скачать книгу бесплатно
– Яке багатство! – зiтхнула Джо, занурюючись у глибину велюрового стiльця. – Теодор Лоуренс, ви маете бути найщасливiшим юнаком у свiтi, – захоплено додала дiвчина.
– Хлопець не може жити одними лише книжками, – хитнув головою Лорi й сiв навпроти.
Вiн хотiв було сказати щось ще, аж тут продзвенiв дзвiнок, i Джо злетiла зi стiльця, з тривогою вигукуючи:
– О, Боже! Це ваш дiдусь!
– То й що? Ви ж казали, що вам немае чого боятися, – вiдповiв Лорi, в голосi якого чулися нотки сарказму.
– Гадаю, я все-таки трохи боюся його, але не знаю, чому. Адже Мармi сказала, що я можу прийти до вас у гостi, i я не думаю, що вам стало вiд цього гiрше, – сказала Джо, трохи заспокоiвшись. Проте погляду вiд дверей не вiдвела.
– Менi набагато краще, i я дуже вам вдячний. Тiльки боюся, що ви втомилися вiд розмов зi мною. Це було так приемно, що я не мiг зупинитися, – з вдячнiстю мовив Лорi.
– Там лiкар, пане. Вiн хоче оглянути вас, – сказала служниця, зайшовши до кiмнати.
– Ви не заперечуете, якщо я залишу вас на хвилину? Мабуть, треба побачити лiкаря, – галантно мовив Лорi до своеi гостi.
– Звiсно! Тут так гарно, що я iз задоволенням почекаю вас, – сказала Джо, захоплено розглядаючись навколо.
Тож Лорi пiшов, залишивши гостю розважати себе самостiйно. Вона стояла перед прекрасним портретом старого пана, коли дверi знову вiдчинилися. Не обертаючись, Джо рiшуче сказала:
– Тепер я впевнена, що не маю боятися пана Лоуренса, бо в нього добрi очi. Хiба що дещо похмурий вираз обличчя, можливо, тому, що виглядае як дуже владна й вольова людина. Вiн не такий красивий, як мiй дiдусь, але подобаеться менi.
– Дякую, панно, – сказав грубий голос позаду неi, а там, на ii превеликий жах, стояв старий мiстер Лоуренс.
Бiдна Джо почервонiла, ii серце почало битися ще швидше, коли вона усвiдомила те, що сказала. Кров ударила iй в голову, але за якусь хвилину вона опанувала себе i дике бажання втекти потроху зникало. Адже дiвчата смiялися б над нею за цей вчинок. Тож Джо почала гарячково розмiрковувати, як вийти з делiкатноi ситуацii. Ще один погляд, кинутий на пана Лоуренса, засвiдчив, що живi очi пiд густими бровами були добрiшими, нiж на портретi. У них Джо вгледiла хитринку, тож ii страх майже зник. Грубий голос, мiж тим, став ще суворiшим. Пiсля короткоi паузи, старий пан запитав Джо:
– То ти мене не боiшся, так?
– Лише трохи, пане.
– І ти не вважаеш мене таким же гарним, як твiй дiдусь?
– Не зовсiм, пане.
– І в мене е величезна воля, чи не так?
– Я тiльки сказала, що думаю так.
– Але я тобi подобаюся, незважаючи на це?
– Так, пане.
Ця вiдповiдь явно йому сподобалась. Вiн коротко засмiявся, потиснув дiвчинi руку, а потiм, поклавши палець пiд пiдборiддя, пiдняв ii голову i, роздивившись обличчя, вiдпустив, промовивши з поклоном:
– У тебе дух дiдуся, але не його зовнiшнiсть. Вiн був хорошою людиною, моя мила, i, що важливiше, смiливим i чесним, i я пишаюся тим, що був його другом.
– Дякую, пане! – пiсля його слiв Джо почувалася цiлком комфортно, бо зрозумiла – з паном Лоуренсом можна бути вiдвертою.
– Що ви тут робили з моiм хлопчиком? – прозвучало його наступне – досить iдке – запитання.
– Я лише намагалася бути доброю сусiдкою, пане, – i Джо розповiла, як вiдбувався ii вiзит.
– Гадаеш, йому потрiбно трохи пiдняти настрiй?
– Так, сер. На мою думку, вiн почуваеться самотнiм, тож компанiя молодих людей, можливо, пiде йому на користь. Ми всього лиш дiвчатка, але будемо радi допомогти, якщо зможемо, бо не забули той чудовий рiздвяний подарунок, який ви послали нам, – нетерпляче сказала Джо.
– Та ну, пусте! Це була iдея мого хлопчика. До речi, як там та бiдна жiнка?
– Добре, сер, – Джо заходилася швидко переповiдати про нещасне сiмейство Гуммель, а також про те, що Мармi змогла знайти пiдтримку для цiеi жiнки та ii дiтей у багатших, нiж сiм’я Марч, родин.
– Вона просто пiшла в батька, той теж завжди намагався робити добрi справи. Одного дня я прийду, щоб побачити вашу матiр. Скажiть iй про це. О, чуете? Це дзвоник до чаю. Тепер ми п’емо чай трохи ранiше, бо мiй хлопчик хворiе. Тож спускайся до iдальнi та продовжуй бути доброю сусiдкою.
– Якщо тiльки ви справдi хочете цього, пане.
– Я не питав би вас, якби не хотiв. – i тут мiстер Лоуренс зi старомодною ввiчливiстю подав iй руку.
«Що б Мег сказала на це?», – подумала Джо, коли спускалася до iдальнi. ЇЇ очi аж танцювали вiд радостi, коли вона уявляла, що розповiдае цю iсторiю своiм домашнiм.
– Агов! Що ти там робив, мале чортеня? – гукнув старий пан, коли Лорi збiгав униз сходами i здивовано подивився на Джо, яка йшла пiд руку з його грiзним дiдом.
– Я не знав, що ви прийдете так рано, пане… – почав було вiн.
– Це очевидно, бо iнакше ви б не стрибали по сходах. Ходiмо пити чай, але поводьтеся, як джентльмен! – i, ласкаво потягнувши хлопчика за волосся, пан Лоуренс пiшов вперед, позаду йшов Лорi, у якого постiйно мiнявся вираз обличчя. Це було так кумедно, що Джо ледь стримувалася, щоб не засмiятися.
Старий пан Лоуренс мовчки випив чотири чашки чаю, уважно спостерiгаючи за молодими людьми, якi незабаром почали базiкати, мов старi друзi. Тож вiд нього не сховалися змiни в поведiнцi онука. Обличчя хлопчика рум’янилося, свiтилося життям, вiн став бадьорiшим, багато смiявся.
«Вона мае рацiю, хлопець самотнiй. Я подивлюся, що цi малi дiвчатка можуть зробити для нього», – подумав пан Лоуренс. Йому подобалась Джо, бо вона, здавалося, розумiла хлопчика майже так само добре, як нiби сама була ним.
Якби Лоуренс був тим, що Джо називала «непристойним i божевiльним», вона взагалi б не змогла з ним спiлкуватися, бо такi люди завжди робили ii боязкою й незграбною. Та в доброзичливостi сiмейства Лоуренсiв вона вже не сумнiвалася, тому могла бути собою i, як наслiдок, справила на них хороше враження. Коли чаювання закiнчилося, Джо зазбиралася додому, однак Лорi сказав, що йому ще е що iй показати.
Юнак вiдвiв ii до оранжереi, яка справила на емоцiйну дiвчину неймовiрне враження. Вона повiльно прогулювалася помiж квiтами, насолоджувалася iхньою красою, милувалася в’юнкими рослинами, що заплели стiни, чудовими виноградними лозами й деревами, якi вивищувалися над нею, iз задоволенням вдихала вологе, трохи солодкувате повiтря. Тим часом ii новий друг зрiзав найкращi квiти, складаючи iх в оберемок. Потiм зв’язав iх, промовивши зi щасливим виразом обличчя, яке так подобалося Джо:
– Будь ласка, передайте це вашiй матерi та скажiть iй, що менi подобаються лiки, котрi вона менi прислала.
Зайшовши у вiтальню, вони побачили пана Лоуренса, що стояв перед камiном, але увагу Джо повнiстю поглинув рояль з вiдкритою кришкою.
– Ви граете? – запитала вона, звертаючись до Лорi з серйозним виразом обличчя.
– Так, iнодi, – скромно вiдповiв юнак.
– Будь ласка, зiграйте щось зараз. Я хочу почути вашу гру, щоб потiм розповiсти Бет.
– Можливо, спочатку зiграете ви?
– Я не знаю, як… Я занадто дурнувата, щоб вивчитися грати, але я дуже люблю музику.
Лорi сiв за рояль, а Джо насолоджувалася i музикою, i ароматом розкiшного букету з гелiотропами та чайними трояндами. Лорi грав вiртуозно. З кожною хвилиною повага Джо до «малого Лоуренса» зростала. Їй хотiлося, щоб Бет теж почула його гру, але вона не сказала цього, тiльки нахвалювала Лорi, аж поки той не знiяковiв. Тодi йому на допомогу прийшов дiдусь:
– Ну годi, годi, юна ледi. Занадто багато цукру! Ви змусите його вкрай запишатися. Його музика, справдi, непогана, але, сподiваюся, що вiн досягатиме такого ж успiху i в бiльш важливих справах. Ви вже збираетеся йти? Ну гаразд, я дуже вдячний вам, i сподiваюся, що ви завiтаете до нас знову. Переказуйте вашiй мамi моi найщирiшi вiтання. На добранiч, лiкарю Джо!
Вiн люб’язно потиснув дiвчинi руки, не приховуючи, що йому сподобався ii вiзит. Проте в його очах було щось таке, що в передпокоi Джо поцiкавилася в Лорi, чи не сказала вона бува щось не так. Той похитав головою.
– Нi, це через мене вiн так дивився. Вiн не любить, коли я граю.
– Чому?
– Коли-небудь я обов’язково розповiм вам. Джон вiдведе вас додому, бо я поки що не можу виходити…
– Що ви, я можу й сама дiйти! Я ж не манiрна панночка, та i йти тут всього два кроки. Ви, головне, бережiть себе!
– Так, але… ви прийдете знову, правда?
– Якщо ви пообiцяете прийти до нас, коли одужаете.
– Звiсно, я прийду.
– Добранiч, Лорi!
– На добранiч, Джо, гарних снiв!
Коли всi деннi пригоди Джо були розказанi, сiмейство Марч одностайно вирiшило вiдвiдати маеток Лоуренсiв, бо всiм цей великий будинок тепер видавався дуже привабливим. Панi Марч хотiла поговорити зi старим паном Лоуренсом про свого батька, Мег – прогулятися оранжереею, Бет вже уявляла себе за роялем, а Емi кортiло побачити прекраснi картини i статуi.
– Мама, чому пан Лоуренс не хотiв, щоб Лорi грав? – запитала Джо, яка славилася допитливою вдачею.
– Не впевнена, але здогадуюсь, що це через те, що його син, батько Лорi, одружився з iталiйкою. Вона любила музику та вправно грала на пiанiно. Але старому пану Лоуренсу через гонористiсть партiя сина була не до вподоби. Попри те, що та дама була хорошою й дуже гарною, пан Лоуренс вперто не приймав ii. Тож нiколи не бачив свого сина пiсля одруження. Вони обидва померли, коли Лорi був ще маленьким, а потiм дiдусь забрав його до себе. Гадаю, хлопчик, який народився в Італii, не дуже сильний здоров’ям, а старий пан Лоуренс боiться втратити його, тому й поводиться так обережно. У Лорi прокидаються природнi схильностi до музикування та власне любов до музики, тому що вiн схожий на свою матiр. Я навiть думаю, його дiд побоюеться, що Лорi захоче стати музикантом. У всякому разi, майстернiсть онука нагадуе йому жiнку, яка йому не подобалася, i тому вiн дивився «сердито», як сказала Джо.
– О, мiй Бог, але як це романтично! – вигукнула Мег.
– Яка дурниця! – сказала Джо. – Нехай вiн буде музикантом, якщо захоче, i не мучить себе навчанням у коледжi, якщо душа до цього не лежить.
– Так ось чому в нього такi красивi чорнi очi й красивi манери. Італiйцi менi завжди подобалися, – сказала трохи сентиментальна Мег.
– Що ти знаеш про його очi та його манери? Ти нiколи з ним не розмовляла, – вигукнула Джо, яка зовсiм не була сентиментальною.
– Я бачила його на балу, а твоя розповiдь пiдтверджуе, що вiн знае, як поводитися. Як мило вiн говорив про лiки, що iх прислала йому наша Мармi!
– Гадаю, вiн говорив про бланманже…
– Дурненька! Вiн мав на увазi тебе, звiсно.
– Мене? – вiд здивування Джо широко вiдкрила очi, бо таке справдi не спадало iй на думку.
– Я нiколи не бачила такоi дiвчини! Ти взагалi не розумiеш, коли тобi роблять комплiмент, – сказала Мег з виглядом молодий ледi, яка розумiеться на таких тонкощах.
– Усе це дурницi, i я дякую вам за те, що ви своiми дiвчачими штучками псуете менi радiсть. Лорi хороший хлопець, вiн менi подобаеться, але я вважаю всiлякi сентиментальнi висловлювання та комплiменти просто смiттям. Але я б хотiла, щоб у Лорi все було добре. В нього немае матерi… Мармi, скажи, чи може вiн прийти до нас у гостi?
