скачать книгу бесплатно
1/VI[19]42
Все-таки селяне з колгоспом тiльки примирились. «Уже й з колгоспом примирилися». Це типова фраза, що ii доводиться зараз чути на окупованiй Украiнi. Краще примиритись з колгоспом, нiж бути нiмецьким рабом. Такий основний лейтмотив. Колгосп великий i ще не зовсiм вирiшений знак. Пройде ще не менш поколiння, поки все стане на свое мiсце i не буде душевноi роздвоеностi у мiльйонiв людей-селян. Селян не люблять i не поважають мiськi людцi. Їх вважають за ворожих, хитрих, нерадивих. В душi iх ненавидять i бояться. І не хотять думати, що на селянському багатомiльйонному горбi i шкурi виросли iндустрiалiзацiя краiни i все, чим користуеться iнтелiгентне державне мiщанство.
Так працювати i стiльки вiддавати, i так мало мати, i бути таким обдертим, i стiльки давати державi, i бути таким обмеженим у своiх можливостях, як наш селянин, не мiг би i пiвроку нi один газетно-музично-лiтературно-вокально-кабiнетний, партiйний лицар нашого часу. Завив би вовком.
1/VI[19]42
Чого б я найменше хотiв?
Найменше б я хотiв дожити до такого моменту, коли пiсля, хоча i нелюдськи тяжкоi, але переможноi вiйни кожна наша ганчiрка перетворилася б у священну релiквiю (нрзб). Коли кожен дурень i бюрократ, не дивлячись на якого народ переможе фашистiв, заявить, що перемога сталася саме завдяки йому, що крiпив оборону, коли дурень стане священним i недоторканим, не пiдлягатиме критицi. Коли вiд мистецтва дурень зажадае панегiрика i стане жити нудно i тоскно. Коли провiнцiальне убозтво i вiдсутнiсть (нрзб) i вузенький кругозiр раптом виростуть у його свiдомостi в щось велике i дорогоцiнне, бо перемiг же вiн цими атрибутами; коли неохайне повiтове ставлення до культури, повiтове i в той же час барське лишиться таким же, як i було, – цього не хочеться менi, цього боюсь, ой не хотiлося цього б!
Я хочу вiрити, що як би не багато загинуло кращих людей, як не багато шушвалi лишиться по жирних прифронтових установах, все ж таки виростуть i загартуються в боротьбi сильнi характери, сильнi душi замiсть сильних с…, широкi натури, чеснi, смiливi, вiдвертi, що виросли i сформувались у вогнi i бурi. Вiрю, що вони будуть, що не розiйдуться вони скромно по домiвках, що вийдуть вони на трибуну i, як у боях пiд кулеметами, не криючись, чесно, вiдверто i строго побажають кращого, розумнiшого. Тодi я вiдчую, що кров нiколи не ллеться марно, людська гаряча кров з слiзьми i потом.
Буде управа дурню i усуспiльненому тупицi-бюрократу!
3/VI[19]42
с. Овчинникове
Так. Значить, я уже не перший кiнорежисер радянськоi кiнематографii, не той майстер кiно, якого американцi вважають за… i т. i. Я – iнтендант другого рангу, другого, так би мовити, сорту з двома гробиками на ковнiрi. Тiльки вчора, таким чином, я пересвiдчився, що я зробив для радянськоi культури вдвое менше, нiж Ванда Василевська чи Бажан i навiть на одну шпалу менш, нiж Браун, Троекуров чи Сава Голованiвський i поет Долматовський.
Яка велика честь виявлена менi оцим наказом. Це великий етап в моему життi. Як приемно менi, сивому, буде бачити, коли люде будуть питати: «Слухайте, невже ви iнтендант другого сорту?» Це багато, проте, краще, нiж коли б люди знизували плечима, питаючи один одного: «Слухайте, i нащо такому дурню дали таке високе звання – iнтендант другого сорту, чи то пак рангу».
Сьогоднi зав. вiддiлом кадрiв, полковий комiсар, забув прiзвище цього низенького шибздика, зробив навiть менi усну догану, що я не ношу двох гробикiв, вiдзнак мого чину. Доведеться почепити, нiчого не поробиш, не кидать же менi роботу через такi дурницi.
О чини, (закресленi два рядки)… мистецтво пiдлягае вам.
Інтендант другого сорту.
3/VI[19]42
Переконаний, що загибель Шостоi армii, а разом з тим i зрив Харкiвського наступу стався внаслiдок не так фатальноi закономiрностi через (нрзб) нiмецькi сили, як через наслiдок допущених нами елементарних помилок. Треба було перед тим, як зариватися далеко вперед, неодмiнно… розширити собi ворота «для всякого случая». Це так ясно, так азбучно ясно. Думаю, що цивiльний бедлам довоенного часу дае себе знати i зараз у вiйнi. Пригадуеться, царська армiя билася краще. Була краща дисциплiна, краща виучка i було ще щось вiчне, високе, всiм дороге i доступне – вiра i батькiвщина. Билися за Бога i за матiнку Росiю. Зараз Бога нема. Росiя класова, все, що виучене, – сприйняте розумом, почуття викорчуванi, i душа стала дiрява у людини.
Як жаль Шостоi армii, i жаль харкiвськоi невдачi, i жаль, що стiльки людських трагедiй у життi i смертi може породити, можливо, навiть одна-двi ординарнi людини. Усуспiльнена печаль, i бiльш нiчого. Коли я дивлюся на портрети… менi приходить у голову багато сумних думок. Керувати на кiнозйомках масовиками умiе далеко не всякий режисер. Питання режисури е питання великоi культури, знання, талану. Поверховiсть вилiзае боком i як дилетантизм.
4/VI[19]42
Ночував у глухенькому селi Овчинниковi. Спав нiч у хлiвi поруч з коровою Манькою. Манька цiлу нiч важко зiтхала i не завжди гарно пахла.
Придивився трохи до Тардова. Вiн, проте, кращий, нiж про нього говорять укр[аiнськi] письменники. З полковим командиром N я вже, очевидно, розiйшовся зовсiм. Ця висушена убога людинка не захотiла менi сказати назви села, куди направляеться ii редакцiя. Що ж думае про мене полковий N? Шпик я, зрадник чи що я таке? Вiн порадив менi не поневiрятися тут, а iхати до Москви. Значить, я iм не потрiбний тут. Ну, добре, шановнi пастори прольотки. Не потрiбний вам, потрiбний народу. Постараюсь писати так, нiби я iнтендант не другого, а першого сорту. Був же я режисером першого рангу. А загалом на душi сумно i тоскно.
Дiла нашi, здаеться, недобрi. Закопуемось у землю на оборонi. Одне, що добре, – англiйськi бомбардування нiмецьких мiст. Добре, коли б роздовбали iх десяток – другий. Хай би почули нiмцi в тилу, що е таке вiйна. Хай спробують трохи кровi своiх дiтей замiсть пива.
Про Шосту армiю продовжую чути сумнi натяки. Десь-таки ми сильно намазали. Мабуть, сумний досвiд кривавоi iсторii нiчому нас не навчив. Деяких горбатих владик одна могила виправить. Це важка розплата за нищення кадрiв 37-го року. Хоча кадри були оточенi зрадою. Хто знав правду? Смутна i трудна наша iсторiя.
5/VI[19]42
…Сьогоднi за обiдом розповiв верховному прокурору Топчiю про тих, що блукають у прифронтовiй смузi в тилу у нiмцiв i чекають долi. А iх там блукае коло мiльйона. Розповiв, яке враження справила на них моя стаття, як читають ii, плачучи, i запропонував через нього М. С. зробити спецiальне звернення до них урядове чи таких неборакiв, як я. Скiльки б людей ми мали в армii, скiльки душ врятували, скiльки недолi i нещастя б одвернули. Завтра Топчiй це передасть М. С. Буду щасливий, коли мене послухають i замiсть карного пiдходу пiдiйдуть по-людськи до нещасних людей.
6/VI[19]42
Валуйки
Сьогоднi ночував у Валуйках. Знову до двох, до пiвтретьоi години ночi не можна було нi заснути, нi навiть всидiти в кiмнатi вiд бомбардування. Було мало лiтакiв, мало бомб, але кружляли вони увесь час i увесь час по них i по лiхтарях, що вони над нами скидали, били нашi зенiтки.
Людей убито лише в одному чи в двох домах. Треба буде знову виiхати кудись ночувати.
Дурний генерал назвав кiлькох командирiв зрадниками. А командири назвали цим епiтетом своiх пiдлеглих.
Почався бiй. Командири майже всi загинули в бою, так що нiкому стало командувати. Загинули з вiдчаю, i туги, й образи, а мо', й вiд страху. Вирiшив кожен для себе краще вмерти, аби тiльки довести свою чеснiсть.
Оповiдання офiцера ще про одного дурного генерала, що давав усiм мацати своi бiцепси i стверджував, що чим бiльш у частинi вбитих, тим краще, значить, билася частина. Це дуже нагадуе Миколу II, який, коли йому доповiли, що у бою забито наших солдат 18 000, – крикнув натхненно: «Великолепно!»
Менi сорок вiсiм рокiв. Моему серцю – шiстдесят. Воно зносилося вiд частого гнiву, i обурення, i туги. Недосконалiсть видимого порядку речей навколо пiдточила його i зв'ялила. Тому i сивий став я i неначе змiй до пустих людцiв. Дурiсть моя в тiм, що я увесь час забував, що бiльшiсть мiських людей – це дурнi i убогенькi. Я занадто високо нiс у серцi поняття «комунiст». Отже, партiйна сiрiсть, убогiсть i спекуляцiя… що абсолютно нiчого спiльного з комунiзмом не мае, зробили з мене одiозну лише, терпиму фiгуру.
Менi здаеться часом, що мене соромляться, що я дратую багатьох людей, мов приспане сумлiння.
Чи не пора вже часом сiдати в човен до старого Харона i переправлятись через рiчку слiз?
Усе життя трудне i, безумовно, невеселе. Невдалее свое життя я шукав свою долю i так, здаеться, й не знайшов. Десь нiби було загублено кращий якийсь гвинтик моеi душi. Шукав i, здаеться, не знайшов. Дурне мав серце. Ненавидiв таемницi. Брехнi в усiх видах – в партiйному i безпартiйному. Ненавидiв безчестя i прояви поганого смаку. Але де б я не був i що б я не робив, я вкладав усю свою силу, щоб зробити краще, всю душу, всi нерви, всi м'язи. Не жалiв нi себе, нi родини. Я ненавидiв другоряднiсть i боровся з нею скрiзь. Я був добрим учителем, добрим сценаристом, добрим публiцистом i першокласним кiнорежисером. Зараз я тiльки зрозумiв, що це не зовсiм так. Я iнтендант другого сорту. Коли я взнав про це, я зразу подурнiшав. Менi не хочеться нiчого робити. Менi противно не за себе, а за них – i соромно, i жалько. Але це теж нiчого. Мине. Все проходить. Все минае. Забуду. Почну працювати, як слуга свого народу i його художник. Про нього я мушу думати, йому вiддати всi рештки сил i серед нього умерти тихо. А суржики? Цур iм.
Прочитав попередню сторiнку написаного, менi стало сумно-сумно. Я вперше написав про себе в минулому часi, нiби готуюсь до небуття. Може, воно й справдi не за горами. Падають потроху люди навколо. Нема вже в менi нi страху, нi жалю до себе. Важко носити непохожостi торбу. Важко бути одному.
Померли, напевне, i мати i батько. Од голоду чи нiмецькоi кулi iменi моiх друзiв[4 - Так у текстi. – Упоряд.]. Хочу i я, де б я не впав, лежати у Киевi на горi, бiля зруйнованоi Лаври над Днiпром. Нема Лаври. Постояла тисячу рокiв, помуляла ворожi ненаситнi дурнi очi. Найшовся мент. Досить. Парк «Культури i не-культури», дорiжки, курява i черговий шедевр архiтектури Харакиса чи Лангбарда – халдеiв невблаганних. Оце-то те. Чи, може, база для продавцiв сельтерськоi води? Був же пiд стiною Лаври «Азвинтрест», всерединi пекарнi, гнiй i ще багато непотребства. А мо', ще й гору розберуть, щоб не пiдiймалась над Днiпром? Постояла, пора розмитись, розплестись пiском, щоб не було нi високо, нi низько, а так, нiяк собi, по-украiнському.
Боже, Боже, iнтендантськi мрii.
Іди своею дорогою.
6/VI[19]42
Нiмцi нас не завоюють. Нас не можна завоювати. Нас i до революцii нiхто не мiг завоювати. Нас не можна завоювати так же завдяки чомусь, як i не дивлячись на щось. Я не хочу чомусь перебiльшувати змiст технологii нашоi перемоги, нехай пробачать менi моi сучасники, хоча я i знаю, i вiдчуваю цiлком все велике значення нашоi важкоi, кривавоi i дорогоi перемоги. Менi трудно буде радуватися перемозi. У мене так же не вистачить сил, як не вистачило iх пiсля закiнчення фiльму вже нi на що. Образ нещасноi моеi Украiни, на полях, i на костях, i на сльозах i кровi якоi буде здобута перемога, заслонив уже в моiй душi все. З ним я i закiнчу свое життя. А на переможному бенкетi, десь в кiнцi другого столу, я тiльки тихо всмiхнуся i благословлю живих нужденних неборакiв. А свiт нехай собi радiе.
8/VI [19]42
Написати нарис про Киiв в минулому i про нинiшнiй зруйнований Киiв-невiльник.
Написати оповiдання «У ярмi». Про колгоспникiв наших, що орють один одним землю старими плугами та згадують волю i колгосп.
Написати нарис про жiнку, що ii повезли до Нiмеччини. Написати обов'язково про невiльникiв, про продаж, про работоргiвлю слов'янами. Про сучасну трагедiю украiнського народу. Умовна назва «Невiльники».
– Дак вiн од труднощiв житейських та од роботи в партiю сховався. (Про Гусака.)
8/VI[19]42
Є члени партii, що закiнчили iнститути професури. Фiлософи, ерудити, гарнi люде. Закоханi в марксизм, працюють на секретарських посадах, на посадах помiчникiв великих людей. Абсолютно позбавленi почуття реальностi, знання живих простих людей, взаемин, труднощiв. Не можуть i не вмiють слухати, вислуховувати, перебивають вас, можуть тiльки самi говорити i тiльки про хороше. Образ гарний для п'еси. Для роману. Реальнiсть iхня надумана цiлковито. Вона складаеться з давненних спогадiв про село i про батькiв плюс iдеалiзована дiйснiсть програмних постанов, припечатаних сiльськогосподарською виставкою. Все добре, все прекрасно. Блакитнi персонажi iсторii. Народу не знають i не вiдчувають. Народ безсмертний, заможний, щасливий. Не треба нiчого невеселого, сумного. Сентиментальнi. Тапочками звуться.
