скачать книгу бесплатно
Маленькi жiнки. Частина 1
Луiза Мей Олкотт
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Роман «Маленькi жiнки» Луiзи Мей Олкотт збирае урожай слави вже майже два столiття. Його називають одним з найвiдомiших у свiтi творiв американськоi лiтератури для юнацтва. Четверо юних сестер – Мег, Джо, Бет та Емi, якi народилися в заможнiй родинi, а нинi потерпають вiд бiдностi, хоч iнколи й нарiкають на долю, але день у день вчаться наповнювати душу добром та милосердям. Кожна з них мае своi риси характеру, вирiзняеться неповторною зовнiшнiстю i манерами, свiтобаченням та iнтересами. Але вони люблять одна одну та батькiв, вмiють знаходити радiсть у простих речах i тим самим творять навколо себе атмосферу справжностi, яка притягуе iнших.
Луiза Мей Олкотт
Маленькi жiнки
Серiя «Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури» заснована у 2010 роцi
План-проспект серii затверджено Мiнiстерством освiти i науки Украiни
Переклад з англiйськоi Богдани Носенок
Художник-оформлювач Тетяна Калюжна
© Б. Носенок, переклад украiнською, 2019
© Т. Калюжна, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
* * *
Роздiл перший
Гра у прочан
– Рiздво – не Рiздво без подарункiв, – незадоволено мовила Джо, зручно вмостившись на килимi поблизу камiна.
– Як це все-таки жахливо – бути бiдним! – роздивляючись свою стареньку, поношену сукню, зiтхнула Мег.
– Гадаю, це так несправедливо, що однi дiвчата мають все, будь-якi красивi речi, якi тiльки забажають, а iншi – нiчого, – додала Емi, з прикрiстю пiдшморгуючи носом.
– Але ж у нас е батьки, а ще ми е одна в одноi, – долинув iз закутку вiтальнi голос Бет.
– У нас немае батька, i ще довго не буде, – сумно сказала Джо, i чотири юнi обличчя, якi наче засвiтилися у вiдблисках полум’я пiсля обнадiйливих слiв Бет, знову затьмарились. Джо не сказала «можливо, нiколи не буде», але всi подумали про це. Кожна з дiвчат задавалася запитанням: як там батько – там, де йде вiйна.
На хвилину зависло мовчання. Але потiм тишу порушив голос Мег. Вiн звучав трохи незвично:
– Ви ж знаете, чому мама вiдмовилася вiд подарункiв на Рiздво. Бо вважае, що не маемо витрачати грошi на розваги, коли нашi люди страждають на вiйнi. Ми не можемо бути поряд з ними, але можемо принести хоча б таку маленьку жертву. Це було б i нашим подарунком, i нашим задоволенням вiд цього. Однак часом я боюся, що менi це не пiд силу, – Мег похитала головою, наче шкодуючи за тими красивими речами, якi хотiла б мати.
– Я не впевнена, що це щось змiнить. У кожноi з нас е хiба долар, тож я сумнiваюся, що вiд нашого вчинку армii стане краще. Але насправдi менi нiчого не потрiбно, я не очiкую вiд матерi подарункiв. Хоч… менi хотiлося б мати хiба що «Ундiну» Фуке, – з сумом промовила Джо, адже вона була справжнiм книжковим черв’яком.
– А я хотiла б присвятити себе музицi, розучуванню нових творiв, – сказала Бет i зiтхнула так тихо, що нiхто не почув – хiба що коцюба й чайник.
– А я б купила коробку фаберiвських олiвцiв для малювання. Вони менi справдi потрiбнi, – в голосi Емi вiдчувалася незвична рiшучiсть.
– Але ж… мама нiчого не казала про нашi грошi. Гадаю, вона не хоче, щоб ми взагалi вiд всього вiдмовилися. Можемо, наприклад, купити для себе якусь дрiбничку, щоб хоч трохи розвiятися. Я впевнена, що ми достатньо плiдно й багато працювали, щоб заробити собi на такi речi, – майже крикнула Джо, але вiдразу знiтилась i почала оглядати своi пiдбори.
– Я знаю, що я це заслужила. Я витрачала свiй час, навчаючи непосидючих дiтей цiлими днями. А могла б проводити цi години вдома, насолоджуючись спокоем, – почала знову скаржитися Мег.
– Це не вартуе й половини зусиль, котрi витрачаю щодня я, – мовила Джо. – Чи хотiли б ви проводити цiлi днi з нервовою, метушливою старою, яка вимагае вiд вас ходити по струнцi, задовольняючи всi ii примхи? Що б ви не робили, вона нiколи не буде задоволена, доводячи вас до слiз i бажання вистрибнути у вiкно!
– Цi хвилювання, звiсно, не дуже приемнi, але, гадаю, що мити посуд i слiдкувати за порядком у домi – ось найгiрша у свiтi робота. Це шкодить моiй красi, а руки стають такими жорсткими, що важко справлятися з рукодiллям.
Цього разу Бет гучно зiтхнула i подивилася на своi грубi руки.
– Я не вiрю, що хтось iз вас страждае так сильно, як я, – вигукнула Емi. – Вам хоча б не треба ходити до школи, де зухвалi дiвчата знущаються з тебе, якщо ти припустилася якоiсь помилки, а то й смiються над твоiми сукнями i образливо висловлюються про батька тiльки через те, що вiн бiдний. Вони навiть знущаються з тебе, якщо твiй нiс видаеться iм несимпатичним.
– Якщо ти маеш на увазi наклепи чи образи, то тодi краще говорити не «смiються», а «насмiхаються». Наклеп – це щось схоже на те, як тато клепае своi пляшки для розсолу, – намагалася пожартувати Джо.
– Я знаю, що маю на увазi, не треба мене повчати й iронiзувати. Новi слова вдосконалюють словниковий запас, – з гiднiстю вiдбивалася Емi.
– Дiвчата, перестаньте цькувати одна одну. Ви хотiли б, щоб тато не втратив усi статки, коли ми були малими? Я розумiю це, Джо. Дорогi моi! Тодi ми не мали нiякого клопоту та не вмiли цiнувати те, що в нас було, – сказала Мег, повертаючись спогадами у кращi часи.
– Але ж не так давно ти твердила, що ми щасливiшi за царських дiтей, бо вони, незважаючи на багатство, постiйно влаштовують братовбивчi вiйни та розчаровують всiх.
– Так, я справдi казала таке, Бет. Я й досi так вважаю. Справдi, нам доводиться працювати, але ми дуже веселi i вмiемо посмiятися над собою. Джо недарма казала, що мiж нами е особлива еднiсть.
– Джо постiйно каже про такi речi, – зазначила Емi, подивившись на довготелесу фiгуру, що розтяглася на килимi.
Джо негайно пiдвелася, поклала руки в кишенi, i почала щось насвистувати.
– Джо, припини. Ти поводишся, як хлопчисько.
– Тому-то я це й роблю.
– Я ненавиджу грубих дiвчат, котрi не мають нiчого жiночного!
– А я ненавиджу надто нiжних, манiрних дiвчат!
– Пташки в маленьких гнiздечках мирно живуть, мирно живуть…, – заспiвала Бет зi смiшним виразом миротворця на обличчi. Дiвчата засмiялися, i невеличка сварка поступово забулася.
– Справдi, любi, ви обидвi не дуже-то й маете рацiю, – сказала Мег. Вона постiйно «читала лекцii», намагаючись справно виконувати роль старшоi сестри. – Ви вже достатньо дорослi, щоб не вдаватися до хлоп’ячих забавок. Джозефiна, ти точно вже не дитина й маеш поводитися гiдно. Я могла промовчати, коли ви були маленькими. Але подивись на себе: твое волосся зiбране у високу зачiску, як у справжньоi юноi ледi.
– А я не хочу бути ледi! А якщо вся справа в моему високо пiднятому волоссi, то я краще носитиму два хвости рокiв до двадцяти, – закричала Джо, зриваючи з зачiски сiтку, що тримала густе каштанове волосся – тепер воно спадало на ii плечi та спину. – Не хочу думати, що я виросту й мене називатимуть панно Марч, що носитиму довгi сукнi й виглядатиму, як примарна китайська айстра! Бути дiвчиною – жахливо, особливо, коли тобi подобаються хлоп’ячi iгри! Я розчарована, що не народилася хлопчиком. Якби я не була дiвчиною, то пiшла б на вiйну разом з татом. Натомiсть залишаюся вдома i займаюся плетивом, як стара руiна!
Джо труснула блакитною армiйською шкарпеткою так, що спицi вдарилися одна об одну, нiби iспанськi кастаньети, а клубок з нитками перелетiв через всю кiмнату.
– Бiдна Джо! Це дуже прикро, але iй навряд чи можна допомогти. Треба намагатися приймати те, що е. Ти хоча б можеш уподiбнити свое iм’я хлоп’ячому. У будь-якому разi можеш грати роль нашого старшого брата, – сказала Бет, погладжуючи густе волосся Джо. Навiть нескiнченне миття посуду не змогло вбити лагiднiсть пальцiв Бет.
– Щодо тебе, Емi, – продовжувала Мег, – то ти все-таки занадто нiжна й манiрна. Твоi жести поки ще милi, але скоро ти перетворишся на оранжерейну рослину, котра не зможе дати собi раду. Менi, звiсно, подобаються твоi приемнi манери й витончена вимова, коли ти не намагаешся бути занадто елегантною. Але твоi абсурднi слова не кращi, нiж грубiсть Джо.
– Якщо Джо – хлопчик, а Емi – оранжерейна рослина, то хто тодi я? – запитала Бет, прагнучи почути щось i про себе.
– А ти, дорога, ти нiчого, крiм цього, – тепло вiдповiла Мег. – З думкою Мег погоджувалися всi присутнi, бо «Миша» була улюбленицею в сiм’i.
Що ж, юнi читачi, я знаю, ви хочете знати, як «виглядають люди», тому настав час накидати портрети наших чотирьох сестер, якi нинi зайнятi плетивом. Ми бачимо зручну кiмнату, за вiкнами якоi щойно випав перший грудневий снiг, а мiсто поволi огортають сутiнки. Вона затишна, хоч старий килим давно вицвiв, а меблi скромнi i без прикрас. Водночас ii стiни прикрашають гарнi картини, а книжковi полицi заставленi рiзноманiтними виданнями, на вiкнах знайшли прихисток хризантеми й рiздвянi троянди, а в камiнi весело потрiскують дрова. Все це створюе атмосферу домашнього спокою.
Маргарет, найстаршiй з чотирьох сестер, виповнилось шiстнадцять. Вона дуже красива. Їi очi великi й яснi. М’яке каштанове волосся гарно обрамляе обличчя, яке прикрашають вуста, схожi на стиглу ягоду. Руки – бiлi й нiжнi… Дiвчина цвiте, наче неповторна квiтка. Їi краса була гордiстю сiм’i.
П’ятнадцятирiчна Джо вирiзняеться високим зростом, тонким станом та смуглою шкiрою. Вона чимось нагадуе лоша. Джо часто не знала, куди подiти своi довгi руки й ноги, якi, здавалося, iй постiйно заважають. Однак вираз обличчя дiвчини свiдчив про рiшучiсть характеру. Нiс – трохи смiшний. Очi – сiрi й гострi, дуже виразнi, вони, здаеться, бачать усе. Проте головною прикрасою Джо було ii довге та густе волосся, яке зазвичай вона закладала в сiтку – воно iй теж заважало.
Зовнiшнiсть для Джо була незручною. Хоч плечi ii ставали округлими – вона поступово перетворювалася з дiвча на дiвчину, жiнку, але рухи та одяг залишалися пiдкреслено незграбними. Джо не любила в собi дiвчину й намагалася щосили противитися природi.
Елiзабет або ж Бет, як ii всi називали, була гарною дiвчинкою з рожевою, гладкою шкiрою. Бет було рокiв з тринадцять, ii манери – трохи сором’язливi, голос – боязкий та тихий. Бет завжди була спокiйна й миролюбна. Очi дiвчинки – яснi та глибокi, волосся – наче пух. Батько називав ii «Маленька Панночка Спокiй». Це прiзвисько iй пiдходило, бо вона, здавалося, жила у власному щасливому свiтi i виходила зi свого укриття лише в компанii людей, яким довiряла i яких любила.
Емi, хоч i наймолодша, проте була найважливiшою людиною в сiм’i. Так вона вважала. Емi завжди мала власну думку про будь-що. Звичайна собi дiвчинка зi снiжно-бiлою шкiрою, блакитними очима й золотавим волоссям, що спадало на плечi. Блiда й струнка, вона завжди поводилася аж надто манiрно, як справжня молода ледi i завжди пам’ятала про правила гарного тону. Ви ще можете спитати: а як щодо характерiв чотирьох сестриць? Що ж, про це ми розкажемо трохи згодом.
Годинник пробив шосту. Бет прибралася бiля камiна, поставивши поблизу пару старих капцiв. Дiвчата пiдбадьорилися, адже це означало, що скоро прийде мама.
Мег полишила своi «лекцii» й запалила лампу. Емi пiдвелася з крiсла, а Джо, забувши про втому, встала з килима й пiдсунула капцi ближче до вогню.
– Вони дуже зношенi. Треба купити Мармi новi капцi, – сказала Джо.
– Гадаю, що я витрачу на це свiй долар, – мовила Бет.
– Нi, я куплю! – скрикнула Емi.
– Я найстарша… – почала було Мег, але Джо випередила ii:
– Я зараз за чоловiка в сiм’i, бо тепер, коли батько пiшов на вiйну, маю приглядати за вами. Так вiн наказував менi. Тому я куплю.
– Я скажу, що ми зробимо, – почувся голос Бет. – Подаруймо свiй долар Мармi до Рiздва. Ми не витрачатимемо грошi на себе.
– Бет – молодець! Я згодна. Але що ми купимо для неi? – захопилася iдеею Джо.
Обговорення тривало. Мег, поглянувши на своi красивi руки, оголосила:
– Я куплю для неi гарну пару рукавичок.
– Краще вже купити мiцне взуття. Таке, як носять в армii, – крикнула Джо.
– Я думаю про носовi хустинки, звiсно ж, гарно пiдшитi… – сказала Бет.
– Тодi я куплю маленький флакон парфумiв. Їй це сподобаеться. Вони коштують не так вже й дорого, може, залишиться щось i менi на олiвцi, – додала Емi.
– А як ми всi цi речi даруватимемо? – спитала Мег.
– Залишимо подарунки на столi. Потiм приведемо Мармi, щоб вона розгорнула всi цi пакунки. Пам’ятаете, як ми робили це ранiше на свята? – запропонувала Джо.
– Я колись так лякалася, коли, сидячи у крiслi з короною на головi, чекала на подарунки й гостей. І ось, всi приходять, цiлують мене, дарують щось… Менi подобалися цi речi й поцiлунки… Але було страшно, коли ти вiдкриваеш пакунки, а всi на тебе дивляться… – сказала Бет, пiдсмажуючи хлiб для чаю над вогнищем, яке одночасно рум’янило ii щiчки.
– Нехай Мармi думае, що ми купуемо цi речi для себе. Уявляю, як вона потiм здивуеться! Ми маемо поiхати по магазинах завтра ввечерi, Мег. Але в нас залишаеться ще багато клопотiв з п’есою для рiздвяноi ночi, котру нам треба поставити, – мовила Джо, рiшуче крокуючи по кiмнатi. Руки дiвчина склала за спиною, а нiс гордовито задерла вгору.
– Я бiльше не хочу гаяти на це час… Я вже занадто доросла для таких речей, – зауважила Мег, яка, проте, перетворювалась на дитину, коли йшлося про «перевдягання».
– Ти не залишиш цi заняття, я тебе знаю. Не зможеш вiдмовитися вiд бiлоi сукнi, розпущеного волосся та золотистих прикрас. Крiм того, ти найкраща актриса, яку ми маемо, i, якщо ти пiдеш, то це буде кiнець нашим рiздвяним виставам, – сказала Джо. – У будь-якому разi, сьогоднi ми маемо влаштувати репетицiю. Іди сюди, Емi, гратимеш непритомну дiвчину. Минулого разу в тебе вийшло не дуже: ти була незграбна, як полiно.
– Але менi потрiбна допомога. Я нiколи не бачила, щоб хтось непритомнiв, i я не знаю, яку позу обрати для падiння, щоб не набити собi синцiв. Може, я просто легко сповзу по стiнi? Тодi я не впаду й не заб’юся. Якщо я не зможу, то краще впаду в крiсло. Це буде витончено. Менi все одно, нехай Хьюго скiльки завгодно наставляе на мене пiстолет, – захищалася Емi.
Дiвчина не була обдарована театральним талантом, але ii обрали на цю роль, бо вона була достатньо мiнiатюрною i злодiй з п’еси мiг легко пiдняти ii – за сюжетом лиходiй виносив дiвчину зi сцени.
– Тодi зробимо ось що, – прийшла на допомогу Джо. – Ходи по сценi помiрно й нерiшуче, заламуй руки та мелодраматично вигукуй: «Родрiго! Врятуй мене! Врятуй мене!».
Емi повторила за сестрою, але жести ii були неприродними й механiчними, а голос звучав пiдiрвано високо. Їi зойк у кращому разi походив на писк вiд уколу шпилькою, нiж на покрик страждань i страху.
Вiд споглядання цих потуг Джо стражденно заохкала, а Мег вiдверто засмiялася, тодi як Бет, з цiкавiстю спостерiгаючи за дiйством i навiть забула про хлiб, котрий пiдсмажувала на вогнищi.
– Ох, я зробила все, що могла, тож, коли прийде час вистави i глядачi засмiють ii, не звинувачуйте мене. Емi, спробуй ще, – сказала Джо.
Тим часом репетицiя пройшла гладко. Дон Педро кинув свiтовi виклик – настiльки серйозний, що текст займав цiлих двi сторiнки без жодноi паузи. Хагар, вiдьма з п’еси, проспiвувала якесь жахливе заклинання над водою з чаклунським зiллям, що булькотiла в казанi. Родрiго зривав своi ланцюги, а Хьюго бився в агонii вiд отруення миш’яком. Вiн тiльки кiлька разiв нестямно скрикнув «Ха! Ха» – i помер.
– Це найкраще, що нам вдавалося, – сказала Мег, коли мертвий лиходiй сiв, потираючи забитий лiкоть.
– Я не уявляю, як можна писати й ставити такi чудовi речi, Джо. Ти просто Шекспiр! – вигукнула Бет, яка вважала, що ii сестри були генiальнi в усьому, за що бралися.
– Та ну, зовсiм не Шекспiр, – скромно вiдповiла Джо. – Хоч менi теж здаеться, що «Прокляття вiдьми», ця трагедiя в мiнiатюрi, вийшла досить непогано. Але моя мрiя – спробувати поставити «Макбет». Та в нас нема реквiзиту для Банко. Сцена вбивства – ось, що мене особливо цiкавить. «Це що, кинджал, чи не його я бачу перед собою?» – процитувала Джо, закотивши очi та схопившись за невидиму повiтряну опору. Так вона уявляла собi виконання трагiчних ролей.
– Нi, це виделка для смаженого хлiба, але замiсть хлiба на нiй чомусь маминi капцi, – вигукнула Мег i репетицiя закiнчилася гучним реготом.
– Рада, що ви такi веселi, моi дiвчатка, – мовив нiжний голос за дверима, й усi актори повернули голови, щоб привiтатися.
До кiмнати увiйшла мати дiвчат. Вона виглядала так, як мають виглядати матерi, з тим самим «я-завжди-зможу-допомогти-тобi» поглядом, теплим, люблячим i просто… чудовим. Вона не була елегантно одягненою, але все видавало в нiй благородну даму. Дiвчата знали, що сiрий плащ i немодний капелюшок ховали найпрекраснiшу маму у свiтi.
– Ну що, як ви тут сьогоднi? В мене було багато роботи: мали спакувати всi коробки, що завтра поiдуть на фронт. Не вдалося навiть прийти додому на обiд. Мене хтось питав, Бет? Як твiй нежить, Мег? Джо, ти виглядаеш смертельно втомленою. Йди сюди, поцiлуй мене, мила.
Ставлячи всi цi материнськi запитання, панi Марч знiмала намоклi речi. Їi вже чекали теплi капцi. Вона вмостилася у крiслi, пригорнула до себе Емi i мала намiр насолоджуватися найщасливiшою годиною свого напруженого дня. Дiвчата метушилися, намагаючись зробити матерi приемне, кожна – по-своему. Мег приготувала чай, Джо пiдкинула дров у вогонь та заходилася розставляти стiльцi, перевертаючи й грюкаючи всiм, до чого торкалася. Бет тихенько снувала мiж кiмнатою й кухнею, а Емi давала вказiвки всiм, сидячи склавши руки.
Коли всi зiбралися за столом, панi Марч посмiхнулася й сказала:
– Пiсля вечерi я маю щось приемне для вас, дiвчата.
Обличчям жiнки промайнула швидка та яскрава усмiшка, схожа на проблиск сонця. Бет намагалася плескати в долонi, забувши про смаженi хлiбцi, що тримала, а Джо, пiдкинувши свою серветку в повiтря, скрикнула: «Це лист! Лист! Тричi “Ура” на честь тата!».
– Так, гарний довгий лист. З ним все гаразд, i вiн певен, що бiльше нiчого боятися холодiв, через якi вiн хвилювався. Тато посилае всiм нам рiзноманiтнi й щирi побажання до Рiздва, а також передае особливе вiтання для вас, дiвчата, – сказала панi Марч, погладжуючи кишеню, нiби там був захований скарб.
– Нумо, завершуйте вечеряти! Емi, швидше вправляйся зi своею тарiлкою, – закричала Джо, обпiкаючись гарячим чаем. Вона так поспiшала, що впустила хлiб на килим – звичайно ж маслом донизу. Хоч i не переймалася цим: iй страшенно хотiлося швидше прочитати лист вiд батька.
Бет не iла. Вона просто сидiла у затiненому кутку й чекала, коли iншi будуть готовi.
– Гадаю, батько – сильна й смiлива людина. Вiн не побоявся стати капеланом, хоч уже досить старий для призову i не такий фiзично витривалий, як iншi, молодшi, солдати, – тепло сказала Мег.
– Хотiлося б теж пiти на вiйну – барабанщиком, щоб пiдбадьорювати солдат, або медсестрою, щоб бути поруч iз татом i допомагати йому, – вигукнула Джо, прикро зiтхаючи.
– Мабуть, це так неприемно – спати в наметi, iсти всiлякi поганi страви, пити з олов’яноi кружки… – задумливо мовила Емi.
