скачать книгу бесплатно
Хлопчики Джо
Луiза Мей Олкотт
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Історiя родини Марч, яку американська письменниця Луiза Мей Олкотт (1832–1888) почала розповiдати в «Маленьких жiнках», так захопила читачiв, що авторцi довелося написати ще одну книжку – «Маленькi чоловiки». Вони вже вийшли у видавництвi «Фолiо». Роман «Хлопчики Джо» завершуе цю сагу. Нинi сестри, якi крiзь роки пронесли свою дружбу, знову разом. Сталося це завдяки невгамовнiй Джо, яка змогла об’еднати всiх близьких навколо спiльноi справи – виховання молодi. Тим часом ii хлопчики, що стали першими учнями в старовинному Пламфiлдi, дорослiшають, вирушають в iншi свiти, закохуються, потрапляють у складнi життевi ситуацii. Проте навiть за цiлковитоi безвиходi не втрачають надii, бо в них е мiсце сили, куди можна повернутися i в горi, i в радостi.
Луiза Мей Олкотт
Хлопчики Джо
Серiю «Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури» засновано 2010 року
Переклад з англiйськоi Богдани Носенок
Художник-оформлювач Тетяна Калюжна
© Б. Носенок, переклад украiнською, 2020
© Т. Калюжна, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
I. Десять рокiв потому
– Якби десять рокiв тому хтось сказав би менi, як тут усе чудово змiниться – не повiрила б, – сказала Джо своiй сестрi Мег, коли вони погожого лiтнього дня сидiли на верандi Пламфiлду, милуючись довколишнiм краевидом.
– Так, це одне з тих див, якi стаються завдяки фiнансам i добрим серцям. Неможливо уявити величнiшого пам’ятника пановi Лоуренсу, нiж цей коледж. Всього один рядок у заповiтi, проте щедрiсть, закладена в ньому на шляхетну справу, вражае донинi. Поза сумнiвом, житиме пам’ять i про тiтоньку Марч, поки в ii колишньому маетку iснуе цей навчальний заклад, – зазвичай Мег охоче хвалила людей позаочi.
– Пам’ятаеш, як у дитинствi ми вiрили у фей i придумували, що в них проситимемо, якщо вони зголосяться виконати нашi три бажання? Моi всi здiйснилися! Є грошi, слава й улюблена робота, – нагадала сестрi Джо й за звичкою, якоi так i не змогла позбутися в дорослому життi, почала вiдчайдушно наiжачувати волосся, зчепивши руки на головi.
– Моi бажання також стали дiйснiстю. Та й Емi може скiльки душi завгодно насолоджуватися всiм, про що мрiяла. Якби дорога мама, Джон i Бет були з нами, тут панувало б цiлковите блаженство, – голос Мег затремтiв, коли вона згадала про тих, хто пiшов назавжди.
Джо поклала долоню на руку сестри, й обидвi жiнки кiлька хвилин сидiли мовчки, переживаючи водночас i сум, i радiсть вiд споглядання неймовiрного краевиду.
Справдi, нiби за помахом чарiвноi палички тихий Пламфiлд перетворився на мальовниче маленьке мiстечко, населене гамiрливою молоддю. Змiна статусу лише додала йому привабливостi. Ретельно вiдреставрований старий будинок виглядав дуже романтично посеред дбайливо доглянутих галявини й саду. Повсюдно зорiла печатка заможностi, якоi не було ранiше, коли сюди заходили першi учнi, а Баери ледве зводили кiнцi з кiнцями.
На пагорбi, де колись пускали повiтряних змiiв, тепер височiла монументальна будiвля коледжу, вибудувана на кошти, якi заповiв пан Лоуренс. А стежками, протоптаними колись дитячими нiжками, нинi курсували енергiйнi юнаки й дiвчата, з вдячнiстю користуючись всiма благами, якi надавали iм доброзичливi пiклувальники навчального закладу.
Неподалiк головного входу до маетку, в тiнi великих дерев затишно розташувався гарненький коричневий котедж, що дуже нагадував колишню «голуб’ятню» подружжя Брукiв, а зелений схил на захiд вiд нього прикрашала красива споруда з бiлими колонами, виблискуючи на сонцi величезними вiкнами – новий особняк Лорi. Коли мiсто, що стрiмко розросталося, оточило з усiх бокiв старий будинок Марчiв, розправилося з тихим «гнiздечком» Мег i наважилося поставити миловарний завод перед обiйстям обуреного пана Лоуренса, всi пожильцi перебралися до Пламфiлду, тим самим започаткувавши для нього великi перемiни.
Власне, саме творення нового допомогло маленькому товариству пережити горе втрат, коли пiшли з життя панi Марч i пан Лоуренс. Понад те родину об’еднувала тепер не тiльки територiя, а й спiльна справа. Пан Баер очолив навчальний заклад, пан Марч обiйняв посаду священника коледжу. Сестри теж долучилися до виховання молодi.
Мег стала добрим другом i порадницею для дiвчат, Джо – довiреною особою юнакiв, а Емi – справжньою «ледi Щедрiсть», яка делiкатно усувала матерiальнi негаразди незаможних студентiв. Вона вiдчинила для них дверi свого будинку, який вони влучно назвали Парнасом. І в цьому не було перебiльшення, бо тут повсюдно панувала музика, краса й високе мистецтво – все те, чого прагнуть чистi серця.
Тi дванадцять хлопчикiв, яких виховували в старому Пламфiлдi на самих початках заснування школи, давно залишили рiднi стiни. Однак пенати не забували, щораз навiдуючись сюди, щоб подiлитися пережитим, посмiятися над колишнiми пригодами й, наснажившись минулим, повернутися до своiх нових обов’язкiв. Адже поiздки додому та спогади про щасливi днi дитинства допомагають серцям зберiгати нiжнiсть. Тож варто бодай кiлькома словами згадати про кожного з них i розповiсти, як iм ведеться нинi.
Франц, якому вже виповнилося двадцять шiсть, досить успiшно працював у гамбурзькiй торговiй фiрмi свого далекого нiмецького родича. Його брат Емiль, поза сумнiвом, був найвеселiшим матросом з усiх, якi будь-коли «борознили океан». Дядько Баер вiдправив його в довге плавання, сподiваючись, що нелегка служба на кораблi вiдiб’е в хлопця охоту до такого способу заробiтку на життя. Проте небiж повернувся додому в повному захватi, тим самим остаточно переконавши пламфiлдцiв: це його покликання. Той самий гамбурзький торговець запропонував молодому родичу приписатися на один зi своiх кораблiв, тож Емiль почувався цiлком щасливим.
Ден, як i ранiше, не уявляв свого життя без мандрiв. Спочатку вiн вирушив до Пiвденноi Америки, щоб взяти участь у геологiчних дослiдженнях, потiм спробував розводити овець в Австралii, а тепер займався розробкою нових рудникiв у Калiфорнii.
Нет навчався в консерваторii й планував завершити музичну освiту в Нiмеччинi. Том з поважних причин обрав медицину й нинi вiдчайдушно намагався полюбити свою майбутню професiю. Джек займався комерцiею разом iз батьком, мрiючи якомога швидше набути власних статкiв. Доллi, Джордж та Нед вивчали юриспруденцiю в Гарвардському унiверситетi. Невдовзi пiсля закiнчення школи завершився й земний шлях Дiка та Бiллi. Пламфiлдцi сумували за ними, хоч i розумiли, що з такими важкими фiзичними й розумовими вадами iхне життя навряд чи було б щасливим.
Теддi й Роба називали «Левом i Ягням», оскiльки молодший брат був самовпевненим i впертим, як цар звiрiв, а старший – лагiдним, як найнiжнiша овечка.
Джо називала Роба «своею донечкою» i водночас тiшилася тим, що за м’якими манерами й делiкатнiстю старшого сина криеться чимало чоловiчих чеснот. А ще вважала його найвiдповiдальнiшим i найпрацьовитiшим з усiх хлопчикiв.
Зате дивлячись на Теддi, вона наче поверталась у власну юнiсть i бачила себе тодiшню: сповнену честолюбних мрiй, примхливу, пустотливу. Джо жартувала, що молодшенький був помiтною фiгурою в Пламфiлдi зi своiми завжди скуйовдженими рудуватими кучерями, довгими ногами й руками, гучним голосом i невичерпною енергiею. Щоправда, приблизно раз на тиждень у нього траплялися перiоди похмуроi похмуростi. Тодi вiн занурювався в болото зневiри, звiдки його незмiнно витягали терплячий Роб або мати, яка добре знала, коли дати синовi спокiй, а коли розворушити.
Що й казати, Тед був i ii гордiстю, i джерелом прикрощiв. Вiн невпинно демонстрував незвичнi для свого вiку здiбностi й таланти, тому матiр дуже тривожило, ким же цей чудовий юнак стане, коли виросте.
Демi з вiдзнакою закiнчив коледж, i панi Мег вже бачила його священником, фантазуючи про першу проповiдь молодого пастора й наступне довге, сповнене користi життя, яке вiн вестиме, повсякчас вiдчуваючи загальну повагу. Проте Джон, як вона його тепер називала, рiшуче вiдмовився вступати до богословськоi академii, заявивши, що втомився вiд книжок i мае бажання пiзнавати людей та реальний свiт. І вже остаточно розчарував люблячу матiр рiшенням спробувати себе в журналiстицi. Власне, це стало для неi справжнiм ударом.
Однак Мег знала, що не слiд нав’язувати своi переконання юним умам, а досвiд – найкращий учитель, тож дозволила синовi займатися тим, до чого лежить душа, хоч все-таки не полишала надii побачити його на церковнiй кафедрi.
Натомiсть тiтка Джо дуже зрадiла, коли дiзналася, що в родинi з’явиться репортер й одразу нагородила небожа прiзвиськом «Дженкiнс». Їй подобалося, що Демi не байдужа ii улюблена лiтературна творчiсть.
Лорi, якого тепер частiше називали «дядьком Теддi», теж схвально поставився до вибору юнака й наперед передрiкав йому чудову кар’еру. При цьому згадував Дикенса та iнших знаменитостей, якi почали з репортерськоi роботи, а потiм стали вiдомими романiстами або власниками великих газет. Тож Демi чув тiльки тих, кого хотiв чути й незворушно впроваджував у життя своi плани, попри умовляння стурбованоi матерi й глузування приятелiв.
Не цуралася доля й дiвчаток. Мила й хазяйновита Дейзi була найкращою подружкою й помiчницею матерi. Натомiсть ii сестра Джозi у своi чотирнадцять i дня не могла прожити, щоб не встругнути якусь витiвку. Їi численнi захоплення важко було перелiчити, проте останнiм часом перший рядок цього списку незмiнно утримувала нездоланна пристрасть до театру, що неабияк стривожило найближчу рiдню.
Бесс перетворилася на високу красиву дiвчину, хоч незмiнними залишилися ii привабливi манери та вишуканий смак, якими в дитинствi маленька Принцеса пiдкорила всiх хлопчикiв Пламфiлду. Їi таланти, успадкованi вiд батька й матерi, розвивалися всебiчно, а значнi родиннi статки сприяли цьому.
Проте гордiстю маленького товариства вважалася невгамовна Нен. Як i багато свавiльних дiвчаток, вона поступово набувала ознак енергiйноi особистостi, яка подавала великi надii, бо ii честолюбству нiхто не стояв на завадi. Нен почала вивчати медицину в шiстнадцять рокiв, i не полишала навчання у своi двадцять, щоб стати квалiфiкованою лiкаркою, бо iншi розумнi й освiченi жiнки вже вибороли для неi право вiдвiдувати коледж i практикуватися в лiкарнi.
Нен не змiнювала мету свого життя вiдтодi, як озвучила ii Дейзi, коли вони маленькими дiвчатками сидiли на старiй вербi: «Я не хочу возитися з нiякою сiм’ею. В мене буде свiй кабiнет з купою пляшечок, скриньок i всяких там рiзних iнструментiв, i я роз’iжджатиму всюди на конi або в екiпажi й лiкуватиму хворих людей». Таке майбутне тепер швидко наближалося до цiеi вродливоi молодоi дiвчини. Їi так захоплювало навчання, що жодна спокуса не мала шансу змiнити це вподобання.
Щоправда, кiлька гiдних молодих людей спробували переконати дiвчину взяти за взiрець ii подругу Дейзi, яка мрiяла про «гарненький маленький будиночок i родину, щоб про неi пiклуватися». Але Нен тiльки смiялася у вiдповiдь, змушуючи закоханих юнакiв рятуватися втечею, коли пропонувала показати iй як фахiвцю язик, який щойно говорив про кохання, або брала професiйним жестом запропоновану руку, щоб тiльки порахувати пульс. Як наслiдок, бiля неi не залишилося жодного симпатика – крiм одного наполегливого юнака, запал якого вона поки що не змогла охолодити.
Том прикипiв до Нен iз дитячих рокiв так само, як вона до своiх «iнструментiв». Вiн постiйно демонстрував iй зворушливi докази вiрностi. Наприклад, вивчав ненависну йому медицину, хоч мав бажання та й хист до комерцii. Дiвчина, однак, була непохитною, а Том, щоб бути ближче до неi, вперто не кидав унiверситет, маючи надiю, що не стане причиною смертi найближчих друзiв, коли почне лiкарську практику.
Мег i Джо все ще розмовляли на верандi, а тим часом Нен i Том прямували до Пламфiлду – поки що поодинцi. Нен бадьоро крокувала тiнистою замiською дорогою, розмiрковуючи над цiкавим випадком якогось захворювання, а Том мчав позаду, щоб «випадково» нагнати ii – його звичайна хитрiсть, яка становила частину всiеi гри.
Нен виросла красивою – матова чиста шкiра, яснi очi, жива усмiшка, гордовита постава – неодмiнна ознака молодих жiнок, якi мають мету в життi. Одягалася вона просто й практично, нiщо не сковувало ii рух. Деякi перехожi оберталися, щоб помилуватися здоровою, щасливою дiвчиною, яка крокуе за мiсто в такий чудовий день широко розгорнувши плечi. Їхнi почуття, поза сумнiвом, подiляв розчервонiлий юнак, що, пихкаючи, мчав за нею з капелюхом у руцi, а кожен тугий завиток кучерявого волосся на його головi здригався вiд нетерпiння.
Незабаром вiтерець донiс до Нен неголосне «Привiт!». Вона притишилася й спробувала, хоч i без успiху, вдати, нiби здивувалася, а потiм привiтно вигукнула:
– А, це ти, Томе!
– Схоже, що я. Подумав, можливо, ти пiдеш сьогоднi за мiсто, – веселе обличчя хлопця ще бiльше засяяло вiд задоволення.
– Ти добре знав, що я пiду. Як твое горло? – запитала Нен своiм найпрофесiйнiшим тоном, який завжди допомагав iй гасити недоречнi, на ii думку, захоплення чоловiкiв.
– Горло? О, точно! Горло… пам’ятаю. Все гаразд. Лiки, якi ти прописала, подiяли негайно. Я бiльше нiколи не назву гомеопатiю шахрайством.
– Цього разу ти сам шахраював, тож шахрайськими були й пiгулки, якi я тобi дала. У них не мiстилося нiчого помiчного. Якщо цукор i молоко можуть так чудово вилiковувати дифтерiю, то я це, мабуть, вiзьму на замiтку. О, Томе, Томе, невже ти нiколи не покiнчиш зi своiми витiвками?
– О, Нен, Нен, невже ти нiколи не перестанеш обводити мене навколо пальця?
І вони весело засмiялися – так само, як робили це в дитинствi, яке завжди згадували, коли крокували до Пламфiлду.
– Я знаю, що не побачу тебе цiлий тиждень, якщо тiльки не вигадаю який-небудь привiд для вiзиту до твоеi приймальнi. Ти весь час така заклопотана й зайнята, що менi нiяк з тобою не поговорити, – прояснив ситуацiю Том.
– Тобi теж варто займатися справою, а не подiбними дурницями. Вкотре кажу тобi, Томе, якщо повнiстю не зануришся в навчання, то нiколи нiчого не досягнеш, – завважила Нен серйозно.
– Менi цього навчання цiлком вистачае, – промовив у вiдповiдь Том iз таким виглядом, нiби згадав про щось огидне. – Людина повинна хоч трохи розважитися пiсля того, як цiлими днями роздивляеться трупи. Я не можу довго витримувати це заняття без перерви, хоч деяким воно, схоже, приносить величезне задоволення.
– Тодi чому не залишиш медицину? Займись чимось пiдхожим. Хiба я не казала тобi, що робиш дурiсть, обираючи цей фах, – сказала Нен iз ледь помiтним виразом стурбованостi в проникливих очах, коли намагалася знайти ознаки хвороби на обличчi хлопця, рум’яному, як червоне яблучко.
– Ти знаеш, чому я вибрав цю професiю й залишуся вiрним iй, навiть, якщо доведеться погинути. Можливо, одразу й не скажеш, що менi зле, але знай: задавнене сердечне нездужання рано чи пiзно зведе мене в могилу. Тiльки одна лiкарка в усьому свiтi здатна зарадити моему горю, але не хоче.
Вираз задумливого смирення на обличчi Тома був одночасно кумедним i зворушливим. Вiн говорив щиро, хоч його натяки аж нiяк не заохочувалися спiврозмовницею.
Нен насупилася, проте вона вже звикла до подiбних промов i знала, як лiкувати Тома.
– Ця лiкарка застосовуе найкращi лiки, але ще не було на свiтi такого важкохворого пацiента. Ти був на тому балу, як я велiла?
– Був.
– Присвятив всю свою увагу гарненькiй паннi Вест?
– Танцював з нею цiлий вечiр.
– Невже вона не справила цiлющого впливу на твое велелюбне серце?
– Нiяковiсiнького! Один раз я позiхнув iй в обличчя, потiм забув принести частування, й, нарештi, зiтхнув з полегшенням, коли наприкiнцi балу вiдвiв ii до матусi.
– Приймай дозу цих лiкiв якомога частiше й спостерiгай за симптомами. Прогнозую, що поступово в тебе виникне звикання.
– Нiколи! Я впевнений, що на мiй органiзм це не подiе.
– Побачимо. Виконуй приписи лiкаря! – вiдповiла вона суворо.
– Добре, док, – лагiдно промовив хлопчина.
Хвилину тягнулося мовчання. Вiдтак немов яблуко розбрату було забуто пiд впливом приемних спогадiв, викликаних знайомими ландшафтами, Нен несподiвано сказала:
– Як весело ми, бувало, гралися в тому лiсi! Пам’ятаеш, як ти впав з великого горiха й мало не зламав собi ключицю?
– Ще б пак! Як не пам’ятати… як ти натирала мене без кiнця настоянкою полину, поки я весь не став червоно-коричневим, а панi Джо голосила через мою зiпсовану курточку, – засмiявся Том, знову ставши на хвилину хлопчиськом.
– А як ти влаштував у будинку пожежу, пам’ятаеш?
– Згадай краще, як ти ходила на станцiю за своею скринею!
– Ти коли-небудь кажеш тепер «тисяча черепах»?
– А хто-небудь ще називае тебе «мiс Шибайголова»?
– Так, Дейзi!.. Мила Дейзi, я не бачила ii цiлий тиждень.
– Я зустрiв сьогоднi вранцi Демi. Вiн сказав, що вона зараз господарюе в будинку мами Баер.
– Вона завжди допомагае панi Джо, коли та занурюеться у «вир». Дейзi – зразкова домогосподарка, тож я раджу тобi домагатися ii прихильностi, якщо тобi бракуе бажання по-справжньому взятися за навчання i спочатку подорослiшати, перш нiж залицятися до дiвчат.
– Нет розiб’е свою скрипку об мою голову, щойно я натякну на щось подiбне. Нi, дякую. Інше iм’я закарбувалося в моему серцi. Його неможливо стерти так само, як синiй якiр на моему плечi. «Надiя» – мiй девiз. «Нiколи не здаватися» – твiй. Побачимо, хто триматиметься стiйкiше.
– Ви, дурнi хлопчиська, думаете, що ми повиннi розбитися на парочки, як за тих давнiх днiв, коли були дiтьми. Але ми не збираемося займатися цiею нiсенiтницею… Як гарно звiдси виглядае Парнас! – вигукнула Нен, знову несподiвано мiняючи тему розмови.
– Будинок чудовий. Але я чомусь дедалi бiльше люблю старий Пламфiлд. Ось здивувалася б тiтка Марч, якби побачила, як все тут змiнилося! – вiдгукнувся Том, коли вони затрималися бiля ворiт, щоб помилуватися краевидом.
Несподiваний крик змусив друзiв здригнутися. Майже одразу перед ними постав високий хлопчик зi скуйовдженим рудуватим волоссям, що перестрибнув через живоплiт, наче кенгуру. Те саме спробувала зробити худорлява дiвчинка, однак не розрахувала сили й повисла на кущах глоду, немов маленька фея. Капелюшок злетiв у неi з голови й, тримаючись на зав’язках, зависнув на плечах, тож одразу впадало в око ii виразне обличчя, обрамлене чорними кучерями. Спiдниця могла розповiсти про те, що дiвчинка долала воднi перешкоди, пiдкоряла дерева, але все-таки непоправноi шкоди завдав iй стрибок через живоплiт.
– Нен, будь ласка, знiмай мене звiдси швидше! А ти, Томе, тримай Теддi! В нього моя книжка! Менi вона дуже потрiбна! – вигукнула Джозi, анiтрохи не знiяковiвши.
Том одразу схопив грабiжника за комiр, а Нен витягла Джозi з колючого куща й поставила на ноги, не сказавши й слова докору. Вона сама була в дитинствi шибайголовою, тому поблажливо ставилася до всiх, хто вирiзнявся активнiстю.
– Що сталося, люба? – запитала вона, заколюючи шпилькою розпанахану спiдницю Джозi, поки та розглядала подряпини на руках.
– Я сидiла на вербi, вчила роль, а Тед пiдкрався й вибив книжку в мене з рук палицею й вона впала у струмок. Перш нiж я встигла злiзти, вiн схопив ii й кинувся навтьоки. Негiдник, зараз же вiддай книжку, або я надеру тобi вуха! – крикнула Джозi, одночасно смiючись i гнiваючись.
Вивернувшись з рук Тома, Тед театрально закинув голову й кидаючи нiжнi погляди на скуйовджену молоду особу в дранiй спiдницi, що стояла перед ним, з удаваним трагiзмом прочитав знаменитий монолог Клода Мелнота. На словах: «Тобi подобаеться ця картина, люба?», вiн майже зав’язав вузлом своi довгi ноги й скорчив таке обличчя, що мимоволi викликав смiх.
З веранди долинули оплески, якi й поклали край усьому дiйству. Молодь юрбою попрямувала алеею до будинку, зовсiм як у давнi часи, коли Том правив четвiркою «конячок», а Нен була найкращим скакуном в його упряжцi. Рум’янi, гомiнкi, веселi, вони привiтали сестер i розташувалися на схiдцях вiдпочити. Мег одразу взялася ремонтувати спiдницю дочки, а Джо пригладила гриву свого Лева й вiдiбрала в нього книжку. Через хвилину з’явилася Дейзi, щоб привiтатися з друзями, й почалася товариська бесiда.
– Сьогоднi в нас до чаю кекси, тож вам варто залишитися. У Дейзi вони неперевершенi, – гостинно завважив Теддi.
– Теддi нiколи не пропустить такоi нагоди. Минулого разу з’iв дев’ять штук. Тому вiн такий гладкий, – додала Джозi, кинувши лукавий погляд на худого, як трiска, кузена.
– Маю вiдвiдати Люсi Дав. У неi панарицiй, пора його розкрити. Вип’ю чаю в коледжi, – вiдповiдала Нен, обмацуючи кишенi, аби переконатися, що коробочка з iнструментами при нiй.
– Дякую за запрошення, але менi з Нен по дорозi. У Тома Мериведера блефарит, i я обiцяв йому почистити повiки та вii. Вiн заощадить, бо йому не доведеться платити лiкаревi, а для мене це хороша практика – пальцi такi незграбнi, – сказав Том, роздивляючись своi руки. Вiн мав намiр якнайдовше побути зi своiм iдеалом.
– Ш-ш-ш! Дейзi не любить слухати вашi розмови на лiкарськi теми. Про кекси говорити приемнiше, – Тед солодко всмiхнувся Дейзi, завойовуючи ii симпатiю, щоб завжди отримувати щось смачненьке.
– Чи е новини вiд Комодора? – поцiкавився Том.
– Вiн на шляху додому. Ден теж сподiваеться приiхати. Я дуже хочу побачити всiх моiх хлопчикiв разом, тож попросила цих двох вiчних мандрiвникiв приiхати на День Подяки, а якщо зможуть, то й ранiше, – вiдгукнулася панi Джо, подумки бажаючи, щоб це сталося якнайшвидше.
– Вони приiдуть, всi до одного, якщо зможуть. Навiть Джек, я впевнений, пiде на ризик втратити долар-другий заради того, щоб весело пообiдати з нами, як у старi добрi часи, – засмiявся Том.
– А ось iндик, вiдгодований для майбутнього бенкету. Я тепер не ганяю його по двору, а годую на славу, тож вiн пухне прямо на очах. Так будуть збереженi його дорогi нiжки! – сказав Тед, вказуючи на приречену птицю, яка гордо походжала галявиною неподалiк вiд веранди.
– Нет мае наприкiнцi мiсяця iхати до Нiмеччини, тож слiд обов’язково влаштувати йому веселi проводи. Гадаю, наш старий Птах повернеться додому другим Оле Буллем, – сказала Нен подрузi.
Чарiвний рум’янець пофарбував щоки Дейзi, а швидке зiтхання змусило складки муслiну на ii грудях пiднятися й опуститися, проте голос не видав ii замiшання:
– Дядько Лорi каже, що в нього справжнiй талант. Пiсля навчання за кордоном вiн зможе добре заробляти, хоч, можливо, нiколи не стане знаменитiстю.
– Пророцтва щодо молодих людей рiдко збуваються, тож не варто покладати на них великi надii, – завважила панi Мег, зiтхнувши.
