скачать книгу бесплатно
Гадаю, цих прикладiв достатньо, щоб показати, хто i навiщо пред’являв своi права на час i без того надзвичайно зайнятоi жiнки, й водночас змусити моiх читачiв вибачити панi Джо за те, що вона не вiдповiдала акуратно всiм пiдряд.
– З листами покiнчено. Тепер я витру пил, а вiдтак займуся писаниною, бо зовсiм вiдстала вiд графiка, а новий номер журналу з черговою главою повинен вийти вчасно, попри все. Прошу тебе, Мерi, не пускай до мене нiкого. Я не прийму навiть саму королеву Вiкторiю, якщо вона завiтае сьогоднi в гостi, – i панi Баер вiдкинула свою серветку, немов кидаючи виклик усьому людству.
– Сподiваюся, що день виявиться вдалим для тебе, дорога, – вiдгукнувся професор Баер, який весь цей час займався читанням власноi вельми об’емноi кореспонденцii. – Я пообiдаю в коледжi з професором Плоком. Вiн приiжджае до нас сьогоднi. J?nglings можуть перекусити на Парнасi. Тож у тебе буде спокiйний день, – i, розправивши зморщечки турбот на ii лобi прощальним поцiлунком, цей гiдний чоловiк пiшов, з кишенями, набитими брошурами, тримаючи стару парасольку в однiй руцi й мiшечок каменiв для майбутньоi лекцii з геологii – в другiй.
– Якби чоловiки всiх лiтературних дам були такими дбайливими янголами, цi панi жили б довше, й писали б бiльше. Хоч, можливо, це не стало б благом для людства, адже бiльшiсть iз нас i так пишуть занадто багато, – сказала собi вголос Джо, помахавши чоловiковi на прощання мiтелкою для змiтання пилу, а той у вiдповiдь, вiддаляючись вiд будинку, салютував iй парасолькою.
Роб теж вирушив до коледжу на заняття й зi спини був так схожий на батька – з брошурами в кишенях i мiшечком в руках, широкоплечий i статечний, що мати, вiдвернувшись вiд вiкна, засмiялася й сказала радiсно:
– Благослови, Господи, моiх двох дорогих професорiв, бо не було ще на свiтi людей кращих, нiж вони!
Теддi тим часом затримався, щоб викрасти адресу, а заодно спустошити цукорницю й поговорити з мамусею: цi двое дуже любили пожартувати наодинцi. Джо завжди сама наводила порядок у власнiй вiтальнi, а також ставила квiти у вази й додавала маленькi штрихи до оздоблення кiмнати, вiд чого та весь день здавалася прибраною й повною свiжостi. Пiдiйшовши до вiкна з намiром струснути мiтелку, вона побачила художника, який робив ескiз на галявинi, й застогнала, поспiшно вiдступивши до заднього вiкна.
У цей момент задзвонив вхiдний дзвiнок, а на дорозi почувся стукiт колiс.
– Я пiду зустрiчати вiдвiдувачiв: чую, Мерi iх впускае, – i Теддi пригладив волосся, прямуючи в передпокiй.
– Не можу нiкого прийняти! Дай менi змогу вислизнути нагору, – прошепотiла йому Джо. Але перш нiж вона змогла втекти, у дверях з’явився чоловiк з вiзитною карткою в руцi. Теддi зустрiв вiдвiдувача суворим поглядом, а Джо поспiшно пiрнула за штору, щоб дочекатися зручноi хвилини для втечi.
– Я готую серiю статей для журналу «Суботнiй плiткар» i зайшов, щоб насамперед зустрiтися з панi Баер, – почав було гiсть вкрадливим тоном, характерним для його колег, водночас намагаючись охопити швидким поглядом все, що тiльки можна. Вiн навчився витягати максимум можливого з кожноi хвилини, проведеноi в будинку знаменитостi, бо його вiзити до них зазвичай були короткими.
– Панi Баер нiколи не приймае репортерiв, сер.
– Але я прошу придiлити менi лише кiлька хвилин, – сказав чоловiк, бочком просуваючись углиб кiмнати.
– Ви не можете зустрiтися з нею. Вона вийшла, – сказав Теддi, попередньо кинувши погляд через плече й переконавшись, що його нещасна мама вже зникла. Через вiкно, як вiн вважав, оскiльки вона iнодi вчиняла саме так, коли в неi не залишалося вибору.
– Дуже шкода. Я зайду ще раз. Це ii кабiнет? Чарiвна кiмната! – i непроханий гiсть почав ще уважнiше прясти очима по вiтальнi, твердо вирiшивши розжитися хоч якимось фактом, нехай навiть доведеться померти в результатi цiеi спроби.
– Нi, це не кабiнет, – сказав Теддi, ввiчливо, але рiшуче випроваджуючи його з вiтальнi, сподiваючись, що мати встигла сховатися за будинком.
– Я був би дуже вдячний, якби ви повiдомили менi вiк панi Баер, мiсце ii народження, дату вступу в шлюб, а також скiльки в неi дiтей, – швидко проказав вiдвiдувач, який ще не втратив самовладання, коли спiткнувся об килимок бiля вхiдних дверей.
– Їй близько шiстдесяти, вона народилася на островi Рододендрон, вийшла замiж рiвно сорок рокiв тому i мае одинадцять дочок. Що ще вас цiкавить, сер? – контраст мiж серйозним обличчям Теда i його безглуздою вiдповiддю був таким кумедним, що репортер визнав себе переможеним i зi смiхом пiшов якраз в той момент, коли до дверей будинку наблизилася якась ледi, за якою, з осяяними усмiшками обличчям, крокували три дiвчини.
– Ми з Ошкошу, iхали дуже довго й не повернемося додому, не зазирнувши до дорогоi тiтоньки Джо. Моi дiвчатка просто в захватi вiд ii книжок i дуже розраховують побачити ii. Я розумiю, що час дуже раннiй, але ми ще збираемося вiдвiдати Холмса, Лонгфеллера й iнших знаменитостей, але сюди забiгли передовсiм. Панi Ерастус Кiнгзбурi Парман з Ошкошу, передайте iй. Ми цiлком можемо почекати: походимо трохи будинком, роздивимося все, якщо вона ще не готова прийняти вiдвiдувачiв.
Все це вимовлялося з неймовiрною швидкiстю, тому Теддi залишалося лише мовчки слухати, дивлячись на життерадiсних дiвчат, якi спрямували три пари блакитних очей на нього так благально, що його природна галантнiсть не дозволила йому вiдмовити iм в такiй дрiбницi, як вiдповiдь.
– Панi Баер сьогоднi не приймае вiдвiдувачiв… вона… щойно вийшла з будинку, як менi здаеться… але ви можете оглянути будинок i околицi, якщо хочете, – пробурмотiв вiн, вiдступаючи вглиб передпокою, коли всi четверо рiшуче рушили вперед, захоплено озираючись навколо.
– О, дякую! Чарiвний, милий дiм! Це тут вона пише, еге ж? Невже це ii портрет! Точно така, якою я ii собi уявляла!
З цими словами вiдвiдувачки затрималися перед чудовою гравюрою, що зображувала панi Нортон, iз зосередженим виразом обличчя, пером в руцi, а також дiадемою й перловим намистом.
Насилу зберiгаючи серйознiсть, Теддi вказав на дуже поганий портрет панi Джо, що висiв за дверима й завжди викликав у неi смiх, таким вiн був похмурим, попри незвичний ефект, спричинений вiдблиском свiтла на кiнчику носа й щоках, такого самого червоного кольору, як стiлець, на якому вона сидiла.
– Цей портрет був зроблений на замовлення моеi матерi, але вiн виявився не дуже вдалим, – сказав вiн, iз задоволенням спостерiгаючи за зусиллями, якi докладали дiвчата, щоб не виказати жах перед такою сумною невiдповiднiстю мiж реальнiстю й iдеалом. Наймолодша – iй було рокiв дванадцять – не змогла приховати розчарування й вiдвернулася, вiдчуваючи тi почуття, якi багато хто з нас зазнав, коли вперше вiдкрив, що нашi героi – звичайнi чоловiки й жiнки.
– Гадала, що iй близько шiстнадцяти й волосся в неi заплетене у двi довгi коси. Я тепер зовсiм не хочу ii бачити, – сказала щира дитина, прямуючи до виходу й надаючи змогу матерi вибачатися, а старшим сестрам – запевнити, що поганий портрет – «просто чарiвнiсть, такий виразний i поетичний, знаете, особливо лоб».
– Ходiмо дiвчата, нам вже час, якщо ми хочемо скрiзь встигнути сьогоднi. Залишимо тут нашi альбоми, i нехай iх надiшлють нам, коли панi Баер напише в них що-небудь. Тисячу раз дякуемо. Передайте привiт вiд нас вашiй матусi й скажiть iй, як нам шкода, що ми ii не застали.
Промовляючи цi слова, панi Ерастус Кiнгзбурi Парман раптом запримiтила середнiх рокiв жiнку у великому картатому фартуху, яка дiловито витирала пил в однiй з кiмнат, схожiй на кабiнет.
– Тiльки кинемо один погляд на найсвятiше мiсце письменницi, поки ii тут немае, – вигукнула повна ентузiазму ледi й пронеслася через передпокiй зi своiм виводком, перш нiж Теддi змiг попередити матiр. Можливiсть вiдступу для неi була вiдрiзана художником, який розташувався перед будинком, репортером на задвiрках – вiн так i не пiшов – i дамами в передпокоi.
«Попалася! – подумав Теддi з комiчним жахом. – І марно вдавати з себе покоiвку – вже вони бачили ii портрет».
Джо, зважаючи на неабиякi акторськi здiбностi, зумiла б вислизнути, якби не фатальний портрет. Панi Парман затрималася бiля столу i, не звертаючи уваги на пiнкову трубку, що лежала на ньому, чоловiчi капцi, що стояли пiд ним, i велику стопку листiв, адресованих «професору Ф. Баеру», молитовно склала руки, щоб вигукнути з глибоким почуттям:
– Дiвчата, це мiсце, де вона написала тi чарiвнi, тi повчальнi iсторii, якi викликали в нас таке глибоке душевне хвилювання! Чи можу я… ах, чи можу я взяти листок паперу, або старе перо, або хоча б поштову марку на пам’ять про цю талановиту жiнку?
– Так, мем, будь ласка, берiть, – вiдповiла покоiвка, прямуючи до дверей i кинувши погляд на хлопчика, з очима, повними смiху.
Старша з дiвчат помiтила це, вгадала причину, а швидкий погляд, кинутий на жiнку у фартуху, пiдтвердив ii пiдозри. Торкнувшись лiктя матерi, вона шепнула:
– Мам, це сама панi Баер. Я знаю, це вона.
– Що? Як? Правда? Оце так! Як це мило! – i кинувшись слiдом за нещасною жiнкою, яка прямувала до дверей, панi Парман гаряче вигукнула: – Не звертайте на нас уваги! Я знаю, ви зайнятi, але тiльки дозвольте менi потиснути вашу руку, i ми вiдразу пiдемо.
Вiдчуваючи, що виходу немае, панi Джо обернулася й простягнула руку, як тацю з канапками, дозволивши енергiйно трясти ii, поки матрона говорила з пристрастю, яка трохи лякала:
– Якщо ви коли-небудь приiдете в Ошкош, вашим ногам не дадуть навiть торкнутися тротуару: натовп понесе вас на руках, ми всi будемо страшенно радi вас бачити.
Подумки вирiшивши нiколи не вiдвiдувати це експансивне мiстечко, Джо вiдповiдала так сердечно, як тiльки могла. Тiльки пiсля того, як вона написала свое iм’я в альбомах, забезпечила кожну вiдвiдувачку сувенiром i перецiлувала всiх по черзi, вони нарештi пiшли, щоб вiдвiдати «Лонгфеллера, Холмса та iнших», яких, слiд вiд душi сподiватися, не було в той момент вдома.
– О, лиходiю, чому ти не дав менi втекти? Боже мiй, яких дурниць ти наговорив цьому репортеровi! Сподiваюся, нам простяться подiбнi грiхи, оскiльки навiть не знаю, що стало б iз нами, якби ми не вдавалися до такого роду хитрощiв. Стiльки супротивникiв на одного – це нечесно, – зi стогоном казала Джо, вiшаючи фартух у стiннiй шафi холу.
– А он ще вiдвiдувачi! Йдуть сюди алеею! Ховайся, поки вони ще далеко! Я перейму iх! – вигукнув Теддi, озираючись на матiр зi сходiв веранди, куди вiн вийшов, щоб нарештi вирушити на заняття в школу.
Джо кинулася нагору й, зачинивши дверi, спокiйно дивилася на молодих дiвчат з учительськоi семiнарii, якi розташувалися на галявинi пiд вiкнами. Оскiльки iм не було дозволено увiйти в будинок, вони розважалися, як могли: збирали квiти, робили собi високi зачiски, iли принесенi з собою бутерброди й вiдверто висловлювали свою думку про садибу та ii мешканцiв, поки нарештi не пiшли.
Певний час тривала тиша, однак, коли Джо нарештi сiла за письмовий стiл, з намiром присвятити довгий день напруженiй роботi, додому прийшов Роб, щоб повiдомити iй, що в коледж приiжджае велика група членiв Спiлки молодих християн. З них двое чи трое знайомi з нею i хочуть засвiдчити iй свою повагу.
– Щоправда, збираеться дощ, тож вони, швидше за все, не прийдуть. Однак тато вирiшив, що краще тебе попередити, на той випадок, якщо все-таки вони зберуться зайти. Ти ж завжди погоджуешся прийняти хлопчикiв, хоч i виявила жорстокiсть серця до дiвчаток, – сказав Роб, який чув вiд брата про вiдвiдувачок з учительськоi семiнарii.
– Хлопчики не схильнi до бурхливих одкровень та почуттiв, тож iх вiзит я зможу винести. Згадай, коли нещодавно була група дiвчаток, одна з них упала менi на груди зi словами: «Душа моя, люби мене!». Менi дуже захотiлося добряче ii струснути, – сказала Джо, енергiйно витираючи перо.
– Можеш бути впевнена, що цi молодi люди нiчого подiбного не зроблять, але вони, напевно, проситимуть автографи, тож тобi краще заздалегiдь приготувати кiлька десяткiв, – сказав Роб, викладаючи на стiл стопку поштового паперу. Вiн був гостинним юнаком i подiляв почуття тих, хто захоплювався його матiр’ю.
– Дiвчаток iм щодо цього все одно не перевершити. За той день, що я провела нещодавно в одному жiночому коледжi, менi довелося поставити свiй пiдпис разiв триста – впевнена, що не менше. Я залишила цiлу гору карток та альбомiв на моему столi, коли iхала. Це просто якась хвороба, одна з найбезглуздiших i найнеприемнiших, якi коли-небудь вражали людство.
Проте панi Джо десь з десяток разiв поставила пiдпис на аркушах поштового паперу, вбралася в чорну шовкову сукню й примирилася з майбутнiм вiзитом, хоч, повертаючись до роботи, гаряче сподiвалася, що дощ все-таки пiде.
І вiн пiшов. Вiдчуваючи себе в цiлковитiй безпецi, Джо наiжачила волосся, зняла бiлi манжети й поспiшила закiнчити роздiл. Тридцять сторiнок на день були нормою, встановленою нею для себе, тож вона завжди намагалася написати саме стiльки до того, як стемнiе. Джозi принесла з садка свiжих квiтiв i якраз займалася тим, що розставляла iх у вази, коли побачила кiлька парасольок, якi несподiвано виринули з-за пагорба.
– Вони йдуть, тiтонько! Я бачу, дядько поспiшае через галявину iм назустрiч, – крикнула вона з нижньоi сходинки, дивлячись вгору на дверi кабiнету Джо.
– Пильнуй за ними й дай менi знати, коли вони будуть на алеi. Менi вистачить однiеi хвилини, щоб привести себе в порядок i втекти вниз, – сказала Джо, квапливо водячи пером: випуск чергового номера журналу, в якому друкувалася ii повiсть, не мiг бути вiдстроченим навiть заради Спiлки молодих християн у повному складi.
– Їх там не два i не три. Я бачу щонайменше чоловiк п’ять чи шiсть, – крикнула «сестриця Анна», що стояла бiля вхiдних дверей. – О, нi! Цiлий десяток, гадаю. Тiтонько! Вони всi йдуть сюди! Що нам робити? – Джозi здригнулася вiд думки про майбутню зустрiч з натовпом людей у чорному, що швидко наближався до будинку.
– Спаси й помилуй, та iх сотнi! Бiжи й принеси швидше корито до заднiх дверей, щоб вони могли поставити в нього мокрi парасольки. Скажи iм, щоб пройшли з передпокою до вiтальнi, i залиш iх там, а iхнi капелюхи склади на столi: на вiшалцi все не помiститься. Марно розкладати дорiжки! О, моi бiднi килими! – i Джо збiгла вниз сходами, щоб пiдготуватися до навали, поки Джозi й покоiвки металися будинком, переляканi жахливою кiлькiстю брудних черевикiв, якi вже за хвилину мали стати на ганок.
Гостi наближалися – довга низка парасольок, а пiд ними – забризканi ноги й червонi обличчя, оскiльки молодi люди встигли прогулятися мiстом, не вважаючи дощ перешкодою. Професор Баер зустрiв iх бiля ворiт i вже закiнчував невелику вiтальну промову, коли на порозi з’явилася панi Джо i жестом запросила iх до будинку. Гостi квапливо пiдiймалися сходами веранди, веселi, розпаленi, жвавi, знiмаючи на ходу капелюхи, насилу згортаючи мокрi парасольки, коли надiйшов наказ увiйти в передпокiй i скласти в корито iхню «збрую».
Крок за кроком передпокоем пройшлися сiмдесят п’ять пар черевикiв, i незабаром сiмдесят п’ять парасольок дружно постали в гостинному коритi, поки натовп iх власникiв заповнив весь перший поверх будинку. Сiмдесят п’ять простягнутих рук були покiрно потиснутi господинею – деякi з них були дуже мокрими, деякi дуже гарячими, i майже всi незадовго до цього тримали якiсь трофеi, здобутi в походах цього дня.
Один поривчастий гiсть, роблячи комплiменти, недбало помахував при цьому маленькою черепахою, iнший був обтяжений зв’язкою паличок, зрiзаних в рiзних пам’ятних мiсцях, i всi просили про якийсь сувенiр на пам’ять про Пламфiлд. Купа вiзитних карток таемничим чином з’явилася на столi, до неi додалася записка з проханням про автографи, i, попри дану вранцi урочисту обiцянку, нiколи нiкому не давати автографи, панi Джо пiдписала iх всiм, поки ii чоловiк i сини розважали гостей.
Джозi втекла в задню вiтальню, але там ii все одно знайшли юнаки, якi оглядали будинок, один з яких завдав iй смертельну образу, невинно запитавши, чи не вона панi Баер. Зустрiч тривала недовго, i кiнець ii виявився кращим, нiж початок. Дощ припинився й чудова веселка засяяла над славними молодими людьми, коли вони, зупинившись на галявинi перед будинком, дружно заспiвали хором на прощання.
Ця арка надii з’явилася над юними головами як щасливе передвiстя, немов Небеса всмiхалися iхньому союзу й нагадували, що над сльотавою землею й дощовим небом, як i ранiше, сяе для всiх благословенне сонце. Прозвучало трикратне «Ура!», i потiм вони пiшли, залишивши господарям приемнi спогади про цей вiзит, щоб було веселiше вiдскрiбати бруд з килимiв лопатками й звiльняти вiд води корито, до половини заповнене водою.
– Славнi, чеснi, працьовитi хлопцi. Менi зовсiм не шкода витрачених тридцяти хвилин, але я все-таки повинна закiнчити роздiл, тож не дозволяйте нiкому турбувати мене до вечiрнього чаю, – вкотре розпорядилася Джо, доручивши Мерi замкнути вхiднi дверi, бо пан Баер i хлопчики пiшли разом з гостями, а Джозi втекла додому, щоб розповiсти матерi, як весело було сьогоднi в тiтки Джо.
На годину в будинку запанував спокiй, але потiм знизу пролунав вхiдний дзвоник, а незабаром в кабiнет, хихикаючи, увiйшла Мерi й сказала:
– Там якась дивна ледi запитуе, чи можна iй зловити коника у вашому саду.
– Спiймати кого? – вигукнула Джо, гублячи перо й садячи пляму, бо бiльш дивного прохання й бути не могло.
– Коника, мем. Я сказала, що ви зайнятi, й запитала, що iй потрiбно, а вона каже: «У мене вже е коники з садiв кiлькох знаменитостей, i я хочу додати до моеi колекцii пламфiлдського». Ви коли-небудь чули таке? – й Мерi знову засмiялася.
– Скажи iй, ласкаво просимо! Нехай виловить всiх, що там е. Я буду рада позбавитися вiд них. Вiчно вони стрибають менi прямо в обличчя й скачуть по сукнi, – навзаем засмiялася Джо.
Мерi пiшла, але лише для того, щоб за хвилину повернутися. Щоправда, iй була несила говорити вiд смiху, який розбирав ii дедалi бiльше.
– Вона висловлюе глибоку подяку, мем. І просить у вас ще якусь стару сукню або пару панчiх, щоб можна було використовувати цi ганчiрки для килимка з недоноскiв знаменитостей, який вона зараз робить. Вона каже, що в неi е жилет Емерсона, штани пана Холмса i сукня панi Стоу. Справжня божевiльна!
– Вiддай iй мою стару червону шаль, тодi я виглядатиму досить ефектно серед великих людей у тiй дивовижнiй постiлцi. Так, всi вони божевiльнi, цi мисливцi за знаменитостями. Але сьогоднi ми, схоже, маемо справу з безпечною божевiльною. Вона не вiднiмае в мене часу й дае змогу вiд душi посмiятися, – сказала Джо, повертаючись до роботи, пiсля того, як кинула погляд у вiкно на високу, худу особу в порудiлiй чорнiй сукнi, що скакала галявиною за жаданою прудкою комахою.
Бiльше нiхто не турбував Джо, поки не почало сутенiти. Мерi знову прочинила дверi й повiдомила, що якийсь джентльмен бажае бачити панi Баер i не пiде, поки вона не спуститься до нього.
– Йому доведеться пiти. Я нiкого не прийматиму бiльше. День i так видався жахливим, i я не допущу, щоб мене знову вiдривали, – вiдповiла змучена вiдвiдувачами письменниця, зупиняючись посеред напруженого фiналу чергового роздiлу.
– Я сказала це йому, мем, але вiн зухвало увiйшов прямо в будинок. Гадаю, це ще один божевiльний, i, чесне слово, я його трохи боюся. Вiн такий великий, засмаглий i самовпевнений, хоч, зiзнатися, дуже симпатичний, – додала Мерi, з дурнуватою усмiшкою: незнайомець, очевидно, сподобався iй, попри зухвалiсть.
– Весь день менi не давали писати, i я твердо вирiшила попрацювати хоч цi останнi пiв години, щоб закiнчити роздiл. Скажи йому, хай iде, я не спущуся, – вигукнула Джо сердито.
Мерi вийшла, а незабаром до ii господинi, яка мимоволi прислухалася, долинули спочатку приглушенi звуки голосiв, а потiм переляканий крик Мерi. Знаючи про манери репортерiв, а також про те, що ii покоiвка – гарненька й боязка дiвчина, панi Баер вiдкинула перо й кинулася на виручку. Спускаючись вниз з найвеличнiшим виглядом, вона на мить зупинилася, щоб уважно подивитися на незваного гостя, почасти схожого на розбiйника. Вiн, здавалося, намагався штурмом взяти сходовий марш, який Мерi хоробро захищала.
– Хто ця людина й чому вiн наполягае на тому, щоб залишитися в будинку, пiсля того, як я вiдмовилася з ним зустрiтися? – запитала панi Баер таким голосом, що мав вселити в душу гостя побожний страх.
– Не знаю, мем. Вiн не представився, але каже, що ви пошкодуете, якщо не побачите його, – сказала розчервонiла й обурена Мерi, вiдступаючи з позицiй, якi захищала.
– А хiба ви не пошкодуете, якщо я пiду? – запитав незнайомець. Вiн пiдняв на розгнiвану господиню будинку усмiхненi чорнi очi й смiливо попрямував до неi, простягнувши обидвi руки й виблискуючи бiлозубою усмiшкою, яка трохи ховалася за довгою чорною бородою.
Джо кинула на нього один уважний погляд, бо голос здався iй знайомим, а потiм i зовсiм здивувала Мерi, обхопивши розбiйника обома руками за шию та радiсно вигукуючи:
– Мiй любий хлопчику, звiдки ти з’явився?
– З Калiфорнii, спецiально, щоб побачити вас, мамо Баер. Ну, так хiба ви не пошкодуете, якщо я пiду? – промовив Ден, сердечно цiлуючи ii.
– Подумати тiльки! Я звелiла випровадити тебе з дому, пiсля того як цiлий рiк мрiяла про цю зустрiч, – засмiялася Джо й, узявши мандрiвника за руку, попрямувала з ним до вiтальнi.
IV. Ден
Серед предкiв Дена, поза сумнiвом, були iндiанцi. В усякому разi так думала Джо. Власне, не тiльки тому, що вiн любив бурхливе, повне мандрiв життя, а й через зовнiшнiсть, яка з роками ставала дедалi оригiнальнiшою. У своi двадцять п’ять це був дуже високий, м’язистий, з виразним смаглявим обличчям парубок, уважний погляд якого наголошував на вкрай загострених почуттях. Його манерам не вистачало витонченостi, зате не бракувало енергii й готовностi швидко вiдповiсти словом на слово, ударом на удар.
Очi хлопця, як i ранiше, горiли вогнем i дивилися вкрай пильно, наче життя тiльки те й робило, що привчало його триматися насторожi. Показове бажання демонструвати мiць i бадьорiсть зачаровувало тих, хто знав про небезпеки й радощi його повного пригод iснування. Саме так виглядав вiн тепер, розмовляючи з «мамою Баер», яка ласкаво тримала у своiх долонях сильну смагляву руку Дена.
Непiдробна любов бринiла в голосi хлопця, коли вiн заговорив:
– Забути старих друзiв?! Хiба можу я забути едине мiсце на землi, яке стало менi рiдною домiвкою? Я так поспiшав сюди, щоб розповiсти про удачу, яка випала на мою долю, що, як бачите, навiть не став витрачати час на чепурiння. Тож можете казати про мою ще бiльшу схожiсть на бiзона, – Ден струснув кудлатою чорною головою, смикнув себе за бороду, а за мить у вiтальнi загримав його гучний смiх.
– Менi подобаеться твiй вигляд, бо завжди приваблювали романтичнi розбiйники, а ти – наче один з них. Мерi недавно служить у нас, тому ii налякали твоя зовнiшнiсть i манери. Джозi тебе не впiзнае, а от Теддi не сплутае свого Деннi нi з ким! Всi скоро зберуться тут, щоб привiтати тебе. А поки вони не прийшли, розкажи менi про себе бiльше. Ден, любий! Уже минуло майже два роки вiдтодi, як ти останнiй раз був тут! Справи пiшли добре? – запитала панi Джо.
Вона з великим iнтересом, немов справдi була його матiр’ю, вислухала докладну розповiдь про життя в Калiфорнii та про несподiваний прибуток, який принесло йому вдале капiталовкладення.
– Чудово! Грошi, зрозумiло, для мене не головне, адже потребую зовсiм небагато на витрати. Вважаю за краще заробляти в дорозi й не хочу обтяжувати себе турботами про великi статки. Але менi подобаеться те, як грошi несподiвано прийшли до мене, i те, що я тепер можу iх витратити. Накопичувати немае сенсу: я не доживу до старостi, коли вони знадобилися б менi… такi, як я, нiколи не доживають, – вiв далi Ден, з виглядом людини, якiй неприемнi будь-якi розмови про накопичення статкiв.
– Але, сину мiй, якщо ти одружишся й матимеш власний будинок, на що я дуже сподiваюся, тобi буде потрiбна якась сума, щоб охазяйнуватися. Тож вклади цi грошi в прибуткову справу. Не розкидайся ними, бо чорний день настае в життi кожного з нас, а для тебе залежати вiд когось фiнансово було б занадто важко, – сказала панi Джо повчальним тоном, хоч iй було приемно, що жадоба збагачення не заволодiла душею одного з ii улюблених хлопчикiв.
Ден похитав головою й оглянув кiмнату, немов вона вже здавалася йому занадто тiсною й викликала бажання знову опинитися в оточеннi дикоi природи.
– Хто вийде замiж за такого, як я? Жiнкам подобаються солiднi, урiвноваженi чоловiки. Я таким нiколи не буду.
– Мiй любий хлопчику, коли я була дiвчиною, менi подобалися саме такi нерозважливо смiливi молодi люди. Все свiже й завзяте, вiльне й романтичне завжди привертае увагу жiнок. Тож не сумуй! Коли-небудь ти знайдеш свою пристань, задовольнятимешся короткими подорожами й привозитимеш додому багатий улов.
– Що б ви сказали, якби я одного разу приiхав до вас з нареченою-iндiанкою? – запитав Ден, приховавши пустотливий вогник в очах, спрямованих на бюст Галатеi, що виблискувала в кутку бiлим мармуром.
– Якщо дiвчина гiдна, влаштувала б iй привiтне приймання. А що, все йде до того? – i панi Джо подивилася йому в обличчя з цiкавiстю, яку виявляють до любовних iсторiй навiть лiтературнi дами.
– Поки нi. Я дуже зайнятий, щоб «бiгати за спiдницями», як каже Теддi. Як вiн, до речi? – запитав Ден, спритно змiнюючи тему, немов його втомила розмова про почуття.
Панi Джо легко пiддалася на його виверт i повела розповiдь про таланти й чесноти своiх синiв, аж поки вони самi не увiрвалися до кiмнати й накинулися на Дена, як два люблячих ведмедики. Свою радiсть вiд зустрiчi хлопцi проявляли на кшталт товариських змагань з боротьби, в яких обидва, зрозумiло, зазнали поразки: молодий мисливець швидко з ними впорався. Незабаром з’явився професор, i розмова тривала весь час, поки Мерi готувала надзвичайно смачну вечерю, а потiм запалювала свiчки: iнтуiцiя пiдказала iй, що то прибув особливо бажаний гiсть.
Пiсля чаю Ден розмовляв з друзями, прогулюючись великими кiмнатами, а iнодi виходив у передпокiй, щоб ковтнути бiльше свiжого повiтря, якого його легенi потребували значно бiльше, нiж у «цивiлiзованих» людей. Саме тодi вiн несподiвано побачив на тлi темного дверного отвору знайому постать i завмер, не в змозi вiдiрвати вiд неi очей. Бесс, висока й струнка, з нiмбом золотого волосся навколо голови, у бiлiй шалi, кiнцi якоi нагадували крила, котрi роздував, пролiтаючи через передпокiй, прохолодний вiтерець, теж притишилася, не впiзнаючи давнього товариша.
– Ден? Це ти? – запитала вона нарештi, наблизившись.
– Схоже на те… а я спочатку не впiзнав тебе, Принцесо. Думав, марево, – поволi промовив Ден, дивлячись на неi з м’якою цiкавiстю вперемiш з подивом.
– Так, я справдi виросла, проте тебе цi роки змiнили ще бiльше, – Бесс iз задоволенням дивилася на його потужну постать, таку нетипову серед «пристойних» людей, що оточували ii.
Перш нiж вона встигла закiнчити фразу, в передпокiй забiгла Джозi й, забувши про недавно здобуту поважнiсть своiх тринадцяти рокiв, дозволила Дену пiдхопити ii на руки й поцiлувати, як дитину. Тiльки поставивши ii знову на ноги, вiн зазначив, що вона теж змiнилася, й вигукнув iз комiчним вiдчаем:
