скачать книгу бесплатно
ПРИСПІВ.
* * *
Сам проект матерiалiзувався абсолютно спонтанно. Наприкiнцi 2011 року прийняли ще один антиукраiнський закон «про скорочення квоти украiнськоi музики в теле- та радiоефiрах», i тодi я зрозумiв: «ЦЕ ВІЙНА! МОЯ ОСОБИСТА ВІЙНА!»
Тiеi ж ночi до мене знову навiдався Орест Лютий:
«Тепер, сподiваюся, ти зрозумiв, наскiльки все серйозно?»
«Так, друже».
«То вперед, до роботи. Рядки пiсень мають бути, як кулi. Самi пiснi – снаряди i напалм. Соцiальнi мережi та Ютуб – вогнемети та важка зброя. Ти мусиш цiлити в саме яблучко iхньоi загарбницькоi мiсii. Зачистка культурного простору та украiнськоi свiдомостi вiд заразноi росiйськоi естетики, демотивацiя iмперських мiфiв, руйнування стереотипiв. Найсакральнiшi, найглибиннiшi основи росiйськоi музичноi експансiонiстськоi навали треба зруйнувати вщент. Вiд наших пiсень мае виносити мiзки i розривати серця у всiляких великодержавних шовiнiстiв, совкових дебiлiв та путiнських шавок. Вiд радикальноi мистецькоi дiяльностi в украiнських душах мае пробуджуватися воля та народжуватися шал боротьби, що долатиме рабський страх, посiяний там iмперiею. Звучить трохи самовпевнено? А що робити? Принаймнi треба встряти в бiйку, а там побачимо. Згода?»
«Згода».
Залягаю у шанцi й обираю мiшень.
Буквально за два тижнi було написано всi пiснi до альбому «Лагiдна украiнiзацiя». З’явилися «Вагони, повнii москалiв», «КДБ працюе», «Взорвали бюста в саду бiля обкому», «З чого починалась Московiя», «Народная шахтьорская», «Ах, Бандеро, украiнський апостол!», «Убий у собi москаля», «Слава Украiнi». Пiсля перегляду нескiнченних «Голубих аганьков» з’явилося послання до росiйських зiрок та телепродюсерiв iз назвою «Братiшкi заiбали!», чи то пак «Алла Пугачьова».
Вiдгулявши новорiчнi свята, я скликав музичний колектив, з яким зазвичай працював на корпоративах.
– Друзi, хто готовий сiсти в тюрму за украiнське мистецтво? – спитав напiвжартома.
Прослухавши репертуар, хлопцi погодилися взяти участь у цiй авантюрi, i я iм за це безмiрно вдячний. Адже всi розумiли, на яку небезпеку ми наражаемося самi й наражаемо своiх близьких. Антиукраiнський морок ставав дедалi нестерпнiшим. За це вже били, звiльняли з роботи, позбавляли бiзнесу, викидали з краiни.
– Та нам що? – знизав плечима наш незмiнний акордеонiст Любомир Бартка, – вас реально посадять, а нам просто по шиi надавати можуть!
– У разi чого валiть усе на мене!
– Яволь, майн фюрер!
Усi засмiялися, й репетицii почалися.
Перше вiдео знiмали чи то 15, чи то 16 сiчня 2012 року. Знiмали в студii звукозапису й одночасно писали звук. Я наполягав на тому, що всi клiпи мають бути аскетичними, наче з бандерiвськоi криiвки.
– Звук i зображення можуть бути недосконалими, – казав я до оператора i звукооператора водночас. – Це пiснi военного часу, тому й естетика цiлком военна, сувора.
За один день записали шiсть роликiв. Через мiсяць зняли ще п’ять. Отак на музичному фронтi розпочалася наша тривала i виснажлива мистецька боротьба.
За втiлення проекту «Лагiдна та сувора украiнiзацiя» я висловлюю щиру подяку Дмитру Табачнiку та його поплiчникам, котрi намагалися переписати iсторiю Украiни за московським сценарiем. Дякуемо Оленi Бондаренко за неперевершену антиукраiнську риторику. Дякую «пiдрахую» Кiвалову та його другану Вадiку Колеснiченке за «мовний закон». Дякую усiм комунякам та депутатам-запроданцям, якi не голосували за закон про визнання Голодомору геноцидом украiнського народу.
Дякую Партii регiонiв, Лесику Бузинi, всякiй журналiстськiй наволочi, що регулярно свiтилася на телебаченнi з промовами: «Украiна – не состоялась. Росiя круче всех!» Дякую особисто ще одному Табачнiку – Яну – за його програму «Украiну мають таланти», де совкова мумiя Кобзона укупi з iншими адептами радянськоi некрофiлii та iхнiми гламурними тьолками вишукано «стiбалися» над усiм украiнським.
Дякую Валiду Арфушу за брехливi глянцевi журнали i взагалi дякую всiм глянцевим проросiйським журналам за стiйку антиукраiнську позицiю. Дякую всiм радiостанцiям i, зокрема, «Руському радiо», радiо «Шансон», «Шарманка», «Авторадiо», «Радiо Алла» та iншим – за популяризацiю росiйськоi попси, шансону, блатняка. Дякую продюсерам телеканалiв за нескiнченнi серiали типу «ВДВ атакуе», «Спецназ», «Менти», «Якiсь там казакi», «Якiсь там станiци», «Якiсь там бедние Настi, Наташi, Свети i Лери», а також за дебiлiзуючi розважальнi шоу.
І насамкiнець хочу сказати велике «ДЯКУЮ» за наш проект колишньому президенту Януковичу, прем’ер-мiнiстру Азарову, мiнiстру МВС Захарченку та генпрокурору Пшонцi. Вашi харi, слова, вчинки, тупа самовпевненiсть, жлобство ваших дружин та оточення, ваш несмак, ваша непереборна «совковiсть», малоросiйство, мавпування московських звичок, православний бандитизм («однiею рукою хрестимося, iншою пиздимо»), брехня, здирництво, боягузтво, ваша ницiсть, переляканiсть, ваша мерзеннiсть – так мене ЗАЇБАЛИ, що менi нiчого не лишалося, як випустити Ореста у публiчний простiр.
Це сталося першого лютого 2012 року, коли ми виклали в Ютуб ролик на пiсню «Вагони, повнii москалiв».
– Они тебя уб’ют! – ридала в трубку дружина, вагiтна нашою третьою дитиною.
На ту пору я, про всяк випадок, сховався у селi пiд Киевом, де мав будинок i дописував не менш радикальний за проект «Орест Лютий» автобiографiчний роман «Доба. Сповiдь молодого бандерiвця» (раджу почитати).
За один день ролик зiбрав понад 30000 переглядiв. Для украiнського Ютубу то був беззаперечний успiх.
І стало страшно! Дуже страшно.
Пiсня четверта
КДБ працюе
(вiдео – Ютуб за тегом: Орест Лютий «КДБ працюе»)
– Колишнi КДБiсти в залi е? – питае Орест Лютий у публiки.
– Є! – озиваеться хтось.
– Вiдповiдь неправильна, i знаете чому? Тому що колишнiх КДБiстiв не бувае. (Смiх у залi.) Вони завжди – на «боевом посту». Все фiльмують, все знiмають i чекають на свiй час, коли всiх нинiшнiх украiнських патрiотiв почнуть мочити новi загони НКВД, що прийдуть з боку путiнськоi рашi. Але ми вас уже не боiмося! Приходьте, нам е чим вас пригостити. А краще незабаром ми самi прийдемо до вас у гостi. До Криму, наприклад… І заселимо його не кадебiстами у вiдставцi, а бiйцями добровольчих батальйонiв та воiнами, що пройшли АТО.
Скажу бiльше, наступна пiсня написана за реальними подiями, що вiдбулися саме в Криму 9 травня 2011 року. Про них нам написали украiнськi патрiоти, якi й досi лишаються на пiвостровi, хiба що пiсля анексii перебувають на нелегальному становищi. Там взагалi багато наших! І якщо ви згоднi, що Крим – то Украiна, озвiться оплесками!
Зал вибухае овацiею. Скандуе: «Крим – то Украiна!»
Звучить украiнiзований одеський блатняк на тему «Как у нашей бабушкi отобралi честь».
Якось в Севастополi, а може, в Балаклавi
Прям на День Побьеди трапилася жесть:
Шестеро бандерiвок-курортниць з мiста Львова
В генерала КДБ вiдiбрали честь.
ПРИСПІВ.
Гречно дякуем – КДБ працюе,
Гречно дякуем – КДБ не спить,
Гречно дякуем – й мрiе, аби знову
Гречно дякуем – повернуть ту мить.
Згвалтували бiдного прямо у мундирi,
Бо вiн коньяк «Таврiческiй» iм щедро наливав,
А прапор краснозвьоздний, бля, втопили у сортирi —
Накрив, либонь, курортникiв «любвi девятий вал»!
ПРИСПІВ.
Не iсть, не п’е наш вiдставник – любов така зараза.
Та хрiн з ним, iз тим прапором, – тут iншая бiда:
Накрив столи, купив коньяк, а тут така образа:
Ну хай не шiсть бандерiвок, хоча б одна прийшла!
ПРИСПІВ.
Шукають тих бандерiвок старi гебешнi круки,
Шукае тих бандерiвок росiйське ФСБ
Не через те, що алий стяг спаплюжили тi суки,
А через те, що любить сук «таварiщ» з КДБ.
* * *
«Нацiонал-фашистом» я став не вiдразу. Це тiльки тепер, коли дружина публiчно мене так називае, я зрозумiв, що я – таки вiн. Бо люто ненавиджу комуняк, совок i все, що з ним пов’язано.
Мiй довгий шлях до свiдомого нацiонал-фашизму розпочався 14 листопада 1968 року, коли о пiв на дванадцяту ранку у вокалiстiв украiнського естрадного ансамблю «Мрiя» корiнних киян Дмитра i Валентини Мухарських народився хлопчик вагою чотири кiлограми та зростом 53 сантиметри. Ця визначна для усього свiтового фашизму подiя сталася у лiкарнi iменi Калiнiна, чиi вiкна виходили на Киiвський зоопарк, а саме в той бiк, де мiстилися мавпячi вольери. Цей факт, либонь, справив значний вплив на усе мое подальше життя. Адже з дитинства пiдсвiдомо розумiв, що мавпи дуже схожi на людей, а деякi люди – на мавп, що не всi люди насправдi люди, а здебiльшого або тварино-люди або людо-тварини, навiть якщо мають «Мерседес» С-класу, iздять на шопiнг до Мiлана i вже навчилися правильно вимовляти словосполучення «когнiтивний дисонанс», словом, ви мене зрозумiли…
«Кончений фашист вiд самого народження!» – радiсно зойкнуть у цьому мiсцi лiтературнi оглядачi та мистецькi критики, якi регулярно поливають мене брудом на сторiнках рiзних видань, звинувачуючи у праворадикальному екстремiзмi. А я iм вiдповiм: «Пiшли на хуй, гламурнi пiдараси!». І далi абсолютно чемно продовжу…
Перший мiй антропологiчний бонус полягав у тому, що я народився стовiдсотковим бiлявчиком. Таке собi гарне, жирне, пухке i рожевощоке дитинча, яке батьки принесли у старий родинний будиночок на Подолi, на вулицi Мирнiй, де споконвiку живуть найлютiшi киiвськi фашисти – укри, власовцi, жидобандерiвцi, праведники Сiону, недобитки польськоi шляхти, гусити, таборити, сваргуни i сварожки й навiть мiфiчнi роми, що вклоняються давньоарiйськiй свастицi. Оця напiвмiфiчна дрiбна буржуазна наволоч i була тим живильним грунтом, на якому проросло, а згодом i розквiтло мое рiшуче «нацiонал-фашистське» нутро! Бо геть усi з вищеназваних категорiй громадян були крайнiми iндивiдуалiстами й рiшуче заперечували засади колективного iснування, що iх активно насаджувала радянська пропаганда ще до мого народження.
З маминого боку я майже стовiдсотковий «руський». Мiй дiд по мамi звався Десятниковим i був киiвським мiщанином з тих, хто ще пiвтори тисячi рокiв тому допомагав Кию будувати перевiз через Днiпро. Бабця ж була донькою дворянина Вiтебськоi губернii (про що свiдчить дбайливо збережена нею метрика), який втiк з революцiйного Петербурга у 1918 роцi, а опинившись у Киевi, помер вiд тифу, полишивши дружину з чотирма дiтьми на руках. Кажуть, у Петербурзi тримав величезний будинок на вулицi Моховiй, а прiзвище мав польське – Машевський.
Не вдаючись в обтяжливi подробицi генеалогiчних колiзiй, зауважу, що через усе життя моя бабуся-аристократка пронесла декiлька базових життевих принципiв: «Дiти мають бути нагодованими!», «Душа, взуття i бiлизна в домi мають бути чистими!», «Бог е! А той, хто це заперечуе, – преться у дупу!». З’ясувалося, що в iсторичнiй перспективi цi принципи виявилися набагато життездатнiшими, анiж, примiром, «П’ятирiчку за три роки», «Партiя – ум, честь i совесть нашей епохi» чи «Пролетарiат – авангард свiтовоi революцii». Звичайно, що в тому бабусi завзято допомагав дiдусь, який хоч i служив головним картографом на Киiвськiй полiграфiчнiй фабрицi, хоч i був комунiстом, але усiх своiх дiтей таемно похрестив i до кiнця вiку iз захватом потайки згадував, як петлюрiвцi на його очах порубали декiлькох бiлогвардiйцiв на Андрiiвському узвозi. «Ото були нашi хлопцi!» – казав дiд, навчаючи мене правильно малювати украiнську хату-мазанку, так щоб i тин був, i призьба, i стрiха, i мальви довкола. Вiн був не тiльки картографом, але й прекрасним художником-графiком – оформив своiми iлюстрацiями чимало пiдручникiв i наукових праць.
По батьковiй лiнii – теж суцiльний армагеддон – москальщина та бандерiвщина, разом узятi. Дiд мiй (батькiв батько) – Олександр Олександрович Мухарський – син коваля з подiльського мiстечка Кам’янець, уроджений гайдамака. Герой трьох воен: Громадянськоi, Фiнськоi та Великоi Вiтчизняноi, вiд 18 рокiв вiн тiльки й знав, що воював. Спершу у складi 1-i Кiнноi армii (похiд на Варшаву), потiм у складi бригади Котовського, де завiдував польовою артилерiею, а потiм як командир зведеного артилерiйського дивiзiону з декiлькох батарей «катюш». З цими «катюшами» вiн пройшов усю вiйну, брав Прагу i Вiдень. За що дiстав орден Ленiна, два «Бойових Червоних Прапори», два поранення, тяжку контузiю, а ще великий генеральський будинок на площi Шевченка, трофейний «Опель», купу трофейних же картин, зброi та рiзного краму. Словом, «погуляв» дiдусь Європою не зле. Примiтним фактом бiографii було те, що упродовж 1947–1949 рокiв вiн був вiйськовим комендантом мiста Львова. Там, на вулицi Поморськiй (нинi Мiшуги), у приватному секторi й досi стоiть шикарний будинок у стилi довоенного конструктивiзму, де вiн мешкав до початку 50-х.
«Так вiн же наш! Наш! У нього тоже деди воевалi», – з радостi заволають «нашi», але я вас мушу розчарувати. Так не любити радянську владу i ненавидiти Сталiна могли тiльки тi, хто пережив ту страшну вiйну. Тому моя вам порада: запхнiть своi убогi iмперськi мiфи «про дiдiв» у сраку i послухайте нащадка справжнього героя вiйни – мого батька.
«Твiй дiд, – казав вiн менi, – Сталiна ненавидiв люто. Пам’ятаю, як на початку березня 53-го року я прийшов до нього з траурною пов’язкою на пальтi й плачу: „Тату, як же ми тепер без Сталiна жити будемо?“»
А вiн менi: «Нарештi ця сука здохла! Хай його чорти в пеклi деруть! Скiльки людей загубив!». Потiм напився на радощах i салют у себе на подвiр’i влаштував. Я питаю: «Як же так: весь народ у жалобi, а ти веселишся?». А вiн менi: «Бо народ не знае, скiльки мiльйонiв ця падлюка погубила! А я знаю!»
І розповiв iсторiю з 37-го року, коли був понятим при арештi ворога народу. «Я тодi, – каже, – навчався на курсах у вищiй школi офiцерiв у Москвi. І от ми з твоею мамою (моею бабусею, теж дворянкою Житомирськоi областi – метрика е!) пiшли на останнiй сеанс до кiнотеатру „Ударник“, що поруч iз Котельнiческой набережною. Дивилися „Ленiн в Октябре“. Пiсля сеансу вийшли прогулятися, аж ось до нас пiдходять хлопцi у кашкетах iз синiми околишами й кажуть: „Товарiщ майор, просiм вас попрiсутствовать прi аресте врага народа. Пройдьомте“. Зайшли у той знаменитий сiрий будинок на набережнiй, пiднялися лiфтом на сьомий поверх, заходимо до квартири, в коридорi стоiть легендарний комбриг Тухачевський в кальсонах. Як побачив мене, аж затрусився… Ми ж з ним i у 20-му на Варшаву ходили, а потiм бiлих на всiх фронтах ганяли, а потiм скiльки разiв на полiгонах зустрiчалися. „Саша, – каже, – як ти мiг?! Ти вiриш у те, що я ворог народу?“. Певне думав, що я спецiально його здав. А я стою, слова не можу вимовити. Закляк увесь. Страшно. НКВДисти довкруж орудують, все перевернуте догори дригом. Не пам’ятаю, як той протокол арешту й пiдписав. Досi собi цього простити не можу. І Сталiну не прощу! І Берii, цьому жирному пацюковi, не прощу! Стiлькох людей великих загубили!»
«Тату, тихше, тихше!» – намагався я його заспокоiти, i менi самому було страшно, що чую такi слова.
«Кровi на них рiки, синку! На Гiтлерi й на Сталiнi! І невiдомо, хто з них гiрший!»
«Тату, що ти кажеш! Тебе посадять! Тебе розстрiляють за такi слова!»
«Вже не розстрiляють! Все! Здохла тварюка, i хай! Зараз до Берii доберуться, а стрiляти вже, синку, не будуть… І так уже всi пострiлянi, хто хоч щось знав. Тепер ваш час настае жити, будувати. Ми вже все – вiдстрiлялися!»
Отаке менi розказував батько про мого дiда, якого я бачив рiдко, бо вiн пiсля вiйни жив з iншою родиною. Але те, що Сталiн сука, я знав вiд самого дитинства.
Подальше мое становлення як лютого «нацiонал-фашиста» вiдбувалося завдяки дитячим дворовим iграм «у войнушку» та суперпопулярному фiльму «Сiмнадцять миттевостей весни». Саме цей фiльм, без перебiльшення, породив наймасовiшу фашизацiю дiтей середини-кiнця 1970-х. Оця красива, шляхетна ССiвська форма, оцi загадковi пiратськi черепи у петлицях, кашкети з вигнутими околишами, чорнi автiвки, кабiнети, бар «Елефант», уся ця виважена арiйська естетика… Яка там на хуй Ленi Рiффеншталь! Тетяна Лiознова – ось хто прославив Третiй рейх на увесь Радянський Союз. Розумнi, виваженi, пiдтягнутi нiмцi зi шляхетними рисами облич, на вiдмiну вiд усiх цих замурзаних чортiв-комбатiв з рязанськими пиками та фронтовими «стограмами», в обвислих на сраках, вiчно обiсраних галiфе, увесь цей колгоспний командний склад iз тлустими генералами на чолi, з кривоногим Жуковим на бiлому конi…
Словом, в iграх про войнушку усi мiськi дiти переважно хотiли бути «нiмцями», а уся колгоспна гопота, що понаiхала до Киева зi своiх Свердловсков i Красноперекопсков, Стаханових та Днепродзержiнсков, однозначно опинялася на протилежному боцi.
А ще були iграшковi iндiанцi, ковбоi, залiзницi з будиночками, жувальнi гумки, справжнi дерев’янi форти та iншi фантастичнi iграшки, що iх менi батьки присилали з далекоi та казковоi Нiмеччини. На вiдмiну вiд наших уйобiщних радянських виробiв дитячого легпрому, вони здавалися прибульцями з iншоi планети.
«Дарма нiмцi не перемогли у тiй вiйнi! Зараз усi мали б такi iграшки, як у тебе!» – заздрили менi дiти, навiть з Магнiтогорська i Чити (iхнi мами працювали викладачками росiйськоi мови у нас у школi).
У дев’ятому класi до школи прийшов преферанс. Його занiс до нас Валера Румянцев, який грав краще за всiх. Отак потроху за першу чверть я програв майже двiстi карбованцiв. Де такi грошi взяти – не знав i був впав у вiдчай, але той-таки Валера прийшов на допомогу. «Можна вiдпрацювати на стометрiвцi», – запропонував вiн утаемничено на уроцi НВП (начальной военной подготовкi). «Стометрiвкою», як з’ясувалося згодом, на сленгу киiвських фарцовщикiв називався шматок Хрещатика вiд магазину «Каштан» (аналог валютноi «Берiзки») на перетинi з бульваром Шевченка i до Центрального гастроному (звiдки починалася вулиця Ленiна – нинi Богдана Хмельницького).
«Ти ж неповнолiтнiй, до того ж приводiв до мiлiцii не мав. З гарноi родини, отже перший раз пробачать. Але краще не попадатися й у разi чого казати: знати нiчого не знаю, просив у дядi жувальну гумку», – напучували мене «старшi товаришi» перед першим виходом «на панель». Мое завдання – «чiпляти iнтерiв», тобто закордонних громадян, що iх якимись вiтрами задуло до Киева. Розговорившись (англiйську я знав непогано), я мав довести наш дiалог до фрази: «Вот ебаут чендж?».
Половина респондентiв зазвичай вiдмовлялися, решта ж проковтували наживку, питаючи: «Вот кайнд оф чендж?». «Совiет амi юнiформ, спешел сувенiрс, флегс, айконс, коiнс, олд бук, мегезiн енд менi азер». У «жирний» день за чотири години на ту мульку чiплялося до п’яти чоловiк, у поганий – один-два. І тодi я вiв iх до старших товаришiв у дворик на Пушкiнськiй, де вони брали iнтерiв пiд свою опiку i влаштовували iм «чендж», мiняючи радянську вiйськову форму, ордени-медалi, радянськi монети i рiзний сувенiрний крам (ложкi-матрьошкi) на уживанi та не дуже – фiрмовий одяг, сумки, фотоапарати, плеери, а iнколи й справжню валюту у виглядi американських доларiв, нiмецьких марок та фiнських крон. За кожного клiента я отримував три карбованцi.
Отак, десь за два мiсяцi, особливо не переобтяжуючись, працюючи по п’ятницях, суботах та недiлях, я вiддав увесь борг та й покинув цю справу, бо ледь не потрапив пiд облаву, що вiдбулася за пiвгодини до моеi черговоi «змiни». Знайомих хлопцiв замели усiх разом зi старшими товаришами. Когось вiдпустили, комусь дали умовний термiн, а когось навiть закрили за валютнi операцii (вiд восьми рокiв з конфiскацiею). Я реально пересцав i покинув свою нетривку кар’еру фарцовщика, збагатившись твердим переконанням, що Радянський Союз програв ЕСТЕТИЧНУ вiйну захiдному свiту.
Програв на культурологiчному, iнтелектуальному рiвнi. Ми слухали захiдну музику, ми вдягалися у захiднi шмотки i намагалися читати захiдних авторiв. Йобаний совок завжди заганяв iнтелiгенцiю та вiльну думку в пiдпiлля, у концтабiр, стрiляв, душив, труiв. Завжди апелював до маси та тваринних iнстинктiв, продукуючи саме таку – плебейську, антиестетичну – традицiю.
І лише Штiрлiц в ССiвськiй формi давав хоч якусь розраду i надiю на те, що i совок може виглядати достойно, маскуючись за естетичними напрацюваннями Заходу. Що згодом i довела практика. Адже найлютiшi «антифашисти» чомусь не носять обiсранi хебешнi галiфе чи сукнi виробництва «Мосшвейпром». Натомiсть волiють вбиратися в Х’юго Босс (який i розробляв моделi ССiвськоi форми) та у сукнi вiд Коко Шанель, звинуваченоi в колаборацiонiзмi.
Що й казати: попи обирають «Майбахи» i «Ролс-ройси», а не «Жигулi» й «Ниви», колишнi комсомольцi та партiйнi бонзи вiдпочивають в Баден-Баденi, а не в Саянах чи Кисловодську, навчаючи дiтей по Лондонах, Бостонах та Парижах. Увесь совок виявився тотальною брехнею для бидло-люмпена, як i нинiшня путiнська Росiя – правонаступниця цього трухлявого брехливого монстра. І лише автомат Калашникова – едине справжне цивiлiзацiйне досягнення совка, а ще шапка-ушанка, яка прикривае довбешку, напхану салатом олiв’е, перемiшаним iз фантомними болями ампутованих часом досягнень типу: «ми Берлiн бралi i в космос леталi!». І нiяк та довбешка не хоче думати, як виробити щось типу айфону чи планшета. А на хуя? Коли можна пiти й вiдiбрати або спиздити у сусiда.
Тому конфлiкт Росii iз Заходом – це, за великим рахунком, естетична вiйна мiж засраним ватнiком i формою СС, визнаною найстильнiшим одностроем усiх часiв i народiв. «Кожному свое».
А от кого насправдi жаль, так це мiльйони страчених i спалених у печах евреiв, якi полягли у боротьбi мiж цими двома полюсами свiтового естетичного тяжiння.
Пiсня п’ята
Взорвали бюста в саду бiля обкому
(вiдео – Ютуб за тегом: Орест Лютий «Взорвали бюста»)
– Наступна наша пiсня присвячуеться бойовим побратимам з товариства «Тризуб» iменi Степана Бандери, – продовжуе Орест концерт. – Саме вони у 2010 роцi пiдiрвали бюста Сталiну перед Запорiзьким обкомом партii. За мотивами цiеi подii створено текст пiснi, що вiд самого початку увiйшла в наш сталий репертуар. Ба навiть бiльше: восени 2012-го пiсля виходу в свiт першого альбому, до мене пiдiйшла дружина одного з так званих «василькiвських терористiв», яких ув’язнив режим Януковича за брехливим звинуваченням у пiдготовцi теракту, i сказала: «Вашi пiснi пiдтримують у тюрмi iхнiй бойовий дух. Пишiть ще». Їi слова не те щоб змiнили наше ставлення до проекту. Вони вкотре переконали нас у правотi нашоi справи. Всiм лютим бандерiвцям, славним героям тризубiвцям, УНА-УНСОвцям, «Патрiотам Украiни», футбольним фанам та всiм, хто згодом утворив добровольчi батальйони «Правий сектор», «Азов» та iншi, присвячуеться наступний твiр. Спiваеться на мотив «Поспелi вiшнi в саду у дядi Ванi».
Взорвали бюста в саду бiля обкому
У Запорiжжi, таки пiдiрвали бюста.
То нашi хлопцi, патрiоти iз «Тризуба»,
Падлюцi Сталiну ввалили дуста.
ПРИСПІВ.
Ти, Любомирчик, не штовхайся, а ти, Зенку, помовчи,
А нумо, Бодя, подай гранатомет…
Взорвали бюста в саду бiля обкому,
І замiсть Сталiна стоiть тепер намет…
А в тiм наметi комуняки знов рiшають,
Як iм з бандитiв поробить героiв.
На те iм скажем: комуняку – на гiлляку
І знов гранатами падлюк накроем.
ПРИСПІВ.
Замiсть останнього рядка: «І замiсть Сталiна стоiть тепер клозет».
А в тiм клозетi чи то Гiтлер, чи то Путiн,
Якесь фашистське чи чекiстське рило…
Мочiть в сортiре ту iмперськую заразу,
Щоб комунiстам неповадно било.
