скачать книгу бесплатно
І скрiзь трупний сморiд.
Проф/есор/ Ільченко:
– Часом був такий сморiд, що людей од нього рвало, у людей болiла голова i втрачалася свiдомiсть. Трупний сморiд, трупний сморiд.
– Ну як поживаете?
– Маемо одстрочку у смертi.
– Т/оваришу/ командир! Дихати не можу. Насiдають. Лупцюють мiнами сильно.
– А ти, сукин син, хотiв чого? Ти думав, нiмцi хлiбом-сiллю стрiчатимуть? Ти куди йшов? На вiйну чи на вечорницi?
Цимбал, Байда, Неборак, Кучерявий, Барабаш, Крапля, Сорока Василь.
Тiтка називае свою хату дотом.
Я бачив фото. На бiдну стареньку хатку, похожу на бабусю, притрушену снiгом, наступають бiйцi i танк, i пiдпис: «Нашi героiчнi i т. i. наступають на дот». Бiдна хатиночка, чого тiльки ти не бачила на свiтi. Хто тебе не грабував, хто не бив тебе, не обстрiлював, якi люди не ночували в тобi. Часом дивно робиться, як ти стоiш iще на землi, як дивишся своiми темними вiконцями на свiт Божий, i що в тебе е, що в тобi iдять i думають, i яких пiсень давно вже не спiвають, i як плачуть… Розiрвався… Загинуло… Ударило хатиночку важким снарядом, i розлетiлася вона на кусочки, навiть диму не лишивши в повiтрi. І зосталася серед снiгiв купа вугiлля, трiсок, i пiч з димарем, i побитi горщики на припiчку, а в пiчурцi пучечок сухеньких гвоздик од пристрiту.
Як гарно воювати нашим сусiдам…
– Що ви думаете про смерть на вiйнi?
– Ми про неi не думаем. Ми ii бачимо щодня, щогодини. Ось ми, ось нашi трупи. Все так просто i нiби природно. Ми думаем про одне – як би побiльше набити нiмцiв. Інакше i не можна. Ми зi смертю примирилися заранi. І тому, якщо ми з вами розмовляем, значить, маемо у неi вiдстрочку.
Коло розбитоi печi, серед руiн, лежала бабуся. Вона була мертва. Убита чи смертельно контужена. Бог ii знае. Вона була акуратненька в смертi, як i в життi. Вона умерла коло печi, бiля якоi поралася з пiвстолiття, якщо не бiльше. Напевне, i в останню смертну хвилиночку ще варила вона бiйцям iсти. У неi були маленькi руки з красивими нiжними довгими пальцями. Вона притулила iх долонями до долiвки, i брудна долiвка здавалася чистiшою i теплою серед снiгiв. На лицi ii було багато-багато рiзних зморщок. Вони вкрили ii риси множеством рисочок невиразимих, невимовних. І лице ii, близьке i рiдне, здавалось надзвичайно зворушливо-рiдним i знайомим. Неначе вона наша забита рiдна мати. Цiлi томи думок, цiлi партитури найсумнiшоi у свiтi ненаписаноi музики таiлися мiж рисочками зморщок навколо ii очей мертвих. Тримаючись восковою рукою за бабусину спiдницю, лежала верхня половинка ii бiлявоi онуки, дiвчинки рокiв п'яти…
1/IV[19]42
…Нiмцi розстрiлюють за всяку дурницю. Це провести красною ниткою через картину. Поки везли стрiляти дiтей, вони позамерзали. Тодi iх повикидали (у Гадячi) у рiвчак.
Характерний наказ нiмцiв – видавати комунiстiв i прибiчникiв партизанiв…
От часи! Мимоволi згадуеться епоха Богдана i Запорожжя.
Пiд виглядом весняноi посiвноi забирають у селян все зерно до колгоспних зерносховищ. Вивозять до Нiмеччини.
Абсолютно не рахуються з величиною колгоспу i накладають жахливi податки.
Все: кури, поросята – на облiку.
Коло села табiр полонених, табiр смертi. Б'ють баб, що приносять iсти, i кидають за колючий дрiт. Так, тiтку Уляну наздогнали i трохи не вбили. З Харкова розбiгаеться народ. Везе отак жiнка дiток у саночках з Харкова до села. До дiтей – а дiти замерзли.
Полоненi – це люде, що втратили людську подобу. Їм кидають дохлих коней. Вони iх розривають зубами. Тиф.
Нiчого. Все одно нi один фашист звiдси живим не вийде.
В Липовецькому районi гiтлерiвцi розстрiляли 480 душевнохворих у лiкарнi.
В селi нiхто на зборах не мiг бути обраним у президiю. Нiхто не згодився бути старостою. Призначили полоумного.
Нiмцi переконують всiх, що вони прийшли остаточно.
Кличка «Іван» для всiх.
Нiмцi грабують одне село i роздають другому.
Влада: староста села, старшина колгоспу, полiцiя.
Повертаються куркулi.
Прийшов Жеривiл.
Категорii працюючих:
1) од почуття страху,
2) добровiльно, ворожi нам елементи.
Нiмець:
– Кажи: ти за кого – за Гiтлера чи за Сталiна?
– Хоть убийте мене, я за Сталiна! – одповiла жiнка.
Нацiоналiст запропонував жiнцi пiсля зборiв заспiвати украiнську пiсню.
– Іди ти к чортовiй матерi. У мене муж у Краснiй Армii десь бореться i дiти пухнуть з голоду, а тобi пiсень хочеться […]
Баба Вiвдя: «Кажуть, у Єрусалимi одкрилась дiрка в небi i звiдти голос Божий, неначе по радiо, щодня каже: «Молiтесь хоч раз у день, i тодi буде щастя i погинуть нiмцi».
На конференцii вчителiв у Томашкiвцi було сказано, що вчителi, народженi по сiмнадцятiм роцi, мусять усi хреститися. У Нiкополi всiх учителiв пiп окропив святою водою.
Зайшли фашисти у двiр до колгоспника Затуливiтра i, замкнувши хату, спалили всю родину.
Молодих мужчин уже мобiлiзують нiби для вiйни проти Англii.
Два поранених бiйцi, блукаючи в кровi i горi, зайшли чи, мо', залiзли рачки через леваду i городи до одноi староi жiнки переховатися од смертi й води напитись. Та там i залишились. Напоiла, нагодувала, i рани обмила, i чистими хустками перев'язала чи, мо', порiзавши сорочку, що приготувала на смерть. Приходили часом сусiдки. Одна глечик молока, друга крашанок десяток, третя сала чи ще чогось, а четверта – вiдьма, шасть до управи, до старости, та й виказала всiх. З'явились нiмцi.
– Що за люди?
– Сини моi.
– Брешеш?
– Як то брешу? Хiба ж iх не двох виряджала до Червоноi Армii? Не трогайте. Це ж бо моi дiти.
– Ваша мати?
– Так. Мати, правда. Наша рiдна ненька.
– Брешеш, комiсаре.
Та за зброю. Стала мати перед дiтьми, обох затулила.
– Не дам, розбiйники! Люде добрi, адже моi це дiти, моi сини! Чого ж ви мовчите? Кажiть-бо! Невже вам жалько iх признати хоч на хвилиночку, благаю?!
– Бреше вона, ii сини на фронтi.
І плакали люде. А бiйцi тодi: «Матусю, спасибi, прощайте. Нам уже не страшно i не жаль нiчого, коли е на Украiнi отакая мати».
– Стрiляйте, солдати!
Команда, залп. Отак попадали бiйцi, а з ними i безсмертна мати своiх синiв, що десь на фронтi нiмцiв б'ють i матiр споминають.
1/IV[19]42
Це велика тема, це тема для новели, для поеми, для сценарiю. Це факт, а не вигадана автором композицiя про матiр нашого великого многостраждального доброго народу.
Найдися, письменнику, рiвний талантом красотi материноi душi, i напиши для всiх грядущих лiт оцей кришталевий прояв материнськоi душi, генiя украiнськоi матерi. З оповiдань партизана. О. Д. (нрзб).
А хату висадили в повiтря гранатою.
Бреше вона. Їi сини повбиванi ще в 19-м роцi.
– А iдять, коли б ви бачили, як черва. Їдять i iдять, аж дивитися гидко.
Нiмець роздягся у хатi, зовсiм голий. Вiн передав бабi свою одiж мити i вибивати вошей. Тут же почав митися. Це все при людях, при всiй родинi. Зайшли нашi розвiдники, вигнали його на мороз, i побiг вiн як божевiльний у поле.
– О проклята скотина! Сорому в тебе немае.
Я бачив, як з хати вискочила гола жiнка i побiгла по снiгу з криком: «Рятуйте, що вони роблять зi мною! Ой горе менi, рятуйте!» За нею бiгли два нiмцi.
Дiвчинку 15 рокiв Христю згвалтували, i вона збожеволiла.
У другоi жiнки, що мала 26 рокiв, було сиве волосся, i вона здавалася лiтньою.
Розстрiлюють всiх, хто захворiв сипняком.
На ганок вийшла перекладачка i сказала:
– Ви прийшли скаржитися? Не забувайте, що ви завойованi i скаржитись не можете, а нашi солдати знають, що iм робити. Здрастуйте. Ідiть вон.
Можна зробити у фiльмi iнтересну сцену такого змiсту: Бiля села табiр за колючим дротом. У таборi вiйськовополоненi. Перебувають вони, звичайно, в умовах жахливих. Стережуть iх нiмцi i, припустимо, частина зi служби порядку, у всякому разi, щось схоже на Гусака-зрадника чи дезертира. І от уночi мiж ними тиха розмова через колючу проволоку. Розмова тиха, щоб нiкого не сполохнути, i тим страшнiша своею гострою зненавистю. Далi вони не витримали i зчепилися, схопивши один одного за груди через порiг. Вони почали ламати один одному руки. Потiм вони обнялися i душили один одного через дрiт, i полонений не одпускав вартового, щоб той його не застрелив. А трохи далi полоненi, збившись у страшну брудну купу, спiвали «Ой закувала та сива зозуля».
Про що говорили вони? Про владу. Про соцiалiзм, про колгосп. Про Гiтлера, про iсторiю, про Богдана, про Мазепу, про все. Це символiчна одвiчна картина: многосотлiтнiй двобiй двох украiнцiв, ожорсточених од довгоi важкоi, тернистоi дороги. Про Сибiр.
Може бути вартовий галичанин, чи гетьманець, чи, може, просто селянин з одного ж таки села. Розмова може вестися на загальних i на крупних планах: голова i дрiт, голова i дрiт, i кров, i блиск очей i зубiв у темрявi, i дрiт терновий обвивае голову i вгрузае шипами в чоло, i кров з чола капле, i бiль, i ненависть, i пристрасть.
Може, по сюжету, вартового пiдiслали для того, щоб вiн щось вивiдав у полоненого пiсля допиту. Абсолютно вiрно. На допитi партизан назвав себе начальником партизанського загону, одмовившись давати пояснення. Оце вiн ночуе у таборi, завтра його розстрiляють, i це остання спроба Гусака чи Персистого вислужитися перед нiмецьким начальством.
Так iх ранком i найшли обох, вони були мертвi – в обiймах, обкрученi дротом.
Написати, що розмовляли i душили вони один одного тихо, пошепки, щоб не дати нiкому пiдiйти. Тихо! Вони говорили про Тимошенка, i коли провокатор сказав, що Тимошенко перейшов на бiк нiмцiв, партизан ударив його:
– Брешеш ти, таку твою мать!
– Не брешу, сам чув по радiо!
Коли вартовий чув десь шелест, чи що, вiн стрiляв з автомата в небо.
– Стрiляете в небо, тiнi своеi боiтеся, боягузи, злодii! – шипiв партизан.
– Стрiляем, коли хочем. Є чим стрiляти.
– Батьку своему скажи дурному, продажна душа!
«І блiдий мiсяць на ту пору з-за хмари де-де виглядав, неначе човен в синiм морi, то виринав, то потопав».
Люди як конi, як тяглова сила – це характерне явище, i його обов'язково треба подати в сценарii.
Левко Цар: «Я не людина вже. Я кiнь. Дурний, дурний, колись я лаяв вихiдний радянський день. А зараз, у нiмецьку недiлю, ми возимо нiмецьку зброю на собi, i православний украiнський пан-отець наш труд благословляе. Ганьба, ганьба! О, ганьба!»
Про що ще говорили коло дроту? Про Левчиху. Про труп ii, сердешноi, що тут лежав ось недалеко з картоплею у горщику малому, i трошки хлiба й сала, що несла була небога за дрота кинути голодним бранцям на нашiй, не своiй землi.
– Ти вбив, гадюко? Подай-но хлiб. Я iсти хочу.
– Нехай не лiзе на рожен. Приказу не було. Команда е – не лiзь. Огонь.
Про що говорили вони? Один про Сибiр, про Соловки, про заслання, про нелюдськi страждання у засланнях, про голод. Другий погоджувався частково. Але що роблять нiмцi? Говорив про нiмецькi жорстокостi, про погроми, про нiмецьке рабство i про те, як нiмцiв ненавидить увесь свiт. І яка страшна кара жде нещасну Украiну, що пiде за Гiтлером.
Вони говорили то тихо i поволi, нiби нехотя, нiби втомившись. Слова виривались у них з уст, як одинокi пострiли, то раптом, коли гострота антагонiзму починала роздирати iхнi гарячi душi, вони розстрiлювали один одного в упор шаленим ураганом безперервного кулеметного вогню. Слова вилiтали у них з швидкiстю надзвичайною. Один проти одного.
Здавалося, вони на льоту таранили один одного, i бризки, що часом вилiтали з iхнiх уст, здавалися iскрами.
Вони говорили про евреiв. Партизан назвав його мерзенним жидомором.
– Положив я на твоiх жидiв…
– А я на твоiх нiмцiв, сволоч…
– Пусти, не души мене.
– Пусти ти. Не души ти мене.
– Пусти, кажу тобi… жидiвський наймите.
– Пусти, нiмецький пес. Пусти, лакиза нiмецька.
