скачать книгу бесплатно
«А може, вона права? – думаю я собi, згадуючи, яким оскаженiлим поглядом проводжала мене дружина. – Може, ну його на хрiн, розвернутися на мосту Патона i додому? Ну хiба без мене не розберуться? І що я там забув? Народ потусуеться, погомонить. Митцi поспiвають-потанцюють-почитають вiршi. Тягнибок утне радикальну промову. Може, хтось оголосить голодування. Полiтики отримають своi дивiденди. Народ випустить пару…
Ось i розворот на мосту Патона. Вирiшуй, друже, у тебе е мить! Е-е-е-ех! Проiхав! А все могло б статися iнакше. Як часом багато залежить вiд однiеi тiльки митi.»
За п’ять хвилин уже паркуюся бiля фiлармонii. Народу перед Украiнським домом досить багато.
– Привiт, друже! – прямо за мною стае машина «Останньоi барикади», з якоi виходить Славко Пономарьов, координатор усiх проектiв цiеi мистецькоi агенцii.
– Привiт. Щось треба?
– Хлопцi оголосили голодування. Води просять.
– То поiхали на Подiл. Там «Фуршет» цiлодобово.
Славко вiддае наказ пiдiгнати свою автiвку пiд сходи Украiнського дому, а сам сiдае до мене. Дорогою розповiдае, що ось-ось мають пiдвезти звукове обладнання.
– Все дуже серйозно. Ти б бачив, скiльки беркутнi зiбралося бiля службового входу й на Трьохсвятительськiй. Головне – нiч протриматися, а зранку люди пiдтягнуться.
– Слухай, у мене е новий проект музичний – Орест Лютий, може, чув? Невже не чув? Ну це такi украiнiзованi зразки росiйськоi попси, шансону, пропагандистських пiсень. Ми зараз альбом готуемо… У мене з собою на флешцi е кiлька. Може, поставимо?
Коли ми повертаемося з водою, апаратура вже працюе на повну. «Я не здамся без бою…» – спiвав Вакарчук.
Женя Нищук – незмiнний голос Майдану з 2004 року – закликав усiх зберiгати спокiй i час вiд часу надавав комусь слово.
Все, зрештою, було як i звичайно. Хтось надривним голосом читав Шевченка i Стуса, хтось намагався заспiвати «Червону калину» й гiмн Украiни. Інколи слово брали полiтики i готували народ до «рiшучих» дiй. Нарештi з’явився Тягнибок iз командою, i стало веселiше. «Слава Украiнi! Героям Слава! Слава Нацii! Смерть ворогам!» Це все, безперечно, згуртовувало i надихало, але плану не було. «Що робити?» – питав народ. «Стоiмо до ранку!»
З’явилися розкладачки для голодувальникiв, пiдтягнулися фольклористи з бандурами та сопiлками, i ось уже танцюють гопака на сходах, якiсь бабусi роздають обереги, сивовусi iнтелiгенти-аграрii зi стiйким запахом часнику з рота та мохнатими бровами пророче повчають молодь, юрмляться якiсь жевжики з камерами – фiльмують та фiксують. «Геть СБУшникiв!» Нагорi ходить поважний Кличко з охороною. Сергiй Власенко – адвокат Тимошенко – весь час комусь телефонуе. Народнi депутати, громадськi дiячi, журналiсти, видавцi, письменники, мистецтвознавцi, – словом, творча iнтелiгенцiя. Довкруж купа знайомих облич. Ось художники напiдпитку:
– Ну що, почалося?
– Та де там! До ранку побачимо!
– І що, будуть розганяти?!
І раптом: «Атака! Атака!» – юрбу хилитнуло.
– Займаемо оборону! – хвацько i досить впевнено командуе Тягнибок.
Народ бiжить сходами нагору. Стае стiною з боку Трьохсвятительськоi. І не бояться ж! Але нiчого страшного не вiдбуваеться. Проста ротацiя ВВешникiв. Пара взводiв заходить до службового входу. Хлопцi нормальнi. Посмiхаються. До них вiдразу пiдбiгае передовий «загiн примирення» – бабусi та тiтоньки у вишиванках, дiвчата у вiночках. Завивають: «Синочки, ви ж нашi! Невже ви народ будете бити?». Дiвчата: «Хлопцi, ви що, проти народу?» – «Та нiхто не буде вас бити!» – суплять брови.
Бiйцям простягають воду, цукерки, чай. Тi вiдмовляються.
Напруга спадае. Знову Вакарчук у динамiках, знову фольклористи танцюють гопака, знову товариство «Просвiта» декламуе Шевченка. Всi з полегшенням посмiхаються i кивають одне одному головами: «Але ж при словi „атака“ не розбiглися! А навпаки! Може, щось воно та й вийде?»
– Друже, – кажу я до Славка, – то постав Ореста Лютого?
– Що ставити? – вiн у ноутбуцi вiдкривае флешку.
«Вставай, краiно рiдная!»
За мить у динамiках звучить МОЯ пiсня.
«Провокацiя!! Провокацiя!!! – iстерично кричить у мiкрофон Женя Нищук, зачувши першi акорди знаменитоi радянськоi мелодii. За його криками нiхто вже не розбирае слiв. – Вимкнiть радянськi пiснi! Не пiддавайтесь на провокацiю!!!»
«Якого хера?» – забiгае до машини якийсь незнайомий чувак у майцi з цитатою Покальчука «Вчiть, блядь, украiнську мову!».
Славко нiяково знизуе плечима.
– Це украiнiзований варiант радянськоi пропагандистськоi пiснi, – намагаюся я пояснити ситуацiю.
– На хуй! На хуй! – кричить чувак, хапаючись за голову. – Ставь, блядь, Вакарчука на хуй, iлi «лента за лентою»! К ебеням цi експерименти!
– Хто це? – питаю у Славка, коли чувак вiдбiгае геть.
– Якийсь органiзатор чи то вiд «Свободи», чи вiд «Батькiвщини», хер його знае. Бардак повний! Але, як бачиш, народ не готовий таке слухати.
– Та бачу.
До ранку ми тодi достояли. Люду бiльше не стало. Кiлька разiв була загроза штурму, народ гуртувався, але штурму не було. Десь о сьомiй, коли вже сонечко гарно пiднялося з-за даху Нацiональноi фiлармонii, я поiхав додому. Розбудив Андрiйка, нагодував його снiданком i вiдвiз до дитячого садочка. І тiльки iз вранiшнiх новин довiдався, що десь близько восьмоi таки стався штурм. Хлопцi зi «Свободи» були на вiстрi атаки й навiть розпилювали сльозогiнний газ. Декiлькох заарештували. Сходи зачистили.
– І що тепер? – зловтiшно всмiхаеться дружина, спостерiгаючи, як я повiльно i зосереджено цiджу недопите дитяче какао, вслухаючись у вранiшнi новини на 5-му каналi.
Я мовчу.
Пiсня перша
Мурка. Груди № 6
(вiдео – Ютуб за тегом: Орест Лютий «Груди № 6»)
Пiд час вступу музиканти виходять на сцену i займають мiсця поруч зi своiми iнструментами: барабани, бас-гiтара, гiтара-бандура й акордеон. Суворо дивляться в зал.
Орест Лютий за лаштунками, знявши капелюх, проказуе коротку молитву: «Господи, помилуй мене грiшного. Пробач менi лайку, пробач грiх лицедiйства. Не заради себе стараемось, а заради Украiни единоi, соборноi, неподiльноi. Во славу Отця, i Сина, i Святого Духа. Амiнь». Хреститься.
Як тiльки вступ закiнчуеться, музиканти беруть до рук iнструменти. На мотив славнозвiсноi «Мурки» лунають вступнi акорди бандури та чотири такти перегри. На сценi стрiмко з’являеться Орест Лютий.
Прибули в Одесу батяри зi Львова.
В бендi були хлопцi та дiвки.
Трохи мандрували, трохи випивали,
Спiвали повстанськii пiснi.
В бендi була ляля – звали ii Галя,
Схожою на Мерилiн була.
Всi одеськi кралi заздрили тiй Галi,
Шостий розмiр грудей-бо мала…
ПРИСПІВ.
Ех, Галю – ти моя Галочко,
Ех, Галю – ти моя лялечко,
Ех, Галю, Галино з Винникiв,
Пробач негiдникiв.
Виступали в клубах, грали по весiллях,
Адже i в Одесi люди е!
Русофiли клятi взяли нас на хатi.
То були агенти ФСБ.
Тупо бикували, тубу поламали,
Кажуть, що «прiехалi ви зря!»
Толiк, мiй напарник – гарний був ударник,
Взяв та i ударив главаря!
Зав’язалась драка, кровiю умилась
Вся ота кацапськая братва.
Лютував наш Толiк, тiльки от недолiк —
Хтось та i узяв набрав «нуль-два».
ПРИСПІВ.
Двi доби в мусарнi – каша i параша,
Весь отой зросiйщений базар.
Вийшли ми надвечiр лютi i голоднi
І зайшли в найближчий тiпу бар.
Бар був – караоке,
Тупо там спiвала вся мiсцева бидло-гопота.
Тiльки що за диво: бачим, з мiкрофоном
Залом ходить Галя молода.
Чмо бритоголове книжку вiдкривае
І спiвае Лепса «Наталi».
Галя на подпевках, як продажна девка,
У бюстгальтер ховае рублi.
ПРИСПІВ.
Ех ти ж наша Галю, що ж ти наробила?
Зрадила бандерiвський фасон,
Плюнула на гiднiсть, плюнула на мову
І спiваеш зекiвський шансон!
Ми чекали довго. Десь годинi в п’ятiй
Виповзла ота пропала честь…
Тiльки зорi знали, як ми зав’язали…
Їй на спинi груди номер шесть!
ПРИСПІВ.
* * *
Хочете – вiрте, а хочете – нi, а написалася ця пiсня саме в Одесi, у травнi 2011 року. Один iз бонз Партii регiонiв святкував там свiй ювiлей. Нас з дружиною запросили бути ведучими.
На ту пору ми брали кожен по три тисячi доларiв гонорару. Десять вiдсоткiв вiддавали органiзаторам. З решти – виплачували кредит, будувалися, ростили дiтей та iнколи iздили подорожувати. В середньому на двох заробляли близько двадцяти тисяч доларiв на мiсяць. Це – так собi… До кризи 2008-го було краще. Тодi я сам у середньому намолочував ледь не по чверть мiльйона зелених на рiк. Рекламував пральний порошок, горiлку, побутову технiку. Мав агенцiю з органiзацii та проведення масових свят, працював на телебаченнi. Став власником розкiшноi двоповерховоi квартири на Подолi, купив офiс, побудував з батьками замiський будинок, де в гаражi стояли три гарнi автiвки на всi випадки життя.
Що й казати, тепер тi роки здаються райським часом. Рiчки кипiли вiд зграй жирного лосося, що йшов на нерест, стада вгодованих бiзонiв паслися на смарагдових луках, i великий Манiту був прихильний до новонародженоi украiнськоi нацii, яка чи не вперше у своiй страшнiй, голодоморнiй, колонiальнiй iсторii тiшилася й насолоджувалася справжнiм добробутом.
– Вот сiдi, блядь, i диши в трубочку, революцiонер херов! – гримала на мене дружина, коли ми, оголосивши виступ Григорiя Лепса, пили в гримерцi якiсне французьке «Шаблi» по сто двадцять евро за пляшку.
– Чего тебе не хватает? Детi умнiци, жена красавiца, родiтелi жiви, корку хлеба, как твои колегi артiсти в театрах, не догризаеш!
– Анжело, так краiна ж гине!
– Яка, на хуй, краiна? Котiчек, я тебя прошу, не гневi Бога!
Я заткнувся i духом перехилив келих вина, закусивши його елiтним «брi».
– Та ладно, расслабся… Випий ще. Стiшок помнiш: «На вiнограднiках Шаблi гусари девушек…. пленялi. Сначала iм стiхi чiталi, а позже всьо-такi еблi!» Ха-ха-ха…. Чуток вiна, побольше юмора, здорового похуiзма, i всьо будет в порядке!
До горла пiдкочував вiдчай.
У сусiдньому залi спiвав Лепс, а за столами у шикарному одеському клубi «Мiленiум» зiбралася ледь не вся владна верхiвка краiни. Данецкiе, макеевскiе, енакiевскiе, луганскiе, одескiе… П’янi i щасливi! У них е все – влада, грошi, хитрiсть, пiдступ. Єдине, чого у них нема, – совiстi. Трохи пафосно звучить? Нi хуя себе! А Лепс з Кобзоном, Антонов та «Машина часу» з Макаревичем, а чорна iкра в цеберках, а феерверк на п’ятдесят тисяч доларiв – це не пафосно?! Та будьте ви проклятi!
Причиною мого вiдчаю була якась чи то родичка ювiляра, чи якась iнша наближена до нього особа. Така, знаете, вульгарна одеситка рокiв сорока, з губами, накачаними гелем, та роздутими цицьками, запханими у глибоке декольте. Жлобський акцент видавав присутнiсть в ii життi бiографiчноi сторiнки, пов’язаноi з вiдкриттям та становленням оптового ринку «7-й кiлометр». Таким голосом гарно кричати: «Бiляшi, бiляшi – гарячi, гарячi, гарячi… Халодное пiво, крiветкi…»
Проте, по порядку.
Люди мого поколiння мають пам’ятати тодiшнього спiкера Партii регiонiв Олiйника. Спершу, здаеться, вiн був з Ющенком, потiм з Тимошенко, а тепер перекинувся до Януковичiв. Термiн «тушка», що означав депутатiв, яких перекупали за грошi, тодi тiльки входив у моду. Треба вiддати йому належне: завжди розмовляв украiнською мовою. Так було й на тому святi – вiтальну промову вiн проголосив украiнською. Я теж звернувся до нього украiнською. Ми про щось там поговорили, пожартували, посмiялися. Ну, здавалося, «всьо нормально», в Украiнi ж живемо.
Та тiльки ми оголосили Лепса i вже було рушили за лаштунки, до мене пiдскочила ота пиздорота дворняжка у стразах i загавкала: «Ш-ш-штоби ви нiкагда, гав-гав! Слишите… Нi-каг-да, гав-гав, не смели здесь говорить на етой проклятой мове, гав-гав! В зале сам святой Агафангел, Джарти Васiлiй Георгiевiч, гав-гав, которий себя плохо чувствует, гав, но всьо равно приехал, Єфремов, Льовочкiн, жена презiдента с синовьямi, а ви, блядь, гав-гав, на етой мове сучей балакаете! Как мне людям в глаза смотреть?»
Я скам’янiв. Слова не мiг вимовити. Кров кинулася в голову.
– А в чьом дело, девушка? – спробувала розрулити ситуацiю дружина.
– А чего ето он по-украiнскi тут балакает, гав? Ми вам за другой язик деньгi платiм!
– Хорошо, хорошо, не волнуйтесь, больше етого не повторiтся. Правда, котiчек?
Це зараз легко казати: «Та запхав би iй мiкрофон у рота за такi слова! Та послав би чимдалi!»… Зараз, коли iх уже нема. А тодi промовчав, проковтнув… Бо було страшно. Бо, здавалося, вони прийшли на десятилiття, на цiлу половину мого активного життя, щонайменше рокiв на 20–25, як Путiн. Бо ми втратили свiй шанс, вiддавши свою волю i своi надii в руки жлобкуватого пасiчника-сибарита, що разом зi своею кумiвською зграею поховав усi нашi мрii та сподiвання на чесне й гiдне европейське життя, профукавши у пустопорожнiх балачках весь наш креатив, захват i щирiсть помаранчевоi карнавалii. Воiстину, зрадники гiршi за ворогiв, бо найбiльше деморалiзують. Стояв. Мовчав. Уже вкотре за життя. Вiдпрацьовував бабки. Бо дiти, кредит, старенькi батьки i купа зобов’язань перед свiтом. Жiзнь, бля!
Зазвичай подiбнi свята закiнчувалися однаково: коли всi артисти вiдспiвали, святковий торт розрiзали, а нестiйкi гостi роз’iхалися, реальнi пацани запрошували якогось мiсцевого «шансонье» й аж до ранку спiвали з ним «Гоп-стоп», «Владiмiрскiй централ», «Бутирку», «Золотие купола», ну, й останнiм часом «Спят кургани тьомние».
Не оминала ця доля прокурорiв, суддiв, голiв комiтетiв Верховноi Ради, мiнiстрiв i всiх тих, хто, здавалося б, мусив розумiти, що не личить високопосадовцям отак нагло i вiдверто демонструвати злиття держави i кримiналу. Але iм було байдуже. Морок оповив краiну, точився отруйними мiазмами росiйськоi попси та шансону з усiх державних глоток, радiо та телевiзiйних ефiрiв.
Тож коли ми з дружиною полишали свято, iз залу чулося могутне хорове: «Мурка, ти мой мурьоночек! Мурка, ти мой котьоночек!»
– Суки! Покидьки! Уроди! Ненавиджу! – кипiв я вiд безпорадноi лютi, коли вона тягла мене, п’яного та розхристаного, до автiвки.
Тiеi ж ночi я вперше познайомився з Орестом Лютим.
Вiн прийшов до мене пiд ранок в одеському готелi «Моцарт», коли я ледь забувся у тривожному снi. Сiв поруч i спитав: «Боляче?»
«Дуже боляче, – пiдвiвся я на лiжку, абсолютно протверезiвши, i закрив обличчя долонями. – Втратив свiй шанс на щось гiдне, продався, скотився до скоморошества. Книжок не пишу, вiршiв не складаю. Отак веселю народ, розважаю, маю незлi грошi, славу гламурного телеведучого й цiлковиту депресiю. З матерiального боку все добре: будинок, дiти, автiвки, закордоннi подорожi. А в душi – пустеля. Краiну просрали. Не можу дивитися на цi владнi пики, чути iхнi слова, посмiхатися iм, тримаючи дулю у кишенi. Бридко це все, огидно. А найбiльше сам собi огидний!»
«То час ставати до боротьби, брате!»
