скачать книгу бесплатно
Розрив. Як я став «нацiонал-фашистом», покинув дружину та сiмох дiтей
Орест Лютий
Антiн Мухарський
Антiн Мухарський – письменник, арт-куратор, галерист, телеведучий. Засновник Союзу Вольних Художникiв «Воля або смерть» та мистецькоi платформи «Украiнський культурний фронт». Народився, живе та працюе в Киевi. Розлучений. Багатодiтний батько.
Орест Лютий – професор антропологii. Автор та художнiй керiвник музичного проекту «Лагiдна та Сувора украiнiзацiя». Народився, живе та працюе в м. Стрий. Неодружений.
Роман «РОЗРИВ» створено за всiма законами компiлятивного жанру епохи постмодерну та сучасноi украiнськоi неогероiки. Будь-яке звинувачення авторiв у розпалюваннi мiжнацiональноi та мiжконфесiйноi ворожнечi, фашизмi, расизмi, гомофобii е неприпустимим i свiдчить про нестачу iнтелекту та освiти, розумову обмеженiсть та тупiсть у адептiв подiбних звинувачень. Читання цього роману не рекомендовано людям, схильним до екстремiзму, тероризму, побутового насильства, людям iз нестiйкою психiкою, синдромом совкового дебiлiзму та проявами полiтичноi шизофренii, дiтям до 18 рокiв, вагiтним жiнкам. Заборонено читання людям БЕЗ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ!
Пiсля прочитання цього попередження жоднi претензii не приймаються.
Антiн Мухарський
Орест Лютий
Розрив
Як я став «нацiонал-фашистом», покинув дружину та сiмох дiтей
Автобiографiчний роман-концерт
Дiтям – якщо iх колись зацiкавить, що вiдбувалося по той бiк барикад
Як я зарубав «мужика»
Передмова до роману «Розрив»
Мовчи, мужик!
Мовчи, тримай все у собi. Бухай, кусай руки, лiктi, вкороти собi пенiса, але мовчи. Мовчи, сука, бо мужики мають мовчати. Зиркати по боках, дути щоки, виглядати суворими i мужнiми, бо вони мужики. А триндiти – то бабська справа. Як мовчиш – ти мужик. А як заговорив – пiдарас кончений. А ти ж не пiдарас? Ти ж мужик! Ну то й що, що баби пиздять? Ти маеш здохнути, сконати, в крайньому випадку покiнчити життя самогубством, бо ти – мужик! А ще у тебе дiти, мужик. Мовчи заради iхнього майбутнього, бо ти ж мужик. Що вони подумають по тата, коли дiзнаються, що вiн – не мужик!
Лусни вiд перенапруження внутрiшнiх м’язiв, перерiж вени на руках i ногах, всрися врештi-решт, але мовчи, бля! Пойняв? Бо мужики мають мовчати! Ти шо, пиздло? Вiзьми цигарку, сядь навпочiпки i, суворо дивлячись убiк, сиди й кури. А тодi встань i когось убий! Мовчки. Бо ти ж мужик. Мужик нiколи не пиздить. Вiн довго мовчить, усе в собi ховае, все тримае пiд контролем, а потiм пiде i на хуй когось зарубае. Бо вiн – мужик! Так що, пойняв? Мовчи, сука, бо ти мужик!
Я не втримався. Написав роман. Написав усього за пiвтора мiсяцi. «Девочкi, наверно, я пiдарас, да?»
Хоча й не думав його писати. Пiсля Нового року мав займатися iншим романом, який вже пообiцяв одному видавництву. Проте коли сiв його правити i редагувати, то не змiг написати жодного рядка. Адже останнi два роки мого життя – суцiльний внутрiшнiй дiалог iз колишньою дружиною та моiми дiтьми, з якими вона не дае менi бачитись, мотивуючи тим, що «папа сошел с ума», «папа улетел на другую планету», «папу забралi демони», «у папи iзменiлся нос i рот i, вапще, человека, за которого я виходiла замуж, больше нет!»
Десятки, сотнi разiв я намагався пробитися до ii розуму, до ii свiдомостi, робив спроби нормалiзувати стосунки та вступити в дiалог. Усе дарма. З того боку – суцiльнi погрози, шантаж, наклепи, брехня та лайка.
Тому й написав РОМАН – прагнучи розiбратися у причинах, якi призвели до того, що наша родина розпалася, дiти бiльше року не бачили власного батька, а дружина усiма доступними iй способами та можливостями змiшуе мене з лайном на сторiнках бульварних та гламурних видань, якi аж вищать вiд радостi, смакуючи подробицi того, як «це руде гiвно кинуло мать-героiню з п’ятьма дiтьми». За ii словами, вона «ставить соцiальний експеримент, наскiльки суспiльство готове захищати iнтереси матерi п’ятьох дiтей. Бо я апрiорi недоторканна! Суспiльство буде на моему боцi, а якщо не на моему, то таке суспiльство не мае права на iснування, а така краiна не мае майбуття».
На початку нашого конфлiкту вона безапеляцiйно заявила, що «знищить мене», а на питання «що тобi це дасть?» вiдповiла, що у такий спосiб «поновить вищу справедливiсть, де жiнка-мати мае бути пiднесеною на суспiльний п’едестал!». – «А чоловiк?» – «А чоловiк – то так, хуйня, в прямому сенсi цього слова, сировинний додаток, який мае виконувати забаганки дiтей та iхньоi матерi. А той, хто не згоден чи не справляеться, – теж хуйня, бо заслуговуе на загальну обструкцiю! Слабак i вапще гандон i пiдарас кончений».
Вона цiлком справилася зi своiм завданням. Мое життя перетворилося на суцiльне пекло: нинi я банкрот iз боргом понад 1 000 000 (один мiльйон) гривень; усе мое майно заарештовано; машини гниють на штрафмайданчиках. Перiодично до квартири, де я живу, та до квартири моiх старих батькiв, де маю частку, вдираються iнспектори виконавчоi служби з намаганням зробити опис.
Я не маю постiйного мiсця роботи, бо через скандальну репутацiю жоден телевiзiйний канал не наважуеться на спiвпрацю зi мною. Суди, до яких я звернувся з проханням залагодити нашi стосунки, переносять засiдання через постiйнi апеляцii моеi колишньоi дружини, затягуючи у такий спосiб фiнансовий зашморг на моiй шиi. Виконавчi листи з безумними цифрами (алiменти за рiк – мiльйон гривень!!!) приходять зi швейцарською точнiстю, а спроби достукатися до правосуддя розбиваються об невидиму стiну канцелярськоi казуiстики та недвозначних натякiв про те, що «у вашоi дружини висока „криша“, яку вона використовуе, аби максимально затягнути процес, створити штучнi борги й позбавити вас усього майна».
– Давай розлучимося! – пропоную ось уже два роки.
– Нi! Дiти мають жити у повноцiннiй родинi! Це моя принципова позицiя!
– Ти збожеволiла! Яка повноцiнна родина? Подивися на нашi стосунки: ми не можемо знаходитися в одному примiщеннi, а не те що жити разом!
– Я тобi не дам розлучення. А якщо суддя це зробить, то пиздець тому суддi, бо ти мою вдачу знаеш – ославлю на увесь свiт! Землю буде жерти за те, що позбавив дiтей батька. Я за дiтей – горло будь-кому перегризу. Я – мать-волчiца, я – степная кобилiца! – i т. д., i т. п…
Бiднi дiти. Вони не розумiють, що вiдбуваеться. Плачуть, пручаються, б’ються серцями об пiдлогу, коли мати тягне iх до суду, тикае в очi судовим виконавцям, канцелярським працiвникам, тягае за собою як живий приклад своеi материнськоi гiперповноцiнностi. Мати одстоюе iхнi права? Мати пiклуеться про iхнiй добробут?
Я залишив дiтям i дружинi все нажите в шлюбi майно (великий приватний будинок та чотирикiмнатну квартиру). Я прописав усiх трьох дiтей у квартиру, придбану до шлюбу, в якiй зараз живу. Я добровiльно взяв на себе зобов’язання виплачувати iхнiй мамi по 3000 (три тисячi) доларiв США щомiсяця на утримання дiтей. Закрiпив це нотарiально. А коли сталася революцiя, а потiм прийшла вiйна, попросив у неi лише про одне – зменшити цю суму, бо заробiтки впали в рази. Вiдповiдь була: «А мне похуй! Перепiсивай на меня все квартiри, iлi я подаю в iсполнiтельную службу i у тебя iх всьо равно отберут за долгi!»
Я розумiю, мама турбуеться про дiтей, мама одстоюе iхнi права. Суспiльна думка однаково буде на ii боцi, бо вона – красива, самостiйна, незалежна, впевнена в собi, а ще – «вiдомий на всю краiну експерт з сiмейних стосункiв, до думки якого прислухаеться не одне поколiння сучасних украiнцiв». А я хто? Рудий клоун «мiстер Тайд» та «нацiонал-фашист» Орест Лютий.
Тому мовчу. Мовчу i спостерiгаю, до якоi мiри цинiзму, брехнi, наклепiв може дiйти жiнка у своему праведному бажаннi покарати «зарвавшегося самца». Часом не втримаюся i щось бовкну, типу: «Вона збожеволiла!» – i тiеi ж митi нариваюся на суцiльну обструкцiю. «Гандон i пiдарас! Не смей ображати честь i гiднiсть багатодiтноi матерi! Подумай про дiтей! Як iм далi жити з вашими розборками!» О’кей, знову сиджу i мовчу. Інколи надсилаю iй СМС: «Коли я можу побачитися з дiтьми?» Вона вiдповiдае: «Утром деньгi – вечером детi. Вечером деньгi – утром детi. ВСЄ ДЄНЬГІ – ВСЄ ДЄТІ::)))».
Люди кидаються на вулицi з криками: «На хуя ви те все виносите в суспiльний простiр?» Намагаюся пояснити, що я мовчу… Але у народу складаеться враження, що тiльки i роблю, що язиком плескаю. Бо заголовки такi: «Снiжана Єгорова та Антiн Мухарський публiчно з’ясовують стосунки!»
АЛЕ Ж Я – МОВЧУ!!! Та кому до цього дiло! Бульварна преса потребуе свiжого м’яса. І нiхто не хоче i не буде з’ясовувати, що й до чого, – всi звикли споживати лайно, брехню i перекручення. І немае сили iз цим жити, носити в собi.
Та вона не зупиняеться. І ось уже змiшують iз брудом моiх дiтей вiд першого шлюбу, мою першу дружину, батькiв, рiдних, мою професiю, моiх друзiв. І потужний хор прихильникiв волае: «Так його, Снежа, мочi! Мочi падонка i нiгадяя! Мочi сволоч, що дiтей власних кинула. Ми на твоей стороне, бедная ти наша, несчастная сiротiнушка!» І чи не щодня у Фейсбуцi новий пост – один ущипливiший за iнший. Ага, мовчить! Значить, знае кiт, чие сало з’iв. Не вiдповiдае – значить, на твоему боцi правда.
Мовчи, мужик!
Страждай, бухай, але мовчи! Вона ж мать твоiх дiтей! Що поробиш – глупа баба! А ти ж – мужик! Очима кругом водить, вилицями грае, такий тупий вираз на морду напнув, але мовчи, мужик! Ти ж мужик! Мужик! Пiди, оно, комусь морду набий, або палець на нозi вiдкуси чи жопу прострель! Бо не личить мужикам пиздiти, як бабам. Бо якщо ти пиздиш – то ти не мужик! А ти – мужик! Ото сиди i не пизди. Мовчи, бля, мужик!
І терпiння мое було титанiчним!
Проте коли мама випадково дiзналася з ii переписки, що вона «старая б…дь, которая повиращiвала ублюдочних синочков дядей-блядей», i з нею трапився серцевий напад, я зрозумiв, що терпiння мое скiнчилося.
Заiбав цей мужик усерединi, який усе мовчить i мовчить, наче гiвна об’iвся. Узяв я його та й прихлопнув. Зарубав на хуй сокирою, як той Родiон Романовiч «старушку-процентщiцу». Бо хто той мужик? Типовий москаль ординський. Раб суспiльних штампiв, пострадянська почвара та евразiйський дурень. Уся Європа, весь цивiлiзований свiт – ВМІЄ ГОВОРИТИ! Як виникае проблема, то краще про неi говорити, нiж ховати всерединi, наживаючи хвороби та нервовi зриви. А проблема Є!
Так ото ж я i кажу. ЗАЇБАЛИ КАЦАПСЬКІ БАБИ! Заiбали усi цi гламурнi, пиздоротi, всипанi стразами дворовi шавки, всi цi директори глянцевих журналiв, усi цi тупi бульварнi шлюхи, що, вчепившись у багатих чоловiкiв, нав’язують своi жлобськi провiнцiйнi смаки. Уся ця дешева провiнцiйна пiна, що, понаiхавши до Киева, диктуе своi закони i «керуе суспiльною думкою».
Так ото кажу – менi до дупи ваша тупа кацапська думка. «Синдром Окунськоi» свiдчить про наявнiсть у суспiльствi ще однiеi колосальноi проблеми. Жiнки, чий суспiльний статус визначаеться як «багатодiтна мати», використовуючи манiпулятивнi схеми, домагаються уваги суспiльства, публiчно знищуючи своiх чоловiкiв, отримуючи з цього матерiальнi та iмiджевi зиски. Та й узагалi, проблема «успiшних жiнок зi сталевими яйцями», що використовують чоловiкiв виключно як об’екти знищення, стае дедалi актуальнiшою. Ось давайте про це i поговоримо!
Адже я довго мовчав, нiяк не коментуючи нашi стосунки, сподiваючись на перемогу розуму та вiдповiдальностi. Я стiйко, скiльки було сили, тримав удари долi, судових виконавцiв, образи i наклепи в публiчному просторi, розлуку з дiтьми, iхнiй плач по телефону i питання: «Тату, коли ти до нас прийдеш?», хоч це вартувало менi передiнфарктного стану, декiлькох гiпертонiчних кризiв та постiйних нападiв стенокардii. Однак здоров’я мое пiдiрвано, як i матерiальний добробут, як i добре iм’я, – менi нiчого втрачати. Роботи нема, часу вiльного – купа, все думаю, як ми дожилися до такого? Тому сiв i написав книгу.
Я не знаю, скiльки менi лишилося жити, а тому не впевнений, чи встигну викласти дiтям свое бачення ситуацii, заручниками якоi вони стали. Проте дiти мусять дiзнатися думку батька про тi подii, якi вони допiру бачитимуть очима своеi матерi.
Душа моя випалена, i менi вже абсолютно байдуже, що скажуть i подумають люди. Знаю одне – тримати це все в собi бiльше несила. Ця книга написана кров’ю мого серця. І все в нiй – майже абсолютна правда.
Пиздець мужику.
Амiнь.
Вiддiлення перше
«Лагiдна украiнiзацiя»
Диявол постае з пiни на вустах янгола, що вступив у битву за святу, праву справу.
Григорiй Померанц
(росiйський дисидент)
Вступ
Вставай, краiно рiдная!
22 серпня 2014 року
Концертний зал Украiнського дому забитий вщерть, а люди все продовжують прибувати. Вони вже стоять у проходах i тиснуться до сцени.
Я радiсно пiдморгую Марiчцi, яка допомагала органiзовувати сьогоднiшнiй концерт, мовляв, це – успiх! Їй двадцять сiм рокiв, вона украiномовна киянка i мае зеленi очi. А ще вона прекрасно вихована, видiляеться гордою поставою, знае декiлька мов, i з нею можна говорити про все на свiтi, особливо про мистецтво. Вона мистецтвознавець за фахом. Ми познайомилися з нею два роки тому на виставцi Союзу Вольних Художникiв «Воля або смерть», що влаштовував своi радикальнi перформанси у тi часи, коли за це ще можна було отримати реальний термiн ув’язнення або сконати у калюжi кровi у власному пiд’iздi пiсля побиття невiдомими молодиками.
– Навiщо вам, успiшнiй людинi, це треба? – запитала тодi.
– Щоб розхитати ситуацiю.
– Я ж i питаю: навiщо?
– Так веселiше жити… Треба ж буде щось розповiдати онукам!
І вже не вiриться, що то було з нами, мирними, байдужими до геополiтики громадянами, якi допiру швендяли по магазинах, плiткували, дивилися по телевiзору талант-шоу, народжували дiтей, збирали грошi на новi холодильники, автiвки й закордоннi подорожi. Але ж були i мiльйони на вулицях, i бойовi зiткнення, де вперше довiдалися, як вибухають свiтло-шумовi гранати та рiже очi сльозогiнний газ. А ще були барикади i стовпи чорного диму, який застилав небо над Киевом, коли на Грушевського поновлювалося протистояння. Були i водомети, i палаючий Хрещатик, i гiмн Украiни, що разом iз молитвами пiдносився у небо в ту страшну нiч. А потiм рiки жертовноi кровi, пролитi героями Небесноi сотнi на вiвтар Украiни, що в муках народжувала нових героiв, вихаркуючи iз себе проклятий iмперський совок.
Нинi на Майданi остаточно зачистили усi барикади, намети та осередки кублування рiзноi напiвкримiнальноi наволочi, яка, прикриваючись подiями недалекоi давнини, удае з себе бувалих революцiонерiв, пиячить ночами, вiджимае мобiльнi телефони та дрiбнi грошi у перехожих, iнколи зчиняючи перестрiлки та штовханину з правоохоронцями. Усi справжнi майданiвцi, «Правий сектор» та Cамооборона – вже на Схiдному фронтi, куди ми завтра вирушаемо з нашим проектом.
Але в залi ще стоiть дух зимових подiй. Де-не-де сiро-блакитний ковролiн пiдлоги подряпано та залито масними плямами дизелю. Спинки крiсел не усюди рiвнi. У повiтрi вiдчуваються далекi присмаки диму, нехитрих харчiв, чогось такого, чим зазвичай пахнуть матраци, на яких довгий час сплять люди у верхньому одязi. А ще пахне дешевим взуттям i армiйським гуталiном. Свiтловi прилади на сценi працюють через один, та й сама сцена зберiгае слiди недавнього розгардiяшу. Недбало пiдiбранi якимись мотузками дiрявi кулiси, порiзаний екран на задньому планi i, знову-таки, подертий в деяких мiсцях, вичовганий ногами ковролiн, на якому розставлено музичну апаратуру.
Минув лише тиждень, як звiдси прибрали весь революцiйний крам: каремати, спальнi мiшки, ящики iз консервацiею, книжками, канiстри з пальним, електрогенератори, теплий одяг, каски i дерев’янi щити – лише тi, котрi не мали художньоi цiнностi. Розписанi ж артефакти буремноi доби виставили у центральному залi разом iз виставкою «50 найкращих фото Майдану».
Сьогоднi Украiнський дiм уперше вiдкрив дверi для широкоi публiки пiсля революцiйних подiй, що прокотилися по ньому непередбачуваним iсторичним цунамi – його буремнi хвилi десь повибивали вiкна, десь повисаджували дверi, десь попалили стiни, а десь позаливали запасники водою. Одразу бiля центрального входу, на гранiтнiй рожево-червонiй пiдлозi, й досi збереглися слiди вiд розривiв гранат, якими гатили ВВешники у мiтингарiв у нiч штурму з 25-го на 26 сiчня.
Стояв тодi лютий мороз до мiнус двадцяти п’яти, а хлопець в армiйськiй касцi з пiдбитим оком, пляшкою коктейлю i палицею у руках поруч зi мною щосили волав до силовикiв, якi забарикадувалися зсередини: «Виходь! Виходь!». Волав так надривно, що зiрвав собi голос.
«Ви мене впiзнали? – спитав зненацька, коли сьогоднi пiсля презентацii я пiдписував першi примiрники альманаху. – Ми разом стояли у ту нiч. А потiм ви були у нас з концертом на п’ятому поверсi у Будинку профспiлок. Я й тепер у „Правому секторi“ воюю. Тiльки-но з-пiд аеропорту, утримуемо позицii в Пiсках. Пiд Іловайськом, кажуть, бiда. Завтра знову повертаюся».
Сьогоднi виповнюеться рiвно пiвроку, як Янукович утiк з краiни. Саме на цю дату ми призначили презентацiю великого iсторично-культурологiчного альманаху «Майдан. (Р)Еволюцiя духу», над яким працювали останнi сiм мiсяцiв. Понад двiстi найкращих фото, вiдiбраних з майже десяти тисяч, близько сорока iнтерв’ю з учасниками, iсторичних, фiлософських, мистецьких статей та есе – аби його створити i видати, мусив продати офiс, бо спонсорiв не знайшлося.
– За двi хвилинки починаемо. – Марiчка пiдходить до мене, i я роздивляюся срiбнi сережки у виглядi маленьких квiточок в ii вушках. А ще вiдчуваю аромат ii волосся, що спадае на оголену шию i плечi.
Цей альманах ми робили разом. Бiльше скажу: без неi я б цiеi роботи не потягнув. Вона професiонал. Дуже чарiвний професiонал, яких мало. Я щасливий через те, що доля подарувала нам шанс познайомитися. Питаю:
– Як там пан Орест?
– Хвилюеться.
– Дорогi друзi, – Орест Лютий за лаштунками збирае довкола себе музикантiв, – нинi даемо незвичний концерт. Зазвичай ми виступали на барикадах, у полях, у клубах, на вiдкритих фестивальних майданчиках, корпоративних та приватних заходах. Сьогоднi вперше виступаемо у повноцiнному концертному залi на шiстсот мiсць. Сцена диктуе своi закони – тут уже нема за чим сховатися. Тому дуже прошу бути максимально включеними у дiйство. Спiлкування, комунiкацiя мiж музикантами, артистизм, позитив включаемо на повну. Хочу нагадати, що наш проект – це любов. У любовi вiн створювався, любов’ю наповнений, любов’ю ж мае i надихати.
Музиканти уважно i зосереджено слухають, зрiдка киваючи головами. Помiтно, що вони теж трохи нервують. З боку зали чути першi оплески. Десять хвилин на восьму.
– Ну, з Богом!
Орест кивае головою звукорежисеру, i той рушае до пульта. Музиканти поправляють краватки, капелюхи, беруть iнструменти.
За хвилину свiтло в залi гасне. З динамiкiв лунають слова попередження: «Шановнi панi та панове, музично-культурологiчний проект „Лагiдна украiнiзацiя“ створено за усiма законами компiлятивного жанру епохи постмодерну. Будь-яке звинувачення авторiв у розпалюваннi мiжнацiональноi та мiжконфесiйноi ворожнечi, фашизмi, расизмi, гомофобii е неприпустимим i свiдчить про нестачу iнтелекту та освiти, розумову обмеженiсть та тупiсть у адептiв подiбних звинувачень. Перегляд цього проекту не рекомендовано людям, схильним до екстремiзму, тероризму, побутового насильства, людям iз нестiйкою психiкою, синдромом совкового дебiлiзму та проявами полiтичноi шизофренii, дiтям до 18 рокiв, вагiтним жiнкам. Заборонено перегляд проекту людям БЕЗ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ! Всiх вищезазначених осiб просимо покинути залу до початку дii. Ваша присутнiсть у залi свiдчить про вашу згоду з усiма наведеними правилами. Жоднi претензii не приймаються. Бажаемо вам приемного перегляду та прослуховування».
Далi у запису хору й оркестру лунае вступна композицiя:
Вставай, краiно рiдная, вставай на смертний бой
З комуно-шовiнiстами, з iмперською ордой!
Хай мова благородная з усiх усюд луна,
Іде вiйна народная, культурная вiйна.
Москви лихi запроданцi не смiють нас повчать,
Як нам творить iсторiю, як думать, як спiвать!
Хай мова благородная з усiх усюд луна,
Іде вiйна народная, культурная вiйна.
Хай згинуть усi сволочi, злочинцi всiх мастей,
Гнобителi-душителi украiнських iдей!
Хай мова благородная з усiх усюд луна,
Іде вiйна народная, культурная вiйна.
* * *
4 липня 2012 року
– Ти куда собрался? – дружина захопила мене зненацька в гардеробнiй кiмнатi.
– Пiд Украiнський дiм. Там люди гуртуються проти мовного закону Кiвалова – Колеснiченка…
– Ти нiкуда не поедешь. Уже первий час ночi. Завтра с утра детей надо отвезтi в садiк, потому что водiтель попросiл отгул…
– Анжело, я поiду.
– Будь ти проклятий со своей революцiей! Дебiл!
Останнiм часом у нас з дружиною все пiшло шкереберть. Це сталося пiсля того, як у моему життi з’явився професор антропологii Орест Лютий – дуже схожий на мене чоловiк середнiх рокiв, у гуцульськiй крисанi та окулярах. Вдягнений у незмiнну бiлу сорочку з краваткою-метеликом, нiмецькi вiйськовi галiфе з пiдтяжками та мiцнi, начищенi до блиску чоботи.
– Проклятий «нацiонал-фашист»! – звично репетуе дружина. – Што про тебя людi подумают, что ти сошьол с ума на старостi лет?
– Менi не цiкаво, що про мене подумають люди. Хай вони переймаються тим, що про них подумаю я, – закiнчую зашнуровувати доктори «Мартiнси», вдягаю чорну болоньеву куртку iз вишитим черепом та логотипом Союзу Вольних Художникiв, – а особливо тi, про яких ти так турбуешся. Всi цi Табачнiкi-Недельскiе, Вольнови-Окунскiе, Настi Рибчинськi та Олi Сумськi, з якими ти у Фейсбуцi переписуешся, всi цi Захарченкi, Азарови i Пшонки, на яких ти працюеш. Вся ця гламурна, безталанна ригiанальна наволоч.
– Ця ригiанальна наволоч нам грошi платить i на корпоративи запрошуе. Якби не вони, ми б уже давно вiд голоду померли! А хто дiтей годувати буде? Донiй твiй? Чи Юля? Чи Луценко, якi в тюрмi сидять? Сам там незабаром будеш!
– Буду!
– Сука! Чтоб я тебя больше дома не вiдела! Вот если сейчас уйдьош, можеш не возвращаться.
О пiв на першу ночi чорний «Мiцубiсi Л-200», розмальований пiд махновську тачанку, з написом «Воля або смерть» позаду i номерними знаками «МАХНО», вирулюе на Пiвденний мiст. За кiлька хвилин я вже буду на Європейськiй площi.
Шiсть рокiв тому ми купили невеличкий новий будиночок на Осокорках. Узяли кредит у триста тисяч доларiв i ось днями його виплатили. А ще побудували гостьовий будинок для нянi та гостей, барбекю-хатку, невеликий басейн – райська мiсцина. Живемо з двома дочками дружини вiд першого шлюбу Анастасiею та Олександрою та нашими трьома дiтьми, Андрiйчиком, Орисею та Іванчиком, якому от-от мае виповнитися три мiсяцi. А ще у мене двое дiвчат вiд першого шлюбу, Софiя та Іванка, що живуть з моею першою дружиною. От вам i загадка: «Загалом на двох у нас семеро дiтей. У кожного – по п’ять. А спiльних – трое. Питання: скiльки треба грошей, щоб прогодувати та вивчити таку ораву? Вiдповiдь: багато!»
