скачать книгу бесплатно
«Немае сил. Та й не вiрю я, що в цiй краiнi можна щось змiнити».
«Будь-яка дорога починаеться з першого кроку. Бо якщо не ми i не зараз, то хто i коли?»
«Так що робити?»
«Дiй. Тiльки вчинки, а не слова i роздуми, вимощують шлях i освiтлюють путь. Не захищайся i нi перед ким не виправдовуйся. Стiй на своему та йди уперед. Нiхто на свiтi тебе не знае так, як знаеш себе сам. Уся сила в тобi. А отже, нiхто не мае права тебе судити, бо в кожного своя дорога i свое призначення. Я час вiд часу являтимусь тобi й буду пiдказувати, що робити».
«То краще скажи – з чого починати?»
«З найсвятiшого для них. Бий у саме серце, викривай iхнi негiднi молитви, позбавляй сенсу iхнi сакральнi псалми. Ось тобi тема: пам’ятаеш обкладинку диска Братiв Гадюкiних „Було не любити“? Там дiвчина у вiночку з грудьми до пупа? Напиши на мотив „Мурки“ украiнську пiсню „Груди № 6“. І будемо вважати, що ми з тобою почали нашу творчу спiвпрацю!»
Кiмнатою готелю вже блукав травневий ранок. Не вмикаючи свiтла, я сiв за письмовий стiл i за пiвгодини олiвцем у брендованому блокнотику «Моцарт» написав текст. Коли закiнчив, перший промiнь зазирнув у номер крiзь тюлевi фiранки i впав на те мiсце, де нещодавно сидiв Орест. Поклавши блокнот пiд подушку, я засмикнув штори, забрався у лiжко i мiцно заснув. І снилася менi якась приемна херня, типу вареникiв зi сметаною. Таке бувае.
Пiсня друга
А я – не москаль
(вiдео – Ютуб за тегом: Орест Лютий «А я – не москаль»)
Зазвичай пiсля украiнiзованоi «Мурки» в залi зчиняеться овацiя. Інколи зал вiтае колектив стоячи. Але цього разу глядачi просто шалено аплодують.
– Гутен абенд, бон суар, гуд iвнiнг, доброго вечора, дорогi друзi, ледi енд джентльмени! На сценi високохудожнiй антитоталiтарний гурт «Сталiн унд Гiтлер капут» (барабанщик робить музичний акцент) та професор антропологii Орест Лютий iз проектом «Лагiдна» та, можливо, трохи згодом «Сувора украiнiзацiя»!
Овацiя вибухае наново. Орест пiднiмае капелюха над головою i чемно вклоняеться навсiбiч. Поправляе iмпозантну краватку-метелик. В його руках з’являеться диригентська паличка.
– Перед тим як продовжити наш концерт, я б хотiв дiзнатися, чи е в залi москалi.
Якась наволоч, навiть у Стриi чи Коломиi, обов’язково закричить:
– Є-е-е-е!
– Секундочку, – каже Орест i робить рукою такий жест, наче трохи зiгуе. – Перед тим як вигукувати такi дурницi, давайте розберемося зi значенням слова «москаль». Адже, як вiдомо, багато наших росiйських друзiв плутають його iз нацiональною приналежнiстю до росiйства. Тобто якщо росiянин – то обов’язково москаль. А це в коренi неправильно. Як професор антропологii авторитетно заявляю: москалем може бути будь-хто – росiянин, француз, англiець, нiмець чи навiть китаець, але здебiльшого росiянин. Бо «москаль» – то синонiм до слiв «окупант, загарбник, наволоч i кат». Людина, дотична до паназiйськоi шовiнiстичноi великодержавноi ментальноi парадигми, чиему народженню i процвiтанню ми завдячуемо злиттю двох форм буття: европейського та азiйського. По факту маемо мутанта начебто европеоiдноi зовнiшностi, але з абсолютно азiйським варварським мисленням та деспотичною формою суспiльно-полiтичного буття. Я не занадто складно висловлююсь?
У переповненому залi Украiнського дому пануе нiякова тиша. Мовляв, ми тут прийшли концерт слухати, матюки всякi спiвати, а вiн отаке!..
Але Орест продовжуе антропологiчну атаку.
– Так от, москаль – це падлюка, яка теоретично може жити в кожному з нас. Основна ii ознака – iмперська, загарбницька сутнiсть, що живе за рахунок окупованих народiв, придушення свобод, брехнi, пропаганди та iнших злодiйських схем та схемочок, а також, i це дуже важливо, впевненостi у власнiй «богоiзбранностi», що проявляеться в термiнологii «Особенний путь», «Духовнiсть», «Третiй Рiм», «Руський мiр» ну i таке iнше.
На жаль, зараз Росiя хвора на «москальський синдром». Але й там лишаеться багато людей, якi вiдстоюють високi принципи европейського гуманiзму та лiбертарiанських цiнностей, що iх москалi навмисне спростили до зневажливих плебейських лiнгвiстичних фейкоформ «пiдори», «пiндосiя», «гейропа» i таке iнше. Нестiйка, схильна до шаблонiзацii зовнiшнiх факторiв психосоматична система типового москаля вдаеться до спрощення та нiвеляцii будь-яких складних фiлософських та естетичних форм цивiлiзованого впливу.
Типове для москалiв явище «шарiковщини», заснованоi на превалюваннi тваринних iнстинктiв над суто людськими якостями аналiзу, самопiзнання, самовдосконалення, i зараз е дуже розповсюдженим на теренах колишнього Радянського Союзу. Та й сама висока росiйська культура е радше опором «внутрiшньому москалю», що живе в росiйськiй колективнiй душi й багато чинить лиха не лише довколишнiм народам, а й «внутрiшнiм ворогам» у виглядi митцiв та iнтелiгенцii.
Узяти, хоча б, стовпiв росiйськоi лiтератури та фiлософськоi думки – Пушкiна, Лермонтова, Грибоедова, Гумiльова, Бердяева, Маяковського, Пастернака, – усi вони в той чи iнший спосiб боролися з великодержавним iмперським москалем i врештi ставали його жертвами. І зараз чимало росiян не пiддаються на пропаганду рашизму. Пропоную згадати iхнi прiзвища! Хто то може бути?
Із залу чуються вигуки: «Макаревич, Каспаров, Акунiн, Парфьонов, Ахеджакова, Собчак…»
– Ну от бачите, вже шiсть е! – жартуе Орест, i в залi чути смiх. – На сто п’ятдесят мiльйонiв i це непогано! Адже сказав Господь до бiблейського Лота: «Не знищу Содом i Гоморру, якщо знайду там хоч одного праведника». Тому треба вiдрiзняти москалiв вiд нормальних росiян. Я навiть сам зiзнаюся – колись був москалем!
По залу пробiгае хвиля здивування. Чути таке вiд украiнського праворадикального украiнiзатора готовi не всi.
– Це сталося тодi, коли мене примусово забрали служити до армii i я два роки провiв в окупацiйному контингентi радянських вiйськ у Нiмеччинi. Спiвав в ансамблi пiснi й танцю. Саме там у 1989 роцi було написано пiсню «А я – не москаль». Але перед тим як ii заспiвати, я знову хочу задати питання: «Чи е в залi москалi?»
На цей раз у залi тиша.
– А чи е в залi хохли?
– Є-е-е-е-е! – знову закричить якась падлюка, а може, й не одна. Причому в центральних та схiдних украiнських мiстах таких глядачiв трапляеться бiльше.
– Стоп, стоп, стоп, – каже Лютий i знову наче трошки зiгуе. – Тут теж треба розiбратися. Бо хто такий хохол? Хохол – це той, хто служить москалевi, визнаючи над собою його силу i моральну перевагу. Нехай тримаючи дулю в кишенi, нехай сокиру за спиною або обрiз пiд пахвою, але все одно вклоняеться йому i служить. Бо москаль i хохол нерозривно пов’язанi й жити одне без одного не можуть. То я ще раз питаю: чи е в залi хохли?
Тиша.
– Чи е в залi украiнцi?
– Є-е-е-е! – вибухае зал.
– СЛАВА УКРАЇНІ!
– ГЕРОЯМ СЛАВА!
– Оце iнша справа! – Орест Лютий широко i щасливо посмiхаеться. – А тепер трохи iсторii. Як уже казав, пiсню «А я – не москаль» написано у далекому 1989 роцi. Ми з моiм другом Сашком Бойком, чий батько був дисидентом i вiдсидiв 12 рокiв у мордовських таборах, присвятили ii хлопцям, що закосили вiд радянськоi армii й не стали «москалями». Спiвали пiдпiльно для пiдняття бойового духу. Вiд радянськоi окупацiйноi армii закосити було не грiх. А от вiд украiнськоi, яка захищае нашу честь i свободу, косити аж нiяк не можна. Тому зараз я хочу почути в залi оплески на адресу наших славних воiнiв, якi тримають бойовi позицii на сходi та пiвднi Украiни, якi сьогоднi знаходяться в цьому залi, нашим славним волонтерам i медикам, усiм тим, хто творить iсторiю нашоi молодоi держави!
У залi зчиняеться овацiя. Цього разу всi пiдхоплюються i довго, зi сльозами на очах аплодують.
Орест жестами просить публiку заспокоiтися.
– Уважно подивiться на того, хто сидить поруч: праворуч, лiворуч…
Зал слухняно крутить головами.
– Той, хто не спiвае разом з нами, той…
– Моска-а-а-а-аль!!! – вибухають смiхом глядачi.
Звучить акордеон, потiм вступае бандура. Орест спiвае на мотив «Пiснi про зайцiв» з радянського кiнофiльму «Дiамантова рука».
У карпатськiм лiсу, де трiпочуть смереки
І з мольфарiв-дубiв облiтае листва,
В турпоходi митцi вiд призову косили
І при тому промовляли отакi слова:
ПРИСПІВ.
А я – не москаль, а я – не москаль,
І не буду я советам служить.
А я – не москаль, а я – не москаль,
Бо не можу я у неволi жить.
А мольфари-дуби, щось шепочуть смерекам.
За поганих дорiг хлопцiв хрiн хто спiйма.
Косить молодь вiд армii (радянськоi).
Вiд тупоi утiхи…
І при тому промовляе отакi слова:
ПРИСПІВ.
А я – не москаль, а я – не москаль,
Хоч мiй дядя був той ще кадебiст.
Вiн за влади рад був москалю брат,
А я не москаль, я – правий анархiст!
Ла-ла-лай…
* * *
Початок липня 1987 року. Невелике прусське мiстечко Франкфурт-на-Одерi. Зi скотарських вагонiв з нарами у три поверхи вивалюе натовп «воiнiв-визволителiв». Майже двi доби нас везли у тих вагонах вiд вiйськового аеропорту Фюрстенвальде до Франкфурта, вiдстань мiж якими – не бiльше ста кiлометрiв. Везли ночами. Потайки. Вдень стоiмо на якихось запасних колiях, а вночi зi швидкiстю десять кiлометрiв на годину рухаемось i знову стоiмо, пропускаючи цивiльнi поiзди та товарняки.
Радянський вiйськовий аеропорт Фюрстенвальде теж категорiя вiдносна. Поле, посеред якого злiтно-посадкова смуга, а поруч, за два кiлометри, оточене колючим дротом наметове мiстечко. Вода iз заiржавлених чанiв – гiрка i хлорована. Туалети – застеленi дошками провалля в землi, загородженi брезентовими шторами. Бридкi пологовi будинки для мiльйонiв мух, якi злiталися на рештки перловоi кашi, поточених комахами галет та крутого солдатського гiвна, замiшаного на смердючiй, як казенний чай, сечi.
Чай, iз дивним присмаком якихось медикаментiв, дають зранку i ввечерi. Його привозять польовi кухнi й черпаками розливають у металевi кружки, що теоретично мають бути у кожного солдата, але у багатьох нема, бо довкруж працюе одвiчний москальський принцип: «не украдьош – не проживьош». Багато хто з Украiни «проiбав» своi кружки у перший же день, а потiм викупав iх за цигарки, леза для голiння чи цукерки у тих самих хлопцiв з Тюменi, Казанi чи Нижнього Тагiла.
Весь день харчуешся сухпайками – вже оспiвана консервована перловка-«шрапнель дрiб шiстнадцять», галети та ще якийсь бiогумус типу тушонки, де замiсть м’яса суцiльна вода та жир. Вiд цього рацiону запори траплялися такi, що воiни по два тижнi не могли iз себе нiчого вичавити. Очi ставали, як курячi яйця, ануси кровоточили i вкривалися геморойними шишками пiсля кожного бiльш-менш вдалого випорожнення. Переказували, що якийсь кент з Волгограда отак i вмер, сручи, отримавши крововилив у мозок вiд напруження. Але на диво, ями з гiвном були заповненi вщерть. Давалася взнаки велика кiлькiсть людиноподiбноi худоби з краiн Середньоi Азii, якi жерли ту тушонку з превеликим задоволенням, а потiм всiдалися перед наметами у кола на «кортах» i про щось там собi гомонiли на мовi Темучiна, чи то пак Чингiсхана, Тохтамиша й iнодi трошечки Ходжi Насреддiна, про що свiдчили лукавi погляди у бiк «белих братьев», що мучилися вiд запорiв i липневоi спеки, нiчим не гiршоi за ту, яка бувае в Самаркандi чи Кизилкумi десь у березнi-квiтнi, коли цвiте урюк.
Азiатiв було дуже багато. На три-чотири лiтаки з европейськоi частини СРСР було по десять авiалайнерiв з Душанбе, Улан-Уде чи Семiпалатiнска. Це мене дивувало. Ну невже не можна було створити в центрi Європи хоча б iлюзiю цивiлiзацiйноi дотичностi СРСР до европейських норм та стандартiв, надсилаючи сюди служити европеоiдiв з Прибалтики, Вiтебська чи глухоi рязанськоi деревенькi Сукiно-Єгорушкiно? На хера тут, у центрi Європи, неподалiк вiд мiсць, де творили Моцарт iз Бахом, Шопен, Вагнер, Ерiх Марiя Ремарк, Зiгмунд Фройд, Кафка та, вибачайте на словi, Карл Каутський, – уся оця татаро-монгольська гопота? І тiльки трохи згодом я зрозумiв цей генiальний демографiчний пиздець, без сумнiву розроблений у суворих кабiнетах Луб’янки.
Три доби у таборi для новобранцiв, двi у дорозi, а до того ще два тижнi на перевалочному пунктi в Украiнi бiля Бiлоi Церкви, i це, зауважте, без жодноi можливостi прийняти душ чи отримати нелiмiтований доступ до води, щоб, як казав старшина Акiнфiев, «окунуть мудя». І ось о п’ятiй ранку радянську худобу вивантажують зi скотарських вагонiв, де замiсть туалету – вiчко у пiдлозi, й ведуть вулицями затишного прусського мiстечка Франкфурт-на-Одерi, в якому розташовано головний розподiльний пункт Групи радянських вiйськ у Нiмеччинi.
Нескiнченна колона голених голiв у червонозоряних пiлотках з мармизами, вкритими пилом, багнюкою, i вже не розбереш, де голова удмурта, киргиза, хлопкороба, гречкосiя, токаря другого розряду, семiнариста, ботанiка, фiлолога чи студента театрального iнституту iм. Карпенка-Карого, як ото, примiром, я. І кожен одягнутий у форму, на два розмiри бiльшу, у дерев’янi кирзовi чоботи зi смердючими онучами всерединi, i кожен тягне за спиною напханий гiвняною тушонкою «вещмешок», з припасованою до нього шинелкою, якою вкривалися вночi на нарах у телячих вагонах. І нема тiй колонi кiнця й краю.
Встае сонце. З вiконечок охайних фарбованих будиночкiв мовчки визирають молодi й не дуже обличчя нiмкень (нiмцi взагалi встають дуже рано). Чоловiкiв нема. Їм соромно. Їхню землю окуповано, i вони не спроможнi зарадити цiй бiдi.
«Ей, девушкi, давайте знакомiться!» – вигукуе iз нотовпу якийсь малец-удалец з Уфи чи Наро-Фомiнська, й обличчя зникають.
Для чого це все? Щоб знала Європа, знав свiт, що отам, за високими, обнесеними колючим дротом парканами вiйськових частин, ховаеться пiвмiльйона варварiв, якi будь-якоi митi можуть осiдлати тисячi танкiв, лiтакiв, БМП i БТРiв, а також запхати дула своiх немитих хуiв у пiхви ошатних европейських панi й кiнчати в них автоматними чергами смертельно небезпечноi азiйськоi сперми на очах знiяковiлих европейських лохiв-iнтелектуалiв в окулярах.
І понесе Європа вiд москаля. І народить iстоту, наче европеоiдну зовнi, але з чорною варварською i нев’ебiческi загадочной душой, полной протiворечiй, способной как на велiкiе духовние вознесенiя, так i на страшние смертельние грехопаденiя! Согрешила Європа с Азiей – получiлась Росiя. Мутант, которого умом не понять, а хуем не iзмерiть! Потому как i понiмать нечего. Нi то нi сьо. Хуй знает шо. Достоевскiй рулiт!
Тремти, Європо, тремти, свiт! Орда iде! Люта, страшна, голодна. Незборима татаро-монгольська орда! Хайль Ленiн! Хайль Сталiн! Хайль СРСР!!!
А хуле…. Деди воевалi…..
Пiсня третя
Вагони, повнii москалiв
(вiдео – Ютуб за тегом: Орест Лютий «Вагони, повнii москалiв»)
– Так ви фашист?
– Я украiнський нацiоналiст.
– Так ето же одно i то же! Пасматрiте на него… Шапочку одел баварскую, галiфе немецкiе, того глядi крiкнет «Хайль Гiтлер!».
Передноворiчний ефiр кiнця 2012 року на телеканалi «Інтер», куди нас запросили виступити з гуртом «Сталiн унд Гiтлер капут», був в усiх сенсах «гарячим». Це був розквiт «антифашистськоi риторики» вiд спiкерiв Партii регiонiв.
Фашизм вбачали в усьому: у вишиванках, у жовто-блакитних стрiчках на машинах, у цитуваннях Шевченка: «І вражою злою кров’ю волю окропiте», у перевиданнi нецензурованих творiв Хвильового та Івана Багряного, та й у самiй украiнськiй мовi, бо злочинний закон Кiвалова – Колеснiченка, який де-факто робив росiйську другою державною, було ратифiковано Верховною Радою та пiдписано Януковичем.
– Все етi вашi штучкi бандеровскiе нам очень хорошо iзвестни, – не вгамовувалася Олена Бондаренко, одна з провiдних регiональних спiкерш. – Сначала танци-песенкi, а потом «ночь длiнних ножей»! Забилi волинскую резню? Детей распятих только за то, что онi не украiнци, забилi? А еврейскiе погроми! А Бабiй Яр!
– Єлена, зачем ви передьоргiваете? – намагався зупинити ii московський ведучий Євген Кiсельов (не той, що на ОРТ, а той, що з вусами i губами прицмокуе).
– Не останавлiвайте меня, Євгенiй, еслi ви уж прiгласiлi етiх господ, так називаемих артiстов, в студiю, то я, как народний депутат, iмею право сказать всьо, что я о нiх думаю. Ето називаеться «обикновенний фашизм». Знаете, фiльм есть такой? Там рассказивается о преступленiях нацистов во время Второй мiровой войни! І там есть епiзод, когда трактор ровняет трупи возле Освенцiма. Так вот я етi кадри всю жизнь помнiть буду! І детям своiм i внукам завещаю. Будь проклят фашизм!
– Так, а кадри украинского Голодомора… Десять мiллiонов украiнцев, виморенних голодом!
– Ето всьо брехлiвая западная пропаганда, – бризкае пiна з рота на комiр сукнi. – Не било нiкакого украинского голодомора. Ето било явленiе в масштабах всей страни. Там i русскiе гiблi, i казахi i, вообще, Євгенiй, я до глубiни души поражена, как ви такiх артiстов моглi накануне Нового года пригласить в студiю?
– Орест Лютий – самий резонансний музикальний проект 2012 года. Мiллiони просмотров в Ю-тюбе!
– Там голие сiськi тоже мiллiони просмотров собiрают!
– Так, давайте продолжим дiскусiю чуть позже… Кстатi, голие, так сказать, сiськi в Ю-тюбе запрещени. Єщьо одно небольшое передьоргiванiе фактов от Єлени Бондаренко, но ето к делу не относiтся. А сейчас небольшой музикальний сюрпрiз от Ореста Лютава. Прошу, господа!
– Дякую, панове. – Орест Лютий чемно вклоняеться аудиторii. – Наступна наша пiсня написана на честь людини, яку нинiшнiй президент Янукович пiдступно позбавив звання Героя Украiни. Але хiба можна забрати це звання у людини, що до останнього боролася i вмерла з iм’ям Украiни на вустах? Отак колишнi «Шаланди полние кефалi» в нашому украiнiзованому варiантi перетворюються на «Вагони, повнii москалiв». Герою Украiни Роману Шухевичу присвячуеться! (Подивитися на реакцiю Олени Бондаренко можна на Ютубi за тегом «Орест Лютий на „Інтерi“».)
Вагони, повнii москалiв, в Бескидах Роман пiдривав,
І комуняцькi пси скавчали, як на гiлляку iх саджав.
Синiють гори за Самбором, i Стрий так лагiдно тече,
А Роман наш бере гранату, i жодна падла не втече!
ПРИСПІВ.
Я вам не скажу за всю Вкраiну,
Вся Вкраiна дужа й широка…
Але у Карпатах й на Волинi
Пам’ятають Рому-вояка.
Гуцулка Ксеня якось вранцi з долини принесла наказ.
Йому сказала: «Всi вас знають, а я так бачу перший раз».
Сургуч зiрвавши iз пакета, iй з сумом Роман вiдповiв:
«Ви дуже файная кобета… та треба бити ворогiв!»
ПРИСПІВ.
Вже третiй день гудуть Карпати про славний,
переможний бiй.
Так Роман наш, вояк завзятий, гуцулку Ксеню полюбив.
Вже третiй день печуть гуцули з НКВДистiв шашлики.
На свято батяри вдягнули старi петлюрiвськi шлики.
