоловiки, намагаючись пiдняти самооцiнку, дослiджують теми: чим внутрiшнi й зовнiшнi статевi органи фiлiппiнок вiдрiзняються, примiром, вiд тих же органiв мулаток, чилiйських iндiанок, iспанок або японок. Що далi, то цiкавiше… Хочеться iще та ще. Тут головне – впоратися зi швидкiстю на вiражах.
Я не впорався. Пустився берега – особливо того року.
– А що, пане отамане, – сiдае поруч зi мною Сем, – не хуйово ми так на усю краiну виступили зi жлоб-артом! Хто б мiг подумати, що цей проект так збiжиться iз часом. Просто пророки якiсь.
Я киваю головою i знову глибоко затягуюсь димом самокрутки.
Взагалi, за статусом нам мали купити квитки на лiтак. Ми на ту пору вже були хоч i молодими, та визнаними акторами «з телевiзора» й отримували доларiв по триста за знiмальний день, тодi як середня зарплатня по краiнi ледь дотягувала до сотнi зелених у мiсяць. Чотири знiмальних днi – й рiчна зарплата пересiчного украiнця у тебе в кишенi. Рай!
Але квиткiв на лiтак не було, i нам узяли квитки на поiзд «Севастополь – Киiв», що прибував у Киiв о сьомiй ранку, i Анжела теоретично встигала провести старшу доньку до школи.
Вона ось-ось мала офiцiйно розлучитися з чоловiком. Мiй шлюб теж висiв на волосинi, бо дружина здогадувалася про зради i вже вiдверто висловлювала свое обурення, коли я недолуго намагався пояснити «довгi нiчнi зйомки» чи запах жiночих парфумiв на своему тiлi. А я вже i не ховався. Ми купили трикiмнатну квартиру на Оболонi, зробили в нiй ремонт, iздили вiдпочивати за кордон, то в чому справа? Пiсля жалюгiдних «театральних» заробiткiв я почував себе справжнiм Ротшильдом i альфа-самцем, прагнув випробувати себе i цей свiт на мiцнiсть.
Нам як «зiркам» купили одне купе на двох.
– Ви ж там дивiться, поводьтеся пристойно! – пiдморгнула хитрим оком Байрак, проводжаючи нас до таксi. Як наврочила.
Вже у Сiмферополi ми взяли до купе двi пляшки шампанського i фрукти. Сiли в абсолютно порожнiй вагон i повернулися до Киева законними коханцями.
Довго ще трималися за руки у привокзальнiй кав’ярнi, пили чай i мовчки дивилися одне на одного, прислухаючись до нових i дивних порухiв i рухiв у наших тiлах i душах. Дитину до школи вона того дня не вiдвела. Це зробила за неi няня.
– Ви стали жертвою синдрому «обладанiя». – Сем допалюе й iнтелiгентно озираеться, куди б ото викинути недопалок. – Карл Густав Юнг про це казав. Женщiна як вещь. Красива статусна женщiна пiдкреслюе чоловiчу маскулiннiсть. З нею ви вiдчували себе мачо. Це ж круто – мати поруч таку самицю. Значить, вiн ого-го! Значить, вiн чогось та вартий, – мають думати про вас iншi. Замiсть «бути», ви полинули у систему «мати» i стали ii заручником, втрачаючи самого себе. Тепер вiдбуваеться зворотний процес повернення i вiдшукування власного ества. – Не знайшовши поруч смiтника, Сем обережно викидае недопалок пiд сходи.
– А знаеш, чим iнтелiгентна людина вiдрiзняеться вiд жлоба? Це я сьогоднi придумав…
