скачать книгу бесплатно
Рiка. Пливе величезна сила нiмецьких трупiв. Замерзлi трупи.
Розвалини, лiжко, бiй, вiдпочинок. Нiч. Пожари. Втома. Лiжко бiля димаря.
Заморенi, втомленi увiйшли бiйцi (батальйон) до села. На 400 дворiв лишилося 5 хат. Решта спалена. Бiйцi розташувалися навколо димарiв. Чомусь були цiлi лiжка. Тут i гармонь, i пiснi. Холод, запалили вогнища.
Багато вогнищ. Нiмцi почали обстрiлювати. Вибухи серед вогнищ. На вибухи не звертали уваги. Поснули. Вибух – рядом спить людина i не чуе.
Повилiзали люде з льоху. Увiйшли нашi. Жiнка запрошуе до хати. Вiдчиняе дверi – вибух, дверi були замiнованi. Чи скриня, чи вiкно. Так загибали люде.
Стрiльба без прицiлу.
Смерть без пози (нрзб).
Таким чином, у картинi убивства i вбитi не приймаються до уваги. Тому iх не треба укрупняти чи на них спинятися статикою.
Найстрашнiшим пiд час вiдступу був плач жiнок. Коли я згадую зараз вiдступ, я бачу довгi-довгi дороги, i численнi села, i околицi, i скрiзь жiночий невимовний плач. Плакала Украiна. Вона плакала, гiрко ридала, свою долю проклинала. Ой синочки моi, синочки, на кого ж ви мене покидаете? Куди ведуть вашi дороги? Хто нагодуе вас, хто вас догляне? Де загубите ви своi молодi голови? Хто повернеться? Вернiться! Жита, пшеницi похилились у наших степах. Вернiться. На кого ви нас покидаете?… Ой дiточки нашi, куди вас женуть? Покидаете ви нас на горе, на поталу, на знущання ворогу. Чи занесе ж ворон костi вашi додому? Чи побачите, чи найдете ж ви могили нашi, чи втопчуть нас у землю нiмцi, що й слiду не стане на землi?
Виють собаки, вiщують недолю, i небаченi птицi лiтають уночi над селом i вiщують недолю. І реве худоба вночi, i вiщуе недолю. Бiжать мишi степами незчисленнi на схiд i вiщують недолю. Сини нашi, наша надiе, смутку наш! Ой побiжу ж я за вами, хоч годиночку, поки не впаду на землю. Стогне земля пiдо мною, стогне, тужить, стугонить, чуе недолю. Насуваеться сила ворожа, закута в залiзо i сталь, iде смерть наша. Іде наша смерть, наша наруга. Дiти нашi… Брате мiй, дружино мiй. Тату!
Прощайте, мамо! Я не чую вас. Наше життя, й горе, й смерть потонуло в океанi горя, розчинилося як крапля в морi.
Така наша доля нещаслива, така нещаслива земля наша. Плаче дiвчина, плаче сестра, плаче дружина, плачуть дiти.
Тату наш! Вернiться.
Тату наш молодий, зарiже нас нiмець. Вип'е нашу дитячу кров, висмокче, собi вицiдить. Заморить нас вошами та голодом.
Прощайте, моi квiти нiжнi, прощайте!
Батьки палили хати.
Дiвчата плакали. Дiвчата поiли нас холодною водою, i мовчали, i вдивлялися в нашi очi широко розчиненими очима, мовчки вопрошали свою сумну долю. «Що жде мене? Що жде красу мою, мою молодiсть?» В очах дiвочих був невимовний сум i невловиме, невимовне передбачення, передчуття недолi. Недоля простягла свою тiнь на землю нашу, на нарiд наш.
Ми йшли на схiд.
Ми не йшли на схiд.
Ми кидали свою зброю i крадькома йшли до своiх хат. Ми ставали дезертирами, ще на бiльше горе матерi нашоi. Нас проклинали люде через тиждень, i ми самi себе кляли i плакали, коли ворог прийшов у наше село. Тодi ми спалили своi хати з жiнками i дiтками i тiкали в лiси, оглядаючись на свое страшне пожарище. Прощайте. Є Бог – плюньте йому у всевидяще око. Нема Бога – простiть нас. Загинемо й ми у боротьбi зi зброею в руках. Не загинемо – будуть у нас другi жiнки i другi дiти. Та вже нiколи не забудемо ми вас. За вашу муку i за iх нещастя… огонь по нiмцях! Партизани.
Дiвчата – краса землi нашоi. З невимовним сумом дивилися вони нам услiд. Бiлi обличчя iхнi i бiлi губи сухi, як у ангелiв-архистратигiв. Завмирали серця дiвочi у нiмiй тузi, i свiт плив у iх очах од передчуття наруги, гвалтувань, сорому i ненависних передчувань вагiтностi од ворогiв.
Одбивали ми у нiмцiв нашi села. Напiвспаленi, поруйнованi, засмiченi, зганьбленi, поруганi. Вилiзали нам назустрiч нашi люде. Вилiзали тi, кого нiмцi не встигли чи не змогли забрати з собою. Люде не радувалися своему звiльненню, iм нiчим було радуватися. Не було сили. Вони дивилися на нас блiдi, змученi, i на людському чолi лежало тавро чогось такого, що не можна висловити нiякими словами – тавро ганьби, знущань, морального розкладу. Це були бiднi, згвалтованi й опоганенi, спустiлi людськi душi. Такими вони вже i вмруть. Горе, горе, чому ти так полюбило народ мiй многостраждальний? Чого влiзло ти в нашу iсторiю, як гадина в серце, i не вигнать тебе, не заклясти?
15/ІП [19]42
Ворошиловград, вагон
Самогубства нiмцiв. Повторити декiлька разiв.
Нiмцi в хатi чи у клунi стрiляють з гармати. Вриваеться танк i нищить все, що було в клунi.
Скарга нiмецького офiцера-iнвалiда на вiдсутнiсть пошани до нього з боку нiмецькоi молодi.
– А за що шанувати скотину i бандита? (Фейлетон Заславського).
Оповiдання Косарика про бабусю, що в неi був шпиталь.
– Я щоранку оце заходжу в клуню, перевертаю мертвих, дивлюся, чи немае, мо', знайомого.
– Не страшно?
– Нi. То колись було мертвих страшно. Тепер мертвi люде не страшнi. Тепер живi страшнi. Якась i вiйна не та, що ранiше… Ранiше царi билися за землю, а зараз б'ються не за землю, а за класовiсть. Тому й такi жорстокi.
Показати, крiм жратви, ще й рiзнi способи нiмих розмов:
1) Нiмець кудкудакае куркою i грае курку.
Баба: – Не знаю, що це таке. – Баба глузуе.
2) Нiмець хоче сала. Вiн зображуе свиню. Довго, на всi лади. Баба прикидаеться, що не знае. Тодi вiн починае ii бити i знов хрюкае.
3) Третiй хоче меду – гуде бджолою.
Цi сцени було б дуже добре розiграти з Оленою Нечитайловою.
Вiд удару на близькiй дистанцii т. Кольчака нiмецький танк пiдлетiв угору i репнув, як шкаралупа.
Нiмцi згвалтували всiх дiвчат. Дiвчатка, лiт по 15—16, блiдi, замученi, плачуть тихенько.
Написати i не забути чи ввести в сценарiй характерного, твердого i замкненого, як горiх, чотирнадцятилiтнього хлопця – сина партизана, що був блискучим розвiдником i знищив багато ворогiв. Вiн не любить оповiдати, а батько вважае його придуркуватим. Щось у манерах схоже на малого Мишка Запорожця (опов. Косарика).
Вилiзали дiти з погребiв i землянок, блiдi i жовтi, вони зразу ж слiпли, дивлячись на снiги. Вони довгi часи не бачили свiту.
Нiмецькi офiцери – скоти i мерзотники як на пiдбiр. Вони огиднiшi од своiх хамiв-солдатiв. Вони крали, били, грабували i гвалтували. Перед ними тремтiло наше населення i нiмецькi солдати – теж.
На мене находить такий восторг, така сила, що коли б я могла, я зробилась би невидимою птицею, я полетiла б на фронт i клювала б ворогу очi, рвала б його кiгтями, била б його крилами, лякала б його страшним своiм криком.
Як гнали корiв на схiд. Як умирали дорогоцiннi корови i як плакали над ними баби, як плакала i голосила тiтка Уляна, згадуючи, як вона пестила корову, мила ii i готувала до виставки.
Село. П'ятдесят домiв палае. Двi тисячi трупу, i в льоху одна-однiсiнька забита жiнка.
Полковник Байда спиняе бiйцiв, що впали в панiку перед танками, револьвером i матом. Бiйцi нарештi спиняються i вiдступають од Байди, подаються назад, i в очах iх свiтиться жах, i злоба, i темна боязнь смертi. О смерте наша, чому не можна забути про тебе до останньоi митi, чому?
Горить село. Зима. Вiдчиняються дверi. Вибiгае напiвгола, боса дiвчина зi страшним криком з хати i бiжить вулицею на поле. За нею нiмцi. Не здогнали. Вбили.
Дощенту спалене село. Серед руiн i попелу скелети. Це родина, i лише одна дiвчинка вилiзла живою з льоху. Припадае вона до материних кiсток i промовляе: «І шумить, i гуде, дрiбен дощик iде». Або з Шевченка.
У колгоспi пiд час важкоi скрути, полону, розстрiлiв, грабункiв i всього, що принесла гiтлерiвщина.
Левко Цар – якi страждання, яка пекельна мука… А ще й подумати, що прийдуть нашi i найдеться i в нас молодчик не один, не розiбравшись нi в чому i нi в кому й нiчому не вiрячи, почне знущатися надi мною, слугою, мовляв, Гiтлера. Сякий-такий, мовляв, не втiк на схiд.
А як же утечеш? Не вистачило б чамайданiв на всi на тридцять мiльйонiв.
Буде бито. Буде багато-багато горя.
– А чи ж виживе народ, чи, мо', загине ввесь?
– Виживе, а як i на що буде здатний, Бог один зна. Такоi жертви i втрат страшних i величезних iще не знав нiхто у свiтi. Що втратив наш народ за чверть столiття? – Чверть ста мiльйонiв люду!
Один з героiв сценарiю чи п'еси повинен бути Героем Радянського Союзу, лiтаком вiн мусить прилетiти, його жде мати, вдивляючись у небо: де ти, мiй соколе, де ти, орле мiй сизокрилий, прилiтай з неба та й вирви мене з неволi i понеси мене i т. д., а може, краще, щоб це був Лаврiн Нечитайло.
Вiн прилiтае. Йому треба бомбардувати свое село, бо в ньому нiмецькi загони.
Гiтлерiвцi прикриваються нашими людьми. Люде кричать у небо: «Стрiляйте, не жалiйте нас, не жалiйте».
Що ж буде з народом нашим?
Виживе вiн у цiй страшнiй вiйнi чи загине од нiмцiв, од хвороб, од вошей, од голоду, знущань i катувань, i прийдуть своi, i гинутиме вiн вiд розстрiлiв та засилань за участь у спiвробiтництвi. Чи пропадуть марно нашi жертви? (Скористати свою статтю в «Известиях» для дiалогiв i сценарiю взагалi.)
Зайшли переночувати до майже единоi хати. Була повна хата. Був один поранений. Вiн лежав на полу бiля хазяйки. Вона одвернулася од пораненого, навiть не подивилася на нього i заснула, навiть слова до нього не промовила. Невже не рада вона своему звiльненню, невже щось мае на душi? Так, аж потiм уже взнали, что у неi нiмцi розстрiляли чоловiка, батька, двох братiв i сестру, а ii гвалтували. Нi, нiчим було радуватися, у неi була напiвмертва душа.
– Я не радуюсь уже нiчому. У мене напiвмертва душа.
– Людська душа – це чаша для горя. Коли чаша повна, скiльки не лий уже, бiльше не вмiститься. У мене, мабуть, чаша маленька, вбили в мене дiток i батька, спалили мене… а от живу, не вмер, ранiше хотiв я умерти, я кричав, я плакав уночi, я заливав свiт увесь своiм горем, а горя прибавлялось, прибавлялось, прибувало, як вода весною, i полилося через край.
Тепер уже, що хочте, менi байдуже. Я вже повний. Себто я порожнiй.
Дiйснiсть стала багато страшнiшою за всяку, навiть позбавлену смаку, уяву. І ii так i треба показати. Душа людська мiряеться повною мiрою, та такою, про яку навiть i не пiдозрiвав свiт. Книги i фiльми про нашу правду, про наш народ мусять трiщати од жаху, страждань, гнiву i нечуваноi сили людського духу.
Хата – дот з пiдземним ходом до другоi хати чи до хлiва, з кулеметом i т. п. По сутi кажучи, все село, всi хати стоять на траншеях.
Льох у хатi i хiд до другоi хати.
Партизани – хлопчаки лiт по 16 i дiвчатка. Худенькi, спiвають, виносять поранених.
Один персонаж не може обiйтися без дотепiв нiде. Пiсля доповiдi про мiжнародне становище, коли доповiдач сказав: «Таким чином, можна зробити висновки ось якi…» – «Що було – бачили, що буде – побачимо», – додав вiн. Всi засмiялись.
Мати дивиться на небо з погреба, з ями виглядае сина-льотчика Нечитайла. Де ти, сину?
Прилiтае льотчик. Машину посадив, сам непритомний.
Комiсар вiв танки в бiй, вилiз у люк, махнув рукою вперед i опустився мертвий.
Показати танковий десант.
…Бiйцi так втомлялися, що падали на снiг прямо при 22° морозi i тут же засинали. Їх будили тут же, щоб вони не замерзали.
Прийшли нiмцi у село. Улаштували мiтинг. Пiсля мiтингу-зборiв офiцер запропонував поспiвати украiнських пiсень. Запропонували однiй жiнцi починати. Вона хотiла було почати пiсню i раптом гiрко голосно заплакала: «Усi гори зеленiють».
Мих-с довго розмазував високомовний пафосний тост за «любовь к жизни» як найдорожчому, як утвердження життя, життя, про життя, жить.
– Помовчте, будь ласка. У вашiй любовi до життя ось у цьому застольному, ситому панегiрику я бачу звичайнiсiнький страх смертi. З такою любов’ю не повоюеш. З нею побiжиш у Ташкент. Там на позицii лишились тi, що умiють зневажити смерть i забути про неi. Там бiйцi, а не хлюпики.
Інтересно змалювати в п’есi чи романi такого пишномовного М-са, у якого буквально кожний крок розрахований на ефект, пафос i глубокомислiе. Все найвищого ступеню.
Чорнiшi чорноi землi нещаснi люде…
Розвiдник чи партизан увiйшов до хати, взяв у нiмця з рук глечик молока, повiльно випив його, поставив на стiл, витер губи i потiм перестрiляв з автомата всiх шiстьох нiмцiв, якi не знали од несподiванки, що робити. Пiсля цього вiн пiшов з хати продовжувати дiло.
Зобразити щось вродi Р-го, товсту, жирну постать «журналiста», якому, по сутi кажучи, все одно, що i як, для якого украiнський народ – це лише категорiя кон’юнктури, який не любить i нiколи не любив народу i чужий народу. Це воша. Вона невдоволена тим, що ми взимку мало просувались вперед… А пiди просунься сам, падлюка.
Записати розмову N про культуру, про тоненьку плiвочку, що стане ще тоншою через загибель багатьох людей.
– Ну й що ж. Загине якихось 50.000, та й то другорядних. Мiльйони он гинуть, i нiчого.
– Так оцi мiльйони, з чого вони складаються, – з тисяч, сотень, десяткiв.
– А…
І в цьому новому «а» почулося щось таке холодне, жорстоке i бездушне, чого я нiколи не забуду. По сутi, боягузтво i байдужiсть чиновника на котурнах, диякона, що читае щодня молитов за парафiю, яку вiн i не любить зовсiм, i не знае, й знати не хоче. Все обумовлено: «кукушка хвалит петуха», тiльки розсiлися на вiточках, i кожна знае свое мiсце. Нехай собi.
Є у мене три теми:
1. Продовження старих персонажiв.
2. Тема про долю жiнки (велика тема).
3. Свiт через звiльнене село у сорок зруйнованих хат, 200 трупiв i двох живих жiнок.
Треба додумати i поеднати iх у один твiр.
Борщiвськi болота. Записати все, що розповiдав Коган. І обов'язково пiти в ЦК (до) iнструктора Костенка.
Вiйна стала великою, як життя, як смерть. Воюе все людство. Нiби земна куля влетiла в якусь криваву божевiльну туманнiсть. Вiйна стала життям людства. І тема вiйни, отже, на довгi роки буде основною темою мистецтва. І кожна газета уже несе в собi цiлi твори про вiйну. Кожний бiльш-менш порядний нарис ховае в собi безлiч змiсту. Отже, щоб не потонути у безоднi надзвичайних фактiв, треба добре-добре продумати конструкцiю i п'еси, i оповiдання, i сценарiю. Украiна мусить родити найсильнiшi твори про народ у вiйнi, бодай один твiр. Чи вистачить сили у письменникiв? Гей, хто в лузi, озовися!
30/ІІІ [19]42
Воронеж
Краще вмерти – загинути героем, нiж жити рабом.
Величезнi зграi вороння пiднялися з-за соняшникового лану. Такi, яких нiколи не мислив нiхто, не те що не бачив.
По дорозi тушi дохлих корiв i коней.
Бездомнi конi у соняшниках в напiвзапряжках.
І розстрiлянi селяне (описати iх). Це нiмцi не встигли вивезти.
