скачать книгу бесплатно
– Коли вiн приiде додому, Мармi? – запитала Бет з легким тремтiнням у голосi.
– Треба почекати ще пару мiсяцiв, мила, якщо вiн не захворiе. Вiн залишиться й виконае свою роботу як годиться, найкращим чином, i ми не проситимемо його повертатися ранiше, нiж треба. Тепер йдiть сюди, читатимемо листа.
Всi пiдсунулися до камiна: мати сидiла у великому крiслi, Мег i Емi розташувалися обабiч нього, а Джо спиралася на його спинку – так, щоб нiхто не побачив ii емоцiй, якщо лист виявиться занадто зворушливим, Бет прилаштувалася бiля нiг Мармi. В тi часи, листи, що iх батьки посилали своiм дiтям, завжди торкалися душi. В цьому листi не розповiдалося про труднощi, котрi переживали солдати, про небезпеки, що чатують на них, про тугу за домiвкою. Це був веселий, бадьорий лист, повний живих описiв табiрного життя, маршiв, вiйськових новин, i лише наприкiнцi батько з особливою любов’ю почав звертатися до своiх маленьких дiвчаток.
«Передай iм всю мою любов i поцiлуй iх вiд мене. Скажи iм, я думаю про них щодня, молюся щоночi. У iхнiй любовi до мене я знайшов свiй найкращий прихисток. Ще один рiк очiкувань – цей строк здаеться таким нескiнченно довгим… Але нагадай дiвчатам, будь ласка, що ми можемо працювати, витрачати час очiкування з користю. Я знаю, що вони запам’ятають все, що я iм сказав, що вони будуть люблячими дiтьми, сумирно виконуватимуть свiй обов’язок, смiливо протистоятимуть своiм прихованим – глибоко в душi – ворогам. Я певен: моi дiвчата переможуть у цiй битвi. Коли я повернуся до них, я зможу бути кращим батьком та пишатимуся моiми маленькими жiнками бiльше, нiж будь-коли».
Коли черга дiйшла до цiеi частини, всi вже тримали носовi хусточки. Цього разу Джо не соромилася своiх рясних слiз. Емi теж плакала, пригорнувшись до матерi.
– Я така егоiстична дiвчина! Але я справдi намагаюся стати краще, тому вiн не розчаруеться в менi, я знаю…
– Ми всi намагатимемося стати краще, – пролунав гучний голос Мег. – Я ось надто багато думаю про те, як я виглядаю. Я ненавиджу працювати, але я спробую виправитись, щоб допомогти сiм’i. Сподiваюся, що зможу.
– А я постараюся стати такою, як любляче назвав мене тато – «маленькою жiнкою». Я спробую не бути такою грубою й дикуватою, я виконуватиму свiй обов’язок тут замiсть того, щоб волiти опинитися де-небудь ще, – сказала Джо, хоч вважала, що поратися вдома – набагато важче завдання, нiж зiткнутися в бою з повстанцями на пiвднi.
Бет нiчого не сказала, але витерла сльози тiею блакитною солдатською шкарпеткою, яку почала плести ще жвавiше, щоб не згаяти марно анi хвилини часу. Бет не думала про iншi обов’язки, вона просто робила те, до чого лежала ii маленька душа, ту роботу, що постiйно накопичувалася пiд руками. Вона сподiвалася, що батько пишатиметься нею тим бiльше, чим дужче вона працюватиме.
Тут раптово тишу порушила панi Марч, весело промовляючи до дiвчат:
– А пам’ятаете, як ви любили гратися в подорожi прочан, коли були ще малечею? Здавалось, що нiчого не тiшить вас бiльше, анiж прив’язати моi торбинки на спину як паломницьку ношу, надiти на голову капелюхи, взяти в руки палицi й паперовi сувоi та блукати по всьому будинку. Все починалося з пiдвалу, який ви вважали зруйнованим мiстом, потiм прямували нагору, пiд самий дах. Там збирали рiзнi речi, щоб побудувати з них Небесне мiсто.
– Як це було весело, особливо коли ми проходили бiля левiв, билися з Аполлiоном[1 - Аполлiон – грецьке ймення Авадона або ж Абаддона, грiзного царства тiней та янгола безоднi.], i, крокуючи через долину, потрапляли у пiдземелля гоблiнiв та домових, – вiдгукнулася Джо.
– А менi подобалося мiсце, де ми знiмали нашi торбинки й скочувалися вниз, – згадала Мег.
– Я про це не пам’ятаю. Я взагалi мало що пам’ятаю, крiм того, може, що я боялася пiдвалу й темних коридорiв, i завжди любила печиво з молоком, яке ми iли на даху. Якби я не була занадто доросла для таких речей, я б прямо зараз ще раз зiграла у цю гру, – сказала Емi, яка почала вiдмовлятися вiд дитячих забавок ще рокiв у дванадцять.
– Ми нiколи не станемо занадто дорослими для цього, мила, тому що це гра, в яку людина грае все життя. Так чи iнакше. Ноша, яку ми беремо з собою, символiзуе наш життевий тягар. Тут е й дорога, котру ми маемо пройти за життя, й наше прагнення до добра та щастя – це прагнення веде нас, допомагаючи долати безлiч неприемностей i виправляти нашi помилки на шляху до миру. Це i е справжне Небесне мiсто – те, куди ми всi хочемо потрапити. Тепер, моi маленькi прочани, уявiть, що ви зараз опинитеся не у грi, а в цiлком реальному свiтi. Тодi ми побачимо, чого ви зможете досягти, перш нiж батько прийде додому.
– І справдi… Мамо, а де нашi торбинки? – запитала Емi, яка була ще надто молода, щоб розумiти фiгуральнiсть мови.
– Але ж кожна з вас щойно сказала, який саме тягар ii гнiтить. Це i е ваша торбинка, ноша. Бет, щоправда, нiчого не сказала. Та, гадаю, в неi немае нiякоi тяжкоi ношi, – сказала мати.
– Нi, в мене теж е тягар. Миття посуду i витирання пилу – з цим я маю впоратися щодня. Я заздрю дiвчатам, якi можуть грати на пiанiно. Ще я боюсь чужих людей, – озвалася Бет.
Тягар, про який казала Бет, здався кожному з присутнiх таким дивним, що всi ледь стрималися вiд смiху, щоб не задiти почуття Бет та не зробити iй боляче.
– Давайте зробимо це, – задумливо сказала Мег. – Це лише iнша назва для наших старань. Історiя може допомогти нам, адже ми хочемо бути хорошими. Це важка робота, й ми постiйно забуваемо про неi. Можливо, гра не дасть нам забути про те, до чого ми прагнемо.
– Сьогоднi ввечерi ми були у справжнiй трясинi вiдчаю, але прийшла мама й витягла нас звiдти. Мама була як провiдник, про яких пишуть у книжках. Нам треба зробити щось типу списку прагнень, як це прийнято у християнськiй традицii прочан. Але як саме це зробити? – запитала Джо. Вона була в захватi вiд iдеi, яка вносила трохи романтики в цю похмуру необхiднiсть поратися по господарству.
– Подивiться пiд вашi подушки, коли прийде рiздвяний ранок. Я обiцяю, що там ви знайдете вашi списки прагнень, – вiдповiла панi Марч.
Вони роздумували над новою iдеею, аж поки не прийшла служниця Ханна, що жила в сiм’i Марч вiд народження Мег, щоб прибрати стiл. Потiм дiвчата дiстали чотири маленькi кошики з рукодiллям. Сестри працювали над простирадлами для тiтоньки Марч. Шиття не приносило iм задоволення, але сьогоднi ввечерi нiхто з них не нарiкав. Вони прийняли план Джо, роздiляючи довгi тканини на чотири частини, й уявляючи, що цi частини – континенти: Європа, Азiя, Африка, Америка… Таким чином дiвчата могли потрапити в будь-яку краiну свiту. Вони говорили про рiзнi мiсця, про те, де кожна з них цього вечора «побувала».
О дев’ятiй вечора вони вiдклали роботу й заходилися спiвати, як робили завжди перед сном. Нiхто, крiм Бет, не мiг видобути такi чарiвнi звуки зi старого фортепiано! Вона торкалася жовтих клавiш тихо й нiжно, акомпануючи простим пiсням, що iх любили спiвати дiвчата. Мег дуже гарно спiвала, тож разом з матiр’ю вела маленький домашнiй хор. Голос Емi дзвенiв, нагадуючи звуки цвiркунiв пiд вiкном, а Джо взагалi включалась у спiв коли iй заманеться, псуючи загальну хорову злагодженiсть. Але вони завжди вдавалися до цього заняття, щоб бути ближче один до одного.
Свiти, свiти, маленька зiрочко…
Так спiви стали домашнiм звичаем, бо матiр сiмейства Марч народилася зi справжнiм спiвочим даром. Їi голос був першим звуком вранцi: коли вона проходила кiмнатами, то спiвала, наче жайворонок. Останнiми ввечерi також були звуки ii голосу, бо дiвчата нiколи не стануть для матерi занадто дорослими, щоб не спiвати iм колисковi.
Роздiл другий
Щасливого Рiздва
Свiтанкова сiрiсть рiздвяного ранку першою розбудила Джо. Але… Бiля камiна не було панчiх, що iх завжди вiшають там до свята, i на мить вона вiдчувала себе так само розчарованою, як i колись давно, коли ii рiздвяна панчоха, повна усiляких солодощiв, впала, а маленька Джо подумала, що цього року подарункiв не буде.
Однак майже одразу дiвчина згадала материнi слова та, сунувши руку пiд подушку витягла маленьку кармiново-червону книжку. Так, ця книжка була iй знайома, адже то була прекрасна стара iсторiя, можливо, навiть найкраща iсторiя з тих, що були написанi про доброчесне життя. Джо вiдчула, що це справжнiй путiвник для прочанина, що вирушае в довгу подорож[2 - Джо отримала на Рiздво Євангелiя.].
Тодi вона побiгла будити Мег, яка розплющила очi пiд веселе «Щасливого Рiздва!». Джо сказала сестрi, щоб та подивилася, що лежить пiд ii подушкою. Для Мег теж була пiдготовлена книжка – в зеленiй обкладинцi, з тiею ж картинкою всерединi та кiлькома словами, написаними рукою матерi. Цi слова робили подаровану книжку ще цiннiшою для сестер.
Вже разом дiвчата вирушили до кiмнат Емi та Бет, котрi також прокинулися з думкою про материн подарунок. Вони знайшли такi самi маленькi книжки – на цей раз обкладинки були блакитного та нiжно-сiрого, пташиного кольору. Якийсь час дiвчата сидiли та говорили про щойно вiднайденi материнi подарунки, а за вiкном народжувався новий день.
Попри певну гордiвливiсть, Мег вирiзнялася нiжною та набожною натурою. Їi лагiднiсть пiдсвiдомо впливала на всiх сестер, а особливо на Джо, яку Мег любила особливо. Джо мала вперту вдачу, але слухалася старшу сестру – настiльки добрими були ii слова та м’якими – поради.
– Дiвчата, – серйозно мовила Мег, поглядаючи на двi гарненькi, вбранi в нiчнi убори сестринi голiвки, що визирали iз сусiдньоi кiмнати. – Мама хоче, щоб ми читали, любили й пам’ятали цi книги, тож, гадаю, маемо зробити це. Колись ми справдi часто читали Євангелiя, але з того часу, як батько пiшов, i всi цi вiйськовi неприемностi вiддалили нас вiд звичних занять, розбурхали наше життя. Ми багато чим нехтуемо. Ви можете робити, як вам заманеться, але я триматиму мою книгу тут, на столi, й щоранку потроху читатиму. Нехай це буде моею першою справою пiсля пробудження – це читання зробить мене добрiшою та стане у пригодi в щоденних справах.
Потiм вона вiдкрила книжку й почала читати. Джо обiйняла сестру i, притулившись щокою до ii щоки, читала разом з нею – зi спокiйним виразом обличчя, який у неi з’являвся лиш зрiдка.
– Мег, як гарно в тебе виходить! Емi, йди сюди, нумо теж читати. Я допоможу тобi з важкими мiсцями. А в разi потреби – сестри нам пояснять незрозумiлi речi, – тихо мовила Бет, вражена красивим подарунком. Приклад сестер надихав Бет розпочати й свое читання.
– Менi подобаеться, що моя книжка синя, – сказала Емi. Потiм у кiмнатах стало дуже тихо. Сторiнки м’яко горталися, одна за одною. Зима. Сонце потроху пiдкрадалося до вiконного скла, торкаючись дiвочих голiв, кидало промiння на iхнi серйознi обличчя, наче посилаючи рiздвянi привiтання.
Пройшло десь пiвгодини, i дiвчата збiгли сходами вниз, щоб подякувати матерi за подарунки. Проте Мармi вдома не було. Мег звернулася до Ханни:
– А де мама?
– Тiльки Бог знае, дитино. Якась нещасна людина просила милостиню, i ваша мама одразу вийшла, щоб запитати, що iй потрiбно. Нiколи, мабуть, на свiтi не було жiнки, щоб так само любила роздавати направо й налiво воду, одяг та борошно.
Власне, Ханна жила в iхнiй сiм’i так довго, що в нiй бачили бiльше друга, нiж служницю.
– Гадаю, вона повернеться найближчим часом. Тож поки приготуемо снiданок i все iнше, – сказала Мег, дивлячись на подарунки для матерi, зiбранi в кошик та схованi пiд диваном, – коли прийде час, вони дiстануть iх. Потiм Мег згадала: – Емi, стривай-но, а де ж твiй флакончик з парфумами для Мармi?
– Вона щойно забрала його. Мабуть, щоб прикрасити якоюсь стрiчкою, – вiдгукнулася Джо, яка вдягнула новi капцi для Мармi, щоб трохи iх розносити i, пританцьовуючи, ходила по кiмнатi.
– Моi хустинки виглядають дуже мило, чи не так? Ханна випрала та попрасувала iх, – сказала Бет, з гордiстю оглядаючи свiй подарунок з дещо криво вишитими лiтерами, якi одначе вартували дiвчинi неабияких зусиль.
– Блаженна дитино! Замiсть «М. Марч», вона вишила «Мама». Боже, як смiшно! – розсмiялася Джо, взявши одну хустинку.
– А хiба щось не так? Я гадала, краще зробити так, бо iнiцiали Мег – це теж «М. Марч», а я не хочу, щоб хтось використовував це, крiм Мармi, – стривожено мовила Бет.
– Все гаразд, моя дорога. Це дуже гарна та мудра iдея – так нiхто не зможе помилитися. Я певна, твiй подарунок дуже сподобаеться iй. Я знаю, – сказала Мег. Вона намагалась заспокоiти Бет чарiвною посмiшкою. А за Джо iй було прикро.
– Там мама! Швидко ховайте кошика! – скрикнула Джо, щойно почувся скрип дверей вiтальнi.
Однак дверi вiдчинила Емi. Вона здивовано подивилася на сестер, якi в свою чергу вирячилися на неi.
– Де ти була? Що ти ховаеш за спиною? – запитала Мег, завваживши, що Емi вдягнена у капелюх та плащ. Ця ледача дiвчина кудись ходила так рано. Дивно!
– Не смiйтеся з мене! Я просто хотiла розповiсти вам усе, коли прийде час. А нинi ходила до крамнички, щоб замiнити маленький флакон для Мармi на великий. Що ж, на це пiшли усi моi грошi, але я не хочу бути егоiстичною!
Промовляючи цi слова, Емi дiстала красивий великий флакон парфумiв. Вона виглядала так серйозно i одночасно скромно, подолавши у собi звичний для себе егоiзм. Мег пишалася сестрою. Вона обiйняла ii, а Джо поплескала по плечу зi словами «славний хлопчина». Бет, у свою чергу, пiдбiгла до вiкна i вибрала найкрасивiшу троянду зi всiх, що росли в горщиках на пiдвiконнi. Вона мала прикрасити обгортку флакона.
– Знаете, я соромилася свого подарунка, особливо пiсля читання й нашоi розмови зранку… Сьогоднi було так добре, i я вирiшила збiгати у крамничку – тут, за рогом нашоi вулицi. Я була так рада, що встигла вчасно… Тепер мiй подарунок значно кращий, нiж був.
Вхiднi дверi заскрипiли вдруге, i кошик був негайно захований пiд диван, а дiвчата посiдали до столу в очiкуваннi снiданку.
– Щасливого Рiздва, Мармi! Бажаемо тобi багато радостi й щастя! Й дякуемо за нашi книжки. Ми вже потроху почали iх читати, а загалом вирiшили починати з цього кожен ранок! – враз залунав хор дiвчат.
– З Рiздвом, моi маленькi! Я тiшуся, що ви вже почали читання i, сподiваюся, продовжите його. Але перед тим, як ми сядемо до столу, хочу дещо сказати. Неподалiк вiд нашого будинку лежить бiдна жiнка з новонародженою дитиною. Шестеро iнших дiтей туляться в одному лiжку, щоб не заклякнути вiд холоду, бо кiмната не опалюеться. У них не вистачае iжi, i найстарший хлопчик прийшов сказати менi, що голод та холод вкрай виснажив iх. Тому я хочу запитати вас, чи згодилися б ви вiддати iм ваш рiздвяний снiданок?
Дiвчата були голоднi, адже чекали майже годину. Однак iхне мовчання тривало лише хвилину, а потiм Джо вигукнула:
– Я дуже рада, що ти сказала нам це перед тим, як ми почали снiдати!
– Чи можу я пiти й допомогти перенести речi для нещасноi малечi? – запитала Бет.
– Я вiзьму тiстечка та кекси, – додала Емi, героiчно вiдмовившись вiд солодощiв, якi вона любила найбiльше.
Мег вже вкладала до кошика гречанi крупи й складала хлiб в одну велику тарiлку.
– Я знала, що ви це зробите, – сказала панi Марч, задоволено усмiхаючись, – я пропоную пiти всiм разом, а коли повернемося, то влаштуемо собi снiданок з хлiба й молока. А там i до обiду недалеко, щось приготуемо.
Незабаром всi були готовi, й процесiя рушила. На щастя, час був дуже раннiй, i вони пройшли вулицями майже непомiченими, бо для стороннiх ця хода виглядала досить кумедно.
Кiмната бiдноi родини, до якоi вони нарештi дiсталися, справила на них гнiтюче враження: обдерта та холодна, без шибок у вiкнах, про чисту постiльну бiлизну навiть не йшлося. Мати сiмейства лежала хвора, було чутно плач немовляти, а на iншому лiжку пiд сiрою старою ковдрою тремтiла купка блiдих, голодних дiтей.
Боже, як дивилися на дiвчат цi великi очi, як посмiхалися посинiлi губи, коли тi виставили на стiл кошики, повнi рiздвяноi iжi.
– О, майн гот! Добрi ангели зiйшли до нас з неба! – мовила бiдна жiнка. Вiд радостi нещасна плакала.
– Смiшнi ангели в каптурах i рукавицях, – сказала Джо, насмiшивши всiх присутнiх.
Через кiлька хвилин справдi здалося, що добрий дух попрацював тут. Ханна принесла хмиз, розпалила вогонь, а розбитi шибки заклала старими капелюхами та своiм плащем. Панi Марч приготувала породiллi гарячий чай, яким вона запивала принесену кашу. Вона намагалася пiдбадьорити нещасну, поки сповивала новонароджену дитину – так нiжно, нiби та була ii власною. Дiвчата тим часом накрили стiл, посадили дiтей бiля вогню та годували iх, як зграйку голодних птахiв. Вони смiялися, розмовляли, намагаючись зрозумiти смiшну ламану англiйську.
– Das ist gut! Die Engel-kinder![3 - Das ist gut! Die Engel-kinder! – в перекладi з нiмецькоi «О Боже! Це справжнi дiти-янголи!».] – кричали бiднi дiти. Нещаснi жадiбно iли, намагаючись бути якнайближче до вогню, щоб зiгрiтись.
Ранiше дiвчат нiколи не називали ангельськими дiтьми. Можна здогадатися, що це було дуже приемно, особливо для Джо, яку з народження нагородили прiзвиськом «Санчо». Це був дуже смачний снiданок, хоч добрi феi й не скуштували його. А коли вони пiшли, залишивши пiсля себе тепло й порядок, то в усьому мiстi не було щасливiших за цих чотирьох веселих, голодних дiвчаток, якi вiддали свою трапезу ближнiм, залишивши на власному рiздвяному столi лише хлiб та молоко.
– Гадаю, що це i е любов до ближнього. Любов, що пересилюе егоiзм, – сказала Мег, коли дiвчата дiставали своi подарунки для Мармi, яка в цей час була нагорi, складаючи одяг для бiдноi родини Гуммель.
Це були не найкращi й не найбагатшi подарунки в iсторii сiмейства Марч, однак саме в цих маленьких пакунках, складених на столi, жила найвища любов. Поряд з ними поставили високу вазу з червоними трояндами та бiлими хризантемами, красу яких вiдтiняли молодi зеленi пагони. Квiти надавали святковому столу – нехай i скромному – витонченоi елегантностi.
– Вона йде! Готуйся, Бет! Вiдчини дверi, Емi! Тричi «Слава!» на честь Мармi! – вигукнула Джо, пiдстрибуючи на мiсцi, поки Мег пiшла назустрiч матерi, щоб вiдвести ii на почесне мiсце.
Бет зiграла свiй веселий марш, Емi вiдчинила дверi, а Мег урочисто взяла матiр пiд руку. Панi Марч здивувалася, широко розкривши вiд подиву очi. Вона усмiхалася та радiла, розглядаючи подарунки та читаючи слова, написанi для неi дiвчатками. Капцi вiдразу опинилися на ногах жiнки, а носова хусточка, зрошена запашними парфумами – у ii кишенi. Одна з червоних троянд наче брошка прикрасила сукню Мармi, а красивi рукавички iдеально облягали руки.
У цей день було багато смiху, поцiлункiв i теплих слiв. Все це творило атмосферу любовi i злагоди. Саме тому домашнi святкування такi приемнi. Це солодкий час, що назавжди закарбовуеться в пам’ятi.
Решту дня дiвчата присвятили пiдготовцi до рiздвяного вечора. Сестри Марч були ще занадто юними, щоб часто вiдвiдувати театр, та, на жаль, недостатньо багатi, щоб дозволити собi великi витрати на домашнi вистави. Проте, винахiдливостi, з якою вони пiдходили до цiеi справи, можна тiльки позаздрити, а мати намагалася знаходити для дочок усе, що iм було потрiбно. Дещо з цього домашнього реквiзиту було настiльки хитромудре, що справдi могло здивувати: гiтари з картону, «антикварнi» свiтильники, виготовленi зi старого посуду для соусу та вершкiв i покритi срiблястою фольгою, розкiшнi шати зi списаноi через свiй вiк бiлизни, прикрашенi блискучими цятками… Дiвчата збирали бляшанки з-пiд фабричного маринаду, щоб зробити з них рицарськi обладунки. У справу йшло все, в тому числi консервнi банки, старi горщики. Велика кiмната невпiзнанно змiнювалася, щоб перетворитися на сцену з декорацiями та глядацьку залу.
Жоден джентльмен не допускався до цього дiйства, тому Джо сама грала всi чоловiчi ролi. Вони були iй до душi – про це свiдчило те величезне задоволення, з яким вона надягала червонувато-коричневi шкiрянi чоботи, що iх iй дав друг, котрий знав даму, яка знала одного актора… Чоботи, стара шпага та трохи дiрявий пiджак, у якому колись якийсь художник писав своi картини, були головними скарбами Джо. Вона пускала iх у справу щоразу, коли з’являлася така можливiсть.
Акторiв не вистачало, тому двом старшим сестрам довелося взяти на себе по кiлька ролей. Тож, поза сумнiвом, вони заслужили на винагороду вже за те, що заучували рiзноплановi тексти своiх героiв, а також збивалися з нiг вiд поспiху, швидко змiнюючи костюми. Крiм того, вони мали роботу й за сценою. Тож не факт, що iншi люди використали святковий час продуктивнiше, нiж нашi сестри.
Отже, у рiздвяну нiч з десяток дiвчат-глядачок вмостилися на лiжку, що слугувало за бельетаж. Вiд сцени цей iмпровiзований перший ярус вiддiлявся жовто-блакитними ситцевими занавiсками. За ними чувся гуркiт, перешiптування, а iнодi й хихикання Емi, яка була схильна до надмiрноi емоцiйностi у момент хвилювання. У визначений час пролунав дзвiнок, завiса розлетiлася в рiзнi боки й вистава «Похмурi хащi», як було анонсовано на iмпровiзованiй афiшi, почалася.
Мiсцину, де розгорталося дiйство, зображали кiлька вазонiв та зелена байкова тканина на пiдлозi, а для будiвництва печери, що виднiлася у глибинi сцени, залучили пiдставку для сушiння бiлизни та комоди. У печерi мiстилася невелика пiчка, на якiй в чорному горщику кипiло якесь вариво, iмiтуючи зiлля. Над горщиком схилилася стара вiдьма. Сцена була темна, тож свiтло вiд печi справляло ефектне враження, особливо, коли вiдьма знiмала кришку й над горщиком пiднiмалася справжня пара.
Першi оплески пролунали, i на сцену ступив злодiй Хьюго – у капелюсi, плащi i чоботях, з чорною бородою та гострим мечем на боцi. Вiн спочатку походжав мовчки, сильно хвилюючись, а потiм, ляснувши себе по лобi, вибухнув натхненною промовою, обгрунтовуючи свою ненависть до Родрiго, а також любов до Зари. Хьюго хотiв вбити Родрiго та завоювати серце коханоi. Нервова напруженiсть голосу героя, що почасти зривався на крик, коли емоцii переповнювали його, дуже вражали, i глядачi гаряче зааплодували, коли Хьюго зупинився, щоб перевести подих. Актор охоче приймав оплески, недбало вклоняючись, наче захват публiки для нього був звичайною справою. Потiм герой пiдiйшов до печери i почав кликати Хагар:
– Пiдiйди сюди, прислужниця, ти менi потрiбна!
На сцену вийшла Мег. Їi зачiску прикрашало сiре кiнське волосся, а червоно-чорний одяг з кабалiстичними знаками та символами пiдкреслював окультний характер ii персонажа. Хьюго зажадав у вiдьми зiлля, що змусило б Зару покохати його. Ще одна настоянка була потрiбна йому, щоб розправитися з Родрiго.
Вiдповiдь-обiцянка виконати прохання Хьюго звучала як монолог, який Хагар промовила з драматичним придихом. Вiдьма стала кликати духа, що допомiг би iй приготувати приворотне зiлля:
Вiд самого дому твого,
Прийди, прилети до мого!
О, дух, що родився з троянд,
Сповитий росою гiрлянд,
Прийди й принеси менi зiлля,
Запашне, солодке i сильне!
Та швидше ти, духу, лети,
Щоб нам досягнути мети!
Зазвучала м’яка, проте вiдчутно тривожна музика, а потiм у глибинi печери з’явилася маленька фiгурка iз золотавим волоссям та вiнком з троянд на головi, одягнена в нiжно-бiлу, схожу на хмарку, сукню з блискучими крилами позаду. Розмахуючи паличкою, дух спiвав:
Я прийду, прилечу зi свого
Дому милого до твого,
Я примчуся на срiблi зiрок,
Щоб здiйснився задуманий рок!
Ось, тримай ти дарунка скорiш,
Та вчиняй iз зiллям мудрiш!
Дух кинув до нiг вiдьми маленьку, позолочену пляшку i зник. Тодi Хагар викликала ще одного духа. І на сцену з жахливим гупанням та брутальним реготом вийшов потворний привид з почорнiлим обличчям. У вiдповiдь на заклинання, проказане вiдьмою, вiн кинув до нiг Хьюго темну пляшку i теж зник, супроводжуючи свiй вiдхiд демонiчним гиготанням. Подякувавши за зiлля, Хьюго пiшов. Хагар у свою чергу розповiла глядачам, що злодiй вже вбив багатьох своiх друзiв, а вона мае своi рахунки з ним. Тому Хагар лише робить вигляд, що допомагае Хьюго, а насправдi прагне жорстоко помститися.
Потiм дали завiсу – антракт, пiд час якого глядачi мали змогу обмiнятися враженнями та з’iсти трохи цукерок. Про завершення перерви нагадав гуркiт на сценi, хоч завiса все ще була опущеною. А коли вона пiднялася, то стало зрозумiло, що декоратори працювали не покладаючи рук: башта, змонтована на сценi, сягала стелi, а через майже прозору шторку на вiконцi у «стiнi» пробивалося блiде свiтло i невдовзi з’явилася постать Зари. На нiй була гарна блакитно-срiбляста сукня. Дiвчина чекала на свого коханого – Родрiго.
Нарештi, на сцену вийшов i сам Родрiго – в капелюсi з пiр’ям та червоному плащi. З-пiд капелюха виднiлися темнi кучерi, а у руках Родрiго тримав гiтару – ту саму, майстерно виготовлену з картону. Взутий герой був, звичайно, у знаменитi шкiрянi чоботи. Родрiго пiдiйшов до башти, опустився на одне колiно i заспiвав для дiвчини романтичну пiсню. Зара теж вiдповiла йому пiснею – мiж героями вiдбувся своерiдний музичний дiалог. Пiсля нього Зара зголосилася спуститися до Родрiго. Потiм на глядачiв очiкував грандiозний ефект. Родрiго закинув у вiконце башти мотузковi сходи i з вмовив Зару спуститися. Вона пiдiйшла до вiкна, збираючись витончено ступити на сходинку, але при цьому забула про довгий шлейф своеi сукнi. О нi, Заро! Шлейф зачепився за вiкно, башта захиталася та – з трiском впала, поховавши нещасних закоханий пiд руiнами.
Глядачi спочатку завмерли, а потiм ладнi були здiйняли галас, аж ось з-пiд уламкiв показалася золотава голова Зари та замазанi в чорне чоботи Родрiго. Зара сердито вигукувала:
– А я казала тобi! Я тобi казала!
Але цю веремiю перервав мудрий та жорстокий батько дiвчини – дон Педро. Вiн кинувся витягувати Зару з-пiд завалiв…
– Не смiйтеся! Дiйте так, нiби все добре! – пошепки мовив Педро до авторiв. Коли ж Родрiго теж пiднявся, чоловiк гнiвно звинуватив його у завданiй царству шкодi, зневажливо вигнавши закоханого юнака геть.
