скачать книгу бесплатно
Сказати його – найперший обов’язок батькiв. Будь-яка делiкатнiсть тут – помилкова i не повинна утримувати iх вiд турботливоi пильностi, вiд ласкавого попередження, яке робить розумiння власних почуттiв i вмiння тримати iх пiд контролем головним компасом молодi, коли та залишае безпечну гавань рiдного дому.
– Наближаеться Платон зi своiми учнями, – оголосив завжди безпосереднiй Теддi, коли в зал увiйшов пан Марч у супроводi кiлькох юнакiв i дiвчат. Усi любили цього мудрого старого, що твердим словом пiдтримував свою юну паству. Багато хто з його учнiв дякували йому потiм все життя за допомогу, надану iхнiм серцям i душам.
Бесс вiдразу пiдiйшла до дiдуся – вона по-особливому опiкувалася ним пiсля смертi Мармi. Навзаем вiн завжди з великим задоволенням приймав ту турботливу нiжнiсть, з якою онука присувала йому крiсло й пригощала чаем, надовго зупиняючи погляд на ii золотоволосiй голiвцi.
– Чай, що втiшае всi почуття, завжди ллеться тут рiкою, сер. Вам пiнистий кубок чи шматочок амброзii? – запитав Лорi, зупиняючись неподалiк. Вiн походжав залою з цукорницею в однiй руцi та тарiлкою тiстечок в другiй: пiдсолодити чию-небудь чашу життя i втамувати чийсь голод було для нього найулюбленiшою справою.
– Нi того, нi того не потрiбно, дякую. Онука подбае про мене, – i пан Марч обернувся до Бесс, яка присiла на бильце його крiсла, простягаючи склянку парного молока.
– Бажаю iй жити довго, щоб пiклуватися про вас, а менi бути поруч, щоб завжди бачити перед собою це чарiвне спростування пiснi, в якiй спiваеться, що «молодiсть i старiсть разом не живуть»! – вiдповiв Лорi, дивлячись на них з усмiшкою.
– Там спiваеться про «буркотливу старiсть», тато, то зовсiм iнша справа, – поправила Бесс зi жвавiстю: вона любила поезiю й читала все найкраще.
– «Чи змiг би ти побачити, як троянди свiжi розцвiтають у поважних клумбах снiгу?» – процитував пан Марч, коли до нього пiдiйшла Джозi й присiла на iншому бильцi з виглядом дуже колючоi маленькоi трояндочки: вона щойно зазнала нищiвноi поразки в запеклiй суперечцi з Теддi.
– Дiдусю, невже жiнки завжди повиннi слухатися чоловiкiв i розповiдати iм, що вони найрозумнiшi, тiльки тому, що вони фiзично сильнiшi за жiнок? – вигукнула дiвчинка, дивлячись люто на кузена, який пiдiбрався до неi ближче з пустотливою усмiшкою.
– Це, моя люба, застарiлi уявлення, хоч потрiбен певний час, щоб iх змiнити. Проте, гадаю, час жiнок прийшов. Юнаки повиннi намагатися показати все, на що вони здатнi, бо дiвчата вже наздогнали iх i можуть обiгнати, – вiдповiв пан Марч, дивлячись iз батькiвським задоволенням на тих дiвчат, якi були серед кращих студентiв коледжу.
– Бiднi маленькi Аталанти постiйно затримуються через перешкоди, розкиданi на iхньому шляху – нiяких золотих яблук… Але в них з’явиться багато шансiв на перемогу, коли вони навчаться швидше бiгати, – засмiявся дядько Лорi, погладжуючи скуйовджену голiвку Джозi.
– Цiлi бочки яблук не затримають мене, коли я почну перегони. Десяток Теддi не зможуть змусити мене спiткнутися, хоч i намагатимуться пiдставити менi нiжку. Я доведу йому, що жiнка здатна все робити так само добре, як чоловiк, якщо не краще. Це вже було доведено i буде доведено знову. Я нiколи не визнаю, що мiй мозок гiрше чоловiчого, хоч вiн, може, й меншого розмiру! – вигукнула збуджена юна особа.
– Якщо ти так несамовито трястимеш головою, то витрясеш весь мозок, який в тебе е. На твоему мiсцi я намагався б краще пiклуватися про свою голову, – дражнив ii Теддi.
– Але що викликало цю громадянську вiйну? – запитав дiдусь, злегка видiливши iнтонацiею прикметник, що змусило суперникiв трохи стримати запал.
– Все просто. Ми сидiли над «Ілiадою» та дiйшли до того мiсця, де Зевс говорить Герi, щоб вона не втручалася в його плани, а iнакше вiн «накладе на неi свою необорну руку», i Джозi обурило те, що Гера слухняно замовкла. А я сказав, що все правильно й погодився зi старим Гомером, що жiнки знають не так вже й багато, тому повиннi пiдкорятися чоловiкам, – пояснив Теддi, чим дуже розсмiшив своiх слухачiв.
– Богинi можуть вчиняти як iм завгодно, але гречанки й троянки того часу були легкодухими iстотами, якщо слухалися таких чоловiкiв, якi не вмiли самостiйно перемагати в битвах i яких, коли iм загрожувала поразка, термiново прибирали зi сцени Афiна, Афродiта або Гера. Подумати тiльки! Двi армii зупиняються, сiдають i чекають, поки два iхнiх героiчних представники кидають камiння один в одного! Я не дуже високоi думки про вашого хваленого Гомера. Моiм героем може бути тiльки такий чоловiк, як Наполеон або Грант.
Презирливе пирхання Джозi було таким кумедним, що товариство заливалося веселим смiхом, який посилювався, коли вона зневажливо вiдгукувалася про поета, чие iм’я безсмертне, й суворо критикувала грецьких богiв.
– Гарненьке життя влаштував Наполеон своiй Герi, чи не так? Саме так дiвчата зазвичай i дискутують: спочатку виступають за одне, а потiм за протилежне, – не вгамовувався Теддi.
– Зовсiм як юна ледi у Джонсона, яка «не була категорична, але вагалася кожну секунду», – докинув дядько Лорi, який отримував велике задоволення вiд битви, що вiдбувалася на його очах.
– Я говорила про них тiльки, як про воiнiв. Але якщо перейти до питання про ставлення до жiнок, то хiба генерал Грант не був добрим чоловiком, а панi Грант – щасливою дружиною? Чи погрожував вiн «накласти на неi необорну руку», якщо вона ставила якесь цiлком природне запитання? Якщо Наполеон i вчиняв недобре щодо Жозефiни, вiн все-таки знав, як треба боротися, i йому не була потрiбна в битвах опiка нiякоi Афiни. Всi цi древнi були дурнями, вiд чепуруна Париса до Ахiллеса, який сидiв на своiх кораблях i дувся на союзникiв. Я не змiню думки про них, попри всiх шляхетних гекторiв i агамемнонiв Грецii, – заявила Джозi.
– Ти можеш героiчно битися, це очевидно. А ми зображатимемо двi слухнянi армii, що спостерiгають, як ви з Теддi в единоборствi розв’язуете це питання, – почав дядько Лорi, приймаючи позу воiна, що спираеться на спис.
– Боюся, нам доведеться вiдмовитися вiд цiеi витiвки. Я бачу, що Афiна збираеться спуститися й викрасти нашого Гектора, – завважив пан Марч з усмiшкою, бо Джо прийшла нагадати синовi, що час вечеряти.
– Ми завершимо цю битву, коли в неi не втручатимуться богинi, – сказав Теддi й поспiшив слiдом за матiр’ю, згадавши про частування.
– Не встояв перед кексами, клянусь Юпiтером! – крикнула Джозi йому навздогiн, радiючи можливостi хоч раз скористатися цим класичним виразом, забороненим для ii статi.
Але Тед випустив парфянську стрiлу, коли, вiдступаючи в повному бойовому порядку, вiдповiв з найдоброчиннiшим виразом обличчя:
– Покора командирам – найперший обов’язок воiна.
Джозi кинулася за ним, бажаючи використати свiй жiночий привiлей i залишити за собою останне слово, але так i не вимовила тих фраз, якi вертiлися в неi на язицi, бо в зал, крокуючи через двi сходинки, пiднявся з саду дуже засмаглий молодий чоловiк у синьому костюмi, жваво вигукуючи: «Гей, на суднi! Де вся команда?».
– Емiль! Емiль! – закричала Джозi, а в наступну мить до них пiдлетiв i Теддi, тож недавнi вороги завершили сутичку, об’еднавшись, щоб весело вiтати дорогого гостя.
Кекси було забуто, й, схопивши кузена пiд руки, Джозi й Теддi потягнули його, немов два маленьких буксири чудове торгове судно, у вiтальню. Там Емiль перецiлував усiх жiнок i потиснув руки всiм чоловiкам, крiм свого дядька – його вiн обiйняв за старим добрим нiмецьким звичаем, на велику втiху всiм, хто спостерiгав за цiею сценою.
– О, я не сподiвався вже, що менi вдасться вiдбути з корабля сьогоднi, але вдалося, тож взяв курс прямо на старий Пламфiлд. Але там нi душi, тож я вiдчалив, став за вiтром i пiшов на Парнас, а тут ви всi до одного. Нехай Господь благословить вас! Як я радий всiх вас бачити! – вигукнув молодий моряк з широкою усмiшкою. Вiн стояв перед ними, широко розставивши ноги, нiби все ще вiдчував пiд ногами хитку палубу.
– Тобi слiд було сказати «сiм футiв вам всiм пiд кiлем», а не «нехай благословить вас Господь». Емiлю, це зовсiм не морський вираз! О, як приемно ти пахнеш смолою й корабельними знаряддями! – сказала Джозi, вдихаючи з великим задоволенням свiжий морський запах, який вiн принiс iз собою.
Емiль був ii головним фаворитом серед всiх кузенiв, а вона – його улюбленицею. Тому не могло бути сумнiвiв, що для неi в вiдстовбурчених кишенях його синьоi куртки знайдуться неабиякi скарби.
– Стоп, мiй морський вовк! Дозволь менi кинути лот, перш нiж ти упiрнеш, – засмiявся Емiль, утримуючи дiвчинку однiею рукою, бо здогадався, чому вона так нiжно погладжуе його кишеню.
Вiдтак почав витягувати коробочки й пакетики, пiдписанi iменами тих, кому вони призначалися. Вiн вручав iх друзям i рiдним з вiдповiдними заувагами, якi викликали смiх i коментарi у вiдповiдь: Емiль був ще тим дотепним юнаком!
– Ось трос, який хвилин п’ять утримуватиме наш маленький буксир на мiсцi, – сказав вiн, надягаючи красиве намисто з рожевих коралiв на шию Джозi. – А ось це русалки прислали нашiй Ундинi, – i вiн вручив Бесс нитку перламутрових черепашок на срiбному ланцюжку. – Наша Дейзi, подумав я, напевно захоче отримати скрипку, а Нет зумiе знайти ii, щоб вручити подарунок, – вiв далi моряк зi смiхом, коли витягнув з пакетика витончену фiлiгранну брошку у формi скрипки.
– Я знаю, iй сподобаеться! Вiднесу прямо зараз, – радiсно вiдповiв Нет, зникаючи за дверима. Хлопець нi на мить не сумнiвався, що йому вдасться знайти Дейзi, хоч Емiль i не застав ii в старому будинку.
Своею чергою Емiль лукаво розсмiявся й, шаркнувши ногою, з поклоном вручив тiтцi Джо незвичайного, вирiзаного з каменю ведмедя з роззявленою пащею, що насправдi був… чорнильницю.
– Знаючи про вашу духовну любов до цих милих тварин, я привiв одну з них до вашого пера.
– Дуже добре, Комодоре! Молодець! – сказала Джо, дуже задоволена подарунком, а професор одразу передбачив, що з глибин цiеi чорнильницi з’являться «творiння, гiднi Шекспiра» – так надихне письменницю улюблений ведмедик.
– Тiтка Мег, попри свою молодiсть, любить носити чепчики, тому я попросив Людмилу роздобути менi мережив. Сподiваюся, вам вони сподобаються, – i розгорнувши пакунок з цигаркового паперу пiдняв пальцями тонкi, як павутинка, штучки, одна з яких незабаром вже лежала, немов вуаль з легких снiжинок, на красивому волоссi Мег.
– Я не мiг знайти нiчого досить елегантного для тiтки Емi, адже в неi завжди е все, чого забажаеться. Тому привiз ось цю маленьку картинку. Вона нагадуе менi вас, тiтонько, коли Бесс була малятком, – i вiн вручив Емi овальний медальйон зi слоновоi кiстки iз зображенням золотоволосоi Мадонни й немовляти, що лежало в неi на колiнах.
– Яке диво! – загукали присутнi, а тiтка Емi, попросивши Бесс зняти блакитну стрiчку, якою було перев’язане волосся дiвчини, щоб одразу почепити медальйон на шию. Вiн нагадав iй найщасливiший рiк ii життя.
– А ще я сподiваюся, що знайшов найкращий подарунок для Нен, бо вiн пiдхожий тiльки для лiкарки, – сказав Емiль, гордо демонструючи пару чорних сережок iз вулканiчного туфу в формi маленьких черепiв.
– Якi огиднi! – промовила Бесс, яка терпiти не могла некрасивих речей, й одразу перевела погляд на своi власнi гарненькi черепашки.
– Нен не носить сережок, – завважила Джозi.
– Ну, тодi вона iз задоволенням проколе вушка тобi. Для неi немае бiльшого задоволення, нiж наздогнати ближнього i напасти на нього з якимось гострим знаряддям на кшталт скальпеля, – незворушно проказав Емiль, нiтрохи не засмутившись. – У мене ще купа трофеiв у рундуку для вас, хлопцi, але я знав: не буде менi спокою, поки не вивантажено все, що привiз для дiвчаток. А тепер розкажiть менi всi новини.
І, сiвши на кращий мармуровий столик Емi, веселий моряк почав, похитуючи ногами, розмовляти зi швидкiстю десять вузлiв на годину, поки, нарештi, тiтка Джо не вiдвела всiх у iдальню, де вiдбулося велике сiмейне чаювання на честь Комодора.
III. Остання витiвка Джо
На життевому шляху родину Марч пiдстерiгала неймовiрна кiлькiсть найрiзноманiтнiших несподiванок. Проте найбiльшим сюрпризом стало перетворення гидкого каченяти… на золотого гусака, чиi лiтературнi яйця мали на диво значний попит. Тож за десять рокiв Джо змогла втiлити в життя своi найсмiливiшi й найпотаемнiшi мрii. Як або чому це сталося, вона так нiколи до кiнця й не зрозумiла, але несподiвано виявила, що стала до певноi мiри знаменитiстю, та ще й з кругленькою сумою в кишенi, що давало змогу усунути матерiальнi негаразди й забезпечити майбутне ii хлопчикiв.
Усе почалося того жахливого року, коли Пламфiлд, здавалося, зовсiм занепав. Часи були важкi, число учнiв скоротилося, сама Джо стомилася й довго хворiла, не виходячи навiть з будинку. Лорi та Емi перебували за кордоном, а гордiсть не дозволяла Баерам просити про допомогу навiть у найближчих.
Джо була в розпачi. Щоб остаточно не втратити смак до життя, а також спробувати хоч якось залатати дiри в сiмейному бюджетi, вона за старою звичкою взялася за давно закинуте перо. Пiдоспiла й пропозицiя: один з видавцiв задумав започаткувати серiю книжок для дiвчаток. Джо наспiх склала маленьку iсторiю, описавши кiлька сцен i пригод зi свого та сестринського життя i з дуже слабкою надiею на успiх вiдправила свое творiння пошукати щастя в широкому свiтi.
Як i зазвичай, цього разу теж вийшло не так, як Джо припускала. Скажiмо, ii перша книжка, над якою в юностi вона працювала кiлька рокiв i на яку покладала великi надii, одразу пiшла на дно. Щоправда, уламки корабельноi аварii ще довго трималися на хвилях, приносячи деякий прибуток – у всякому разi, видавцевi. Зате поспiхом написана iсторiя, за яку авторка мрiяла отримати кiлька доларiв, рушила з попутним вiтром i мудрим лоцманом бiля керма прямо до суспiльного визнання й повернулася додому важко навантажена золотом i славою.
Жодна жiнка, напевно, не зазнала бiльшого подиву, нiж той, який вiдчула Джозефiна Баер, коли ii маленьке суденце повернулося в порт з розгорнутими прапорами, а його гармата тепер оглушувала повiтря веселою канонадою. Найкращим було те, що багато добрих облич всмiхалися iй i радiли разом з нею, багато дружнiх рук потиснули ii руку з найсердечнiшими привiтаннями.
Пiсля цього все пiшло якнайкраще: iй просто доводилося навантажувати своi судна й вiдправляти iх, одне за одним, в успiшнi рейси, з яких вони привозили додому все потрiбне для зручностi тих, кого вона любила й для кого працювала.
Джо так нiколи до кiнця й не примирилася з цiею несподiваною популярнiстю, оскiльки тепер потрiбно занадто мало вогню, щоб зробити багато диму, а газетний галас – не справжня слава. Щодо багатства, то воно не викликало в ii душi жодних сумнiвiв i приймалося з вдячнiстю, хоч було зовсiм не таким великим, як про те марилося громадськостi, що завжди вирiзнялася широтою натури.
Приплив, який змiнив колишнiй вiдплив, тривав довго й щасливо доставив сiмейний корабель в затишну гавань, де старшi отримали змогу вiдпочити вiд штормiв, а молодь пуститися на власних суденцях у велике плавання життям.
Просвiток, спокiй i добробут оселилися в будинку на наступнi роки, до радостi всiх людей, якi терпляче чекали, з надiею працювали й вiддано вiрили в мудрiсть i справедливiсть Того, хто посилае розчарування, бiднiсть i горе, щоб випробувати любов людських сердець i зробити успiх, коли вiн нарештi прийде, солодшим. Навколишнiй свiт бачив це, й добрi душi радiли полiпшенню матерiального становища родини, але про ту удачу, яку Джо цiнувала найбiльше, про те щастя, яке нiщо не могло вiдiбрати в неi, було вiдомо лише небагатьом.
Це щастя полягало в можливостi зробити останнi роки життя матерi радiсними й безтурботними, побачити, що вантаж турбот назавжди скинутий, втомленi руки вiдпочивають, миле обличчя не затьмарене тривогою, а нiжному серцю нiщо не заважае проявляти своi почуття, займаючись розумною благодiйнiстю, яка приносить глибоке задоволення.
Коли Джо була дiвчинкою, вона найбiльше хотiла, щоб в будинку з’явився куточок, де мама могла б спокiйно вiдпочивати пiсля довгих рокiв важкого, неймовiрно напруженого життя. Тепер ця мрiя стала щасливою дiйснiстю. У мами була затишна кiмната, де iй були забезпеченi всi можливi зручностi й задоволення. Люблячi дочки доглядали за нею, поруч був добрий чоловiк, на якого вона могла спертися, численнi онуки своею шанобливою прихильнiстю додавали свiтла радостi у вечiрнi сутiнки ii життя.
Це був щасливий час для всiх, i Мармi радiла, як можуть радiти тiльки матерi, спостерiгаючи за успiхами дiтей. Вона дожила до днiв, коли змогла пожинати плоди своеi працi, коли ii молитви були почутi, вiдплату за добрi дари отримано, надii здiйснилися, спокiй i добробут прийшли в створену нею сiм’ю. Тодi, як один з мужнiх та терплячих янголiв, якi чесно виконали свою роботу, вона звернула обличчя до небес, радiючи, що може вiдпочити.
Однак до цих приемних змiн, як часто бувае в нашому дивному свiтi, додалися випробування. Інодi – кумеднi, iнодi – досить тернистi. Переживши перше почуття подиву, недовiри й радостi, Джо, зi звичайною невдячнiстю, властивою людськiй натурi, швидко втомилася вiд популярностi й почала обурюватися з приводу втрати колишньоi свободи, оскiльки пiдкорена публiка несподiвано висунула своi права на неi саму i на все, що стосувалося ii минулого, сьогодення й майбутнього.
Незнайомi люди наполягали на тому, щоб побачити ii, спитати про щось, дати пораду, застерегти, привiтати i доводили ii до божевiлля своiми надзвичайно нудними знаками уваги. Якщо вона не бажала розкрити перед ними свое серце, вони дорiкали iй. Якщо вiдмовлялася забезпечувати матерiально iхнi улюбленi благодiйнi органiзацii, допомагати окремим нужденним i висловлювати спiвчуття з приводу кожного горя або пригоди, вiдомих людству, називали безсердечною й егоiстичною. Якщо вона не вiдповiдала на гори листiв, казали, що це нехтування своiм обов’язком щодо вiдданих читачiв, а якщо вона вважала за краще обирати самоту власного будинку, а не той п’едестал, на якому ii запрошували позувати, це викликало багатослiвну критику «зарозумiлих манер лiтераторiв».
Вона робила все, що могла, для дiтей, бо заради них i створювала своi книжки, тому докладала зусиль, щоб задовольнити вимогу, яка звучала з вуст жадiбноi юностi: «Ще оповiдань, ще, прямо зараз!». Рiднi несхвально ставилися до того, що вона проявляе надмiрну запопадливiсть, забуваючи про них, ii здоров’я страждало вiд такоi напруженоi роботи, але якийсь час вона з вдячнiстю приносила життя на вiвтар лiтератури для юнацтва, вiдчуваючи, що багато в чому зобов’язана своiм маленьким друзям, чию симпатiю завоювала пiсля двадцяти рокiв наполегливоi роботи.
Але настав час, коли iй урвався терпець. Замiсть того, щоб бути «левицею», вона стала «ведмедем» – за характером та прiзвищем – i, повернувшись у свiй барлiг, грiзно гарчала, коли ii звiдти викликали. Рiдних це тiшило, тож вони й не думали спiвчувати Джо, проте вона сама врештi-решт почала розглядати наслiдки своеi популярностi, як найжахливiшу з усiх пригод, в якi будь-коли потрапляла, бо iй здавалося, що вона втрачае свiй головний скарб – свободу.
Життя на очах у публiки швидко втрачае свою чарiвнiсть. До того ж Джо була вже не першоi молодостi, дуже стомлена й занадто обтяжена турботами, щоб iй могло сподобатися подiбне iснування. Вона вiдчувала, що вже виконала всi вимоги, якi тiльки можуть вважатися розумними, коли автографи, фотографii та автобiографiчнi нариси поширилися всiею краiною, коли художники зобразили ii будинок з усiх бокiв, а репортери – ii саму. Щоправда, тiльки похмурою, бо саме такою вона була пiд час набридливих зустрiчей з ними.
У неi просто забракло сил зображувати радiсть, коли одна за одною групи, сповнених ентузiазму учнiв рiзних приватних пансiонiв робили набiги на ii будинок i його околицi в пошуках сувенiрiв, а люб’язнi дорослi вiдвiдувачi день у день повагом пiдiймалися сходами, що вели до головних дверей, майже остаточно стерши iх. Коли новi слуги звiльнялися пiсля тижневого випробування дверним дзвiнком, який теленькав вiд рання до смеркання. Коли чоловiк був змушений охороняти ii пiд час обiду, а сини прикривати вiдступ через вiкна, що виходять на заднiй двiр, куди вона тiкала вiд нав’язливих гостей, що вривалися в будинок без попередження.
Ось опис одного дня з життя письменницi, який, можливо, дасть змогу краще пояснити стан справ, забезпечить певною мiрою виправдання нещаснiй жiнцi й, можливо, хоч трохи присоромить мисливцiв за автографами, якi нинi лютують по всiй краiнi.
– Варто було б прийняти закон, який захищатиме нещасних авторiв вiд публiки, – сказала Джо одного ранку, незабаром пiсля приiзду Емiля, коли пошта принесла iй бiльше листiв, нiж зазвичай. – Для мене це нагальнiше питання, нiж мiжнародне авторське право, адже час – грошi, а спокiй – здоров’я. Я втрачаю те й те, не отримуючи навзаем нiчого, крiм втрати поваги до людства й вiдчайдушного бажання втекти в пустелю, оскiльки не можу сховатися за закритими дверима навiть у вiльнiй Америцi.
– Мисливцi за знаменитостями вселяють жах, коли вони шукають здобич. Якби вони могли помiнятися мiсцями зi своiми жертвами, це принесло б iм величезну користь. Вони зрозумiли б, як набридають, коли «мають честь нанести вiзит, щоб висловити глибоке захоплення вашими чудовими творами», – процитував Теддi одного з вiдвiдувачiв з поклоном у бiк своеi матерi, яка похмуро дивилася в ту хвилину на дванадцять прохань про автограф, що лежали перед нею.
– Я остаточно вирiшила таке: на такi листи бiльше не вiдповiдатиму, – сказала Джо з твердiстю в голосi. – Цей хлопчик отримав вiд мене шiсть автографiв. Мабуть, вiн iх продае. А ця дiвчинка навчаеться в учительськiй семiнарii. Якщо я надiшлю iй автограф, то iншi ученицi теж попросять. Всi автори починають iз вибачень i пишуть, що розумiють, як вiдривають i дратують мене подiбними проханнями, але в наступному рядку вже йдеться про те, що вони взяли на себе смiливiсть написати, бо я люблю хлопчикiв, бо вони люблять моi книжки, бо це тiльки один раз тощо. Емерсон i Вiттьер кидали такi листи в кошик для смiття, i, хоч я тiльки лiтературна няня, яка забезпечуе легкозасвоюване моральне пюре для молодi, однак, мабуть, доведеться все-таки наслiдувати приклад знаменитих. Адже в мене не буде часу на iжу та сон, якщо я спробую задовольнити прохання всiх милих нерозумних дiтей, – проказавши цей монолог, Джо з великим полегшенням вiдсунула пачку листiв.
– Я дам тобi спокiйно поснiдати, liebe Mutter, – сказав Роб, який часто брав на себе обов’язки ii секретаря. – Ось один з листiв, – i, зламавши велику печатку, прочитав:
Мадам, оскiльки Небесам було завгодно винагородити Вас за Вашi лiтературнi працi великими статками, я без вагань звертаюся до Вас з проханням надати кошти на покупку нового потира для нашоi церкви. До якоi б iз християнських церков Ви не належали, Ви, зрозумiло, проявите щедрiсть, вiдгукнувшись на таке прохання.
З повагою, панi К. І. Зав’ер.
– Надiшли iй ввiчливу вiдмову, любий. Я тiльки годуватиму й одягатиму бiдних бiля мого порога. Це моя вдячна жертва Господу за успiх. Що там далi, – проказала Джо, оглядаючи вдячним поглядом свiй щасливий будинок.
– Молодий лiтератор вiсiмнадцяти рокiв пропонуе поставити твое iм’я на обкладинцi написаного ним роману, а пiсля першого видання вiн поставить свое. Ну й зухвалiсть! Я вважаю, ти не погодишся, попри твое добре серце та симпатiю до бiльшостi молодих писак.
– Я не можу виконати його прохання. Скажи йому це м’яко й не дозволяй, заради Бога, надсилати рукопис. У мене вже сiм штук на руках, а часу не вистачае навiть на те, щоб прочитати свiй власний, – рiшуче сказала Джо, задумливо витягуючи з чашки для полоскань маленького листа, який впав туди, й вiдкриваючи його з обережнiстю: криво виведена на конвертi адреса свiдчила, що писала дитина. – Тут я вiдповiм сама. Маленька хвора дiвчинка просить книжку. Вона ii отримае, але я не можу написати продовження до всiх iнших, щоб порадувати ii. О, не знати менi вiдпочинку, якщо я намагатимуся задовольнити цих «ненаситних Олiверiв Твiстiв», що вимагають нових оповiдань. Що там ще, Робiне?
– Ось одне – коротке й люб’язне повiдомлення.
Дорога панi Баер, я хочу висловити Вам мою думку про Вашi твори. Я прочитав всi Вашi книжки багато разiв i вважаю iх чудовими. Будь ласка, пишiть далi.
Ваш шанувальник, Бiллi Бабкок.
– Ось такi послання менi подобаються! Бiллi – розсудлива людина й прекрасний критик, яких варто мати. Адже вiн прочитав моi книжки багато разiв, перш нiж висловити свою думку. Й не вимагае вiдповiдi, тож напиши йому привiтання й вислови мою подяку.
– Ось лист вiд якоiсь англiйськоi ледi, в якоi семеро дочок. Вона хоче бiльше дiзнатися про твоi погляди на освiту. А також отримати вiд тебе пораду, чим вони повиннi зайнятися, коли виростуть. Старшiй з них дванадцять. Не дивно, що мати вже зараз так стурбована вибором професii для них, – засмiявся Роб.
– Я спробую вiдповiсти iй. Але в мене немае дочок, i з цiеi причини моя думка не надто цiнна. Радше вона ii неприемно здивуе, оскiльки я пораджу iй дозволити iм бiгати, гратися й рости фiзично мiцними й здоровими, перш нiж вона заговорить з ними про iхнi майбутнi професii. Їхнi схильностi скоро проявляться, якщо тiльки дiвчаткам дати спокiй i не намагатися лiпити всiх за одним зразком.
– А ось лист вiд молодого чоловiка, який хоче дiзнатися, якою мае бути дiвчина, з якою йому слiд одружитися, i чи немае серед твоiх знайомих такоi, як тi, що описанi у твоiх книжках.
– Вiдправ йому адресу Нен. Цiкаво все-таки, яку вiдповiдь вiн отримае, – запропонував Теддi, потай вирiшивши зробити це сам, якщо тiльки вдасться.
– А це послання вiд молодоi ледi, яка хоче, щоб ти взяла на виховання ii маленьку дочку, а iй самiй позичила грошей, щоб вона могла упродовж кiлькох рокiв вчитися живопису за кордоном. Вiзьми, мабуть, цю дитину, мамо, й спробуй своi сили у вихованнi дiвчаток.
– Нi, дякую, я маю намiр зберегти свою спецiалiзацiю. Що це за лист, весь замазаний чорнилом? У ньому, мабуть, щось жахливе, судячи з плями, – запитала панi Джо, яка намагалася скрасити час, присвячений перегляду кореспонденцii, спробами вгадати змiст листа за його зовнiшнiми ознаками. У конвертi був вiрш вiд якогось божевiльного шанувальника – якщо судити з незв’язностi його думок.
Присвячуеться Дж. Б.
Якби я був гелiотропом,
То став би, як поет —
Слова солодкi, як сироп,
Складали б мiй сонет.
Як дерево – струнка й тонка
У ранкових Феба промiннях,
Ви – наче квiтка та п’янка
В травневих сновидiннях.
Слова яскравi, мудрi й добрi —
Усi iх я б хотiв подарувати,
Коли злетить ваш дух за обрiй,
Ми будемо усi вас пам’ятати.
І шана, й улеслива мова
Порушить священну тишу.
Але моя добра промова —
Про те, що я вас не залишу.
Он лiлii квiтнуть на полi —
Яка чудова картина!
Навкруги високi тополi,
Й цвiте… конюшина.
Вона так схожа на вас.
Поки хлопчики з реготом читали вголос цей потiк свiдомостi, вбраний у слова, iхня мати прочитала кiлька листiв вiд недавно започаткованих журналiв, якi з найбiльшою щедрiстю пропонували iй редагувати iх безкоштовно, а також один довгий лист вiд юноi дiвчини, яка була невтiшна, бо ii улюблений герой помер («чи не погодиться дорога панi Баер переписати книжку й зробити кiнець хорошим?»).
Інший лист написав обурений хлопчик, якому було вiдмовлено в автографi, тож вiн похмуро пророкував iй фiнансовий крах i втрату популярностi, якщо вона негайно не виправить свою помилку. І ще один – вiд священника, який бажав знати, до якоi християнськоi церкви вона належить. І ще один – вiд нерiшучоi дiвчини, яка запитувала, за кого з двох закоханих у неi молодих людей iй слiд вийти замiж.
