скачать книгу бесплатно
В цiй контратацi бiйцi мали славну перемогу. Мало того, що вони втримали дуже вiдповiдальний пункт стратегiчний, вони, знищивши багато нiмцiв, захопили новий важливий пункт. Нiмцi бiгли од них як опеченi. Без сумнiву, перемога нервiв висiла на волосинi. Перемiг командир.
– Скажiть нам, товаришу командир, як у вас вистачало сили вилiзти в пеклi вперед i отак крикнути, що ми – героi. Ми думали всi, що ми вже мерцi. Ми лежали в ямах, жах, i передсмертна туга, i скам'янiле тiло – оце все, що ми собою являли… Як ви назвали нас героями? Чому? Що ви думали тодi? Як це у вас вистачило сили, розуму для того, щоб пiдбадьорити нас оцим словом?
– Нi, друзi моi, я цього не думав. Я не думав вас купувати таким словом i в такий час, – одповiв командир. – Я комунiст. Я вважав i вважаю вас за героiв. Бiльше того, я вважаю, що таких героiв, як ви, на свiтi ще не було. Те, що ви робите, те, що ми з вами робимо, е велике i безсмертне. Я лежав, як i ви. Мое тiло так само конвульсивно корчилось пiд осколками, як i вашi. Але я почував, що лежу не в ямочцi. Я почував, брати моi, що лежу на земнiй кулi. Раптом вiдчув пiд собою всю земную кулю. Це вiдкриття наповнило моi груди (нрзб) якимсь, чимсь надзвичайним.
Куля нiби вип'ялась пiдi мною. Я почував себе на вершинi цiеi кулi. Вона була у брудi й кровi, понiвечена i покарбована вся i роздерта, розтрощена металом, полита кров'ю i передсмертною блювотою. Темна сила фашистськоi людиноненавистi дiяла над нею, як ураган небаченоi сили. Те, що робиться, не можна нiяк назвати. Всi мови, на яких говорять люде на землi, не мають слiв, якими можна було б хоч приблизно визначити те, що принесли фашисти людству. Таких страшних слуг капiталiзм ще не мав. Я пригадав, як iшли вони, як проносився цей ураган по Європi, як падали держави, культури, нацii. Як повергалась Європа в безодню безправ'я, виродження i жалюгiдного животiння. Вся земля тремтiла. Блискавицi цiеi небаченоi грози уже гримали i роздирали небеса Африки, Азii, великих островiв. І, нарештi, досягши найбiльшоi, найгрiзнiшоi висоти, хвиля, цей велетенський фашистський вал обрушився на головну свою мету, на головного свого ворога, на нас. Змiтаеться Бiлорусь, Прибалтика. Летить у прiрву майже вся Украiна. Увесь огонь, увесь метал Європи кинуто на нас, кинуто все, що може горiти, все, що може вибухати, все, що може рухати, i вся темна сила, що може вбивати, рiзати, палити. Ви звернули увагу, що серед вбитих i полонених е вже двогорбi рахiтики, слiпоокi, нiмi! Ви тiльки вдумайтесь у цей один факт, у це одне явище. І перед цим всiм стоiмо ми. Комунiсти. Держава братства народiв, з прапором братства. Держава, що мае в авангардi партiю комунiстiв. Я не роздiляю нас, браття, хто мае партквиток, хто нi. Я говорю про себе зараз, раз уже ви мене запитали, чому я крикнув, що ви – героi, чому у хвилину занепаду i смертi я крикнув, що ви героi. Тому, що ви героi. Тому, що ми едина надiя пiд'яремного людства сьогоднi. Єдина надiя на порятунок. Коли можна говорити, браття, що свiт, який в основному страждае, що людство охоплено зараз за всю, може, iсторiю свого iснування вперше единим почуттям, почуттям здивування. Це ми, ми здивували свiт.
Ми, бiльшовики-комунiсти, разом з вами. І це почуття здивування, разом з ним i надii, i захоплення, i глибокоi подяки нам од усього людства чи не е часом найбiльшим i найвеличнiшим, що абиколи високого i незабутнього переживало людство, творилося в життi людства.
Так, я лежав так же, як i ви. В менi трiпотiла кожна клiтиночка. На якусь мить я показався собi манесеньким, як дитина, i згадав свою маму. Потiм я оглянувся на вас. Але що я подумав, я скажу потiм.
Свiт дивиться на нас, як на свiй единий порятунок. І кожна крапля пролитоi ними нашоi кровi падае на чашу терезiв свiтовоi iсторii, як дорогоцiнне щось, i ви розумiете мене. Обдертi i паленi, вигнанi з домiв i розлученi з родинами, безсоннi i втомленi несемо ми труд i щоденний страх боiв i вiримо, що нiколи не здолати нас Гiтлеру, як тьмi не здолати свiтла.
Оце почуття глибокоi подяки, почуття надзвичайностi людського та великого i величного прояву нашого духу, нашоi великоi iдеi рiвностi i братерства людей – це не тiльки не зiтреться уже в свiдомостi людей, що вирвуться нами з фашистського ярма, нi, це житиме уже в вiках, як вiчний i невгасимий Ленiнiв огонь дружби i братерства. Свiтло поборюе тьму. Свiтло поборюе тьму, товаришi.
– Ви подивились на нас…
– Так, я подивився на вас, i менi стало вас так жалько, ви лежали такi умученi, такi сердешнi. Невже, думаю, так i вмерти вам у ямах. Ви лежали такi умученi, такi жалюгiднi у цьому пеклi. І нi один з вас не побiг назад. Та й куди бiгти. І я зрозумiв, що вже одне лежання в цьому пеклi е героiзм, але те, що тримало вас там, де нiхто б не влежав i десяти хвилин, це було щось бiльше, це горда наша жертва, це прояв нашого великого невмирущого духу, це сила епохи, якщо хочете, хоча i не усвiдомлена вами. І раптом я просiяв. Гордiсть i радiсть наповнили мене. І я побачив у вас героiв. Тодi я забув про все на свiтi, про смерть i про свою рану, про бомби i мiни. Я встав i крикнув вам. Я зрозумiв.
– А я думав, що ви сказились, товаришу командир. Ви смiялися. Та, думаю, хоч i скажений, а бiгти треба, раз уже всi зiрвались. Та й собi побiг, – додав Топчiй. – Тiльки пiднявся i пробiг крокiв десять, а мiна як трахне туди, де я лежав. Ну, думаю, значить, вперед.
– Ось я тебе пожартую, ледацюго.
– А я що? Я нiчого цього не думаю, – сказав Топчiй, боець з орденом Червоноi Зiрки. – Менi хочеться додому – на Подiлля. За це я знаю, що зробив би. От уже пiвсотнi фрiцiв нащолкав.
– Да. Та це лише особисте. А ти думаеш, менi не хочеться до Киева. Душа кров'ю обливаеться, як подумаю про батькiв. Та це особисте, законне i природне. Але я хотiв би, щоб ви знали, що за спиною нашого особистого яке величне – загальнолюдське. Це i е те, що помагае менi одриватися од землi пiд градом мiн. Це те загальне, громадське, суспiльне, що одягае нашу ненависть до ворога у красиву одежу людськоi гiдностi i гордостi. Це те, що робить нас перед лицем iсторii людства розгнiваними людьми.
У нiмцiв до нас ненависть ненажерливих розлютованих звiрiв. У нас до фашистiв ненависть розгнiваних людей. Звiра переможе людина. Людина – брат.
Людськi маси свiту нiколи не забудуть нашого подвигу, нашоi кровi. І нiкому на свiтi вже не заслiпити людям очей неправдою i злом.
От чому ви героi.
27/V [19]42
Учора вночi бомбардували Валуйки. Попрощавшись на площi з Павлом Тапочкою, я швидко, наскiльки дозволило хворе серце, пiшов до хати. Коли це почали серед гарматного грому свистiти поблизу осколки, я притулився до стiни будинку. В сей час кiлька бомб з свистом пролетiли i вибухнули з диким громом злiва за будинками. Трохи згодом ще кiлька. Загорiвся злiва будинок. Я пiшов до дому садиком. Убито було десять чоловiк. Вночi ще прилiтали два рази. Лiтають без фар. Невидимi. Тiльки рев.
28/V [19]42
Валуйки
Од восьми годин вечора до трьох з половиною ранку громили сьогоднi нiмецькi бомбардувальники нашi Валуйки.
Сто двi машини скинули бомби. Багато побито людей, багато зруйновано. Для Валуйок це вже завелика баня. Зенiтки випустили десятки тисяч снарядiв.
Земля тряслася цiлу нiч, тремтiло i роздиралося повiтря. Багато передумав я у льоху. Пробував заснути у хатi, плюнувши на все. І заснув було, але через годину прокинувся од великого вибуху i недалеко. Рознесло бомбою три будинки. Я вийшов у сад, у льох i вже бiльше не лягав. Це була страшна нiч.
Протягом сорока восьми годин методично i безперервно що десять хвилин тридцятки нiмецьких бомбардувальникiв з винищувачами громили маленьке мiсто Ізюм. Мiсто знищене вщент.
29/V [19]42
Дронiвка
Ночував сьогоднi в селi Дронiвка. Росiйське село. Навпроти село украiнське – Лави, «неначе писанка». Ночував у сiнях, аби одiспатися од минулоi безсонноi ночi. Але спав я мало. По-перше, над Валуйками робилося всю нiч щось жахливе, мабуть, i не гiрше, нiж учора. По-друге, всi нiмецькi лiтаки летiли через моi сiни. До того ж було холодно. А вдосвiта клята моя хазяйка почала лаятись не то з дочкою, не то з невiсткою, чорти б iх батькiв побрали. Лаялись за якесь молоко. Од оцiеi довгоi, що тривала годин зо двi, лайки повiяло чимось темним i убогим. Так я й пiдвiвся нарештi о 8.30. Нiч показалася довшою, нiж учора. Уже як слухати таке, краще б я спав пiд бомбами у Валуйках. Приснилась менi гидота Б. І зiпсував ранок остаточно. Скорше б прийшла машина, подивлюся, що сталось з Валуйками.
29/V [19]42
Дуже радий, що Валуйкам заподiяли цю нiч шкоди мало: дiяли нашi лiтаки. Бажан, Ванда, обламались у дорозi. Я бiльш нiкуди не iздок.
Учора взнав од перебiжчика Крижанiвського, що там, на Украiнi, читають мого листа з сльозами на очах, плачуть од радостi, що подав надiю. Багато бiйцiв перейшло на наш бiк з моiм листом. Я ледь не заплакав сам од хвилювання, що допомiг людям у страшну, важку годину життя. Вождю з двомiсноi прольотки, здаеться, це свiдчення Крижанiвського не дуже сподобалось.
Понад два мiльйони нещасних синiв Украiни блукають у прифронтовiй смузi, щоб перейти до нас. А ми замiсть того, аби зробити усе, щоб вони хутчiй перейшли i кинути iх у бiй, ми, холоднi законники i мiстечковi патрiоти, уже об'явили iх усiх державними злочинцями i гонимо iх у табори. Уже дехто тiкае назад, проклинаючи долю. Боже, якi ж бо ми нерозумнi, поганi вчителi i керiвники. Як мало у нас очолених найвищою iдеею братства, гуманiзму, комунiзму, чулостi, навiть простоi практичностi державноi, як мало у нас, по сутi кажучи, любовi до нашоi людини, вона у нас замiнена холодною формулою вiрностi iдеi Радянського Союзу i патетичним вигуком – «Народ безсмертний, брати i сестри!»
А народ iз смертних людей, що страждають, мучаться, потерпають. Кому скажу? Де ви, товаришу Сталiн?
29/V [19]42
Триденний бiй закiнчився нашою перемогою. На зритiй бомбами, попаленiй, скривавленiй землi сидiли бiйцi. Дехто лежав. У всiх були запаленi очi од безсоння i споглядання чогось забороненого людськими законами. Не стерти (нрзб), страшна ii одежа i пiсня – здавалось, написано було на кожному обличчi. Люде радувались. Вони трогали i гладили своi руки i ноги, бралися легенько руками за голови, нiби дивуючись, що вони не поламанi, не одiрванi, що вони цiлi. Люде смiялися i говорили один одному ласкавi слова. Гордiсть i ще щось невимовне, незабутне переповнювали iхнi серця. Вони вже не звертали уваги на окремi ворожi трiйки i дев'ятки, що пролiтали ще над ними i кидали бомби. У бомбових вибухах в чорному повiтрi носилися одубiлi трупи i падали вдруге на землю. Декого рвало од пахощiв кровi. Їм давали горiлку. Дехто упав i заснув глибоким сном, дограючи бiй у снi. І довго ще бойовi заграви хвилюватимуть соннi iхнi душi, тiла.
Яке прекрасне життя!
Военком Гетьман лежав з перев'язаним плечем i дивився на небо. Яке прекрасне життя! Небо було блакитне, з невеличкими, як вишневi квiти, хмарками.
Використати в п'есi в нiмецькiй сценi такий прийом: нiмецькому генералу чи, може, й самому Гiтлеру в одповiдальну напружену хвилину приносять листа од генерала такого-то. Вiн ждав цього листа. Було умовлено, що про перемогу вiн сповiстить його листом, змiстовним рапортом. Схопивши листа, Гiтлер зрадiв надзвичайно:
– Перемога! Ось вона! Ось! Єсть перемога! Го-га-га-га! Есть! – Гiтлер забiгав, як у трансi.
– Хайль Гiтлер! – раптом закричав вiн. Всi пiдхопили його крик. Але не було в ньому радостi. Був один переляк. Дехто знав уже, що перемоги нема, а е поразка.
Гiтлер розривае конверт. Ось вона. Ось.
– Ну давай, давай, давай! – Раптом вiн глянув на всiх. Всi стояли нерухомо. Розкрив листа. Лист випав з рук. Вiн сповiщав про поразку. Гiтлер скам'янiв. Йому одiбрало руку, ногу i язика.
Можливi iншi варiанти розиграшу сцени для сценарiю.
30/V [19]42
Як жаль, що, мабуть, загинув у оточеннi у Шостiй армii Сергiй Воскрекасенко. Кинув його туди полковий Б., як на зло. Не розвiдавши, не порадившись, не спитавши. Служи, службiст. Зате твоi троянди всi цiлi. Нiхто вже не посмiе обвинуватити тебе в нацiоналiзмi. Нiхто не заiкнеться навiть. Брата, можна сказать, тримав у чорному тiлi i не пожалiв. Тепер зiтхае, принаймнi при менi й Малишку. Вiльнонайманий Воскрекас. Як жаль Сергiя! До чого ж сердешна i чесна полум'яна людина. Як я буду радiти, коли пощастить йому чудом вирватися з того смертного зашморгу…
30/V [19]42
Чуе мое серце, що дiла нашi далеко не такi гарнi, як би це хотiлося. Не вистачить, певно, сили, а може, й умiння. Великi жертви принесе народ. Заходив сьогоднi Рогозовський з фронту. Сумний, утомлений.
31/V [19]42
Портрети Сталiна, i Молотова, i Будьонного, i св. Георгiя були по всiй Украiнi на мiсцi богiв. Як вони знiмали iх.
Самогон, яким заливають свою тугу i безнадiйний жаль. З колгоспами примирилися. Знiмають портрет Сталiна з пробаченнями.
У Степанiвцi жiнка принесла цивiльну одежу. Побив жiнку (чоловiк) i пiшов з армiею: все ж попав до полону.
– Куди йдеш?
– Чесно? На фронт. Менi жаль, що мiй син такий дезертир.
Син:
– А що, як генерали повтiкали? Не хочу.
– От бачите, яке чортзна-що, не син.
Нiмцiв називають «фараонами».
31/V [19]42
Потрясаючу картину можна зробити, написати монолог про дядька, який знiмав з покуття портрет Сталiна, що висiв був на мiсцi Бога. Розмова дядька з портретом, спiвчуття Сталiну. «Я вас заховаю, товариш Сталiн. Не думав уже знiмати, та так уже вийшло. Нехай ще покуштують нiмецького канчука». Особливо прекрасно це прозвучить у п'есi. Хто цей дядько? Скидан? Чи Нечитайло? Чи Левко Цар? Може, Левко Цар? До нього тут же приходять i пропонують йому бути старостою. Вiн одмовився. Його було тут же бито шомполами. Написати картину самогоноварiння. Варять у лозах самогон. Цiдять по капельцi. Капае гаряча самогонина. Як горючi сльози. Ну пийте, будь воно прокляте, таке життя. Три чвертi тих, що лежать у лозах – здалека, з усiх усюдiв.
І розгубився, i не мiг зрозумiть сам себе першi днi, як прийшли нiмцi.
Коле нiмець свиню. Характер. Поза.
…Працюють люде у полi. Прийшли нiмцi, розстрiляли 30 чоловiк. За те, що якогось нiмця вбито.
Село Борове на Харкiвщинi. Куркулi викликали карний загiн. П'ять куркулiв. Карники не знайшли вини.
– Присягнiть у церквi – тодi (нрзб)… Присягнули. 24 активiсти було розстрiляно.
Село М. (нрзб). Розстрiляли на ганку трьох. Батько просив валянцi з сина. Не дали.
Бувший пiп розстрига, пасiчник колгоспний. Вiдновили примусово в попiвствi. Зараз – пiп. Чекае з нетерпiнням приходу Радянськоi влади.
31/V [19]42
Орють або коровами, або, що типово, запрягаються самi. Двое тягнуть, чи трое, плуга, четвертий править i поганяе. Можна написати вражаючий дiалог.
При вiдходi – художника проводжало все село. І Заметатосiн винiс сало, i двi буханки хлiба, i крашанку.
– Хлопцi, приходьте, тiльки в iншiй формi.
– Хiба я не знаю, що коли тут осядуть пiсля вiйни нiмецькi завойовники, вони мене викинуть як ганчiрку. Але я знаю, що коли прийдуть нашi, мене теж знищать…
Розмова нашого полоненого украiнця солдата з солдатом словаком.
– Ось тепер нас поженуть нiмцi на Англiю.
– Отакий i в мене був настрiй, друже, коли нiмцi зайняли мою краiну словацьку.
31/V [19]42
Ми раби. Ми тепер загинули. Загинула вся Украiна (нрзб).
Опiум для народу – самогон. Заливають горе i, як це не дивно, карти. Грають в дурачка, в очко – аби забутись. А в церкву не ходять. Дiти загинули, а вiйна програна. Ми живемо, як скоти…
У школах заборонений Гоголь. Писав по-росiйськи. Нема вже Пушкiна i всiх росiйських класикiв. Б'ють рiзками. На Правобережжi Закон Божий. Крiм Полтавщини.
Трагедiя пiвтисячолiття. Драгуни польських панiв – украiнцi. Зараз повторюеться iсторiя.
– І iжа менi не йде. Не знаю, я мов загублений.
Все пояснюють. Забирають у нього корову.
– Ну що ж? Це не наш брат. Вiн прийшов брать, а не давать. Раз уже вiн завойовник, значить, його право.
Страшеннi дiла роблять на Украiнi. Страшеннi дiла. Уже знищено багато мiльйонiв людей, а скiльки вимре од голоду, од снарядiв, од бомб i розстрiлiв, одному Богу вiдомо.
Лавру Печерську зiрвано мiнами. «Зачем она?» Будуть мстить украiнському народу слiдчi з трибуналiв, будуть мстить всьому народу. Уже мстять.
1/VI[19]42
Поговорив сьогоднi з Крижанiвським, полiтав думками понад бiдною Украiною, i так менi стало сумно, так тужно, що й сказати собi не можу. «Ми загинули, пропали ми», – оцi слова тисяч наших бiдних батькiв i братiв, що вже загинули чи загибають, лунають у моiй душi, мов похоронний дзвiн.
А понад всiм цим думки – що не тiльки нiкому нiчого не буде прощено, а (нрзб) скiльки нещасних, обездолених мученикiв чи темних недоумкiв, спантеличених повним провалом початку вiйни, скiльки iх, битих, палених, стрiляних, зневажених, буде бито, зневажено, карано по недорозвиненостi людських вiдношень, i злу, i поганому нашому бездушному вихованню.
Сьогоднi знову ночував у с Лавах. Удень налетiла дев'ятка бомбардувальникiв i погромила трохи Валуйки. Двi пожежi – до неба. Уночi почалося знову. Кидали освiтлювальнi апарати на парашутах. І бомбили. Сильно дiяла наша зенiтна артилерiя. З Лав ця картина видна була вся до двох годин ночi. А нiч була 31-V така тиха, тепла, мiсячна, зоряна, що краще й нема нiчого в свiтi.
Що робиться в нашому прекрасному свiтi? Що заподiяли свiту бездарнi нiмцi? Недарма я завжди почував до них антипатiю, як до духовних злиднiв.
1/VI [19]42
Дiалог.
– Дозвольте. Адже я хоча й дуже молода ще, але проте я – женщина.
– Я бачу. Мало того, що ви молода жiнка, ви погано вихована молода жiнка.
– А чому ж ви мене не виховали кращою, якщо вже вам не подобаеться наше виховання i ви так красиво i гордо про це заявляете скрiзь? Я вас питаю, чому ви нас так погано виховали? Чому вашi батьки виховали вас гарно, а ви нас – погано? Ага, мовчите. Пiдiбгали хвоста! Сволота стара.
Професор слухав цей брутальний випад i мовчав. Вiн не був ображений. Вiн почував, що тут е доля якоiсь правди. Але вiн не здавався.
– Так, ви правi. Ми дiйсно зробили помилку i великий непростимий грiх, що виховали з вас купу грубiянiв i духовних потвор. Це наша провина. Але я прошу вас, проте, знати, що ми дуже страждаемо i мучимося, дивлячись на своi помилки. Ви нашi убогi бездарнi витвори, живi нашi докори сумлiння. Коли я ось дивлюсь, якi ви нецiкавi, непривабливi i бездушно убого безкрилi – менi хочеться кричати од жалю i розпачу.
Дiвчина почала плакати. Лице ii перекосилося вiд злоби.
– Ви брешете! Ви старий пiдлий брехун. Ви обдурюете мене i себе. Непринаднi ми? Брешете. Ми самi для себе принаднi. А ви старi, ось що. Не переносьте своi старечi печалi i скорботи на чужу юнiсть! Паскудний дiд! Не могли ви бути добрим нiколи!!!
– Забирайтесь геть вiд мого вiкна! – осатанiв професор. – Мерзотниця!
Боже, адже вона абсолютно права. Я – вчена гидота.
