скачать книгу бесплатно
– Менi подобаеться танцювати, якщо е багато мiсця, а танцi живi й веселi. Але в такiй залi, я обов’язково щось зiпсую чи вiддавлю комусь ногу, тому й тримаюся подалi вiд неприемностей i дозволяю Мег насолоджуватися часом. А ви не танцюете?
– Інодi. Бачите… я жив за кордоном багато рокiв, i ще мало часу знаю цю компанiю, щоб зрозумiти, що тут прийнято, а що – нi.
– За кордоном! – вигукнула Джо. – О, розкажiть менi про це! Я люблю слухати, як люди описують своi подорожi.
Лорi не знав, з чого почати, але численнi запитання Джо змусили його розповiсти про все: i як навчався у школi мiста Вевей, де хлопчики нiколи не носили капелюхи, i який у них був флот iз човнiв на озерi, i як вони весело вирушали на канiкулах у пiшi прогулянки по Швейцарii зi своiми вчителями…
– Менi так хочеться потрапити туди! – вигукнула Джо. – Ви були в Парижi?
– Ми провели минулу зиму там.
– І ви вмiете говорити французькою?
– Нам не дозволили говорити iншою мовою у Вевеi.
– Скажiть щось французькою, хоч трохи! Я можу читати нею, але не можу розмовляти.
– Quel nom a cette jeune demoiselle en les pantoufles jolis?[6 - Quel nom a cette jeune demoiselle en les pantoufles jolis? – в перекладi з французькоi «Як же кличуть цю гарну панi у прекрасних капцях?».]
– Як добре у вас виходить! Дай менi подумати… ви сказали: «Хто ця молода ледi в красивих туфлях?»
– Oui, мадемуазель.
– А он моя сестра Маргарет, ви ii бачили? Як гадаете, вона гарна?
– Так, вона нагадуе менi нiмецьких дiвчат, виглядае такою свiжою i спокiйною, i танцюе, як справжня ледi.
Джо аж засяяла вiд похвали своiй сестрi, виголошенiй юнацькими вустами i постаралася запам’ятати цей простий комплiмент, щоб передати його Мег. З-пiд завiси обидва диваки спостерiгали за танцюристами, iнодi критикуючи iх, розмовляли на iншi теми i потроху почали вiдчувати себе старими знайомими. Засмученiсть Лорi як рукою зняло. Поведiнка Джо заспокоiла його. Джо теж повеселiшала, бо забула про свою сукню, яку так нiхто й не побачив. Їй подобався «малий Лоуренс» бiльше, нiж коли-небудь. Вiн теж кiлька разiв уважно подивився на Джо.
Для сестер Марч чоловiки були майже невiдомими iстотами, бо в них не було братiв – нi рiдних, нi двоюрiдних. Тому Джо з цiкавiстю поглядала на Лорi. «Кучеряве чорне волосся, смуглява шкiра, великi чорнi очi, гарний нiс, прекраснi зуби, маленькi руки й ноги, зрiст вище за мiй, вишуканi як для хлопчика манери та й загалом веселий характер. Цiкаво, скiльки йому рокiв?» – це запитання крутилося в неi кiнчику язика, але намагання бути ввiчливою перемогло, i Джо вирiшила дiяти обхiдним шляхом.
– Гадаю, ви скоро вступите до коледжу? Бачу, як ви штудiюете своi книжки, тобто, маю на увазi, що ви дуже старанно вчитеся, – Джо почервонiла вiд жахливого «штудiюете», що вирвалося з ii вуст.
Лорi посмiхнувся i вiдповiв, знизавши плечима:
– Десь за рiк або два. У будь-якому разi я не пiду ранiше сiмнадцяти.
– Хiба вам не п’ятнадцять? – запитала Джо, дивлячись на високого хлопця, якому вона вже подумки приписала сiмнадцять рокiв.
– Шiстнадцять буде в наступному мiсяцi.
– Як би я хотiла вступити до коледжу! Але по вас не скажеш, що ви дуже очiкуете на навчання там.
– Направду, я ненавиджу це! Власне, в коледжi можна зустрiти або ботанiв-жайворонкiв, або ж ледарiв, що хочуть тiльки веселитися. Щодо мене, то я не хочу належати до жодноi з цих категорii.
– Що ж вам подобаеться?
– Жити в Італii та насолоджуватися життям по-своему.
Джо дуже хотiла запитати, як це – «по-своему», але вiн так насупився, коли промовляв останню фразу, що вона змiнила тему на «танцювальну». До того ж ii нога весь час вiдбивала такт танцю:
– Яка чудова полька! Чому б вам не пiти? І не спробувати?
– Якщо ви пiдете зi мною, – вiдповiв вiн, галантно вклонившись.
– Я не можу, бо сказала Мег, що не буду, тому що… – тут Джо нерiшуче зупинилася, бо не вирiшила, говорити iй чи смiятися.
– Тому що… що?
– Ви нiкому не скажете?
– Нiколи!
– Ну, в мене е погана звичка – стояти впритул до камiна, i тому я часто пропалюю своi сукнi, як i цю. І хоч дiрку ми зашили, все-таки Мег велiла менi не повертатися спиною, щоб нiхто не бачив, що я накоiла. Можете смiятися, якщо хочете. Це смiшно, я знаю.
Але Лорi не смiявся. Вiн якусь хвилину дивився вниз, а коли пiдняв голову, то вираз його обличчя трохи спантеличив Джо, як i те, з якою нiжнiстю вiн сказав:
– Не переймайтеся. Я скажу вам, як нам вчинити. У будинку е довгий зал, ми пiдемо туди й танцюватимемо, як схочемо. Нас нiхто не побачить. Будь ласка, ходiмо.
Джо iз задоволенням пристала на цю пропозицiю, водночас бажаючи, щоб i в неi була повноцiнна пара красивих рукавичок, таких же перлинно-сiрих, як у Лорi. В залi справдi нiкого не було, i в них вийшла чудова полька, бо Лорi добре танцював i вчив ii нiмецькому кроку. Танець був повний веселий стрибкiв та швидкого ритму, який вiдповiдав натурi дiвчини. Коли музика стихла, вони сiли на сходинках, щоб вiддихатися, i Лорi почав цiкаво розповiдати Джо про студентський фестиваль у Гейдельберзi. Аж тут у пошуках сестри з’явилася Мег. Вона поманила ii пальцем, i Джо неохоче пiшла за нею до бiчноi кiмнати. Там Мег сперлася на диванне бильце, обличчя ii було зовсiм блiде.
– Я дуже вивихнула ногу. Цей жахливий високий каблук пiдвернувся, i через нього я мало не впала. Нога болить так, що ледве можу стояти, i, направду, не знаю, як доберуся додому, – сказала вона, погойдуючись вiд болю.
– Я так i знала, що ти пошкодиш собi ноги цими дурними туфлями. Менi так шкода… Але я не бачу iншого виходу, нiж взяти коляску або залишитися тут на всю нiч, – вiдповiла Джо, м’яко масажуючи ногу сестри.
– Нi, коляску ми взяти не можемо, це дуже дорого. Вiдправити нiкого, та й всi до того ж приiхали зi своiми колясками.
– Я сама пiду.
– Нi, справдi! Зараз вже дев’ять, i темно, як у Єгиптi. Я не можу залишитися тут, тому що будинок i так повний. Я вiдпочину, поки не прийде Ханна, i спробую якось дiстатися додому.
– Я запитаю Лорi. Вiн зможе пiти за коляскою, – сказала Джо з полегшенням, коли ця iдея спала iй на думку.
– О, я прошу тебе, нi! Не проси й не говори нiкому. Принеси менi моi черевики та поклади цi туфлi разом з iншими нашими речами. Я бiльше не можу танцювати, але щойно вечеря закiнчиться, дивись, чи не йде Ханна, й одразу кажи менi.
– Всi вже йдуть вечеряти. Я залишуся з тобою. Так буде краще.
– Нi, люба, бiжи й принеси менi кави. Я так втомилася, що не можу поворухнутися.
І Мег, приховавши своi черевики, вiдкинулася на спинку дивану. Джо тим часом попрямувала до iдальнi, однак знайшла ii не скоро, спочатку зазирнувши до комори, де зберiгався посуд, потiм – до зали, де старий мiстер Гардiнер пригощався наодинцi. А коли нарештi дiсталася iдальнi, то, притьма схопивши чашку з кавою, одразу пролила ii на себе, урiвнявши в правах передню частину своеi сукнi з задньою.
– О, нi, яка я незграба! – вигукнула Джо. У розпачi вона намагалася стерти пляму рукавичкою Мег, пiсля чого й та стала брудною.
– Чи можу я вам допомогти? – прозвучав неподалiк доброзичливий голос. Це був Лорi з чашкою кави в однiй руцi та креманкою з морозивом – в другiй.
– Я хотiла вiднести цю каву для Мег, яка дуже втомилася, але хтось штовхнув мене, i ось – тепер я в такому прекрасному виглядi, – вiдповiла Джо, похмуро поглядаючи на спiдницю та рукавичку, якi набули кавового кольору.
– Як шкода! Я шукав когось, кому вiддати все це. Може, вiднесемо цю каву й морозиво вашiй сестрi?
– О, дякую! Я покажу вам, де вона. Я вже нiчого не братиму, бо, певна, знову все зiпсую.
Джо йшла попереду, а Лорi позаду котив маленький столик на колiщатках, куди також поставив каву й морозиво для Джо. Це виглядало так тактовно, що навiть Мег назвала його «хорошим юнаком». За розмовами й солодощами весело спливав час, аж поки до кiмнати не увiрвалися молодi люди, що заходилися грати в «лiчилки». По тому прийшла й Ханна. Мег пiднялася з дивану так швидко, що аж скрикнула вiд раптового болю, а Джо довелося пiдхопити ii.
– Тихше! Не кажи нiчого, – прошепотiла вона, вголос додаючи: – Нiчого, нiчого, пусте. Я трохи пiдвернула ногу, от i все.
Ханна незадоволено щось пробурмотiла, Мег заплакала, а Джо трохи розгубилася, але потiм вирiшила, що вона в цiй ситуацii повинна зберiгати холодну голову. Треба було брати все у своi руки. Вислизнувши з кiмнати, вона побiгла вниз i, знайшовши слугу, запитала, чи може вiн дiстати iй коляску. Це був найманий офiцiант, який нiчого не знав про коляски. Зате iхню розмову почув Лорi i запропонував дiдусеву карету, яка щойно за ним приiхала.
– Але ж ще зовсiм рано! Ви, мабуть, хочете побути ще? – почала було Джо, не наважуючись одразу прийняти його пропозицiю.
– Я завжди йду рано, правда, правда! Будь ласка, дозвольте менi пiдвезти вас додому. Тим паче, що на вулицi, здаеться, пiшов дощ, – мовив Лорi.
Це остаточно вирiшило подальший хiд справи. Розповiвши про травму Мег, Джо з вдячнiстю погодилася й помчала, щоб повiдомити iнших. Тож незабаром розкiшна карета Лоуренсiв вiд’iхала вiд дому Гардiнерiв. Лорi сидiв поряд iз кучером, на козлах, тому Мег могла тримати ногу вiльно. Дорогою дiвчатка обговорювали бал.
– Я прекрасно провела час! А ти? – запитала Джо, послаблюючи свою зачiску та влаштовуючись зручнiше.
– Так, поки не пiдвернула ногу. Здаеться, я сподобалася подрузi Саллi, Еннi Моффат. Вона запропонувала менi разом iз Саллi тиждень погостювати в ii родинi. Було б чудово, якби мама дозволила менi поiхати, – мрiйливо сказала Мег.
– Я бачила, як ти танцювала з якимось рудим хлопцем, вiд якого я втекла. Вiн тобi сподобався?
– О, дуже! Його волосся темно-руде, а не руде, i вiн був дуже ввiчливий. Ми прекрасно танцювали чеськi танцi, особливо рейдовак[7 - Рейдовак або ж радовак – старовинний, швидкий та напрочуд популярний чеський танець.].
– Вiн виглядав, як коник у припадку, коли робив новий крок. Лорi i я не могли втриматися вiд смiху. Ви чули нас?
– Нi, але це було дуже грубо. Що ви там робили весь цей час?
Джо розповiла про своi пригоди, i коли вона закiнчила, карета пiд’iхала до будинку сiмейства Марч. З величезною вдячнiстю вони побажали Лорi на добранiч i увiйшли в передпокiй, сподiваючись нiкого не потурбувати. Але щойно вхiднi дверi рипнули, двi маленькi голiвки здригнулися, i два сонних, але нетерплячих голоси скрикнули з темряви кiмнати.
– Розкажiть про бал! Розкажiть про бал!
Хоч Мег i назвала це «великим недолiком манер», але Джо захопила трохи солодощiв для маленьких сестер, тож вони, задовольнившись i короткою розповiддю i солодощами, незабаром повлягалися.
– Що я можу сказати? Менi сподобалося вiдчувати себе прекрасною молодою жiнкою, котра приiхала додому в каретi, побувавши на балу. Як приемно надягти свiй халат, розчiсувати волосся… – просторiкувала Мег, коли Джо перев’язувала iй ногу, змочивши бинт в арнiцi.
– Але я щось не вiрю, що цi прекраснi молодi жiнки насолоджуються вечорами бiльше, нiж ми, незважаючи на наше обгорiле волосся, старi сукнi, одну рукавичку на двох й тiснi туфлi, якi шкодять нашим щиколоткам, бо ж ми дурненькi, щоб правильно носити iх, – сказала Джо, i, гадаю, вона мала цiлковиту рацiю.
Роздiл четвертий
Тяготи
– Ох, як важко, але треба знову ставати до роботи, – зiтхнула Мег на ранок пiсля танцiв. Свята завершилися, тиждень веселощiв добiгав кiнця, й треба було братися за справи, якi вона нiколи не любила.
– Хотiлося б, щоб Рiздво тривало весь час. Хiба це не було б прекрасно? – вiдповiла Джо, понуро позiхаючи.
– Так, приемно бачити на столi квiти, насолоджуватися святковою вечерею вдома, ходити в гостi, iздити в каретi, читати й вiдпочивати, а не працювати. А е люди, якi весь час так живуть. Ви знаете, я завжди заздрю дiвчатам, якi мають таке життя, менi так подобаеться вся ця розкiш, – сказала Мег, намагаючись вирiшити, яка з двох потертих суконь виглядае менш обшарпаною.
– Ну, в нас не може бути всього цього, тож досить мрiяти, треба брати ношу, що впала на нашi плечi, i нести ii так бадьоро, як це робить Мармi. Я впевнена, що тiтонька Марч для мене – звичайнiсiнька причепа, але, гадаю, прийде час, коли я навчуся не скаржитися, i тодi моя ноша стане легкою.
Ця iдея лоскотала уяву Джо, тому дiвчина була в гарному настроi. Але Мег все одно була понурою, як хмара у смурний день, бо сьогоднi ii тягар – чотири розбещенi дитини – здавався iй важчим, нiж будь-коли. Вона навiть не знайшла сил, щоб причепуритися перед дзеркалом, як робила це зазвичай, надiваючи на шию блакитну стрiчку й якось по-чудному заплiтаючи волосся.
– Який сенс у тому, щоб добре виглядати, коли мене нiхто не бачить, крiм цих жахливих карликiв, i нiкого не хвилюе, гарно я виглядаю чи нi? – пробурмотiла вона, рiзко зачинивши ящик комоду. – Я маю весь час працювати, i лише зрiдка випадае трохи веселощiв. Я старiтиму, ставатиму потворною й понурiшою, бо я бiдна i не можу насолоджуватися своiм життям, як iншi дiвчата. Це так принизливо!
Тож Мег спустилася до снiданку з кислим виразом обличчя i весь час була не в гуморi. Насправдi, сьогоднi всi були не проти того, щоб трошки побуркотiти.
У Бет розболiлася голова, i вона прилягла на диван, намагаючись заспокоiтися. Компанiю iй склала кiшка з ii трьома кошенятами. Емi хвилювалася, бо не вивчила уроки, i не могла знайти своi чобiтки. Джо насвистувала якусь пiсеньку, спричиняючи навiть для себе забагато шуму.
Панi Марч цього ранку була дуже зайнята, намагаючись закiнчити листа, який треба було негайно вiдправити. У Ханни теж були напади роздратування, бо вчора запiзно лягла спати, а вранцi для неi це завжди виливалося у проблему.
– Нi, ви тiльки подивiться, це якась напасть! Напевно, ми найроздратованiша родина! – вигукнула Джо, втративши самовладання пiсля того, як перекинула чорнильницю, порвала обидва шнурки на чобiтках та ще й сiла на свого капелюха.
– А ти – найсердитiша зi всiх нас! – повернулася до неi Емi, пiдбиваючи суму у своiх розрахунках. Приклад був зроблений невiрно, й вiдповiдь Емi не збiгалася з поданим у кiнцi пiдручника.
– Бет, якщо ти не триматимеш цих огидних кiшок у пiдвалi, я iх втоплю, – сердито вигукнула Мег, намагаючись позбутися кошеняти, яке видряпалося iй на спину й застрягло, як реп’ях, та ще й так, що Мег не могла його дiстати.
Джо розсмiялася, Мег розкричалася, Бет благала не чiпати кошенят, а Емi волала, бо не могла згадати, скiльки буде дев’ять помножити на дев’ять.
– Дiвчата, дiвчата, тихенько! Менi потрiбна хвилинка спокою. Я маю встигнути до ранковоi пошти, щоб вiдправити листа, а ви дуже вiдволiкаете мене, – вигукнула панi Марч, викреслюючи трете невдале речення зi свого листа.
Тiеi ж митi у кiмнатi запанувала тиша, яку одразу порушила Ханна, що принесла тарiлку з двома гарячими пирiжками i, поставивши ii на стiл, вийшла. Це були турновери. Ханна завжди готувала iх, коли дiвчата йшли на роботу. У свою чергу дiвчата називали цi пирiжки «муфтами», бо для них вони також були засобом для зiгрiвання холодних рук.
Попри будь-який настрiй чи зайнятiсть, Ханна обов’язково пекла iх, бо шлях до роботи у дiвчат був довгим i безрадiсним. Та й у бiдолах не було iншого обiду, а вони зазвичай поверталися додому о чотирнадцятiй.
– Обiйми своiх кошенят – це найкращi лiки вiд головного болю, Беттi. До побачення, Мармi. Ми сьогоднi поводилися погано, але додому повернемося, як i зазвичай – ангелами. Ходiм, Мег! – Джо потопталася на мiсцi, вiдчуваючи, що сьогоднi вони можуть вiдправитися в дорогу, не дотримавшись усiх процедур.
Вони завжди озиралися, перш нiж повернути за рiг, бо в цей час iхня матiр стояла бiля вiкна, усмiхалась i махаючи iм рукою. Чомусь здавалося, що вони не могли б прожити день без цього. І настрiй у них був би кепським, коли б не було цього останнього проблиску материнського тепла, що торкаеться своiх дiтей, наче сонячне свiтло.
– Якби Мармi замiсть поцiлунку вимахувала б нам кулаком, це послужило б уроком, який ми заслужили. Ми поводилися, як тварюки! – вигукнула Джо, потай нарiкаючи на снiжну погоду та сильний вiтер.
– Не використовуй такi жахливi слова, – долинув голос Мег десь з глибини шалi, в яку вона загорнулася, як черниця, що ховаеться вiд свiту.
– Менi подобаються гарнi сильнi слова, якi щось означають, – вiдповiла Джо, пiймавши свого капелюха, коли той вже майже злетiв з ii голови.
– Називай себе будь-якими iменами, якi тобi подобаються, але я не тварюка, не мерзотниця, й не негiдниця, i я не хочу, щоб мене так називали.
– Ти – зiпсована iстота, а сьогоднi – просто нестерпна, бо злишся, що не можеш весь час купатися в розкошi. Бiдненька, просто почекай, поки я зароблю достатньо грошей, i ти насолоджуватимеся каретами, морозивом i туфлями на пiдборах, букетами й рудоволосими хлопцями, з якими можна потанцювати.
– Яка ти смiшна, Джо! – сказала Мег нiби з докором, проте смiючись над сестриними жартами, якi вочевидь пiдбадьорили ii.
– На щастя для тебе, я хоч не надуваюсь скорботним повiтрям i намагаюся не бути похмурою, як ти. Ми маемо зберiгати наш гумор. Слава Богу, я завжди можу вiднайти щось смiшне, щоб не повiсити носа. Все, геть бурчання, повернiмося додому в гарному настроi.
Джо бадьоро поплескала сестру по плечу, коли настав час попрощатися. Вони тримали в руках по теплому турноверу, намагаючись бути веселими, незважаючи на зимну погоду, важку роботу й незадоволенi бажання молодостi, яка вимагала розваг.
Коли пан Марч втратив своi статки, намагаючись допомогти нещасному другу, двi старшi дiвчинки благали, щоб iм дозволили зробити щось для пiдтримки сiм’i, або хоча б заробити трохи грошей на власне утримання. Батьки не перечили, бо вiрили в те, що праця направляе юну енергiю в правильне русло i така людина рано здобувае свою незалежнiсть.
Маргарет знайшла мiсце гувернантки i вiдчула себе багатою, незважаючи на маленьку зарплату. Вона любила розкiш, а своею головною проблемою називала бiднiсть. Їй було важче, нiж молодшим сестрам миритися iз злиднями, бо добре пам’ятала, коли iхнiй будинок був повною чашею, а життя сповнене легкостi й задоволення. Мег намагалася не заздрити або виказувати незадоволення, але ж це цiлком природно, що молода дiвчина жадае красивих речей, веселих друзiв, достатку та щасливого життя.
Все це вона щодня бачила в будинку, де працювала. Старшi доньки Кiнгiв вже почати виходити у свiт. Вони вбиралися у витонченi бальнi сукнi, ходили в театри, на концерти, каталися на санях… Словом, Мег чула про веселi розваги всiх видiв, бачила, як розтринькуються грошi на непотрiб, а вона використала б iх з бiльшою користю. Почуття несправедливостi iнодi змушувало ii страждати, адже вона ще не знала, наскiльки багата на Божу милiсть, яка одна може зробити життя щасливим.
У свою чергу Джо отримала свою роботу випадково. Їхня тiтонька Марч через хворобу потребувала сторонньоi допомоги. Бездiтна старенька запропонувала вдочерити одну з дiвчат, коли в родини виникли проблеми, i була сильно ображена, що ii пропозицiю вiдхилили. Друзi говорили панi Марч, що вона втратила всi шанси на те, щоб iх згадали в останнiй волi багатоi родички. Але сiмейство Марч славилося своею впертiстю та прямотою: «Ми не можемо промiняти наших дiвчат навiсть на дюжину заповiтiв. Багатi чи бiднi, ми триматимемося разом, бо цим щасливi».
