скачать книгу бесплатно
– Якщо нашi дiти стануть просто хорошими й працьовитими, такi результати мають нас задовольнити. Однак, це так природно – бажати, щоб вони стали видатними людьми й досягли успiху, – висловила й свою думку панi Джо.
– Так, вони всi, як моi курчата: нiяк не вгадаеш, що з них вийде. Ось, погляньте, цей красень-пiвник – найдурнiший з усiх, а той, негарний i довгоногий – король двору, на рiдкiсть кмiтливий i кричить так голосно, що мертвого розбудить. А красень тiльки хрипить та сипить, i до того ж жахливий боягуз. Мене теж поки що зневажають, та почекайте, ось виросту, тодi подивимося, – «скромне» пророцтво Теддi викликало загальний смiх, бо дуже вже хлопчина нагадував свого довгоногого вихованця.
– Було б добре, якби Ден нарештi знайшов собi постiйну пристань. Як говорить прислiв’я, кому на мiсцi не сидиться, той добра не наживе, а вiн, у своi двадцять п’ять, все ще бродить свiтами й немае для нього нiякоi вузди, крiм однiеi, – Мег кивнула на сестру.
– Зрештою, Ден знайде свое покликання, а досвiд – найкращий учитель. Манери в нього все ще грубуватi, але щоразу, коли вiн приiжджае додому, я бачу змiни на краще й нiколи не втрачаю вiри в нього. Вiн, можливо, нiколи не здiйснить великих справ i не розбагатiе, але, якщо неприборканий хлопчик стане просто гiдним поваги чоловiком, мене це неабияк потiшить, – сказала панi Джо, яка завжди захищала свою «чорну овечку».
– Правильно, мамо, стiй за Дена горою! Вiн вартуе десятка Джекiв i Недiв, якi тiльки те й роблять, що вихваляються своiми грошима та мрiють стати важливими персонами. Ось побачите, Ден ще зробить що-небудь таке, чим ми пишатимемося, i втре iм усiм носа, – додав Теддi. Його любов до «Деннi» стала ще мiцнiшою тепер, коли до неi додалося хлоп’яче захоплення цим смiливим молодим чоловiком, який понад усе любив мандрувати свiтом.
– Не сумнiваюся, що так i буде. Вiн належить до числа смiливцiв, здатних на вчинок: пiднятися на Маттерхорн, пiрнути в Нiагарський водоспад або знайти величезний золотий самородок. Це його спосiб перебiситися й, можливо, вiн кращий за нас, – завважив Том задумливо. Вiн сам, вiдтодi як став студентом-медиком, встиг вiддати данину захопленням молодостi.
– Набагато кращий! – виразно заявила панi Джо. – Я охоче послала б усiх моiх хлопчикiв побачити широкий свiт, нiж залишати iх, як це часто бувае, у великих мiстах, де повно спокус i де молодi люди лише витрачають даремно час, грошi й здоров’я. Ден змушений заробляти собi на життя. Це вчить його не боятися труднощiв, не втрачати терпiння й розраховувати тiльки на своi сили. Я хвилююся за нього менше, нiж за Джорджа й Доллi, якi, хоч i навчаються в унiверситетi, проте, й донинi – сущi дiти, якi не здатнi подбати про себе.
– А що ви думаете про Джона, який цiлими днями нишпорить мiстом, а потiм дае в газети матерiали про найрiзноманiтнiшi подii, починаючи з проповiдей i закiнчуючи поединками професiйних боксерiв? – уточнив Том. Йому спало на думку, що, мабуть, такий спосiб життя був би йому набагато бiльше до душi, нiж вiдвiдування лекцiй i лiкарняних палат.
– Демi тричi захищений: у нього правильнi життевi засади, витонченi смаки й мудра мати. Йому не загрожуе потрапити в бiду, а отриманий за час роботи досвiд стане в пригодi пiд час заняття лiтературною творчiстю. Я впевнена, що з часом це станеться, – сказала панi Джо пророчим тоном. Вона з нетерпiнням чекала моменту, коли хто-небудь з ii «гидких каченят» перетвориться на лебедя.
– А ось i Дженкiнс – варто тiльки про нього згадати – вiн уже тут! – вигукнув Том.
До веранди, розмахуючи над головою газетою, наближався темноокий юнак.
– Поспiшайте прочитати! «Вечiрнiй сторож»! Останнiй випуск! Жахливе вбивство! Банкiвський клерк втiк вiд суду! Вибух на пороховому заводi! Загальний страйк учнiв латинських класiв! – заревiв Теддi, кидаючись назустрiч кузену грацiозним пiдтюпцем молодого жирафа.
– Комодор зайшов у гавань, а щойно звiльниться, вiдразу вiддасть якоря, щоб примчати до нас на всiх вiтрилах, – повiдомив Демi, перескакуючи зi сходинки на сходинку й широко всмiхаючись.
Усi заговорили одночасно, а газету передавали з рук у руки, щоб кожен мiг на власнi очi прочитати радiсну звiстку про те, що судно «Бренда», яке прибуло з Гамбурга, щасливо зайшло в американський порт.
– Завтра вiн перевальцем зайде в Пламфiлд i вчергове здивуе нас колекцiею морських дивовиж i незлiченими морськими розповiдями. Я бачив його, веселого, обвiтреного, засмаглого, пропахлого смолою. Сказав, що плавання було успiшним. До того ж вiн отримав пропозицiю стати другим помiчником, бо його товариш, який обiймав цю посаду, зламав ногу й залишиться на березi, – додав Демi.
– Хотiла б я скласти цю ногу, – пробурмотiла Нен, зробивши рукою характерний професiйний жест.
– А як там Франц? – запитала панi Джо.
– Зiбрався одружуватися! Славна новина для вас! Перший з усього вашого виводка, тiтонько, тож можете з ним попрощатися. Обраницю звуть Людмила Хельдегард Блюменталь. З хорошоi сiм’i, багата, красива й, зрозумiло, добра, як ангел. Старий Франц хоче отримати згоду дядька Фрица. Тодi зiграе весiлля, охазяйнуеться, щоб жити далi щасливим i чесним бюргером. Довгих йому рокiв життя!
– Тiшуся цiею новиною. Я так хочу, щоб кожен з моiх хлопчикiв знайшов собi хорошу дружину й щасливо жив з нею в славному маленькому будиночку. Якщо все буде, як ти сказав, я зможу надалi не хвилюватися за Франца, – сказала панi Джо, складаючи руки з дуже задоволеним виглядом, бо часто вiдчувала себе стурбованою куркою з численним виводком курчат i каченят.
– Я теж радий за Франца, – зiтхнув Том, кинувши закоханий погляд на Нен. – Одруження – саме те, що потрiбно молодiй людинi, яка прагне чесного життя. А обов’язок хороших дiвчат – виходити замiж якомога швидше, правда, Демi?
– Якщо на всiх них вистачить хороших молодих чоловiкiв. Жiноче населення перевершуе за чисельнiстю чоловiче, як тобi вiдомо, особливо тут, у Новiй Англii. Ймовiрно, цим пояснюеться високий рiвень культури суспiльства, в якому ми живемо, – вiдгукнувся Джон, на хвилину вiдволiкшись вiд розмови з матiр’ю, над крiслом якоi схилився, розповiдаючи стиха про все, що сталося за день.
– Таке спiввiдношення е досить сприятливою обставиною, дорогi моi, оскiльки на те, щоб привести на свiт, провести по життю й зiбрати в iнший свiт кожного чоловiка, потрiбно три або й чотири жiнки. Ви дорого обходитесь, хлопчики моi. Тож добре, що матерi, сестри, дружини й дочки сумлiнно i з любов’ю виконують свiй обов’язок, а iнакше ви зникли б з лиця землi, – урочисто заявила панi Джо, взявши на колiна кошик, повний драних шкарпеток: професор i ранiше був важкий на ногу, а його сини дуже походили на нього щодо цього.
– Так-так, для «надлишкових» жiнок знайдеться чимало роботи: хтось же повинен подбати про цих безпорадних чоловiкiв та iхнi родини. Я щодень бачу це дедалi яснiше, тож тiшуся, що моя професiя дасть менi змогу стати корисною, щасливою й незалежною старою дiвою, – наголос, зроблений Нен на двох останнiх словах, викликав у Тома стогiн, а в iнших – смiх.
– Я пишаюся тобою, Нен, i впевнена, що ти досягнеш успiху. Всiм нам у цьому свiтi потрiбнi саме такi кориснi жiнки. Інодi в мене виникае неясне вiдчуття, що я помилилася у визначеннi свого покликання. Мабуть, було б краще залишитися незамiжньою. Проте менi здавалося, що обов’язок велить вчинити iнакше, i я не шкодую про зроблений вибiр, – завважила панi Джо, притискаючи до грудей велику й дуже драну синю шкарпетку.
– Я теж. Ну що б я робив без моеi найдорожчоi матусi? – додав Теддi, й не опускаючи розгорнуту газету, в читання якоi був занурений до цiеi хвилини, мiцно обiйняв матiр.
– Мiй любий хлопчику, якби ти хоч iнодi мив руки, твоi нiжностi були б менш згубними для мого комiрця. Але нiчого, мiй кудлатий скарб, краще вже плями вiд трави й землi, нiж зовсiм без втiхи, – панi Джо, як сонце пiсля короткого затемнення, виринула з-за газети, виглядаючи при цьому надзвичайно посвiжiлою, хоч ii волосся на потилицi зачепилося за гудзики Теддi, а комiрець збився набiк.
Несподiвано для всiх, Джозi, яка старанно вчила нову роль на iншому кiнцi веранди, скрикнула й прочитала монолог Джульетти в склепi, та ще й так виразно, що хлопцi зааплодували, Дейзi здригнулася, а Нен пробурмотiла:
– Дуже сильне розумове зрушення для дiвчинки ii вiку.
– Гадаю, тобi доведеться змиритися, Мег. Ця дiвчинка – природжена актриса. Ми не пiдiймалися до таких висот артистизму навiть у «Проклятих чарiвницях», – завважила Джо, кидаючи букет рiзнокольорових шкарпеток до нiг розчервонiлоi й захеканоi небоги, коли та грацiозно опустилася на килимок.
– Це щось на зразок покарання менi за мое пристрасне захоплення театром в юностi. Тепер менi вiдомо, що вiдчувала наша бiдна мама, коли вислуховувала слiзнi прохання дозволити менi стати актрисою. Я нiколи добровiльно не дам згоди, – сказала Мег тоном, у якому був вiдтiнок докору.
Це спонукало Демi пiдняти сестру з килимка й, злегка струснувши, суворо промовити, щоб вона «кинула цi дурницi на людях».
– Залиш мене, королiвський поплiчнику, або я вiдповiм тобi монологом Божевiльноi нареченоi з моiм найкращим «ха-ха»! – крикнула Джозi сердито, дивлячись на нього, наче ображене кошеня. Вiдтак зробила чудовий реверанс i, мелодраматично оголосивши: «Екiпаж панi Воффiнгтон подано!», пiшла вниз схiдцями веранди, з величним видом тягнучи за собою червону шаль Дейзi.
– До чого ж вона кумедна, правда? Як менi нудно було б тут без цiеi дiвчинки. Якщо вона коли-небудь стане манiрною, я втечу. Тож, дивiться, не губiть ii талант у зародку, – сказав Теддi, похмуро поглядаючи на Демi, який, сидячи на сходах, робив якiсь стенографiчнi записи в блокнотi.
– Ви з Джозi – пара скакунiв, i потрiбна сильна рука, щоб вами правити. Проте менi це заняття навiть подобаеться. Джозi варто було б бути моею дитиною, а Робу – твоею, Мег. Тодi в «голуб’ятнi» панував би повний спокiй, а в моему домi все було б догори дригом. Ну, а тепер, гадаю, менi варто пiти й розповiсти новини Лорi. Ходiмо зi мною, Мег. Невелика прогулянка пiде нам обом на користь, – Джо начепила на голову солом’яного капелюха Теддi й пiдхопила сестру пiд руку, рушила до Парнасу, залишивши Дейзi стежити за кексами, Теддi миритися з Джозi, а Тома й Нен – псувати настрiй своiм пацiентам наступну чверть години.
II. Парнас
– Палац справдi вiдповiдае своiй назвi, – вкотре завважила Мег, коли вони з Джо пiдiймалися схилом до бiлоколонноi будiвлi.
До того ж у той день всi богинi мистецтв були вдома: гостей зустрiли живi картини й звуки, що напрочуд пiдходили для житла муз. Проходячи повз вiдчинене вiкно, сестри зазирнули в бiблiотеку, де головували Клiо, Каллiопа й Уранiя. Мельпомена й Талiя розважалися у великiй вiтальнi, де кiлька молодих людей танцювали та проводили репетицiю новоi п’еси. Ерато гуляла в саду зi своiм коханим, а у великiй залi сам Феб диригував злагодженим хором.
Аполлоном був наш старий друг Лорi. Його перша молодiсть вiдiйшла в минуле, але краса та доброта нiкуди не подiлися. Час перетворив свавiльного хлопчика на благородного зрiлого чоловiка. В його життi були печаль i радiсть, невдачi й успiхи. Це допомогло сформувати характер, а втiлення в життя побажань дiдуся стало обов’язком, який вiн виконував з особливою ретельнiстю.
Деяким людям корисно жити в достатку – вони розцвiтають пiд променями сонця. Іншим потрiбна тiнь – тодi вони, немов твердi плоди, стають м’якiшими, особливо пройшовши крiзь пору морозiв. Поза сумнiвом, Лорi, як i Емi, належав до першого типу людей. Тож iхне життя разом було для обох чимось на зразок прекрасноi поеми – не тiльки гармонiйне й щасливе, а й сповнене високих прагнень, широкоi благодiйностi.
Усе в iхньому будинку вирiзнялося скромною красою й комфортом. Господар i господиня любили мистецтво, тож у них гостювали представники найрiзноманiтнiших творчих професiй. Лорi й сам багато вправлявся в музицi i заохочував до цього юних музикантiв, всiляко пiдтримуючи iх.
Емi протегувала честолюбним молодим художникам i скульпторам. Їi власнi заняття додавали радостi, коли пiдросла дочка й роздiлила з нею це захоплення. Емi доводила своiм життям, що жiнки можуть бути вiрними дружинами й матерями, не жертвуючи при цьому талантом, дарованим iм як для iхнього розвитку, так i блага iнших.
Сестри добре знали, де шукати господинь. Джо вiдразу попрямувала до спiльноi студii обох мисткинь. Бесс трудилася над бюстом маленькоi дитини, а ii мати завершувала обробку скульптурного портрета чоловiка.
Час, здавалося, зупинився для Емi: щастя допомагало iй зберiгати красу молодостi, а багатство дало свiтський лоск, набути якого вона так прагнула в дитинствi та юностi. Струнка й велична, ця жiнка була прикладом того, як простота може стати елегантнiстю завдяки смаку, з яким вибираеться сукня, й витонченостi, з якою ii носять. Якось одна зi студенток сказала парадоксальну фразу: «Інколи здалеку я не можу прискiпливо роздивитися вбрання панi Лоуренс, але знаю напевне, що вона найвишуканiше, нiж у всiх iнших присутнiх дам».
Емi обожнювала дочку. Це й не дивно, оскiльки краса, про яку вона завжди мрiяла, була – в усякому разi для люблячоi матерi – втiлена в цьому ii молодшому «Я». Бесс успадкувала вiд матерi величну поставу, блакитнi очi, прекрасний колiр обличчя й золотистi кучерi, зiбранi в такий самий класичний вузол на потилицi.
А ще – о! – неймовiрна радiсть для Емi! – в Бесс були красивi, як у батька, нiс i вуста, але по-жiночому витонченi. Сувора простота довгого полотняного фартуха цiлком влаштовувала дiвчину. Вона працювала захоплено, вiдгородившись вiд навколишньоi дiйсностi, як всi справжнi художники, не помiчаючи навiть, з якою нiжнiстю стежать за нею люблячi очi матерi. Допоки в студiю не увiрвалася енергiйна тiтка Джо з вигуком:
– Моi дорогi дiвчата, швидше киньте своi «пасочки» й послухайте, що я вам скажу!
Обидвi мисткинi вiдклали iнструменти й сердечно вiтали невгамовну родичку, хоч своiм приходом вона порушила iхнiй творчий запал. Тож коли з’явився Лорi, якого Мег прислала до них iз зали, де вiн проводив заняття з хором, iхня бесiда була в розпалi. Сiвши на диван мiж сестрами, без жодних барикад з обох бокiв, вiн з цiкавiстю слухав новини про Франца й Емiлi.
– Епiдемiя почалася, й тепер лютуватиме серед усього твого виводка. Тож, Джо, наберися терпiння на наступнi десять рокiв, щоб витримати всiлякi романи й нерозсудливостi. Твоi хлопчики виросли й тепер стрiмголов пiрнатимуть у море пристрастей. А це значно серйознiше, нiж тi витiвки, з якими тобi доводилося мати справу донинi, – сказав Лорi, iз задоволенням спостерiгаючи за змiною виразу ii обличчя – вiд захоплення до вiдчаю.
– Знаю, знаю! І без надii сподiваюсь, що зможу провести iх через буруни й без втрат дiстатися берега. Проте це жахлива вiдповiдальнiсть, оскiльки вони приходитимуть до мене й запевнятимуть, нiби в моiх силах зробити так, щоб iхнi маленькi любовнi iсторii були тiльки щасливими. Менi це, втiм, навiть подобаеться, а Мег до того сентиментальна, що просто в захватi вiд подiбноi перспективи, – вiдповiдала Джо, вiдчуваючи себе досить спокiйно в тому, що стосувалося ii власних хлопчикiв, занадто юних, щоб стати в найближчому майбутньому жертвами згаданоi епiдемii.
– Гадаю, ii швидко полишить такий настрiй, коли Нет почне дзижчати занадто близько вiд ii Маргаритки. Ти ж розумiеш, що це означае? Я не тiльки керую його музичною освiтою, а ще й маю обов’язки довiреноi особи, тож хотiв би знати, що йому порадити, – додав Лорi серйозно.
– Тихiше! Ти забув, що в кiмнатi дiвчинка, – прошепотiла Джо, киваючи в бiк Бесс, яка знову заглибилася в роботу.
– Не турбуйся, люба! Вона зараз в Афiнах i не чуе нi слова з нашоi розмови. Їй, втiм, варто було б закiнчити заняття й пiти прогулятися. Моя дорога, поклади свое немовля спати, а сама йди у вiтальню до тiтки Мег i покажи iй нашi новi картини. Згодом ми приеднаемося до вас, – додав Лорi голоснiше, дивлячись на свою високу дочку, як Пiгмалiон, ймовiрно, дивився на Галатею. Бесс була для нього найгарнiшою з усiх статуй у палацi.
– Добре, тато, але, будь ласка, скажи, чи добре в мене виходить, – i Бесс слухняно вiдклала iнструменти, все ще не вiдриваючи очей вiд свого творiння.
– Моя дорогоцiнна дочко, як прихильник вiдвертостi мушу констатувати, що одна щока в немовляти трохи бiльша за другу, а кучерi на чолi дуже схожi на роги. В усьому iншому воно нiчим не вiдрiзняеться вiд спiвучих херувимiв Рафаеля, тож я пишаюся твоiм творiнням.
Лорi говорив зi смiхом, оскiльки першi спроби Бесс були дуже схожi на раннi роботи Емi, тож нiхто не ставився до них так серйозно, як ii захоплена матуся.
– Ти не вiдчуваеш краси нi в чому, крiм музики, – вiдповiла Бесс, похитавши золотоволосою голiвкою.
– Я бачу красу в тобi, моя люба. А якщо ти не мистецтво, то що ж таке мистецтво? Я тiльки хочу вкласти в тебе трохи бiльше життя, хочу, щоб ти танцювала й смiялася, як це роблять iншi, а не суцiль зосереджувалася на холоднiй глинi й мармурi. Менi потрiбна дiвчинка з плотi та кровi, а не чарiвна статуя в сiрому фартуху, яка за роботою забувае про все на свiтi.
Вiн ще говорив, коли двi забрудненi руки обвили його шию, й Бесс сказала серйозно, чергуючи слова з нiжними поцiлунками:
– Я нiколи не забуваю про тебе, тато! Просто менi хочеться створити щось прекрасне, аби в майбутньому ти мiг пишатися мною. Мама часто просить мене зупинитися й вiдпочити, але, опинившись у цiй студii, ми забуваемо, що е свiт за ii межами. Тут ми такi щасливi… Ну ось, а тепер я пiду бiгати, спiвати, й стану просто дiвчинкою, щоб догодити тобi.
Вiдкинувши фартух, Бесс вибiгла зi студii i немов забрала з собою все свiтло дня.
– Добре, що ти сказав iй про свое бажання. Наша дорога дiвчинка занадто захоплена творчими мрiями, але вона ще така юна. Це моя провина. Я так глибоко спiвчуваю ii прагненням, що забуваю про розсудливiсть, – зiтхнула Емi, дбайливо покриваючи немовля мокрим рушником.
– Гадаю, що можливiсть жити в наших дiтях – одне з найбiльших задоволень на свiтi. Проте намагаюся не забувати слова, якi одного разу мама сказала Мег: батьки повиннi робити свiй внесок у виховання як дiвчаток, так i хлопчикiв. Тому я, коли тiльки можна, залишаю Теддi з його батьком, а Фриц мене з Робом, м’якi манери якого так само справляють цiлющий вплив на мене, як прояви бурхливого темпераменту Теддi на його батька. Тож настiйно раджу тобi, Емi, дозволити Бесс закинути на час ii «пасочки» й зайнятися музикою з Лорi, тодi ii розвиток не буде однобоким, а вiн не ревнуватиме.
– Правильно! Правильно! Данiель! Сущий Данiель! – вигукнув Лорi, дуже задоволений. – Я так i знав, Джо, що ти замовиш за мене слiвце, бо трохи ревную Бесс до Емi й хочу брати бiльше участi у вихованнi моеi дiвчинки. Ну ж, ледi, поступiться менi нею на це лiто, а наступного року, коли ми поiдемо до Рима, я поступлюся вам i високому мистецтву. Хiба це не чесна угода?
– Я згодна. Проте, спонукаючи ii захопитися природою й музикою на додачу, не забувай про таке. Хоч Бесс тiльки п’ятнадцять, з нею не можна поводитися, як з дитиною, бо за розвитком вона переважае дiвчаток ii вiку. Вiдчуваю, що хотiла б назавжди зберегти ii такою чистою й прекрасною, як ii улюблений мармур, – з жалем проказала Емi, обводячи поглядом кiмнату, де провела так багато щасливих годин зi своею дорогою дiвчинкою.
– «Все по черзi – нiхто не ображаеться» – так ми казали в дитинствi, коли всi хотiли покататися на Яблуневiй Елен або поносити шкiрянi чоботи, – жваво втрутилася Джо. – Так i ви повиннi подiлити вашу дiвчинку мiж собою, а потiм побачите, хто з вас принiс iй бiльше користi.
– Так ми й зробимо, – вiдповiдали люблячi батьки зi смiхом, який викликали спогади, навiянi словами Джо.
– З яким задоволенням стрибала я на гiлках тiеi староi яблунi! Жодна поiздка на справжньому конi не давала менi стiльки радостi й стiльки руху, – сказала Емi, дивлячись у вiкно, немов знову бачила старий сад i маленьких дiвчаток, якi все ще граються пiд деревами.
– А скiльки радостi приносили менi тi чудовi чоботи! – засмiялася Джо. – У мене досi зберiгаеться те, що вiд них залишилося. Вони зношенi до дiрок, але я, як i ранiше, iз задоволенням пройшлася б у них сценою поважним театральним кроком, якби тiльки вони ще на це годилися.
– Моi найнiжнiшi спогади пов’язанi з металевою грiлкою й «ковбасою». Скiльки витiвок ми робили! І як давно це було! – сказав Лорi, пильно дивлячись на двох жiнок, якi сидiли поруч iз ним, немов йому було нелегко усвiдомити, що це вже не маленька Емi й бунтiвна Джо.
– Не намагайтеся, пане, переконати нас у тому, що ми старiемо. Насправдi – тiльки розцвiли i в оточеннi наших юних бутонiв виглядаемо, як чарiвний букет, – сказала панi Емi, розправляючи складки свого рожевого муслiну з тим виразом витонченого задоволення, з яким в юностi з’являлася на людях у новiй сукнi.
– Справдi, не варто згадувати про нашi шипи й зiв’яле листя, – додала, зiтхнувши, Джо. Їi життя нiколи не було легким, i навiть тепер було чимало матерiальних турбот i душевних тривог.
– Ходiмо краще вип’емо чаю, моi любi, й подивимося, чим займаеться молодь. Ви втомилися, тож вас потрiбно «пiдкрiпити вином i освiжити яблуками», – сказав Лорi, подаючи руку кожнiй iз сестер i вiдводячи iх до вечiрнього чаю, який лився на Парнасi так само рясно, як колись нектар богiв.
Вони знайшли Мег у лiтнiй вiтальнi – чудовiй просторiй залi, яку о цiй порi заливало м’яке вечiрне свiтло й наповнювали шелестом листя дерев, бо четверо великих скляних дверей, що виходили в сад, були розчиненi навстiж. Тут зазвичай проходили заняття хору, а в глибокому альковi, за лiловими фiранками, було влаштовано щось на кшталт маленькоi домашньоi святинi.
Канапа та овальний столик пiд велику вазу з квiтами були единими меблями в цьому затишному куточку. Там висiли три портрети, а в кутках стояли два мармурових бюсти роботи Емi. Скульптурнi зображення Бет i Джона Брука вирiзнялися чудовою портретною схожiстю й були сповненi безтурботноi краси, яка завжди змушувала згадувати вiдомий вислiв про те, що глина символiзуе життя, алебастр – смерть, а мармур – безсмертя.
Праворуч висiв портрет пана Лоуренса. Той самий, який iз захопленням роздивлялася дiвчинка Джо, коли господар застав ii у своiй бiблiотецi. Час не потьмарив його. А от суворий вираз обличчя на портретi тiтки Марч, який висiв навпроти, роки пом’якшили. Вона була зображена у високому тюрбанi, сукнi з пишними рукавами та довгих рукавичках. Здавалося, що пильний погляд красивого старого джентльмена, гордий i водночас доброзичливий, викликав легку, трохи манiрну усмiшку на ii вустах, якi ось уже багато рокiв не вимовили жодного рiзкого слова.
На почесному мiсцi, завжди залитому теплим сонячним свiтлом, було миле обличчя мами, майстерно зображене великим художником, з яким вона дружила в тi роки, коли вiн ще жив у бiдностi й невiдомостi. Красива, зовсiм, як жива, вона, здавалося, всмiхалася дочкам, промовляючи радiсно: «Щасти, я, як i ранiше, з вами».
Три сестри стояли кiлька миттевостей нерухомо, дивлячись на улюблений портрет очима, повними нiжноi побожностi й печалi. Це вiдчуття нiколи не полишало iх, бо мама значила для них так багато, що нiхто нiколи не мiг посiсти ii мiсце в iхньому життi. Минуло лише два роки вiдтодi, як вона пiшла, щоб жити в новому свiтi, залишивши по собi найсвiтлiшi спогади, якi надихали всю родину. Тепер ii дочками, що стояли впритул одна до одноi, знову опанувало це почуття, а Лорi висловив його словами:
– Найбiльше, що проситиму Бога для моеi дочки, щоб вона стала такою самою, як наша мама. Бог дасть, вона буде такою. Я докладу до цього всiх зусиль, адже найкращим, що е в менi, я зобов’язаний цьому дорогому янголу.
У цей момент свiжий, юний голос заспiвав Ave Maria в iншому кiнцi зали: це Бесс, слухняно пiдкорилася бажанням батька зайнятися музикою й пiдсвiдомо вiдгукнулася луною на молитву, яку вiн пiднiс за неi. Нiжнi звуки мелодii, яку так часто спiвала колись «наша мама», повернули слухачiв до реального свiту пiсля кiлькох швидкоплинних миттевостей, коли iм вдалося знову пригорнутися душею до дорогого й втраченого. Сестри сiли разом бiля вiдчинених вiкон, iз задоволенням слухаючи музику, а Лорi принiс iм чай, зробивши цю маленьку послугу особливо приемною для них.
До вiтальнi увiйшли Нет та Демi, незабаром до них приедналися Тед i Джозi, вiдтак професор Баер з Робом. Всi гаряче бажали почути бiльше про «хлопчикiв». Стукiт посуду й розмови лунали дедалi голоснiше, а сонце, що заходило, наостанок дарувала яскравi променi веселiй компанii, яка вiдпочивала в красивiй залi пiсля насиченого довгого дня.
Професор Баер був тепер сивий, але, як i ранiше, мiцний i веселий. Вiн насолоджувався улюбленою справою, працюючи з таким натхненням, що весь коледж повнився енергiею його особистостi. Роб був разюче схожий на батька. І не тiльки зовнi: його вже називали «молодим професором» – так захоплено займався вiн науками.
– Ну, душа моя, вiтаю, скоро знову приiдуть обидва нашi хлопчики, тож можемо радiти всiм серцем, – сказав пан Баер, сiдаючи поруч iз Джо.
– О, Фрице, я така рада за Емiля, i, якщо ти схвалив вибiр Франца, то й за нього теж. Ти ж бачив Людмилу? Це хороша партiя? – запитала Джо в чоловiка, вручаючи йому власну чашку чаю й присуваючись ближче.
– Усе добре. Я бачив Madchen, коли iздив влаштовувати Франца на роботу в Нiмеччинi. Тодi вона була зовсiм дитиною, але дуже милою й чарiвною. Їi батько, Блюменталь, гадаю, задоволений, i хлопчик буде щасливий. Вiн надто нiмець, щоб його влаштувало життя поза Vaterland, тож вiн стане для нас сполучною ланкою мiж новим i старим. Це мене дуже тiшить.
– А Емiль! Йому належить стати другим помiчником в наступному плаваннi! Чудово, правда? Щаслива тим, що в обох твоiх хлопчикiв добре йдуть справи, адже заради них i iхньоi матерi тобi довелося вiдмовитися вiд дуже багатьох речей у життi. Ти не надаеш цьому значення, любий, але я нiколи не забуваю про твою жертовнiсть, – сказала Джо, вклавши руку в долоню професоровi з таким почуттям, немов знову була дiвчиною, а Фриц прийшов зробити iй пропозицiю.
Вiн безтурботно розсмiявся, як завжди, й трохи вiдхиливши вiяло, нахилився до неi, щоб прошепотiти:
– Якби я не приiхав до Америки заради бiдних хлопчикiв, то нiколи не знайшов би мою Джо. Тi важкi роки видаються тепер пречудовим часом, i я славлю Господа за все те, що, як менi здавалося, втратив, адже натомiсть знайшов щастя всього мого життя.
– Воркують! Вони там воркують! Дивiться, тут потайки жахливо флiртують! – закричав Теддi, заглядаючи за вiяло на превелике збентеження матерi й задоволення батька. Професор нiколи не соромився того, що вважав свою дружину найчарiвнiшою жiнкою на свiтi. Роб негайно виштовхнув брата в сад через однi з розчинених дверей, але той одразу заскочив назад через iншi, тож Джо склала вiяло й тримала його напоготовi, щоб дати по руках своему пустотливому хлопчику, коли той знову наблизиться до неi.
Тим часом Нет, помiтивши знак, який зробив йому чайною ложечкою пан Баер, зупинився перед ним з виразом шанобливоi, щироi прихильностi, яку завжди вiдчував до людини, що так багато зробила для нього.
– Я пiдготував для тебе рекомендацiйнi листи, синку. Вони адресованi двом моiм давнiм лейпцизьким друзям. Цi славнi люди допоможуть тобi в новому життi, яке ти почнеш в Європi. Тiшуся, що вони будуть поруч з тобою, Нете, бо на початках на серцi в тебе буде важко через Heimweh, i ти потребуватимеш пiдтримки, – сказав професор, вручаючи йому кiлька листiв.
– Дякую, сер. Так, гадаю, менi буде досить самотньо, поки не розпочнуться заняття, але потiм музика й надiя на успiх допоможуть менi пiдбадьоритися, – промовив Нет, який насправдi мрiяв завести нових друзiв i водночас не хотiв розлучатися зi старими.
На вигляд вiн уже був молодим чоловiком, але його блакитнi очi дивилися, як завжди, безхитрiсно, його рот, як i ранiше, видавав деяку слабкiсть характеру, попри дбайливо запущенi невеликi вусики, а високе чоло явно свiдчило про творчу, музичну натуру юнака. Джо вважала, що скромний, ласкавий, слухняний, Нет був приемним, хоч i не блискучим свiдченням успiху ii методу виховання. Вона любила його, довiряла й не сумнiвалася в його майбутньому, проте не очiкувала на великi звершення. Хiба що, думалось iй, заохочувальний вплив европейськоi освiти й самостiйне життя на чужинi допоможуть йому вдосконалюватися як музиканту i стати бiльш вольовим чоловiком, нiж на те можна було сподiватися досi.
– Я приготувала всi твоi речi – вiрнiше, це зробила Дейзi. Тiльки-но ти збереш своi ноти, можна починати пакувати валiзи, – сказала хлопцю Джо, яка так звикла вiдправляти своiх хлопчикiв в найрiзноманiтнiшi частини свiту, що iй було б цiлком пiд силу зiбрати кого-небудь з них навiть на Пiвнiчний полюс.
Нет почервонiв, почувши дороге для нього iм’я. Чи то був останнiй вiдблиск сонця на його досить блiдих щоках? Хай там як, але хлопця серце радiсно забилося вiд згадки про милу дiвчину, яка вишивала «Н» i «Б» на його скромних шкарпетках i носових хустинках.
Хлопець обожнював Дейзi й мрiяв про одне – досягти успiху в музичнiй кар’ерi й домогтися згоди цього янгола стати його дружиною. Це пiдтримувало його бiльше, нiж поради професора, дбайливiсть панi Джо чи щедра допомога пана Лорi. Заради Дейзi вiн трудився й чекав, черпаючи мужнiсть i терпiння в думках про те щасливе майбутне, коли Дейзi стане господинею в його маленькому будиночку, а вiн своею скрипкою здобуде для неi статки.
Джо знала про це. І хоч сама не обрала б Нета за чоловiка для небоги, все-таки визнавала, що йому потрiбна та розумна й нiжна турбота, яку здатна виявляти Дейзi. Без такоi опiки для нього iснуе небезпека стати просто одним з приемних i порожнiх людей, якi не досягають успiху через вiдсутнiсть вiрного лоцмана, здатного вести родинний човен життевими хвилями й штормами.
Натомiсть Мег сприймала любов бiдного хлопчика з явним невдоволенням. Ба бiльше: й чути не хотiла про те, щоб вiддати ii дорогу дiвчинку комусь, крiм найкращого чоловiка, якого тiльки можна знайти на землi. Вона була дуже добра, але при цьому така непохитна, якими можуть бути непохитними нiжнi душi. Нет iнтуiтивно вiдчував ii ставлення й щораз бiг за розрадою до панi Джо, яка завжди гаряче захищала iнтереси своiх хлопчикiв.
Тепер, коли вони ставали дорослими, для мами Баер починався перiод зовсiм нових турбот. Вона передбачала, що любовнi iсторii, якi вже зароджувалися серед ii виводка, приноситимуть не тiльки тривоги, а й веселощi. Зазвичай сестра була в цьому ii найкращим союзником i порадником: чужi романи викликали в неi iнтерес, як i тодi, коли вона сама була дiвчиною.
Проте не щодо Нета. Любляче серце матерi одразу ставало жорстоким, а про жоднi домовленостi не могло бути й мови. «Нету не вистачае мужностi, й так буде завжди. Нiхто нiчого не знае про його родину, життя музиканта важке, а Дейзi занадто молода. Пройде рокiв п’ять-шiсть, i, ймовiрно, тодi стане ясно, чи втримаються iхнi почуття. Подивимося, що змiниться за час його вiдсутностi», – таким було ii останне слово.
Про все це думала Джо, дивлячись на Нета, поки той розмовляв з ii чоловiком про Лейпциг. Вона вирiшила постаратися прийти до повного взаеморозумiння з ним у цьому питаннi, перш нiж вiн поiде. Наставниця завжди говорила зi своiми хлопчиками цiлком вiдверто про тi випробування й спокуси, якi зустрiчаються на шляху всiх молодих людей i часто псують iм життя, коли нiкому сказати потрiбне слово в потрiбний момент.
