скачать книгу бесплатно
Працюе моторошний стереотип тоталiтарного уявлення про культуру. Вiзьмiмо дуже гарне коштовне видання «Довженко i свiт» (1984), а в ньому – доволi цiкава стаття американського дослiдника Артура Найта з книжки «Найживiше з мистецтв». У статтi «Поетичний символiзм Довженка» (iз зрозумiлоi причини заголовок було перекладено як «Особливий символiзм» – 1973 року, пiсля розгрому поетичного кiно Украiни, арешту й суду над його лiдером Сергiем Параджановим, слово «поетичний» було забороненим) зроблено кiлька купюр. Не буду iх повнiстю наводити, а лише процитую, щ о викидають, i висловлю припущення – чому зроблено купюри. «Довженко, – пише А. Найт, – бiльше, нiж хто iнший з його росiйських сучасникiв, наповнюе своi фiльми глибоким духом гуманiзму XIX столiття». Навiть незручно коментувати мотиви перестраховки: що з цього приводу скаже «княгиня Марья Алексевна», тобто «старший брат», який мае монопольнi права, як на гуманiзм, так i на XIX столiття… Далi: «Найзворушливiшою сценою в усiй роботi Довженка стала смерть старого мисливця в «Аероградi». Людина органiзовувала диверсii проти Аерограда, вiн повинен умерти. Його друг, прихильник нового ладу, веде його в гори, де колись десятками рокiв вони мандрували, будучи вiльними вiд урядiв, мiст, прогресу… Потiм звучить пострiл. Перемiг прогрес – але немае радостi вiд перемоги». – Так писав А. Найт 1957 року, та 1984 року радянська iнтелiгенцiя не мала права на сумнiв: по-перше, що значить «бути вiльним вiд урядiв»? Адже Ленiн учив: жити в суспiльствi й бути вiльним вiд суспiльства неможливо. По-друге, вбивати «ворогiв народу» треба без будь-якого жалю. Навiть якщо вiн – друг. Навiть – коли рiдна матiр… І, нарештi, третя купюра: «Пiсля 1934 року, однак, кiнематографiя в Радянському Союзi стала в основному мистецтвом за вказiвкою, з темами, що iх диктували вiдповiдно до нацiональноi полiтики, й стилями, що пристосовували для легкого розумiння масовоi аудиторii». Далi про фiльми «Щорс» i «Мiчурiн» («Життя в цвiту»): «Але обидва залишають неприемне вiдчуття того, що вони зробленi на замовлення. В них немае пiднесеноi сили його раннiх робiт…»
Отак писав Артур Найт. З ним нiхто не сперечався, нiхто не переконував читача в помилкових судженнях захiдного дослiдника. Його просто любесенько обчухрали, залишивши лише те, що лле воду на млин революцii. Тому я не вiрю в достеменнiсть жодних статей зарубiжних кiнокритикiв, опублiкованих у нас, – всi вони або замовлялися, або публiкувалися на догоду режиму, всi вони зазнали iдеологiчноi цензури. Лише «перебудова» дозволила пiдвести завiсу над цим огидним явищем, яке Іван Кошелiвець викривав усе життя. І вже пiд час перебудови кiнознавець i поет Марко Царинник вiдкрито заговорив про необхiднiсть мати «повного Довженка».
Найгiрше те, що пiсля смертi Ю. І. Солнцевоi в полонi опинився архiв Довженка, який украiнська спiлчанська делегацiя спромоглася завести в ЦДАЛМ РФ. В долi архiву е багато загадкового. А може, все значно простiше: приiхала до Москви кiношна провiнцiя, безрука, безголова, закономiрно зазнала повного фiаско й безпомiчно ретирувалася. Нашим недолугим провiнцiалам Довженко знав справжню цiну, тому вони, провiнцiали, й по смертi митця регулярно обтинали його твори, щоденники, листи, вони понинi тримаються за «мiф Довженка».
Наведу купюру з листа Довженка до Юрiя Тимошенка: «Тепер щодо Киiвськоi оперети, Чабаненка з його невдоволенням i Вашоi долi. Не думайте, Юрко, що я хочу атестувати Вас чи ганьбити Чабаненкове iм'я, але хай менi Бог даруе, я коли побачив його в кiнцi сорок другого року в Москвi на ювiлеi Лесi Украiнки, ну такий же вiн менi показався провiнцiяльний, що я не знав, куди менi дiватись. Вiн виступав тодi на сценi в ролi чтеця якогось ii вiршу. Се було вельми погано, Юра. Причому, видно, що людина вiн симпатична, добра, чесна. Але його байронська сорочка, не кажiть менi, що се од бiдностi, його манера триматись на сценi, промовляти, творити красу, в сьому було щось таке наiвне, неначе вiн вийшов з-за копицi пахучого сiна з букетом квiтiв у руках, i корови десь мукають далеко за рiчкою, i соловейко щебече. Господи, прости менi, я теж був такий, очевидно, рокiв тридцять п'ять тому назад, коли риба була бiльша, каша смачнiша i голоси хлопцiв гучнiшi. Гай-гай! Гей-гей! Ге-ге-ге-ге-гей… Так-от, Юрко…»
Сучасний читач уже не знае І. І. Чабаненка, генерала вiд культури 50—60-х рокiв, теоретика i провiдника провiнцiалiзму в украiнському кiно, театрi, куратором яких вiн був у мiнiстерствi культури. Вiддамо належне iнтуiцii Олександра Петровича: вiн увесь цей комплекс побачив у стадii «молочно-восковоi стиглостi» – як у воду дивився! Лише не мiг передбачити, що подiбний мiнiстр оселиться, умовно кажучи, в його власнiй квартирi. Провiнцiалiзм вiв переможний наступ на украiнський мистецький авангард. В цьому наступi провiнцiалiзм реквiзував квартиру свого класового ворога, як за часiв Щорса. А тепер ще й загубив архiв Довженка.
Коли Олександр Петрович записував у «Щоденниковi»: «невдащна наша iсторiя», – вiн не мiг i уявити, якоi метаморфози зазнають його творчiсть, iм'я в «краiнi навпаки». Та пiсля «Украiни в огнi» вiн твердо знав, що потрiбно бути обережним, украй обережним. Найстрашнiшi нагiнки можуть спiткати митця, що щиро любить край свого дитинства. І кiноповiсть «Зачарована Десна» вiн писав «у стiл», не для видавництва! Як самвидав, для найближчого кола друзiв. Пiсля всiх провалiв, драм, трагедiй, пiсля злету, страху й обов'язкового для генiя падiння, пiсля страшних поневiрянь вiд кордону на заходi до кордону на пiвденному сходi Туркменii – хресна дорога Довженка неодмiнно мала повернути його до дитинства. Воно йому з'явилось, як пам'ятаете, 5 квiтня 1942 року. І вiдтодi упродовж чотирнадцяти (!) рокiв Олександр Довженко все поринав у нехитрi спогади свого дитинства.
Письменник створив апологiю рiдного краю, Землi Обiтованоi. Вiн подав власну версiю Бiблii, де в народних поняттях твердь, космос i хаос вiднаходили хоч i складне, та все ж гармонiйне вирiшення через уяву хлопчика, який у зрiлому вiцi згадував дитинство, як рай. У тому раю (Сiверська земля) все було для щастя. Окрiм… самого щастя. Щастя в Украiнi – одвiчний недорiд. Однак нова хвиля спогадiв силою владного прибою таки переконувала, що жити в такому краi, бачити його заповiтну красу – i е щасливою мiсiею людини, що народилася на свiт, аби оту красу осягнути й передати нащадкам. Образи виникали чудом збереженого алгоритму дитячих вражень. Ви, читачу, зараз упiзнаете один iз таких «наскрiзних» образiв.
«Дiд любив спати пiд дубом. Перед тим, як заснути, вiн довго i якось так лагiдно зазiхав, нiби прощаючи свiту всi його пустощi, i розказував косарям про молодi своi лiта, про чумацтво, про те, як колись все було не так. Все було краще. Рiчки й озера були глибшi, риба бiльша й смачнiша, а вже грибiв та ягiд у лiсi – не переносити, та й лiси були густiшi, трави – вуж не пролiзе, хiба тепер трави!» – Ну, звичайно, це образний перегук iз тiею купюрою з листа до Ю. Тимошенка. «А комарiв було! – захоплювався спогадами дiд. – Дихати нiчим, повiрите, та здоровi, як ведмедi. А тепер хiба се комарi? Так, наче iх i нема зовсiм… Або деркачi. То ж було як почнуть тобi деркати вночi, спати не можна, щоб мене Господь покарав. А зараз де-не-де тобi деркне. О, чуете? Мабуть, вже й на iх перевiд приходить… – Справдi, два деркачi, що почали перегукуватися в травi над Десною, раптом притихли, немов почуваючи, що мова йде про iхню деркацьку долю».
Вiд часiв Гоголя про Украiну так, гадаю, нiхто не писав. І чисто гоголiвська метаморфоза: «Погодою у нас на сiнокосi щось, казали, рокiв з пiвтораста завiдувала ворона…Наша, фамiльна ворона». А гiперболи, вiзii, сни! Згадайте отой генiальний i водночас страшний опис бiйки братiв на сiнокосi, де «кров лилася з них вiдрами, казанами». Це ж прямий перегук з вiршем «Украiнське»! І багатьма записами у «Щоденнику». Лише форму було обрано казково-гротескову, тому такий милий happy end: «Цi страшнi побоiща закiнчувалися десь аж пiд вечiр, проте завжди щасливо. Всi виявилися живi i неушкодженi»… Добрий чаклун Довженко хотiв, благав, аби запанувала злагода. Отак фантазiйно дитина сприймала родиннi колiзii. Пiзнаючи всесвiт i мiкрокосмос родинного гнiзда, Сашко обов'язково хотiв знати: «А ми хто? Ми хiба не руськi?» Спочатку чiтке, ясне: «Нi, ми не руськi», – а тодi тужливо бринiв одвiчний довженкiвський смуток: «…Колись козаки, кажуть, були, а зараз тiльки званiе зосталось»…
«Одвiчна моя полонянка» – Украiна, що так трагiчно сприймалася Довженком пiд час вiйни («Щоденник», «Украiна в огнi»), в «Зачарованiй Деснi» постае образом бiблiйноi первiсностi. А йдеться все про той самий край. Так у чому ж секрет подiбноi змiни в поглядi? Те, що в «Украiнi в огнi» вiднаходило iсторико-фiлософськi констатацii, в «Зачарованiй Деснi» звучало всеосяжним гiмном природi, укладовi життя пращурiв i давнiм народним звичаям, традицiям. Висока фiлософiя «сродностi душi» зi свiтом буколiчного осягання, Богом створеного, проникае в пори кожноi людини, що здатна наново побачити, наново зустрiтися зi своею землею, яку ми вже не впiзнаемо. Розучилися. Нас розучили. Розлучили. Погляд з високостi, погляд з вiчностi надав нового вимiру мiзерним поняттям, що були усталенi в часi написання твору. Пiд цим оглядом, крiзь досвiд власних блукань манiвцями i сподiвань, щирих поривань i затамованих комплексiв, честолюбних мрiй i погано прихованих ревнощiв, заздрощiв до можновладних колег, крiзь правдивi страждання й пророчо-ясне усвiдомлення трагедii Украiни, що гине в полум'i военного лихолiття, крiзь пустелю духовноi порожнечi, в якiй постiйно перебував Довженко, вiн нiс свiй хрест з единою метою, единою надiею – допомогти украiнському народовi вiднайти духовну опору у власних силах.
Такою фундаментальною опорою стала оспiвана, опоетизована Земля його дитинства. З тiеi розпуки (що вiйна, що мир – однаково бiда i безлiч жертв) митець вийшов на берег материзни духовно оновленим, сильним, дотепним i по-справжньому мудрим. Хресна дорога вивела його до вiчного вогню любовi – любовi до Украiни й усього святого, що Олександр Петрович Довженко носив у собi як украiнець.
* * *
…Урочисто йшов оркестр. Грав марш «Гей, там на горi сiч iде!» Як раптом: «Лягай! Вставай! Кругом! «Інтернацiонал», сучi сини! Вперед!» І що? Заграли, пiшли… Здаеться, зупинились. А йшли, охрещенi сучими синами втраченоi, здавалось, навiки Украiни.
Господи, прости нас, ми всi були подiбними у своiй ницiй, рабськiй довготерплячостi й покорi – йшли, бiльш як сiм десяткiв рокiв… Вперед? Назад! За цей час i риба геть зникла, й вчорашнi гречкосii не мають сьогоднi кашi…
«Господи, пошли менi сили!»
У рiзнi часи Тарас Шевченко в Петербурзi, Олександр Довженко в Москвi, Василь Стус в пермськiй мерзлотi, напевно, повторювали у свою смертну годину це звертання. Ласка Божа iм однаково була потрiбна, щоб оновлена Украiна сприйняла iхне повернення, як порозумiння з усiма сущими нашоi Землi на рiвнi душi, як найцiннiший нацiональний спадок, який сприятиме зростанню нашоi свiдомостi, вкорiненню нацiональноi iдеi, розвою всеосяжноi загальнолюдськоi духовностi.
Роман Корогодський
Щоденник
1941-1956
* * *
Перша записна книжка
1941
Обiрванi, бруднi, обмороженi румунськi й iталiйськi полоненi солдати кинулися на таких же жалюгiдних нiмецьких полонених, i почалася бiйка. Їх не можна було розняти. Це було видовище гидке i символiчне.
Люди дивилися на це з огидою, як на щось нелюдське, найогиднiше.
Горбатi нiмецькi солдати. Кривi, тонкi, як глисти.
Полонених нiмцiв били жiнки, i нашi конвоiри нiчого не могли вдiяти. Спроба захистити нi до чого не привела. Жiнки були злi i страшнi. Це була сама ненависть.
Полоненi, яких били жiнки i дiти на пожарищi, мовчали. Вони знали, що давно вже заслужили всякоi кари, не те що бiйки.
– …Я тiльки зольдат…
– От за це ми тебе i розстрiляемо. Нам не потрiбнi солдати. Нам потрiбнi люди. Досить солдатiв.
Чим бiльше нiмцi боялися населення, тим бiльш вони його нищили.
Трагiчний пафос вiдступу i жертв. Скот. Хлiб. Нищення. Фiлософiя нищення. Самогубство заводiв-гiгантiв. Днiпрельстан. Вибух. Просьба будiвника-директора не рвать.
Телефонна вiдповiдь т. Сталiна.
Не забути про лавину втiкачiв-«полякiв».
Мати вбила чи видала партизанам свого сина-гетьманця, що прийшов був з нiмцями до села, так нiкому й не сказавши, що то був ii син. Сором перемiг материнське горе.
У селi одкрили церкву. Пiп у церквi. Служба. Людей нема. Поява нiмцiв i т. iн.
Нiмцi прикрили свiй ганебний наступ нашим населенням. Дiди, жiнки, дiти. Їх гнали нiмцi перед собою. Примовкали нашi кулемети. Тодi у страшнiй тишi чути було слова, голоси жiнок:
– Стрiляйте по нас, не жалiйте, стрiляйте, товаришi! Рятуйте себе i Украiну нашу – скривавлену Матiр.
Баби почали бити полонених. Їх не можна було оборонити. Розмова баб при цьому.
Командири – вченi.
Дiд рiзав ботвину, не звертаючи уваги на шалений артилерiйський обстрiл i бомбардування.
– Ану iх! Багато iх тут стрiляе, а смерть одна. Та й нiколи менi. Роботи багато.
Нiмцi наказали одкрити церкви. За вiдсутнiстю примiщень церкви одкритi в школах.
В школах вчать нiмецькоi мови i Закону Божому.
– Дiти, я вам мушу сказати, що Бог е, – сказав учитель i заплакав.
– А ранiше ж ви казали, що нема.
Селяне одразу впiзнають конспiраторiв, але прикидаються, що не взнають.
Був настрiй вичiкувальний. Зараз всi селяне проти нiмцiв.
Дезертир:
– Так, був проти. А зараз оце хату, жiнку, дiтей спалю – i в лiс.
Гостi на Рiздво. Розмова дезертирiв.
Голод. Гине Харкiв. Населення тiкае од голоду.
Нелюдськi умови життя вiйськовополонених. У яму iм кидають дохлу коняку. Вони розривають ii зубами на шматки.
Повiшенi падають з петель i розбиваються, як мармуровi статуi.
Показали палiiв, що палять украiнськi села.
І розстрiлюють людей.
Дiд Бiличенко, що пiд час бою розстрiляв багато нiмцiв, i вмер ще Левко Цар.
– Що дивiзiя? Дивiзiя – це на раз пообiдать.
У Чернiговi божевiльнi на вулицi пiд час обстрiлу – i регочуть. Один грае на роялi на пожарищi. Розлетiвся будинок. Чудом лишився рояль. Сидить божевiльний i грае щось веселе: «І шумить, i гуде, дрiбен дощик iде», – приспiвуе i регоче.
– І смiх, i грiх.
– Ну й смiйтеся. А я зроду не смiявся i смiятися не збираюсь. І не спiвав. Зараз треба соцiалiзм будувати, а не смiятись.
– Ну якщо вiн такий, так хай вiн згорить, або краще менi здохнути, щоб хоч не бачити його.
– Будь ласка. Вольному воля, а я завжди говорю серйозно. Я людина серйозна. Я нiколи в життi не смiявся. І менi противно дивитися, коли люди смiються.
– А ми ото дурнi все смiемося та плачем.
Велика i надзвичайна тема – украiнська жiнка i вiйна. Хто винiс i винесе на своiх плечах найбiльше лиха, жорстокостi, ганьби, насильства? Украiнська мати, сестра, жiнка, улюблена.
Коло Запорiжжя нiмцi посилали по воду голих жiнок до Днiпра, щоб нашi не стрiляли (можна показати цю потрясаючу сцену).
1942
6/ІІІ [19]42
Ворошиловград
Дiд Бiличенко – герой – Левко Цар. Умирае героем. Слова про те, як вiн став безсмертним.
Нiмець гвалтував жiнку. Вона одбивалася до останнього. Вона була вже майже голою. Вона уже була пiд насильником, i все ж вiн не мгг ii взяти. Тодi вiн застрiлив ii в лоб з револьвера i згвалтував ii мертву…
Так його було застигнуто i вбито.
Замученi, зганьбленi, голоднi, нещаснi жiнки плакали, цiлували наших бiйцiв, цiлували все, що було на них, цiлували зброю, припадали до холодних танкiв на снiгу i поливали iх горючими сльозами. І на все це не можна було нiкому дивитися без слiз. Радiсть i горе. То сльози наших матерiв, нашоi розтерзаноi многостраждальноi Украiни.
Допит начальника партизанського загону:
– Комунiст?
– Нiчого не скажу.
– Скажеш!
– Нi.
– Ми тебе будемо катувати, обрубаем руки, виколемо очi i т. д.
– Не скажу.
Не сказав нi слова.
Остап мiй, Остап мiй… Ти невмирущий.
– Виколете очi, обрубаете руки i т. п. Це едине, що ви можете зi мною зробити.
– Я смiюся над вами.
– Ви можете у мене одняти життя. Але я уже безсмертний. Я смiюся над вами. Душа моя вiльна од вас. Їi ви не купите i не звоюете.
По всiй картинi нiмцi мусять, крiм вбивств, обов'язково iсти. Нашестя пацюкiв i мишей. Це злиднi. Це викликае у жiнок наших огиду i презирство.
Можливо, що вони призначили Левка Царя старостою. Левко, правда, одмовлявся, але пiсля сильних побоiв погодився.
Слiд показати учителiв i вчительок i, можливо, щось вродi зрадника i шпигуна Любченка.
Основна iдея – непереможна, незламна сила нашого народу, його непохитний дух, його вiра у тимчасовiсть окупацii i його здатнiсть до визвольноi боротьби. Себто продовження iсторii. Розмови (екскурси) iсторичнi зробити обов'язково.
В режисерському виконаннi передбачити й урахувати нову, нетрафаретну механiку вбивства на вiйнi. Автоматичнiсть, так би мовити, неприцiльнi пострiли. Такi ж некартиннi, неефектнi i падiння убитих. Може, навiть обминути зовсiм у фiльмi середнi та крупнi зупинки стрiльби i смертi.
Мина Нечитайло пiсля жахливих катувань звернувся до нiмцiв з такими словами: «Плохi вашi дiла. Ви дiло програли», або: «Пропали ви всi до одного. Хiба це вiйна? Це не вiйна. Це безстидство i занепад вашого народу. Стрiляйте, вiшайте мене, чорт вашу душу бери, я й дивитися на вас не хочу».
Зробити «очну ставку» Нечитайла, Левка чи ще когось з партизанiв чи партизанок з кимсь iз близьких, дорогих, рiдних – живих, чи мертвих, чи тут не караних, – i повне мовчання i непризнания, невзнавання, що свiдчило б про велетенську духовну силу людей: «Не знаю цiеi людини, не знаю».
– Твiй син?
– Не знаю цiеi людини.
– Твiй батько?
– Не знаю цiеi людини.
Кари i страти людей проводилися обов'язково прилюдно. Людей зганяли насильно.
Хати – доти з ходами сполучень.
Обов'язково вставити як одне з дiйових мiсць.
Бiйцi плакали. Вiд чого люди плакали? Плач мужчин, плач вночi, плач у полi, плач у хатi. Прийшов до сiм'i (дезертир), сiв бiля столу й гiрко заплакав.
Плач!
