скачать книгу бесплатно
Певний час старенька не спiлкувалася з ними, аж поки випадково не зустрiла Джо у своеi подруги. Щось у смiшному образi та манерах племiнницi вразило ii, i вона запропонувала Джо допомагати iй. Це зовсiм не влаштовувало дiвчину, але нiчого кращого не було. На загальний подив, вона чудово ладнала зi своею дратiвливою родичкою. Звiсно, iнколи траплялися бурi, тодi Джо в ультимативнiй формi заявляла, що бiльше не повернеться до виконання своiх обов’язкiв. Однак пiсля цих слiв тiтка Марч швидко приходила до тями й посилала за нею з такою наполегливiстю, що дiвчина не могла вiдмовитися. Мабуть, насамперед тому, що гостра на язик стара ледi насправдi – в глибинi серця – подобалася Джо.
Не в останню чергу приваблювала Джо й велика бiблiотека, яку складали прекраснi книжки, що потерпали вiд пилу та павукiв пiсля смертi дядька Марч. Джо часто згадувала доброго старого джентльмена, який дозволяв iй будувати залiзницi й мости зi своiх великих словникiв, розповiдав iй iсторii про дивнi картинки зi своiх латинських книжок, купував листiвки та пригощав печивом щоразу, коли зустрiчав ii на вулицi. Нинi ця тьмяна кiмната з бюстами, що дивляться вниз з високих книжкових шаф, iз зручними стiльцями, глобусами i, найголовнiше, з безоднею книжок, котрi давали змогу Джо мандрувати, куди завгодно, була для неi мiсцем справжнього блаженства.
У тi години, коли тiтонька Марч дрiмала або була зайнята гостями, Джо поспiшала сюди, згорталася калачиком у крiслi, i поринала у вiршi, любовну та iсторичну прозу, оповiдi про подорожi, розглядала картинки, як справжнiсiнький книжковий хробак. Але це щастя зазвичай тривало недовго. Тiльки-но Джо дочитувалася до кульмiнацii в тiй чи тiй iсторii, найбiльш солодкого вiрша або в оповiдi про найнебезпечнiшу пригоду ii улюбленого мандрiвника, пронизливий голос одразу кликав ii: «Джозе-фiна! Джозе-фiна!». Тож iй доводилося поспiхом залишати свiй рай, щоб накручувати пряжу, мити пуделя або годинами читати тiтцi твори Белшема[8 - Вiльям Белшем (1752–1827) – англiйський письменник, якому належать працi з полiтики та iсторii. Прихильник Партii вiгiв.].
Тим часом у Джо були амбiцii. Вона мрiяла зробити щось дуже чудове. Щоправда, що саме, ще не знала, але в неi був час, щоб розiбратися в цьому. Читання надихало ii, тож вона була дуже незадоволена, коли ii вiдривали вiд книжок. Як i тим, що не мала змоги бiгати та iздити верхи стiльки, скiльки iй хотiлося. Палкий характер, гострий язик i неспокiйний дух часто ставали причиною конфлiктiв, а життя дiвчини було низкою зльотiв i падiнь – часом комiчних, часом жалюгiдних. Але наука, котру вона отримувала в тiтоньки Марч, була саме тим, що iй було потрiбно, а думка про те, що вона заробляе грошi на власне утримання, тiшила i робила щасливою, незважаючи на ненависне голосiння – «Джозе-фiна!».
Бет була дуже сором’язлива, щоб йти до школи. Вона спершу ходила туди, але це було випробування: бiдна дитина так страждала, що скоро вiд цiеi iдеi вiдмовилися, i вона стала навчатися вдома з батьком. Навiть коли вiн пiшов на вiйну, а мати всю свою енергiю вiддавала Спiльнотi допомоги солдатам, Бет сумлiнно вчилася самостiйно, ще й виконувала безлiч iншоi роботи. Вона була природженою домогосподаркою, всiляко допомагаючи Ханнi тримати будинок охайним та затишним, а единою нагородою за це волiла б мати любов ближнiх. Вона проводила довгi й тихi днi, що, проте, не здавалися iй самотнiми чи порожнiми, бо ii маленький свiт був заселений уявними друзями. Щоранку потрiбно було одягати шiстьох ляльок, бо Бет була ще дитиною й любила своiх вихованцiв так само, як i сестер. Серед ляльок Бет не було жодноi цiлоi, красивоi чи новоi, всi iграшки перейшли до неi вiд сестер, якi вже переросли дитячi iгри. Емi сказала, що iй не потрiбнi цi потвори, тому тi опинилися у повнiй власностi Бет.
Дiвчинка дуже дбайливо ставилася до них i навiть створила лiкарню для немiчних. Жодна шпилька нiколи не вставлялася в iхнi життево важливi органи, до них не промовлялося жодного рiзкого слова, нiякi удари або зневажливi дii не торкалися iхнього «тiла». Всi були нагодованi й одягненi, всi були рiвнi. Бет доглядала та пестила своiх пiдопiчних з любов’ю та нiжнiстю, якою повнилося серце дiвчинки.
Одне з цих нещасних створiнь колись належало Джо, i, провiвши бурхливе життя, опинилося серед дрантя у сумцi. Бiдолаху-iнвалiда врятувала Бет i доставила ii до притулку. У ляльки не вистачало верхньоi частини голови, тому ii нова господиня причепила до маленькоi голiвки акуратного капелюшка. Бiльш того, у ляльки не було нi рук, нi нiг, але Бет приховала й цi недолiки, загорнувши ii в ковдру й надавши найкраще лiжко. Якби хтось знав, скiльки турботи Бет придiляе нещаснiй ляльцi! Гадаю, це неодмiнно зворушило б серця людей, а то й трохи розсмiшило iх.
Вона приносила ляльцi квiти, читала iй книжки, виносила на вулицю, ховаючи пiд пальто, щоб та дихала свiжим повiтрям, спiвала колисковi й нiколи не лягала спати, не поцiлувавши ii брудне обличчя з нiжним шепотом: «Сподiваюся, в тебе будуть хорошi сни, моя бiднесенька».
У Бет були своi проблеми – так само, як i в iнших, i, будучи не ангелом, а дуже людяною маленькою дiвчинкою, вона часто плакала, як сказала б Джо, бо не могла брати уроки музики й грати на прекрасному пiанiно. Вона так сильно любила музику, так прагнула вчитися i так терпляче практикувалася на старому iнструментi, що здавалося, хтось мае зважити на це. Та нiхто не допомагав, проте нiхто й не бачив, як Бет витирала сльози з жовтих клавiш, якi вже були не здатнi створити гармонiйну мелодiю. Бет завжди плакала наодинцi. Вона спiвала, як маленький жайворонок, про свою роботу, нiколи не втомлювалася, допомагаючи Мармi чи дiвчатам, i день за днем з надiею говорила собi: «Я знаю, що коли-небудь я навчуся своеi музики, якщо я маю до цього хист».
У свiтi багато таких Бет, сором’язливих i тихих, що сидять по кутках до останнього й живуть для iнших так непомiтно, що нiхто не бачить iхнiх жертвоприношень, поки маленький цвiркун не перестане спiвати свою одноманiтну пiсеньку, i солодка, сонячна присутнiсть не зникне, залишаючи за собою тишу й тiнь позаду.
Якби хто-небудь запитав Емi, яке було найбiльше випробування в ii життi, вона б одразу вiдповiла: «Мiй нiс». Коли вона була дитиною, Джо випадково впустила ii у вiдро з вугiллям, i Емi була певна, що це падiння назавжди занапастило ii нiс. Вiн не був нi великим, нi червоним, як славнозвiсний нiс з роману Фредрики Бремер[9 - В оригiналi Луiза Олкотт вживае фразу «Petrea’s nose», натякаючи на героiню роману Фредрики Бремер – шведськоi письменницi, фемiнiстки та мандрiвницi (1801–1865). У ii творi «Дiм, або ж сiмейнi клопоти та iгри», в однiеi з героiнь – Петреi – великий нiс, про що вона постiйно шкодуе.], вiн був тiльки досить пласким та позбавленим деякого аристократизму. Проте нiхто так не вважав, окрiм неi, i вона робила все можливе, щоб приховати своi недолiки, але Емi страшенно хотiлося мати грецький профiль, i, щоб утiшити себе, вона постiйно малювала носи улюбленоi форми.
«Маленький Рафаель» – так ii називали сестри. В Емi справдi був талант художника: нiколи вона не почувалася такою щасливою, як пiд час малювання квiтiв, фей або iлюстрування iсторiй у дивний спосiб. Їi вчителi скаржилися, що замiсть того, щоб складати числа та розв’язувати задачi, вона покривае всю свою грифельну дошку тваринами, чистi сторiнки атласу, призначенi для копiювання карт, використовувалися з тiею ж метою, а на сторiнках книжок перiодично з’являлися карикатури найбезглуздiшого змiсту. Вона виконувала домашнi завдання абияк, але уникала доган через свiй хист до малювання.
Емi мала багато друзiв, любила спiлкуватися й легко заводила новi знайомства. В неi був запальний характер, харизма, яка притягувала до неi людей без будь-яких зусиль з ii боку. Оточуючих захоплювали ii природнi манери та витонченiсть, так само як i ii досягнення, оскiльки, крiм малювання, вона могла зiграти дванадцять мелодiй, плести гачком i читати по-французьки, промовляючи абсолютно правильно понад двi третини слiв. Вона вмiла по-особливому жалiбно сказати: «Коли тато був багатий, ми робили те-то й те-то», що було дуже зворушливо, а ii довгi слова та хитромудрi фрази дiвчата вважали «досконало елегантними».
Емi була неабияк розпещена, бо всiм хотiлося ii приголубити, i це невпинно пiдживлювало ii марнославство та егоiзм. Єдина рiч приводила ii до тями: вона мала доношувати одяг своеi кузини Флоренс. У мами кузини був не дуже витончений смак, й Емi глибоко засмучувалася, коли доводилося носити червоний каптур замiсть синього, позбавленi шарму сукнi й фартухи, якi iй не пасували. Незважаючи на те, що всi сукнi були дуже якiсно зшитi та лише трохи зношенi, художнi очi Емi сильно страждали вiд несмаку, особливо цiеi зими, коли ii шкiльна сукня мала тьмяно-фiолетовий колiр з жовтими цятками й без единоi прикраси.
– Моя едина розрада, – сказала вона Мег зi сльозами на очах – це те, що мама не чiпае моi сукнi та не обрiзае iх, навiть коли я вередую, як це робить мама Мерi Паркс. О, мiй Бог, це справдi жахливо, iнодi ii мама бувае такою розлюченою, що вкорочуе сукню до колiн, i тодi Мерi не може прийти в школу. Коли я думаю про цю дегенерацiю[10 - У перекладi А. В. Устиновоi та А. Д. Іванова мiститься припущення, що Емi полюбляе вживати «розумнi» слова, але часто плутае iх змiсти. Наприклад, цього разу явно малася на увазi «деградацiя», а не «дегенерацiя».], я вiдчуваю, що можу стерпiти навiть мiй плаский нiс i фiолетову сукню з жовтими цятками.
Мег була довiреною особою Емi та великим для неi авторитетом, тимчасом як через дивне тяжiння протилежностей Бет найкраще ладнала з Джо. Однiй тiльки Джо ця сором’язлива дитина розповiла про своi страхи i, як не дивно, Бет – бiльше, нiж будь-хто в родинi, могла справити благотворний вплив на свою вiдчайдушно-легковажну сестру.
Старшi дiвчатка теж ладнали мiж собою, кожна з них взяла опiку над однiею з молодших сестер й доглядали за ними по-своему, «граючись у маму», як вони це називали. Насправдi, тепер молодшi сестри слугували для старших ляльками, на яких цi маленькi жiнки могли випробовувати свiй материнський iнстинкт.
– У когось е якась цiкава iсторiя? В мене був такий похмурий день, що, мабуть, помру, якщо не почую чогось веселого, – сказала Мег, коли вони сидiли разом за шиттям у той вечiр.
– Тiтонька сьогоднi трохи чудила. Власне, все закiнчилося добре, тож я можу розповiсти вам про це, – почала Джо, яка дуже любила розповiдати iсторii. – Я читала цього нудного Белшема, як завжди, монотонно, бо тiтка вiд цього швидше засинае, а я дiстаю якусь хорошу книжку й читаю, як навiжена, поки вона не прокинеться. Але сьогоднi я теж задрiмала, та перш нiж остаточно заснути, так голосно позiхнула, що вона запитала мене, чи не збираюсь я проковтнути цю книжку. «З радiстю, якщо в такий спосiб менi вдасться з нею покiнчити», – вiдповiла я, намагаючись не бути надто зухвалою. Потiм вона прочитала менi довгу лекцiю про моi грiхи й сказала, щоб я сидiла й обмiрковувала iх, поки вона «забудеться» на хвилинку. Але насправдi пiсля цього добудитися ii непросто. Тож щойно я побачила, що голова тiтоньки Марч почала хилитися донизу – ну прямо, як тяжка жоржина на тоненькому стебельцi! – витягла з кишенi «Векфiлдського священника»[11 - «Векфiлдський священник» – роман англiйського письменника, яскравого представника сентименталiзму Олiвера Голдсмiта (1730–1774).] й почала читати, одним оком поглядаючи у книжку, а другим – на тiтку. Але не змогла не розсмiятися, коли дiсталася мiсця, де вони всi падали у воду. Тiтка, зрозумiло, прокинулася. Слiд зазначити, що вона завжди добрiшае пiсля сну, а цього разу навiть звелiла менi трохи почитати i iй ту легковажну книжку, яку я обрала замiсть гiдного й повчального Белшема. Я старалася, як могла, щоб iй вона сподобалася, тож почула: «Щось я не розумiю, про що тут йдеться. Повертайся i починай спочатку, дитя». Тож я повернулася туди, де починаеться опис сiмейства Прiмроз. В якийсь момент читання виснажило мене, тож я зупинилася на захоплюючому мiсцi й смиренно сказала: «Боюся, це стомлюе вас, панi. Може, менi зупинитися?». Вона схопила плетиво, яке випало було з ii рук, кинула на мене гострий погляд поверх окулярiв, i коротко вiдповiла: «Завершiть цю главу, ледi, й не смiйте менi грубити».
– Так що, iй справдi сподобалася? – запитала Мег.
– Вона, звiсно, не зiзналася в цьому! Але дозволила старому Белшему вiдпочити, i коли я побiгла за моiми рукавичками сьогоднi вдень, вона сама читала «Священника», та ще й так захопилася, що не почула, як я смiюся й пританцьовую у передпокоi вiд радостi. Ех, як було б добре, якби вона обрала цю книжку для читання! Тiтонька! Яке б могло бути в неi життя зi всiма ii грошима! Але, направду, я iй не заздрю з усiма ii грошима. Бо, здаеться, проблем у неi часто бувае не менше, нiж у нас, – додала Джо.
– Це нагадало менi, – сказала Мег, – що в мене теж е, що розповiсти. Це не така смiшна iсторiя, як у Джо, але я багато думала про це, коли повернулася додому. Сьогоднi Кiнги були наче не в собi, i один з дiтей сказав менi, що його старший брат зробив щось жахливе, i тато вiдiслав його. Я чула, як панi Кiнг плакала, а мiстер Кiнг розмовляв дуже голосно. Грейс i Елен вiдвертали обличчя, коли проходили повз мене, тому я не бачила, наскiльки червоними й опухлими були iхнi очi. Зрозумiло, я не ставила жодних запитань, але менi було дуже шкода iх, i я щаслива, що в мене нема таких дикуватих братiв, якi коять злi справи й ганьблять сiм’ю.
– Гадаю, що зганьбитися самiй, наприклад, у школi, набагато гiрше, нiж все, що можуть зробити поганi хлопцi, – сказала Емi, хитаючи головою, наче ii життевий досвiд був значним. – Сюзi Перкiнс прийшла сьогоднi в школу з такою красивою червоною каблучкою, та ще й у виглядi серця! Менi страшенно хотiлося мати таку саму! Так ось, вона намалювала карикатуру на мiстера Девiса з жахливим носом та горбом, i пiдписала це словами на повiтрянiй кульцi, що випливае з його рота: «Юнi ледi, я не зводжу з вас погляду!». Ми засмiялися, i раптом його погляд зупинився на нас, i вiн наказав Сюзi пiдняти ii дошку. Вона перелякалася, але все-таки зробила це, i, як гадаете, що вiн зробив? Вiн схопив ii за вухо – за вухо! Просто уявiть, як це жахливо! А потiм змусив стояти з дошкою в руках цiлих пiвгодини, щоб всi могли бачити цю ганьбу.
– Хiба дiвчата не смiялися над карикатурою? – запитала Джо, якiй смакували подiбнi ситуацii.
– Смiялися? Нi! Вони сидiли нерухомо, як мишi, а Сюзi плакала. Це жахливо. В цей момент я зовсiм iй не заздрила, бо вiдчувала, що мiльйони каблучок у виглядi серця не зробили б мене щасливою пiсля такого болiсного приниження, – сказала Емi й продовжила свою роботу, гордо усвiдомлюючи своi чесноти й радiючи успiшному проголошенню двох довгих монологiв на одному диханнi.
– Сьогоднi вранцi я теж побачила дещо, що менi сподобалося, i я хотiла розказати про це за обiдом, але забула, – сказала Бет, одночасно приводячи в порядок кошик Джо, в який вона перевернула чашку. – Коли я пiшла купити кiлька устриць для Ханни, я побачила в рибному магазинi пана Лоуренса. Вiн мене не бачив, бо я сховалася за бочку з рибою, а вiн був зайнятий розмовою про риболовлю з паном Каттером. Аж ось якась бiдна жiнка увiйшла до крамнички з вiдром i шваброю, запитавши пана Каттера, чи дозволить вiн iй прибрати у крамницi в обмiн на рибу, бо вона не обiдала i iй нема чим годувати своiх дiтей. Але пан Каттер кудись поспiшав i досить роздратовано вiдповiв: «Нi», тому вона вже збиралася йти, виглядаючи голодною й нещасною. Аж ось пан Лоуренс пiдчепив велику рибу зiгнутим кiнцем своеi палицi й простягнув iй. Вона дуже зрадiла й одночасно здивувалася, взяла рибину прямо в руки i дякувала йому знову й знову! Вiн сказав iй «пiти й приготувати це». Яка вона була щаслива! Хiба це не гарний вчинок з його боку? О, вона виглядала так смiшно, обiймаючи велику слизьку рибу й сподiваючись, що «лiжко пана Лоуренса на небесах буде дуже м’яким».
Дiвчата вiд душi посмiялися над iсторiею Бет, а потiм попросили у своеi матерi щось розповiсти, i пiсля хвилинного роздумування, вона серйозно сказала: «Сьогоднi, займаючись кроем фланелевих курток, я була одна в кiмнатi, й постiйно думала про нашого батька. Мене охопило хвилювання, бо чомусь уявила, якими ми будемо самотнiми й безпорадними, якщо з ним щось станеться. Це було зовсiм не мудро з мого боку – думати про таке, але я продовжувала хвилюватися, поки не прийшов якийсь старий iз замовленням щодо одягу. Вiн сiв поруч зi мною, i я почала говорити з ним, бо вiн виглядав бiдним, втомленим i теж схвильованим. «Чи е в тебе сини в армii?», – запитала я, тому що записка, яку вiн принiс, була для мене. «Так, панi. У мене було четверо синiв, але двох вбили, один потрапив у полон, а я iду до найменшого, який дуже захворiв i лежить у вашингтонськiй лiкарнi», – вiдповiв вiн тихо. «Ви багато зробили для своеi краiни, пане», – сказала я, вiдчуваючи тепер повагу, а не жалiсть. «Не бiльше, нiж варто було б, панi. Я пiшов би сам, якби мiг. Але вiд мене тепер нема жодноi користi, тож я вiддав своiх хлопчикiв i зовсiм не шкодую про це». Вiн говорив так весело, виглядав настiльки щирим, i, здавалося, був такий радий вiддати все, що в нього було, що менi стало соромно за себе. Я вiддала одну людину й занадто багато думаю про це, а вiн вiддав чотирьох синiв, не знаючи, що з ними станеться. Моi дiвчата всi вдома, щоб утiшити мене, а його останнiй син чекае на батька за багато миль, щоб, можливо, попрощатися з ним! В ту мить я вiдчула себе настiльки багатою, такою щасливою, думаючи про свое благословення, що дала йому трохи грошей i подякувала вiд щирого серця за урок, який вiн менi дав.
– Розкажи ще iсторiю, мама, з моральним духом, як ось ця. Менi подобаеться мiркувати над ними, вони такi справжнi й водночас захоплюючi, – сказала Джо пiсля хвилинного мовчання.
Панi Марч посмiхнулася й одразу почала нову оповiдь, бо багато рокiв розповiдала iсторii цiй маленькiй аудиторii, тож знала, як iй догодити.
– Колись давно жили чотири дiвчинки. У них всього вистачало – води, iжi, одягу, усiляких забавок, добрих друзiв, батьки iх нiжно любили. Та все-таки це iх не задовольняло, – тут слухачки перекинулися хитрими поглядами та знову взялися старанно шити, а мати продовжила: – Цi дiвчатка дуже хотiли бути хорошими, щодень вони приймали багато важливих та правильних рiшень. Але надовго iх не вистачало, тож вони постiйно говорили: «Якби тiльки ми мали ось це…» або «Якби ми тiльки могли зробити ось це…», зовсiм забувши, скiльки в них вже всього було. Тому вони запитали одну стареньку чаклунку, яке заклинання треба використати, щоб стати щасливими, i вона сказала: «Коли ви вiдчуваете невдоволення, подумайте про те, що ви маете, i будьте вдячнi», – тут Джо швидко пiдняла очi, нiби збираючись заговорити, але передумала, зрозумiвши, що iсторiя ще не закiнчена. – Дiвчатка були дуже розумними, тому вони вирiшили скористатися ii порадою, i яким було iхне здивування, коли вiдчули, наскiльки iм стало добре. Одна з них зрозумiла, що грошi не можуть захистити будинок та сiм’ю багатих людей вiд сорому, iнша – що, хоч вона й була бiдною, проте мала бiльше щастя – з ii юнiстю, здоров’ям i хорошим настроем, нiж якась примхлива жiнка похилого вiку, яка не могла насолоджуватися всiма зручностями, якi мала, третя дiвчинка зрозумiла, що допомагати служницi готувати обiд – це складно й iнодi неприемно, але ще важче просити милостинi, щоб мати цей обiд, четверта ж усвiдомила, що навiть каблучки, схожi на серця, не так цiннi, як хороша поведiнка. Тож дiвчата вирiшили припинити скаржитися й насолоджуватися тим, що в них вже е, намагаючись не втратити своi скарби, а навпаки – примножити iх. Тож, я вважаю, що вони нiколи не розчаруються й не пошкодують, що дослухалися до поради старенькоi чаклунки.
– Ох, Мармi, це дуже хитро з твого боку – звернути нашi власнi iсторii проти нас i дати нам проповiдь замiсть казки! – вигукнула Мег.
– Менi подобаеться така проповiдь. Це те, про що говорив нам батько, – задумливо сказала Бет, встромляючи голки в подушечку Джо.
– Я не так сильно скаржуся, як iншi, i тепер буду обережнiшою, нiж будь-коли, бо отримала попередження на прикладi Сюзi, – сказала Емi.
– Нам потрiбен був цей урок, i ми зважатимемо на нього. Якщо ми це зробимо, просто скажи нам, як це робила стара Хлоя у «Хатинцi дядька Тома», щоб ми пам’ятали про те, чим благословив нас Бог i в чому наша користь, – додала Джо, яка, звiсно, була так само захоплена цiею маленькою проповiддю, але не могла показати це повною мiрою, зважаючи на свою веселу натуру. Адже любила посмiятися навiть над найсерйознiшою iсторiею.
Роздiл п’ятий
Сусiдськi взаемини
– І що ти збираешся робити? – запитала Мег одного снiжного дня, коли ii сестра бродила по вiтальнi в гумових чоботях, старому плащi з каптуром, тримаючи в однiй руцi з мiтлу, а в другiй – лопату.
– Йду попрацювати, – вiдповiла Джо з бешкетним блиском в очах.
– А хiба двох довгих прогулянок цього ранку не досить? Сьогоднi холодно й похмуро, я б радила тобi залишитися в теплi та сухостi, як я, – сказала Мег, зiщулившись вiд однiеi лише думки про те, як морозно надворi.
– Як-то кажуть, слухай поради та роби навпаки! Не можу я залишатися вдома цiлий день, наче кiшка, я не люблю дрiмати бiля багаття. Менi подобаються пригоди, i я збираюся iх знайти.
Мег пiдсунулася ближче до камiна, зосередившись на читаннi «Айвенго», а Джо вирушила розчищати дорiжку. Снiг був легким, i, швидко працюючи мiтлою, вона незабаром пройшлася по всiх стежках саду, щоб Бет могла, коли зiйде сонце, спокiйно виводити своiх ляльок на свiже повiтря. Сад вiддiляв будинок сiмейства Марч вiд будинку пана Лоуренса. Вони розташувалися в передмiстi, яке все ще походило на село, з гаями й клумбами, великими садами й тихими вулицями.
Низька огорожа роздiляла цi два маетки. Старий коричневий будинок Марчiв, що виглядав дещо вбого без виноградних лоз, якi влiтку покривали його стiни, i квiтiв, що в теплi днi прикрашали подвiр’я. По iншу бiк знаходилася велична кам’яниця, у якiй явно було повно всiляких зручностей та розкошi, вiд флiгеля з каретами до доглянутих дорiжок, що вели в зимовий сад, а в самому будинку, коли на вiкнах вiдкривалися штори, виднiлися гарнi речi.
І все-таки цей будинок справляв враження неживого, бо на галявинi не бавилися жвавi дiти й жодне материнське обличчя нiколи не посмiхалося з вiкна, мало хто туди заходив i виходив, крiм старого пана, його онука та слуг.
Для живоi уяви Джо цей прекрасний будинок здавався якимось зачарованим палацом, сповненим пишнотами i таiнами, речами, яких нiхто нiколи ще не бачив. Вона давно хотiла побачити, що там приховано й познайомитися ближче з малим Лоуренсом, який, здавалося, хотiв мати друзiв, але не знав, як заговорити з людьми. Пiсля балу Джо додалося нетерплячки, i вона придумала багато хитрощiв, щоб подружитися з ним, але останнiм часом хлопця нiхто не бачив. Джо вже почала думати, що вiн поiхав, аж ось одного разу його смугляве обличчя з’явилося у вiкнi верхнього поверху. Вiн задумливо дивився на iхнiй сад, де Бет та Емi гралися в снiжки.
«Цей хлопчик страждае без компанii та веселощiв, – подумала Джо. – Його дiдусь не знае, що для нього добре, а що погано й тримае його пiд замком на самотi. Йому потрiбна компанiя веселих хлопцiв, з якими можна погратися, або хтось молодий i жвавий. Гадаю, в мене б вистачило смiливостi, щоб пробратися туди й сказати старому пановi правду!»
Ця iдея потiшила Джо, яка любила смiливi вчинки й завжди шокувала Мег своею поведiнкою. План «пробратися туди» не був забутий. І коли настав снiжний день, Джо вирiшила спробувати провернути цю аферу. Вона побачила, як пан Лоуренс поiхав з обiйстя, а потiм вискочила до саду, щоб розчистити собi шлях до огорожi. Тут вона зупинилася й озирнулася навколо. Все тихо, фiранки на нижнiх вiкнах щiльно затуленi, слуг не видно, та й взагалi нiчого не видно, крiм кучерявоi чорнявоi голови, що спиралася тонкою рукою на пiдвiконня верхнього вiкна.
«Ось вiн, – подумала Джо, – бiдний хлопчик! У цей похмурий день зовсiм один i хворий. Це так сумно! Я кину снiжку i змушу його подивитися на мене, а потiм заговорю з ним».
Снiжка точно влучила в шибку, i чорнява голова вiдразу повернулася, вiкно вiдчинилося, звiдти визирнуло обличчя, яке за хвилину втратило свiй млявий вигляд – великi очi прояснилися, а рот почав усмiхатися. Джо кивнула, засмiялася й помахала своею закорючкою-мiтлою, крикнувши:
– Як вашi справи? Чи ви не захворiли?
Лорi прохрипiв з вiкна таким голосом, наче то був не хлопчик, а ворон:
– Вже трохи краще, дякую. У мене була сильна застуда, i я десь з тиждень пролежав у лiжку.
– О, менi так шкода! Чим ви себе розважаете?
– Нiчим. Тут нудно, як у могилi.
– А книжки? Хiба ви не читаете книжки?
– Читаю, так, але потроху, бо менi не дозволяють напружувати очi.
– А чи не може хтось читати вам вголос?
– Дiдусь iнодi так робить, але моi книжки йому не цiкавi, а постiйно просити Брука я не люблю. – Чому до вас не приходять гостi?
– Я нiкого особливо не хочу бачити. Хлопцi, яких я знаю, дуже галасливi, тож вiд них у мене болить голова.
– У вас немае якоiсь милоi знайомоi дiвчини, яка б почитала вам вголос та розвеселила?
– Не знаю жодноi такоi.
– Але ви знаете мене, – почала було Джо, але потiм розсмiялася й зупинилася.
– Знаю, справдi! Так i зроблю! Ви прийдете до мене в гостi? Дуже прошу! – вигукнув Лорi.
– Я, звiсно, не дуже тиха й мила, але я прийду, якщо мама дозволить менi. Пiду й спитаю ii. Зачинiть вiкно, поводьтеся чемно й чекайте, поки я прийду.
З цими словами Джо взяла свою мiтлу й пiшла в будинок, думаючи, що скаже Мармi. Ця iдея iз запрошенням Джо в гостi дуже захопила Лорi, тож вiн потихеньку готувався до ii вiзиту, оскiльки, як сказала панi Марч, вiн був «маленьким джентльменом» i вшанував майбутню гостю, причесавши свое кучеряве волосся, пристебнувши свiжий комiрець та прибравшись у кiмнатi, яка, незважаючи на пiвдюжину слуг, була не така вже й акуратна. Скоро пролунав гучний дзвiнок, а за ним – рiшучий голос, що запитував «панича Лорi». Одразу пiсля цього молодий слуга вбiг до кiмнати Лорi, повiдомивши, що молода ледi чекае на нього.
– Добре, покажи iй, куди йти, це панна Джо, – сказав Лорi, пiдходячи до дверей своеi маленькоi зали, щоб зустрiтися з Джо, яка виглядала вельми невимушено, з накритим блюдом в однiй руцi й трьома кошенятами Бет – в iншiй.
– Ось я, ось пакунок з маминими лiками та iнший баласт, – сказала вона бадьоро. – Мама приготувала це з любов’ю, i була рада, якщо я зможу зробити що-небудь для вас. Мег хотiла, щоб я принесла трохи ii бланманже, вона чудово готуе цей десерт, а Бет подумала, що ii кiшки стануть вам у пригодi. Я знала, що ви будете смiятися, але я не могла вiдмовитися, вона так хотiла щось зробити.
Найцiкавiше, що кумедна передачка вiд Бет була тим, що повнiстю захопило Лорi. Граючись iз кошенятами, вiн майже забув про свою сором’язливiсть та здавався дуже товариським.
– Це виглядае занадто красиво, щоб iсти, – сказав Лорi, посмiхаючись вiд задоволення, коли Джо вiдкрила блюдо й показала бланманже, оточенi гiрляндою з зеленого листя й червоних квiток улюбленоi геранi Емi.
– Та ну, пусте, вони тiльки хотiли показати свою прихильнiсть до вас. Скажiть служницi подати десерт вам до чаю. Це настiльки легка iжа, що ви зможете з’iсти ii навiть з хворим горлом. Яка все-таки у вас затишна кiмната! – вигукнула Джо, яка любила перестрибувати з однiеi теми на iншу.
– Вона могла б бути затишною, так, але покоiвки такi ледачi, що я навiть не знаю, як змусити iх пiдтримувати тут порядок. Хоча мене це не дуже турбуе.
– Це дрiбницi, якщо хочете, я можу привести тут усе до ладу хвилини за двi, потрiбно всього лиш почистити камiн, а значить – i речi, поставленi на камiнну дошку. Так, – сюди поставимо книжки, пляшки залишимо там, i ваш диван… його треба повернути до свiтла. Трохи струсимо подушки… ну, ось, тепер краще.
І це справдi було так, бо вони смiялися, розмовляли, поки Джо розставляла речi по мiсцях, подарувавши кiмнатi абсолютно iншу атмосферу. Лорi дивився на неi у шанобливому мовчаннi, i коли вона поманила його до себе на диван, вiн сiв, зiтхнувши iз задоволенням та вдячнiстю…
– Ви – янгол! Я саме так i хотiв влаштувати все в цiй кiмнатi. А тепер, будь ласка, сядьте на великий стiлець i дозвольте менi зробити що-небудь приемне для вас.
– Нi, нi, що ви, це я прийшла, щоб розважати вас. Я можу почитати для вас вголос, якщо ви хочете. – i Джо з любов’ю подивилася на кiлька привабливих книжок поблизу.
– Дякую! Я прочитав все це, i якщо ви не заперечуете, волiв би просто поговорити, – вiдповiв Лорi.
– Звiсно! Я, як почну, то можу говорити весь день. Бет каже, що я нiколи не знаю, коли зупинитися.
– Бет – це рожевощока дiвчинка, що майже весь час сидить вдома й лише iнодi виходить з маленьким кошиком? – запитав Лорi з iнтересом.
– Так, це Бет. Вона моя сестра. Якби ви знала, який в неi нiжний характер!
– Тодi симпатична дiвчина – Мег, а кучерява – то Емi, я вгадав?
– Так! Але як ви про це дiзналися?
Лорi почервонiв, але потiм досить вiдверто вiдповiв:
– Ну, бачите, я часто чую, як ви кличете одна одну, i коли я тут один, то часто спостерiгаю за вашим будинком. У вас завжди такий гарний настрiй, менi здаеться. Прошу вибачення за грубiсть, але iнодi ви забуваете опустити штори бiля вiкна, де стоять квiти. А коли лампи засвiченi, це все одно, що дивитися на картину. Я бачу вогонь в камiнi i всiх вас. Бачу, як ви накриваете на стiл разом з вашою матiр’ю. Вона сiдае якраз напроти вiкна, а ii обличчя трохи закривають квiти. Це виглядае так мило, що я не можу не спостерiгати за цим. У мене, як ви знаете, немае матерi… – Лорi зупинився, тицьнувши палицею у камiн, щоб приховати легке посмикування губ, яке вiн не мiг контролювати, та одночасно поправити хмиз.
Спустошений погляд Лорi дiстався до серця Джо. Вона плекала в собi риси вiдвертостi та прямоти i в своi п’ятнадцять рокiв була такою ж невинною й щирою, як маленька дитина. Лорi був хворим та самотнiм, i, вiдчуваючи це, Джо враз оцiнила те щастя, яке в неi було. Вона з радiстю спробувала б подiлитися ним з Лорi. Їi обличчя сяяло доброзичливiстю, а зазвичай рiзкий голос зробився надзвичайно нiжним:
– Ми бiльше нiколи не зашторюватимемо вiкна, тож ви зможете дивитися на наш будинок, коли схочете. Але, насправдi, куди краще було б не спостерiгати за нами з вiкна, а прийти у гостi. Наша мама вам сподобаеться, я певна, вона дуже добра. Бет могла б заспiвати для вас, а Емi – станцювати. Мег i я точно розсмiшили б вас нашими кумедними сценiчними талантами. Словом, у нас весело. Як гадаете, вам дозволять завiтати до нас?
– Якби ваша мати запитала про це дiдуся, вiн би радо погодився. Вiн дуже добрий, хоч не виглядае таким. Насправдi, дiдусь дозволяе менi значною мiрою робити те, що менi подобаеться, тiльки боiться, що я обтяжуватиму малознайомих людей, – почав Лорi, обличчя якого ставало дедалi свiтлiшим i бадьорiшим.
– Ми не чужi, не малознайомi, ми – сусiди, i вам не потрiбно думати, що ви когось турбуватимете чи обтяжуватимете. Ми хочемо познайомитися з вами ближче. Власне, ми досить довго живемо тут, i вже встигли познайомитися зi всiма сусiдами, окрiм вас.
– Рiч у тiм, що дiдусь живе серед своiх книжок, i не дуже цiкавиться тим, що вiдбуваеться зовнi. Пан Брук, мiй наставник, не живе з нами, тож менi немае з ким кудись ходити, тому я просто залишаюсь у будинку i насолоджуюся власною компанiею.
– Це погано. Вам слiд набратися смiливостi i пiти вiдвiдати сусiдiв чи друзiв. З часом вас почнуть запрошувати в гостi, на рiзнi заходи й тодi у вас з’явиться багато друзiв, яких можна вiдвiдувати. Не зважайте на сором’язливiсть. Вона швидко минеться, коли ви почнете виходити з дому.
Лорi знову знiтився, але не образився на те, що його «звинуватили» у сором’язливостi, бо Джо говорила про це так щиро, що сердитися на неi було неможливо.
– До речi, вам подобаеться ваша школа? – запитав хлопчик, пiсля невеликоi паузи, змiнюючи тему. Лорi трохи засоромився, а тому на деякий час втупився на вогонь.
– Я не ходжу до школи, я вже самостiйна дiвчина. Натомiсть вiдвiдую свою тiтку, щоб допомагати iй та розважати ii нудну душу, – вiдповiла Джо.
Лорi вiдкрив рот, щоб поставити ще одне запитання, але, вчасно згадав, що було б недоречно настiльки настирно втручатися у справи iнших людей. Тож вiн знову замовк, почуваючись нiяково.
Джо подобалася його манера зберiгати тактовнiсть, але сама була не проти того, щоб посмiятися над тiтонькою Марч, тому продовжила розповiдь, з гумором намалювавши словесний портрет i самоi метушливоi родички, i ii вгодованого пуделя, i папуги, навченого говорити по-iспанськи. Особливу увагу присвятила своему улюбленому мiсцю – бiблiотецi.
Лорi ця жива картина дуже сподобалося, особливо, коли вона розповiдала про якогось старенького пана, який одного разу прийшов до тiтоньки Марч, вiдпускаючи комплiмент за комплiментом. Старенький гiсть так захопився цiею справою, що не помiтив, як Пол – папуга тiтки Марч – ухопив його перуку. Уявивши це, хлопчик вiдкинувся на спинку стiльця i смiявся так, що з його очей потекли сльози, а покоiвка навiдалася до кiмнати, щоб зрозумiти, в чому справа.
– О! Це просто шедеврiально! Розкажете щось iще? – сказав вiн, пiднявши обличчя над високою диванною подушкою.
Натхненна цим маленьким успiхом, Джо розповiдала Лорi про всi своi п’еси, дiлилася планами, надiями й страхом за долю батька. Джо описувала Лорi найцiкавiшi подii маленького свiту, в якому жили сестри. Потiм вони говорили про книжки, i, на радiсть Джо, з’ясувалося, що Лорi любить iх так само, як i вона, й читав навiть бiльше.
– Якщо вам так подобаються книжки, спускайтеся вниз та подивiться нашi. Дiдусь поiхав, тож вам не потрiбно боятися, – сказав Лорi, встаючи з дивану.
– Я нiчого не боюся, – вiдповiла Джо, хитнувши головою.
– І все-таки, гадаю, у вас е якесь слабке мiсце, хоч, справдi, дiдуся боятися не варто, – вигукнув хлопчик, дивлячись на неi з великим захопленням. Але глибоко в душi вiн знав, що насправдi вони мають всi пiдстави трохи боятися старого пана. Особливо, якщо вiн повернеться не в гуморi.
Атмосфера всього будинку справляла тепле враження. Лорi повiльно вiв Джо через кiмнати, щоб вона встигла розглянути все, що ii зацiкавило. І ось, нарештi, бiблiотека. Гостя заплескала в долонi й почала стрибати – так було завжди, коли ii радостi не було меж. У бiблiотецi були не лише книжки, а й картини, статуi, рiзнi заскленi маленькi шафки, повнi монет i раритетних речей, стiльцi у формi гондоли з дуже вiдкинутою спинкою, дивнi столи, бронзовi прикраси, i, що найприемнiше, тут знаходився величезний вiдкритий камiн, прикрашений декорованими кахлями.
