скачать книгу бесплатно
Часом вони з високих вершин свого двобою падали; очевидно, од великоi втоми, до звичайноi лайки. Вони лаяли один одного брутальною лайкою! Коли хвилинний вiтер здував з iхнiх уст полум'я, вони димiли один на одного самими огидними лайками.
– Пусти, нас… твоiй матерi.
– Ага. Просиш. Гад. Ось завтра повитягаем з тебе жили, нарiжем зiрок з твоеi спини.
– Рiжте. Рiжте, людоiди.
– Одрiжемо й язика твого. Скажеш, гадино.
– Я нас… твоему Гiтлеру в рот.
– Хрустiтимуть твоi костi. На очах твоiх порiжемо твоiх дiтей i розпоремо черево твоiй жiнцi.
– Слухай, iудо! Нечиста сило!
– Заговориш, пес.
– Невже тебе породила земля наша!
Всього народила наша земля. Добре угноена вона з давнiх-давен кров'ю i трупом. Буде iй тепер.
– Пусти руку. Пусти, не крути. Ти паскудний гнiй для нiмецькоi культури.
– Я гнiй?
– Ти.
– Я мученик.
– Брешеш.
– Мученик я.
– Жандарм. Кат. Ага, плачеш?
– Сам ти плачеш…
– Ти чого плачеш? Що? Не смiй плакать, не хочу я бачити твоiх проклятих слiз!
– Тихо, тихо.
– Мовчу. Не дави, мовчу. Не хочу я говорити з тобою. Облиш мене. Я хочу перед смертю подумати. Іди собi, роби свое страшне дiло. Я хочу очиститись од твого дотику. Я син трудового народу, партизан. Не пропадуть даром моi страждання. Я не загину. Не забудуть вже мене живi, i житиму я… Бiдна тiтко Левчихо, спасибi вам за хлiб… Подай хлiб, я його не буду iсти. Я поцiлую його.
– А болячки. Ух, як я ненавиджу тебе! Кажи, де партизани?
– Ти мертвяк нiмецький.
«Ой повiй, повiй, та буйнесенький вiтре, та й понад морем. Та й винеси нас iз кайданiв, з неволi в чистее поле…»
2/IV
Сьогоднi, як i вчора, як i завтра, всi газети переповнено описанням таких жорстоких фактiв, таких нелюдських вчинкiв ворогiв наших, таким жахом людських страждань, що надлюдське горе уже давно перелилося через край в кожнiй людськiй душi i вже не сприймаеться почуттям, не викликае навiть гнiву, а лише звичний рефлекс огиди чи обурення. І коли б ми були Дантами i Мiкеланджелами, нiчого б не змiнилося. Те, що робиться, не вмiщаеться нинi нi в одну душу i вмiститися не може.
У газетах злива нарисiв про це ж таки, про кров i смерть. І iх, мо', не всi вже й читають. Вони, цi оповiдання, подiбнi одне до одного, як крики людського болю, чи зойки людського вiдчаю, чи стогони розпачу. Є загроза, що пiсля вiйни з'явиться письменницька пошесть, особливо багато письменникiв з'явиться серед наших квартирантiв, що наб'ють собi руку на нарисах. І, може, зараз уже слiд продумати дальшi шляхи нашоi лiтератури.
Народ не хотiтиме чтива про вiйну побутово-описового. Народу треба показати його зсередини, в його стражданнях, в його сумнiвах, в його боротьбi, оновленнi, i показати йому шлях i перспективи. Народ треба возвеличити, й заспокоiти, i виховувати в добрi, бо зла випало на його долю стiльки на одне поколiння, що вистачило б i на десять колiн. Щоби вправи в жорстокостi, в злi i горi не ожесточили його душу, не притупили ii, i щоб радiсть перемоги не приспала його пильнiсть, не заколисала в самозакоханостi молодцiв од пера, i стола, i кабiнету, i щоб не забув вiн своiх помилок, i не втратив оптимiзму, i не впав в оптимiзм самозакоханих провiнцiалiв i застольних промовцiв. А найголовнiше, щоб наша трибуна перестала нарештi бути завороженим гоголiвським мiсцем, на якому трава не росте, а росте щось часом таке, що й чорт не розбере.
– Що це ви пишете, що фотографуете?
– Занотовуемо, увiчнюемо всi вашi страждання i трупи спалених, порубаних i мерзлих дiтей i сестер ваших.
– Вони ж гидкi й страшнi.
– Вони страшнi. Який вiдчай i жах пережили вони од розпроклятих отих катiв. Запишемо i намалюемо картини.
– Еге. Мо', не треба. Забути б, мо'? Хiба мерцiв повернеш? А жити ж треба не спогадами жаху. Забуть.
– Як?
– Бо тодi краще вмерти. Треба жити чимсь добрим. Ви нам про добре напишiть та научiть нас доброму й красивому. Хочеться радостi хоч крапельку.
– Це лакiровка.
– Не знаем. Пожалiйте нас.
Розмова партизанiв про вiйну i про життя. Про майбутне. Будемо оце ще битися рокiв зо два, а там ото письменники да кiно показуватимуть рокiв тридцять, тьху.
– Гiтлер мобiлiзуе молодь для вiйни з Англiею. Пропаща молодь. Що жде ii? Смерть у Європi чи в Азii загибель?
– Чому в Азii?
– А ти думаеш, простять? Нам не прощають, хлопчику, нiчого.
– Як страшно жити! Яка страшна е наша доля. Нас сорок мiльйонiв. Скажiть менi, чому такi нещаснi ми i безголовi?
– Не варто поринати в давнину. А як поглянути вперед – не час про це думати. Спiзнилися рокiв на сто. Зараз, синку, не роз'еднуватись, а кувати еднання треба. І гордiсть наша перед людством у еднаннi.
– Я не згоден.
– Бо дурний. Ти думаеш щось, iдiоте, про нiмецькi плани. Запам'ятай собi. Нiмцi – мерцi. Мерцi i тi, хто з ними свiдомо чи несвiдомо.
У мене був дiд, похожий на Бога. І коли я молився Богу, я бачив на покутi нiби портрет дiда, а сам дiд лежав на печi i кашляв.
Вiн був високий, з сiрими очима i тонким орлиним носом. У нього був високий лоб i хвилясте волосся, а борода бiла. Був вiн добрий i гордий. Вiн безумно любив гарну бесiду i гарне слово. Мати вважала його за чорнокнижника i ховала його псалтир. Потiм вона почала палити його по листочку в печi.
Вiн був добрий дух лугу i риби. Вiн збирав гриби i ягоди краще за нас i розмовляв з кiньми.
Написати новелу чи епiзод, умотивований у формi дiалогу – може, про долю i характеристику народу, що протягом столiть втрачав свою верхiвку iнтелектуальну, що кидала його з рiзних причин i дiяла на користь культури польськоi, руськоi, лишаючи народ свiй темним i немiчним в розумiннi передовоi культури. Про вiдсутнiсть вiрностi, про легку асимiляцiю i безбатькiвщину. Про байдужiсть до своеi старовини й iсторii. Пригадати тiльки нашi пам'ятники старовини, всi вони в г…i занепадi. Наша урядова верхiвка в цих справах, на жаль, нiкчемна i розумово слабенька, провiнцiйна, що i знайшло свое жалюгiдне завершення в N.
Кам'янець-Подiльськi башти, Меджибiж, Винниця, Лавра, «Арарат», Видубець, Нiкольський собор, Чернiгiвський ув'язнений музей, i Спаська церква, Растреллi для (нрзб) в Козельцi. Іншi приклади. Шабля Богдана i Суботiв. Новела про ув'язнений музей. Розбазарювання Лаври… Занепад музеiв.
Витравлювання украiнського в Художньому iнститутi. Вiдсутнiсть в архiтектурi. В iм'я чого? За чиею забороною? Про безбатченкiв, i лакиз, i дурникiв убогих, i про холодних боягузiв з замками на душевних вiкнах i дверях.
Отаку неприглядну картину треба намалювати, точну, правдиву й чесну, i подати уряду, щоб пiсля вiйни почати по-новому пiдходити до свого культурного господарства. Скiльки загинуло у вiйнi? Де музеi, де картини, скiльки знищено пам'ятникiв старовини? Непошана до старовини, до свого минулого, до iсторii народу е ознакою нiкчемностi правителiв, шкiдлива i ворожа iнтересам народу. Однаково, свiдома чи несвiдома, бо не хлiбом, i не цукром, i не бавовною, i не вугiллям единим буде жив чоловiк у соцiалiзмi.
2/IV[19]42
Героя Радянського Союзу І. Кузiна виносять на плечах пораненого i змореного з болiт бiйцi. Героя т. Руденка, пiд Севастополем убитого, несуть товаришi, бiйцi пiд шаленим артилерiйським обстрiлом. Картина, потрясаюча по своiй класичнiй мужностi.
Сцена у хатi. Розмовляючи, жiнка глянула у вiкно:
– О, уже повели в долину.
Розмова продовжуеться.
– Повели, кого це? Ага. Повели стрiляти. А мене вiдпустили на пару днiв.
Три ночi обмiрковували брати Пiвнi, куди податися – у дезертири чи тiкати до армii. Пiшли в дезертири i попали до нiмецького концентрацiйного табору. Сильно потерпали i проклинали свою долю.
У селi Прелесному допитували парубка. Вiн побачив свого «допитаного» батька i не видав партизанiв. Їх вивели надвiр, у дворi верба з двома петлями. Батько знепритомнiв, i його, непритомного, повiсили нiмцi. Син кинувся до батька з криком захищати. Його вдарили прикладом у груди, i вiн знепритомнiв. Вiшав Чайченко.
– Пропали ми. Буде ж тепер нам. Накажуть нам бити i стрiляти одне одного. Роздвоiлись ми i багато з нас тепер загине, багато по обидва боки.
(Чайченко повiсив Пономаренка. Пономаренко був непритомний, поки приставляли до верби табурета, пiдняли його й повiсили. Сусiде.)
– Розженуть нас по всьому свiту, як чайок у бурю. Буде тепер нас i по Нiмеччинi, i по Туреччинi, i в Сибiру, i в африканських пiсках, де колись продавали наших дiдiв-прадiдiв – невольникiв.
– Вiчна iсторiя. Вiчна. Така вже нещаслива земля наша. Такий нещасливий народ наш.
– Дивлюсь я навколо. Мучаться, потерпають люде. Кров i страждання. Смерть i геройство. Вiдчай i надiя. І все в небачених масштабах. Вiйна, вiйна… І нiхто, мо', по сутi, не знае, як безповоротно перемiнилося життя наше. А воно перемiнилося, i нiхто вже не верне того, що було.
Померла Кобилянська, старенька бабуся нашоi лiтератури…
Моя вiйськова одежа менi подобаеться. Очевидно, це едина можливiсть прирiвняти себе до здорових людей.
Филон Стародуб, Іван Золотаренко, Мартин Небаба, Владика Тарас. Харитон. Хлiб Данило.
– Де зарили снаряди?
– Не скажу.
Написати статтю по украiнську жiнку. Про жiнку, про матiр, про сестру. Про нашу Ярославну, що плаче рано на зорi за нами. Про Катерину, що плакала з Ярославною, про нашу генiальну украiнську хазяйку, про господиню Украiни. Про шлях ii великий i тернистий од плачу Ярославни до виступу на трибунi Верховноi Ради СРСР. Довгий, тяжкий, але почесний шлях пройшла ти, сестро, од плачу Ярославни до трибуни Верховноi Ради СРСР, де возвеличили тебе, славну i достойну господиню Украiни. Про красу Украiни, i багатства, i роль жiнки в красi ланiв, в чистотi сортiв рослин i худоби. Ганна Кошова. Про вiйну, про ii шалений тягар, тяжку роботу, голод, образи, судьби дiтей i навалу ворога. Хто вимiряе твоi знущання, хто вимiряе глибину твоiх слiз i вiдчаю! А насильства, а хвороби венеричнi, а боязнь проклятого плоду ворога. Партизанко, хранительнице батькiвського вогнища, хранительнице нацii! Ми скоро повернемося. Ми, очищенi власними жертвами, оточимо тебе увагою i любов'ю. І свiт увесь дивитиметься на тебе i преклониться перед тобою, мученице наша i наша красо.
Твоi подвиги, всi численнi прояви твоеi людяностi, i доброти, i людськоi гiдностi, i страшноi сили твого терпiння ми зберем, як дорогi скарби, i возвеличимо в мистецтвi новоi нашоi iсторii – iсторii визволителiв людства.
Ми одягнемо тебе в найкращу одежу i будемо цiлувати тобi руки. Ми посадимо тебе в кращi, в найвищi школи, щоб краса твоя сiяла розумом i благородством освiти, i все виховання з малих твоiх лiт направимо на розквiт в тобi нiжностi i м'якостi, що лежить в твоiй природi.
А зараз ми клянемося тобi, сестро i доню, i кличемо. Гартуй свое серце, ненавидь ворога, ненавидь зрадника, бiйся зрадника Украiни Радянськоi. То твiй найлютiший ворог.
Про жiнку, про дiвчину в шинелi, про сестру милосердя, сестру-жалiбницю, про партизанку, про зв'язкiвця. Ти красива в своiй незграбнiй шинелi, i нам жалько тебе. Ти викликаеш почуття жалю, хочеться поклонитися тобi, дiвчинко, що витягаеш нас з бою, що несеш нам добрi вiстi, що годуеш нас.
Не пiддавайтесь нiмцям. Краще смерть, нiж життя в рабствi.
Цю статтю написати в трохи iншому планi, нiж перша. Почати ii з поля бою, iз визволеного села, зi зруйнованоi хати бiля трупа староi жiнки i дальшi вiдступи пару разiв перебити другими картинами. Можливо, використати епiзод про тiтку Явдоху Пилипенко.
І цей факт пiднести до високого напруження.
Переглянути записну книжку для використання деяких мiркувань. Наприклад, про Африку i як гнали корiв на схiд т. iн.
Звернення до жiнок Європи i Америки. Коротенький екскурс в (царину) щастя i краси.
Про нiмецькi фотографii, де плямуеться наша жiнка.
3/IV[19]42
Помрете ви, дами. Хто згадае вас, красу вашу. Ви як морський пiсок. Але хто не преклониться у вiках перед красою наших жiнок.
Спiть, мамо! Вiчна слава красi вашого безсмертного iменi.
//Пройде тисяча, двi, три тисячi лiт. З яким трепетом i заздрiстю будуть згадувати нас юнаки, мужi i мудрецi, i вiйну, i все наше незвичне поколiння гвардiйцiв, людей-лицарiв, на долю яких випало стiльки нещастя i щастя, стiльки горя i радостi, стiльки кровi, стiльки поту, стiльки боротьби, i працi, i перемог, що iх з лишком вистачило б на десяток поколiнь. Скiльки книг про нас напишуть! Скiльки пiсень! Скiльки благородних нащадкiв-юнакiв у мрiях своiх будуть переносить свое життя на машинi часу в нашу величну епоху! В епоху, коли все було важко, коли нiщо не давалося даром, коли за кожен клаптик своеi землi платили кров'ю i життям. У цей величний, мужнiй час, у тi часи, коли наш радянський двадцятип'ятирiчний народ-богатир, як Георгiй Побiдоносець вийшов битися iз змiем i перемiг його. І ввiйшов у свiтову iсторiю з чистим лицем i прямою ходою. На наших полях – доля людства.
І зараз кожен, хто любить Батькiвщину, i не тiльки Батькiвщину, а i людство, i братство людей, а не розбрат нацiй, а не поневолення життя, а не смерть, – кожний зрозумiв усю велич п'ятирiчок, що врятували людство од занепаду, i кожний наш заводик, кожний станочок, що його купували ми, одриваючи часом кусок хлiба од рота, кожна наша жертва i т. д.//
А найголовнiше – люде. Люде, що iх не бере куля, нi огонь, нi меч.
Вiчна слава вам, тiтко Явдохо. І вашому iменi, i красi вашiй. Не було у вас красивих туфель, не душилися ви «Котi», не було у вас шовку i сезонних шляп. Ви не мандрували по заграницях. Вам було нiколи. Ви, як бджiлка, були зайнятi i носили все мед для радянського вулика, поки не вбили вас вороги.
Ви не iздили по заграницях дивитися на рiзнi прекраснi дива. Але заграниця приiде до вас подивитися на вашу зруйновану хату i на ваш пам'ятник i, якщо е в неi крапля сумлiння, поклониться вашiй красi, дорога моя мати, слов'янко-украiнко!
Були ви комунiсткою чи нi? Чи був у вас партбiлет? Напевне, не було. Ви навiть не думали про нього. Але зерно, посiяне великим сiятелем Ленiним, виросло в душi вашiй.
Хай же все людство знае i хай знають всi Пилипенки, як умерла iхня далека-далека прабабуся у великому 1942 роцi на полi бранi, коли вирiшувалася доля людства.
3/IV[19]42
Нiч
Повернувся з Сибiру Жеривiл Григорiй, почав бешкетувати в селi. Ото вiн допитував Скидана.
Написати статтю на тему: про любов до Батькiвщини i нацiональну гордiсть (гiднiсть).
Написати статтю про украiнську культуру. І культуру фашистських прихвоснiв. Кинулись шукати гiтлерiвськi слуги, да так нiкого i не знайшли. Всi пiшли з армiею.
Чи, може, об'еднати цi статтi в одну.
Показати бiйця, що знищив сам-один двiстi фрiцiв.
Не було у вас i чемоданiв кованих, з чохлами i мiдними цвяхами, щоб утекти на схiд страху ради iудейського.
