скачать книгу бесплатно
Хоч Родрiго трохи хитався пiсля падiння вежi, але все-таки грав свою роль майстерно. Вiн кинув виклик старому дону Педро i вiдмовлявся iхати з королiвства. Цей безстрашний приклад надихнув i Зару. Вона також посмiла суперечити своему батьковi. Тодi дон Педро наказав заточити обох у пiдземеллi замку.
На сцену вийшов товстий маленький слуга, грюкаючи ланцюгами, та вiдвiв iх, виглядаючи, щоправда, при цьому дуже перелякано, до пiдземелля. Очевидно, слуга забув слова, тож дiяв мовчки.
У третьому актi сцену оформили у виглядi однiеi iз замкових зал. Тут знову з’явилася Хагар. Вона прийшла, щоб звiльнити закоханих та вбити Хьюго. Незабаром почулися кроки Хьюго. Хагар бачила, як вiн пiдливае зiлля у двi чашi з вином. Пiсля цього злодiй покликав слугу та наказав передати кубки закоханим:
– Вiднеси iх до своiх полонених та скажи iм, що я прийду!
Слуга та Хьюго вiдiйшли в бiк, розмовляючи про щось. Тим часом Хагар замiнила чашi з вином на iншi – без зiлля. Маленький слуга Фердинандо нарештi згадав, що мае вiднести iх до Зари та Родрiго.
Водночас Хагар пiдготувала для Хьюго особливий кубок – з отрутою. Злодiй, якого мучила спрага, жадiбно припав до чашi, але одразу вiдчув, як його розум затьмарюеться… Пiсля достатньо довгоi боротьби, Хьюго, нарештi, впав – мертвий. А Хагар заспiвала драматичну пiсню, де розповiла про те, що вчинила.
Це була справдi захоплююча сцена, хоч дехто мiг подумали, що раптова поява з-пiд капелюха Хьюго пасма каштанового волосся трохи знизила ефект вiд дiйства. Але Джо не розгубилася, а одразу пiшла за iмпровiзованi кулiси. Хагар доспiвала пiсню, i потiм на сценi знову з’явилася Джо – пiд оплески глядачiв.
У четвертому актi розповiдалося про вiдчайдушного Родрiго, котрий приготувався вбити себе кинджалом, бо йому збрехали, що Зара покинула його. Вiн вже занiс кинджал над серцем, аж тут з глибини сцени до нього долинула прекрасна, мелодiйна пiсня. У нiй йшлося про те, що Зара вiрна своему Родрiго. Але зараз дiвчинi загрожуе небезпека, i вiн зможе врятувати ii, якщо захоче. І ось, наче йому допомiг голос, у руках Родрiго невiдомо звiдкiля з’явилися ключi вiд пiдземелля. Юнак зiрвав iз себе кайдани та помчав на допомогу коханiй.
Нарештi, п’ятий акт представив глядачам бурхливу сцену мiж Зарою та доном Педро. Вiн хоче, щоб дочка пiшла в монастир, але вона й чути про це не хоче. Вона вже збиралася впасти перед батьком на колiна, аж тут з’явився Родрiго, вимагаючи у дона Педро руки дiвчини. Дон Педро вiдмовляеться, тому що юнак бiдний.
Героi кричать i емоцiйно жестикулюють, але все-таки не можуть дiйти згоди. Родрiго вже намiрився вкрасти змучену Зару, аж ось до замку заходить боязкий раб з листом та мiшком вiд Хагар. Сама вiдьма безслiдно зникла. Слуга повiдомляе, що вiдьма заповiла для молодоi пари величезнi багатства. Також у листi вона погрожувала дону Педро: вiн приречений, якщо не зiйде зi шляху закоханих. Коли ж слуга розв’язав мiшок, то з нього посипалися монети – iх було так багато, що вони повнiстю вкрили сцену. Це змусило дона Педро пом’якшити свiй норов. Вiн погоджуеться на шлюб доньки з Родрiго. За сценою лунають радiснi вигуки, а закохана пара опускаеться на колiна, щоб отримати благословення дона Педро. Пiд час цього романтичного моменту завiса падае – виставу завершено.
Настала черга бурхливих оплескiв. Глядачi не шкодували долонь, виказуючи в такий спосiб захоплення побаченим, не очiкуючи, що на них теж чекае випробування: лiжко-бельетаж несподiвано трiснуло й розвалилося, а вони опинилися на пiдлозi. Родрiго та дон Педро швидко кинулися iм на допомогу. Всi залишилися цiлими, але глядачiв це страшенно розвеселило i вони смiялися до слiз.
Гармидер ще повнiстю не вщух, коли в кiмнатi з’явилася Ханна:
– Панi Марч передае вiтання та просить юних ледi спуститися до вечерi.
Вечеря стала сюрпризом навiть для акторiв, коли вони побачили на столi рiзноманiття наiдок: морозиво двох видiв – рожеве й бiле, торт, фруктовi та заварнi французькi тiстечка. Посерединi столу стояли вази з чотирма букетами квiтiв. Звiсно, дiвчата знали, що iхня Мармi щедра людина, але такий стiл тут не накривали вiдтодi, як батько був зi статками.
Дiвчатам перехопило подих вiд подиву, i вони дивилися спочатку на стiл, а потiм на матiр, яка мала дуже задоволений вигляд.
– Це феi? – запитала Емi.
– Санта Клаус, – сказала Бет.
– Це зробила наша Мармi, – Мег посмiхнулася ii найсолодшою з усiх своiх можливих усмiшок, хоч ii дещо приперчив незнятий грим – бiлi брови та сиве волосся.
– Мабуть, тiтонька Марч прийшла до нас та виклала грошi на вечерю, – закричала Джо, яку раптово охопив здогад.
– А ось i нi. Це все вiд старого пана Лоуренса, – вiдповiла панi Марч.
– Дiдусь того хлопчика? Пан Лоуренс? Але чому вiн це зробив? Ми його навiть не знаемо! – вигукнула Мег.
– Ханна розказала одному з його слуг про наш сьогоднiшнiй снiданок. Цi чутки дiйшли й до пана Лоуренса. Старому дуже сподобався наш вчинок. Вiн знав мого батька багато рокiв тому, i вiдправив менi ввiчливу записку у другiй половинi дня, сказавши в нiй, що сподiваеться отримати мiй дозвiл, щоб висловити дружне почуття до моiх дiтей, надiславши iм кiлька дрiбниць на честь свята. Я не могла вiдмовитися, тож тепер ми маемо справжне Рiздво. Можете вважати це нагородою за наш скромний снiданок молоком та хлiбом.
– Це хлопчик попросив його це зробити, я знаю, що це вiн! Чудовий хлопець, менi хотiлося б познайомитися з ним. Вiн, гадаю, теж цього хоче, але через сором’язливiсть не наважуеться. Я хотiла якось пiдiйти до нього, але Мег не дозволила. Хоч, що тут такого, вiн же все одно йшов повз нас! – сказала Джо, коли тарiлки були розставленi, а морозиво стало танути у ротi вдячних дiвчаток.
– Ти маеш на увазi людей, що живуть у великому будинку по сусiдству, – запитала одна з дiвчат. – Моя мати знае старого пана Лоуренса, але каже, що вiн дуже гордий i не любить спiлкуватися зi своiми сусiдами. Його онук теж нiкуди не ходить й нi з ким не спiлкуеться. Бiдний хлопчик тiльки знае свого вихователя та може iздити верхи. Пан Лоуренс змушуе його вчитися. Ми якось запросили його до нас, але вiн не прийшов. Мати каже, що вiн дуже приемний, хоч i сам нiколи не розмовляе з нами, з дiвчатками.
– Та ну! Наш кiт одного разу втiк, i вiн повернув його нам, а ми розмовляли пiд огорожею, говорили про крокет та iнше, але коли вiн побачив, що Мег пiдходить до паркану, пiшов. Я знаю, що все одно колись познайомлюсь з ним ближче, адже i йому потрiбно з кимось спiлкуватися! – сказала Джо.
– Менi подобаються його манери, вiн виглядае як маленький джентльмен. Я не проти, щоб ви познайомилися з ним, якщо буде така нагода. Вiн сам принiс квiти, i аби я знала, що у вас коiться нагорi, то запросила б його… Вiн виглядав засмученим, коли йшов, почувши гамiр нагорi. Мабуть, йому не дуже весело живеться…
– Це не милосердя, мама! – засмiялася Джо, дивлячись на своi чоботи. – Нам, навпаки, треба поставити якусь виставу спецiально для нього. Можливо, вiн навiть вiзьме в нiй участь. Як гадаеш?
– Нiколи ранiше я не отримувала такого гарного букета! – Мег з великою цiкавiстю дивилася на своi квiти.
– Вони прекраснi. Але троянди Бет менi подобаються бiльше, – сказала панi Марч, вдихнувши аромат квiтки, що досi була причеплена на поясi ii сукнi.
Бет притулилася до неi i тихо прошепотiла:
– Як би я хотiла надiслати букет батьковi… Я боюся, що в нього не було такого гарного Рiздва, як у нас.
Роздiл третiй
Малий Лоуренс
– Джо! Джо! Ти де? – гукала Мег, пiдiйшовши до сходiв на горище.
– Я тут! – вiдповiв трохи хрипкий голос.
Пiднявшись, Мег побачила, що ii сестра, загорнувшись у ковдру, сидiла бiля сонячного вiкна на старому триногому диванi, iла яблука i плакала над романом «Спадкоемець Редклiффа»[4 - Роман «Спадкоемець Редклiффа» належить Шарлоттi Мерi Йондге (iнша версiя перекладу прiзвища – Янг) – англiйськiй письменницi, авторцi любовних романiв, що жила у 1823–1901 роках.]. Це була улюблена схованка Джо, тут вона любила проводити час у компанii книжок. Крiм неi сюди приходили хiба що щурi, що жили поблизу. Та вони не звертали на дiвчину жодноi уваги. Коли з’явилася Мег, Царапун[5 - В англiйськiй мовi слово Scrabble мае багато значень. Так, з-помiж iнших воно позначае назву гри «Ерудит». Щура можна було б назвати Ерудитом, зважаючи на пристрасть Джо до книжок. Але щодо тварин це слово зазвичай перекладають з вiдсилкою до риття, царапання тощо.] – так Джо назвала одного з них – прослизнув у свою дiрку. Джо витерла сльози i очiкувально подивилася на сестру.
– Гарна новина! Тiльки подивися! Чергова записка iз запрошенням вiд панi Гардiнер на завтрашнiй вечiр! – вигукнула Мег, розмахуючи дорогоцiнним шматком паперу, а потiм iз захватом продовжила читати запрошення:
«Панi Гардiнер була б рада побачити панну Маргарет i панну Джозефiну на невеликому танцювальному вечерi в переддень Нового року».
– Мармi хоче, щоб ми пiшли. Але що ж надiти?
– Який сенс запитувати, коли ти й сама знаеш, що ми одягнемо наш поплiн. У нас все одно бiльше нiчого немае, – вiдповiла Джо з повним ротом.
– Якби у мене був шовк! – зiтхнула Мег. – Мама каже, що може в мене буде шовк, коли менi виповниться вiсiмнадцять, але два роки очiкування здаються вiчнiстю.
– Я певна, що нашi поплiновi сукнi виглядають майже як шовк, i вони нам пасують. Твоя сукня майже така сама, як i в день, коли ii купили. А от з моею проблеми – на нiй дiрка, яку я пропалила, i вона дуже помiтна. Що менi робити?
– Намагайся поводитися в гостях спокiйно, не повертайся спиною. Спереду все в порядку. У мене буде нова стрiчка для волосся, i Мармi позичить менi свою маленьку перлову шпильку. Менi подобаються моi бальнi туфлi, та й рукавички пiдходять до вбрання, хоч вони й не такi новi, як хотiлося б.
– А я зiпсувала своi лимонадом i навряд чи отримаю новi. Тому, мабуть, буду без рукавичок, – сказала Джо, яка нiколи особливо не пiклувалася про свое вбрання.
– Ти маеш бути в рукавичках, або я взагалi нiкуди не пiду, – вигукнула Мег. – Рукавички важливiшi за все на свiтi, без них не можна танцювати, i якщо ти iх не одягнеш, менi буде дуже соромно.
– Тодi я просто не буду танцювати. Менi байдужi танцi. Що то за веселощi – кружляти, наче пава. Менi бiльше подобаеться стрибати та пустувати.
– Що ж робити… – задумалася Мег. – У мами е новi рукавички, але ми просити не можемо – вони дуже дорогi, а ти швидко все псуеш. До речi, вона сказала, якщо ти не вмiеш дбати про своi рукавички, то вона бiльше не купить тобi iх. Цiеi зими точно не купить. Але стривай… може, iх якось привести до ладу?
– Можу тримати iх складеними, щоб нiхто не побачив плям. Це все, що я можу зробити. О! В мене е ще одна iдея. Я можу дати тобi одну свою рукавичку, а ти менi – свою. Твоi одягнемо, а моi триматимемо в руцi. Що скажеш?
– Твоi руки бiльшi за моi, i ти жахливо розтягнеш мою рукавичку, – незадоволено мовила Мег, для якоi цей аксесуар був чи не найважливiшим.
– Тодi я пiду без них. Менi все одно, що люди скажуть! – вигукнула Джо i знову взялася до читання.
– Добре, добре, можеш взяти мою рукавичку! Але я тебе прошу, старайся ii не заплямити, поводься добре, не тримай руки за спиною й не кричи «Христофор Колумб!». Ти зможеш це зробити для мене?
– Не хвилюйся. Я поводитимуся настiльки пристойно, наскiльки зможу i не шукатиму неприемностей. Ну, тепер iди i скажи, що ми приймаемо запрошення. А я поки що дiзнаюся, чим завершиться ця чудова iсторiя, – сказала Джо й заглибилася в роман.
Мег пiшла, щоб «прийняти з вдячнiстю» це запрошення та оглянути свою сукню. Дiвчина вирiшила, що ii слiд оздобити оборками з мережива. Тож, Мег спiваючи, лагодила сукню, а Джо тим часом дочитала роман, посмакувала четвертим яблуком i навiть встигла побавитися з Царапуном.
Напередоднi Нового року у вiтальнi було порожньо. Двi молодшi сестри гралися в покоiвок, а двi старшi готувалися до балу – метушилися, щось шукали, смiялися – до того моменту, як весь будинок враз заполонив сильний запах обгорiлого волосся. Це Мег захотiлося додати кiлька локонiв до зачiски, а Джо взялася допомагати iй, попередньо розжаривши щипцi для завивання.
– А волосся мае так димiти? – запитала Бет.
– Це через випаровування вологи, – вiдповiла Джо.
– Який дивний запах! Як обпалене пiр’я, – зауважила Емi, торкаючись своiх красивих природних локонiв.
– Так, зараз я розправлю волосся, i ви побачите хмару маленьких кучерикiв, – сказала Джо, опускаючи щипцi.
Вона заходилася розправляти волосся, намагаючись зняти з нього папiр для завивання. Натомiсть волосся знiмалося разом з папером, i перелякана перукарка складала його на трюмо перед своею жертвою.
– О, о, о! Що ти наробила? Все пропало! Тепер я не можу нiкуди йти! Мое волосся, о, мое волосся! – плакала Мег, з вiдчаем дивлячись на нерiвний пух на своему лобi.
– Просто я невдаха! Тобi не слiд було просити мене про це. Я завжди все псую. Менi так шкода, але щипцi були дуже гарячими, i тому я напартачила… – простогнала бiдолаха Джо, зi сльозами дивлячись на купки обпаленого волосся.
– Нiчого не пропало. Просто треба пов’язати на зачiску стрiчку так, щоб кiнцi трохи спадали на твое чоло. Нинi це модно. Я бачила, що багато дiвчат так роблять, – мовила Емi, намагаючись втiшити сестру.
– Це буде менi уроком, бо бажання виглядати краще вже стало моею нав’язливою iдеею. Хочу, щоб мое волосся стало таким, як було… – роздратовано вигукнула Мег.
– Я теж так вважаю. Твое волосся рiвне, гладке i красиве. Але скоро воно знову виросте, – сказала Бет, пiдходячи, щоб поцiлувати та втiшити цю нещасну стрижену овечку.
Подолавши низку iнших дрiбних неприемностей, Мег нарештi вбралася, а Джо в свою чергу зачесала волосся та одягла сукню. Щоправда, для цього знадобилися об’еднанi зусилля всiеi сiм’i Марч. Дiвчата виглядали дуже добре у своему простому вбраннi: Мег – у срiблясто-сiрiй сукнi, прикрашенiй оборками з мережива, перловою шпилькою у зачiсцi та блакитною оксамитовою стрiчкою на головi, що повнiстю приховала припалене волосся. Тим часом сукню Джо – темно-червону, з жорстким, схожим на чоловiчий, комiром, прикрашали лише двi бiлi хризантеми.
Сестри надягли по однiй красивiй легкiй рукавичцi, а другу – заляпану – тримали в руцi. Сiмейство Марч, оглянувши дiвчат, дiйшло висновку, що вони виглядають «досить елегантно й добре». Щоправда, туфлi Мег на високих пiдборах були затiсними й завдавали iй болю, хоч вона не показувала цього. Тим часом Джо запевняла, що всi дев’ятнадцять шпильок у ii зачiсцi, насправдi були встромленi прямо iй в голову. Але, як кажуть, заради краси можна й померти.
– Добре вам провести час, дорогi! – сказала панi Марч, коли сестри грацiйно спускалися сходами. – Не iжте там багато i повертайтеся додому об одинадцятiй. Я пришлю за вами Ханну!
Коли за ними вже зачинялися ворота, з вiкна долинув голос:
– Дiвчатка, дiвчатка! У вас обох е хорошi носовi хусточки?
– Так, так, все добре, мамо, у Мег навiть е парфуми, – вигукнула Джо, й повернувшись до Мег, зi смiхом додала: я впевнена, що Мармi запитала б про це, навiть пiд час землетрусу.
– Це данина ii аристократичному смаку, i вiн цiлком доречний, бо справжню даму завжди вирiзняють акуратнi черевички, рукавички й носовичок, – вiдповiла Мег, якiй явно передався цей «аристократичний смак».
– Головне, не забувай, що тобi не слiд повертатися до гостей спиною, Джо. Адже там дiрка. Як моя стрiчка, до речi? Гарно? А мое волосся… воно дуже погано виглядае? – запитала Мег, уже роздивляючись себе у дзеркалi вiтальнi панi Гардiнер.
– Я знаю, що забуду. Якщо ти побачиш, що я роблю щось не так, пiдморгни менi, добре? – Джо повернулася, розправивши комiр i поспiхом почала поправляти зачiску.
– Нi, пiдморгувати це якось по-хлопчачому. Я пiднiму брови, коли щось не так, а якщо кивну, то з тобою все в порядку. Тепер тримай плечi прямо, роби короткi кроки i не тисни руку, якщо тебе представлять. Нiкому. Це поганий тон.
– Як ти запам’ятовуеш всi цi правила? Я нiколи не зможу. М-м-м, чуеш, яка весела музика?..
Сестри пiшли до зали, почуваючись трохи боязко, бо вони рiдко ходили на вечорницi, тож сьогоднiшнiй неофiцiйний бал був для них великою подiею. Панi Гардiнер, статна лiтня жiнка, привiтала iх та передала пiд опiку старшiй зi своiх шести дочок – Саллi. Мег вже була з нею знайома, це допомогло iй позбутися скутостi, але Джо, яка не дуже звикла до «дiвчачих справ та балачок», притулившись спиною до стiни, почувалася тут так само недоречно, як лоша на клумбi.
Пiвдюжини веселих хлопцiв говорили про ковзанку в iншiй частинi кiмнати, i iй хотiлося приеднатися до них, бо катання на ковзанах було одним з ii найулюбленiших занять. Поглядом вона вiдiслала свое бажання Мег, але брови сестри пiднялися так тривожно, що Джо залишилася на мiсцi i навiть боялася поворухнутися. До неi нiхто не пiдходив, дiвчата, що збивалися у групки, порозходилися.
Джо залишилася зовсiм одна. Вона не могла ходити по залi й розважатися, бо пропалена дiрка на сукнi одразу б стала помiтною. Почалися танцi. Мег одразу запросили до танцю, i незручнi, тiснi туфлi лiтали по залi так бадьоро, що нiхто не здогадувався про бiль, який Мег ховала за усмiшкою. Джо помiтила великого рудого юнака, що прямував прямо до неi, очевидно, з намiром запросити на танець, тож прослизнула в альков, щоб звiдти спостерiгати за балом. Однак iнша сором’язлива людина вже обрала цей притулок, i Джо опинилася у товариствi малого Лоуренса.
– О, о, вибачте, я не знала, що тут хтось е! – прошепотiла Джо, готуючись так само швидко вислизнути звiдси, як i зайшла.
Але хлопець засмiявся i сказав приемним голосом, хоч i виглядав дещо збентежено:
– Не звертайте на мене уваги, залишайтеся, якщо хочете.
– Я не заважатиму?
– Анiтрохи. Я тут нiкого не знаю, тому почуваюся нiяково.
– Я теж. Не йдiть, будь ласка, якщо це можливо.
Юнак знову сiв i дивився на своi черевики, аж поки Джо не сказала, силячись бути аж надто ввiчливою:
– Гадаю, що ранiше я вже мала щастя вас бачити. Ви живете поруч з нами, чи не так?
– По сусiдству, – вiн пiдняв очi i розсмiявся, тому що церемоннi старання Джо виглядали досить кумедно – особливо, коли вiн згадав, як вони говорили про крокет, коли вiн принiс iй кота.
Це позбавило Джо скутостi, i вона теж розсмiялася, сказавши в найщирiшiй, хоч i трохи грубiй манерi:
– Ми справдi добре провели час за вашим прекрасним рiздвяним подарунком.
– Дiдусь послав це.
– Але ви пiдказали йому зробити це, правда?
– Як ваша кiшка, панно Марч? – запитав хлопчик, намагаючись виглядати холодно-серйозно, хоч його чорнi очi весело блищали.
– Добре, дякую, пане Лоуренс. Але я не панна Марч, я тiльки Джо, – вiдповiла юна ледi.
– А я не пан Лоуренс, я тiльки Лорi.
– Лорi Лоуренс, яке дивне iм’я!
– Насправдi мене звуть Теодор, але менi не подобаеться це iм’я, тому що хлопцi дали менi прiзвисько «Дора». Тодi я змусив iх називати мене «Лорi».
– Я теж ненавиджу свое iм’я, воно таке сентиментальне! Хотiлося б, щоб всi говорили «Джо» замiсть «Джозефiна». Як ви змусили хлопцiв перестати називати вас Дорою?
– Я просто побив iх.
– Я не можу побити тiтоньку Марч, тож, гадаю, менi доведеться це терпiти, – зiтхнула Джо.
– А ви не любите танцювати, панно Джо? – запитав Лорi, вiдмiтивши для себе, що це iм’я iй справдi пасуе.
